Сила матері

– Тату, або я їду з тобою до Львова, або тікаю з дому!

Люба видала це на одному подиху, наче після того не зможе говорити. Почуття провини замучить. Батькові й так важко. Але він досі й уявлення не мав, як важко їй.

Бабуся з дідусем донедавна мирилися з її «причудами», а їй щастило ховати від них деякі. Точніше, деяких. Кошенят, цуценят, папужку зі зламаною ніжкою, голубів. Удавалося виходити і кого випустити, а кому знайти добрі руки ще до того, як їх помічали. Більшість уміла сидіти тихо. Але ворон зі зламаним крилом, якого вона вчора принесла до своєї кімнати в мансарді, на все мав власну думку. І він її висловив серед ночі. Голосно! І з дідової нелегкої руки полетів із висоти третього поверху через вікно. Якби впав не на тротуарну плитку, може, й вижив би…

А потім була сварка. І в неї аргументи скінчилися після бабусиного: «От заробить твій тато на власну хату – туди хоч дідька лисого приводь! А сюди ти більше нічого не притаскаєш, бо й так живеш тут із нашої ласки!»

Після цього кожна ложка супу ставала поперек горла, а в домі бракувало повітря. І Люба не могла дочекатися, коли повернеться тато. Але й тут не склалося. Її версію подій він почув лише другою.

Довго мовчав, а потім склав у наплічник трохи смаколиків і приторочив до нього каремат.

За годину здивований водій автобуса зупинився «в полях», вони вийшли і попрямували до мосту через річечку, над якою навіть не було вказівника з назвою. Хоча тато казав, що іще до війни знак стояв…

Униз ноги вели самі. Знали тут кожен горбик і камінчик, а колись Люба мала звичку вголос рахувати кроки до їхнього з татом місця – старої верби, з-під коріння якої било джерельце й текло струмочком, впадаючи в річку неподалік. На вербовій гілці висіла гойдалка, яку дівчинка пам’ятала змалечку. Спершу ледве діставала ногами землі, а згодом училася розгойдуватися так, щоби не гальмувати польоту необачним торканням.

Раніше Люба одразу бігла до гойдалки в затінку густих вербових кіс, але тепер допомогла татові постелити каремат і сіла поруч. Він знову довго мовчав, затуливши очі долонею, а тоді повільно заговорив, наче б слова були камінцями:

– Розумієш, Любонько… Їм не збагнути твоєї любові до тварин. Вони до такого не звикли. Це коли я був малим, у нашій хаті завжди хтось жив: і коти, й собаки. І квіти у вазонах, які хтось викидав, у нас відживали й цвіли…

– Тату, які вазони в баби Ксені? В неї навіть кактус засох! – мимоволі вийшла на яв Любина гіркота. – І… чого вона така стала, якщо колись любила тварин?

– То не вона, доню, – тато зітхнув так, наче збирався підняти щось дуже важке. – Бабця Ксеня – не моя рідна мама. Вони з дідом Тарасом усиновили мене після війни, коли стало відомо, що мій батько загинув на фронті.

– А дядька Ореста теж?

– Ні, Орест рідний. Знаєш, як буває: пара довго не має дітей, зважується всиновити, а потім і своє народжується…

Люба мовчала. В її голові помаленьку складалися пазли. Дядько Орест завжди виглядав улюбленцем, а його маленька дочка Дзвінка взагалі стала бабусиною мазункою. Спостерігаючи таку різницю у ставленні до дітей та внуків, вона думала, що молодших завжди люблять більше, що з цим треба просто змиритися. А воно он як…

– Але чому ти мені про це ніколи не розповідав?

– Чекав, поки підростеш. Іще б чекав, якби не та сварка.

– Тоді чому ми не поїхали звідси?

– Я хотів, щоби бабуся бачила, як ти ростеш…

– Ксеня? А їй не все одно?

– Ні, твоя рідна бабуся – Люба, як і ти.

