Уже незабаром

Це тривало вже третій день. Затягнуті туманом із кіптявою вулиці та чорний дощ. Як на зло, очищувач повітря в її квартирі зламався саме в п’ятницю ввечері. І всі вихідні її мозок лише й робив, що благав про чистий кисень за допомогою болю.

Звісно, що ніхто не прийшов ремонтувати очищувач у вихідні. Але сьогодні понеділок і вона, нарешті, зможе зателефонувати в адміністрацію будинку та викликати майстра. Залишається сподіватися, що він не змусить на себе довго чекати. Бо інакше — цей тупий біль у голові, у яку немов заліз паразит і колупав її мозок зсередини, нікуди не дінеться і лише прискорить кінець її й без того нетривалого людського життя.

Ісма розплющила очі й повільно підвелася з ліжка. Чи не кожного ранку вона згадувала, як у дитинстві прокидалася від запаху смажених млинців та какао й могла миттєво зіскочити з ліжка й бігти на кухню. Тепер уже ніхто не смажить млинці зранку, а навіть якби й смажив, то запах потонув би в смороді навколишнього світу. Особливо, коли в тебе у квартирі зламаний очищувач повітря.

Ісма подивилася на свій годинник, який щойно своєю вібрацією повернув дівчину до реальності другого жовтня дві тисячі вісімдесят четвертого, де не вщухав брудний дощ, що зовсім не рятував від спеки, а від огидного запаху та шуму міста не було надії на порятунок. Тиша й чистота давно стали розкішшю.

Вона збиралася особливо хутко, жертвуючи сніданком та ранковою кавою. Пігулки від алергії, вітамін D, швидкий душ, жовтий захисний комбінезон, респіратор на обличчя і вперед. Сьогодні вона хотіла якомога швидше потрапити до офісу.

Її електрокар виїхав із парковки й помчав вулицями міста. Ісма встановила швидкість автопілота на максимально допустимі 80 кілометрів на годину і вже за декілька хвилин системи очищення та кондиціонування зробили свою справу — дівчина нарешті змогла дихати на повні груди.

Насолоджуючись кожним ковтком свіжого повітря й відчуттям відступаючого головного болю, вона роздивлялася ранкове життя міста.

Ісма не пригадувала, коли востаннє небо не було затягнуто цією сірою ватою. Тиждень? Місяць? Рік тому? Яскраве біле сяйво вітрин бутиків зненацька вдарило по очах і мимоволі вона повернулася до іншої сторони вулиці. Теплі барви, що випромінювали кав’ярні та ресторани, могли б зігріти та принести спокій, якби не численні автівки, що переморгувалися всіма можливими кольорами своїх фар. Її авто в’їхало до бізнес-центру міста — царства холодної блакиті офісних веж. Тепер всюди було світло. Як іще люди могли б розфарбувати дійсність?

Вітрина з величезними скляними вікнами демонструвала різноманітні ювелірні вироби на високих постаментах зі сніжного гіпсу, а сапфірове підсвічування додавало казкового, магічного настрою. Дівчина задумалася: «Чи багато є людей, які досі купують і носять прикраси? Хіба що заможні колекціонери», — вирішила вона. Вкрай важко було уявити людину на вулиці без респіратора та захисного комбінезона, але із сережками, кільцями чи ланцюжками. Усе це залишки минулої епохи, коли люди віддавали перевагу прикрасам та красивому одягу, а не зручному й здатному захистити від навколишнього середовища.

Ісма прочитала текст на великому рекламному банері, що висів над дорогою: «Ми повернемо вам старий світ! Уже незабаром відкриття нового парку відпочинку: справжні дерева, справжнє повітря, справжні емоції!».

— Пф! — приснула Ісма. Вона працювала над такими проєктами неодноразово й добре знала, що він буде загорнутий під скляним дахом зі штучним небом, а дерев у ньому буде лише декілька.

В декількох сотнях метрів попереду на дорозі з’явилася рекламна голограма: «Незабаром у продажу: нове покоління клімат-контролю для вашого дому. Кондиціонер, осушувач та очищувач повітря в єдиному пристрої, що дозволить вам дихати легко й вільно!».

— Повітря! — вигукнула Ісма, раптово згадавши про те, що має зателефонувати й викликати майстра. Вона відірвалася від споглядання міста й наказала комп’ютеру зробити телефонний дзвінок до адміністрації будинку. Через дві хвилини той повідомив, що дзвінок було здійснено й майстер завітає до її помешкання в середу о восьмій вечора.

— Чорт! Та я помру до середи! — розізлилася дівчина й вирішила перетелефонувати самостійно.

— Номер контракту? — одразу ж запитав чоловічий голос.

— Ем… Доброго ранку! — привіталася Ісма.

— Алло?.. — після короткої паузи відгукнувся чоловік, який явно був розгублений нестандартністю відповіді.

— Вибачте, що турбую. Номер контракту… Зараз, секунду. 26041986. Я б хотіла викликати майстра для…

— Ремонту очищувача повітря, — не дав договорити їй адміністратор, — Вас щойно записали.

— Знаю… Але три дні це доволі багато. Я втрачу розум до середи у цьому смороді. Ви б не могли прийти раніше? Я вас дуже прошу! — благала дівчина.

Чоловік помовчав, щось перевіряючи, й нарешті відповів.

— Вівторок. О першій годині дня.

— Добре, мене влаштує! Дякую! — проте чоловік уже не почув її подяки, бо швидко поклав слухавку.

Голос адміністратора нагадав Ісмі її батька, який любив розповідати дочці казки про те, як він на власні очі бачив справжній сніг, як купався маленьким хлопцем в озері й навіть як збирав ягоди в лісі. Зараз це здається нісенітницею. Але саме через ці історії Ісма і стала тою, ким вона є сьогодні.

Електрокар зупинився на парковці біля високої скляної будівлі, на даху якої великі блакитні літери випромінювали назву компанії: «FASTREES LAB». Дівчина чимдуж побігла в середину.

— Я не бачила Віта всі вихідні! — замість вітання промовила вона забігаючи в офісний ліфт, що вже готовий був везти пару її колег вгору.

— Він здоровий і швидко росте, — відгукнувся один із них.

— Чи є вже дані замірів мого хлопчика? — запитала Ісма.

— За дві доби додав три сантиметри!

— Круто!

Накинувши каптура та вкотре натягнувши респіратор, Ісма влетіла в лабораторію. У великому темному приміщенні її не лякав, ані потужний гарячий вітер, ані «Злюка» — суміш із води, піску та різноманітних хімічних речовин, що час від часу падала зверху у вигляді дощу.

Ісма зайшла всередину й натиснула кнопку біля дверей. Притлумлене підсвічування з’явилося уздовж вузького проходу до центру зали. Обережно, але впевненою ходою вона попрямувала нерівною дорогою з каменю та піску, до місця де зберігався останній продукт компанії та її персональний скарб. Дівчина підійшла ближче й ніжно торкнулася кори, а потім довго роздивлялася листя.

Вона важко зітхнула від усвідомлення глибини тієї прірви, на дні котрої опинилося людство за останні пів сторіччя. А скільки ще випробувань чекає на них? Тільки зараз уряди держав перестали закривати очі на проблему. Сьогодні, нарешті, владоможці, підприємці та науковці розпочали співпрацю заради порятунку планети. Але чи не пізно? Чи залишився в них час?

Переконавшись, що її дитя в порядку, Ісма рушила назад. На прощання вона лагідно ковзнула пальцями по табличці з написом: «“Vitae 3.0” генетично модифікований біологічний об’єкт Populus alba».