І, не даючи оговтатися, повів далі:

– Наш дім стояв там само, де потім побудувалися дід Тарас і баба Ксеня. Він був меншим, але там була казка… Мама й тато називали мене Івасиком-Телесиком. А ще в нас були садок, гойдалка і завжди купа живності. Мені тоді ще й п’яти не виповнилося, але я помічав усе. Моя мама була чарівницею. До неї горнулися тварини, а хворі – й поготів. Коли вона їх лікувала, рани та ушкоджені лапки гоїлися навдивовижу швидко. А раз буря вночі зламала вишеньку, яку я сам посадив, то мама просто звела краї зламу в кулаку – і деревце зажило. Але вона вміла не лише це. До неї часом приходили люди, і мама, лише взявши когось за руку, вже знала, що у нього болить або турбує.

Люба заціпеніла. Тато говорив про речі, які ніхто, крім неї, не знав. Про силу, що завжди в ній була, але цілком пробудилася рік тому, коли дівчинці було дванадцять. Тварини до неї горнулися змалку, але лікувати їх почала десь у сім. І думала, що книжки брешуть, бо в її підопічних усе гоїлося чи не вдвічі швидше, ніж там написано. Але коли вперше заживила гілочку, збагнула: книжки не знають про неї.

Із людьми було важче. Вони люблять дотик, а її він сповнював чужими думками, тривогами, болями. Не вміючи собі з тим зарадити, Люба вирішила ухилятися від чужого доторку. Лише тата могла обіймати беззастережно – він дарував їй любов, решту лишаючи тільки для себе.

– Але… але чому ти не розповідав мені про неї?

– Не міг. Як уже розповідати, то все. Що ти вдалася в неї. І що вона не була, а є. І чому ми не їхали звідси, хай мені й пропонували кращу роботу.

Дівчинка затамувала подих. А тато повів далі:

– Ти знаєш, до п’яти років я не розумів, як це може бути – недобре. Мама вміла творити дива, а тато хоч із палички міг щось змайструвати. Коли батьки обіймалися, я завжди біг, аби стати поміж ними, щоби нам разом було тепло… А потім почалася війна. Тато першого ж дня зібрався й пішов до війська. А ще за тиждень прийшли росіяни… Спершу дуже гуркотіло, ми кілька днів ховалися в льоху. А тоді по сусідству почулися страшні крик і плач, наче там когось мучили. Мама вирішила тікати, але щойно ми вибралися з льоху – вони прийшли до нас. Вона сказала мені відвернутися й затулити вуха, але я чув, як дала нашим собакам команду «фас». А далі ми тікали, але ні Бінго, ні Дюк нас не наздогнали…

Кожне слово давалося йому все важче. Наче спогади, які відкривав, повертали його в той березневий день тридцять п’ять років тому. І Люба простягнула руку, а його долоня м’яко охопила її пальці. І сонячний день розвіявся, впустивши у світ похмуру сірість.

***

– Мамо, в мене ніжки болять, – хлопчик глянув угору крізь тихі сльози. А вона стояла і дивилася вперед – туди, куди вела дорога. – Я їсти хочу.

Зітхнула і глянула на нього, скидаючи зі спини наплічник.

– Так, Івасику, залазь мені на спину і добре тримайся, – а за хвилю охопила його ноги ліктями і підвелася. – Поїмо, коли перейдемо річку.

Їсти хотілося дуже, але він змовчав. Втупився поглядом у шлях, який стрімкою ходою міряли мамині рожеві гумові шльопанці. Вперше спостеріг, що на великому пальці товста зелена шкарпетка запеклася кров’ю. Стало соромно. Її ніжки болять більше…

– Господи! – видихнула мама і їй підкосилися ноги.

Глянув уперед. Мосту не було. А в чорній воді, що змією вилася внизу, чаїлося щось загадкове і страшне.

– Так, будемо брід шукати, – підвелася, але він уже встиг зіскочити на землю.

Стежки вниз не було, але ноги самі намацували шлях. Наче знали кожен камінчик, кожен горбочок…

До води з пологого схилу вів слід гусениць. Таких само, які попсували дорогу. Але тут чіткіший, бо земля була вирвана шматками, наче ворс із великого килима.

Танк знайшовся швидко. У воді було видно його башту й зачинений люк. Все, що глибше, ховала темрява.

Мама зітхнула.

– Підемо далі шукати. Десь має бути брід!

Там, де чорна вода видала, що тече, мама скинула куртку й загорнула його. Обережно зійшла у воду, зціпивши зуби. Підняла над головою наплічник, рушила до протилежного берега, до якого, здавалося, лише кілька кроків – і раптом пішла під воду.

Рюкзак поплив далі сам, а мама за мить виринула.

– Івасю, тихо! – крикнула і попливла наздоганяти все, що в них залишилося. І тільки тоді він зрозумів, що кричав не своїм голосом.

А потім стояла перед ним на колінах і тремтіла, вся мокра, а її грубі пшеничні коси ледве не торкалися землі.

– Івасику, слухай мене. Тримай наплічник. Там усе сухе. Їжа й вода зверху. Нижче одяг. Документи на дні. А зараз стій і дивися за річку…

Далеко за спиною почувся вибух.

– Дивися за річку, чуєш? Не озирайся, поки я не замовкну. Коли побачиш сховок на дереві, залізь туди. І рюкзак сховай. І не показуйся на очі людям, якщо вони говоритимуть не українською.

– Мам, а ти?

– А я буду поруч. Я захищу тебе.

– Це будуть чари? – схлипнув, наче передчуваючи.

– Чари. Але ти не маєш озиратися, чуєш? Інакше нічого не вийде.

Припала мокрою щокою до щоки, взяла його обличчя в холодні долоні, поцілувала, підвелася і зайшла йому за спину. Він іще чув її кроки, коли почала співати:

Мамо-земле, зміцни, аби парость мою

Захистила собою.

Хай же тіло, яке я тобі віддаю,

Загрубіє корою.

Зачерпнуть мої рани від соків твоїх –

І вросту тобі в серце.

Хай ні смерть передчасна, ні хижий батіг

Івася не торкнеться.

Хай йому нагадає подобу мою

Не коса, але крона.

А в нутрі, що згоріло в німому бою,

Він знайде собі лоно.

Збережи його, земле, а я назавжди

Залишуся з тобою –

Стану вербою, стану вербою, стану вербо…

Сльози котилися і скапували на мамину куртку, в якій було так тепло. А потім озирнувся. І коли в очах розвиднілося, побачив позаду дерево. Воно дивовижно сплелося гілками так, що високо над землею було щось схоже на дупло чи печеру. Одна гілка простягнулася, наче когось зупиняла. А галузки всі, аж до найтоншої, були вкриті маленькими крапельками-бруньками…

***

Тато відпустив її руку – і літо повернулося. Замість важких снігових хмар угорі висіло синє небо. Замість весняної чорноти вітер розчісував високу траву на схилі. Із видіння залишилася тільки верба, у вигадливому сплетінні гілля якої Люба колись давно бавилася в маленьку розбійницю. А на довгій товстій гілці висіла знайома з дитинства гойдалка…

– Я не пам’ятаю, скільки жив у цій схованці, – заговорив тато. – Виїв усе з рюкзака, а потім з-під коріння забило джерело, а гілка у схованці тріснула, і з неї почав текти солодкий сік. Я злизував його, пив воду й багато спав. Чув гуркіт, боявся, але маму не залишав. А потім прийшли наші. Мене знайшов дід Тарас і забрав силоміць, хоча я озирався на дерево та кричав: «Мамо, мамо!»… Доню, розумієш тепер, чому ми нікуди не їхали? Я хотів, щоби вона бачила, як ти ростеш…

Щось угорі глухо затріщало, і за мить гілка, на якій висіла гойдалка, відчахнулася й упала не землю.

Тато важко зітхнув, а Люба підвелася й підійшла до верби. Притуливши долоню до стовбура, вслухалася. Деревам буває зимно, як і людям. Коли ледаче єство вже не хоче ганяти тілом соки. Але не болить і не лякає, а тішить. Бо віщує звільнення.

– Дякую тобі, – зринуло з вуст ледве чутне. І сум від того, що правда відкрилася так пізно, змінився тихою радістю. Наділивши її своїм даром іще в дитинстві, зараз бабуся віддавала останній – відпускала.

Дівчинка лише на мить відчула на своїх плечах тонкі лагідні руки, а потім ступила крок назад.

– Тепер ти поїдеш зі мною до Львова. Назовсім! – тато пригорнув її. Надто міцно. Так, ніби збирався крадькома утерти сльозу.