Вона зазнала багато подій

Її волосся… Таке яскраве та м'яке, як поле пшениці, котре вдосвіта поглинуло промені сонця, а потім, забравши у них все світло, пофарбувалося у золотий колір. Те волосся було настільки довге, що діставало ледве не до колін, немов у принцеси, котру замкнули у високій вежі на самоті. З-під охайного чубчика визирають блакитні, як безкрає чисте небо, очі. Вони блищать та горять, а іноді немовби кажуть про те, скільки та дівчина пережила. Що вона зазнала багато подій, які полягли в її душі подряпинами та глибокими шрамами. Хоча очі й здорово блищать, але завжди трохи сумно та втомлено. Вона це зважає на це не, ніколи не здається, що б не відбувалося. Продовжує йти вперед, не дивиться на ґвалтування, удари сусідів зі спини, поштовхи, від яких вона повинна була б стати на коліна, склавши руки за спиною, але вона цього не зробила. І ніколи не зробить.

“Холод і сум всередині можна вилікувати, - колись казала та дівчина. - але не швидко, не за декілька днів або місяців. Рани в душі глибокі та болючі, ба все тимчасово. Не буває такого, що тривало б вічно, у всього є початок і кінець, тож рани загоюються, пам'ять стирається, страхи йдуть, але нічого не можу пройти безслідно. У всього є відбиток, тому нічого не можу пройти просто так і блискавично, як нам хотілося б”. Після цього вона зітхала, втомлено протиравши оченята.

“Іноді потрібно відпускати, - з сумною посмішкою бурмотіла вона. - Пригадувати багато разів, вагатися, сумніватися, думати й думати про це, але, нарешті, відпустити. Так, складно, так, незвично, так, це не просто, але потрібно завжди пам'ятати: нема нічого неможливого. Все можна виправити, все можна владнати, все можна зробити, але поступово, не швидко. Заздрити не потрібно, що у когось щось є, а замість цього покращувати те, що є у тебе, а якщо цього немає - шукати заміну”. Після цього вона стала сіпати край своєї сукні, намагавшись закрити від гострого зору слухачів синці на руці від мертвої хватки величезних, але підлих рук, котрі тримали її занадто довго, щоб так швидко відпустити…

“Не потрібно бути як хтось - будь як ти! - вигукнула дівчина. - Прими себе дійсного, не порівнюй з іншими, але завжди, чуєш? Завжди прагни кращого! Треба слухати в першу чергу себе, а не інших. Себе, бо чому робити по-іншому? Дати собі відпочинок і не корити себе за це - ось, що головне! Не корити, не ненавидіти, дозволити собі бути таким, яким є, а не пам'ятати всі ті безглузді дрібні речі, які відбувались з тобою тоді, коли ти не був готовий прийняти їх і через це тобі здавалось, що ти виглядав безглуздо. Фрази, які були колись бовкнутими не в той момент, а пам'ятати те, що дійсно важливо - щастя. Згадувати його, берегти дужче, ніж все інше, бо коли ти пам'ятаєш його - то можеш відкрити будь-які двері”. Але після цих слів її очі потемніли, буцім вона пригадала щось, що хотіла б не діставати зі схованки спогади, котрі покрилися пилюкою у старій коробці.

“Розпусти не легко пережити та відпустити, - вже не так весело вела далі дівчина. - а от зберегти щастя - ще не простіше. Нам здається, що часу на наші бажання та цілі обмаль, але не потрібно завжди поспішати, не треба ганьбити та втрачати себе тільки заради того, щоб досягнути небаченого ідеалу. Ідеалів люблять, але не так, як живих людей. Ідеали мертві всередині, а люди - живі”.

Вона теж не була ідеалом, але коли намагалась це зробити, хоч доторкнутися до них - це помітили її злобні сусіди, а тоді почалось… Тоді був холодний лютий, а дівчині тільки-но виповнилось двадцять чотири.

Пройшов рік. Тій дівчині немовби все ще двадцять чотири. Коли вона говорила раніше - її ніхто не слухав, всім було все одно, адже вона була за їх думкою маленькою та слабою. І тільки зараз, коли на її обличчі можна побачити відбитки молодої крові, коротке волосся, котре було опалено на кінцях і очі… Вони блищали так завзято, так голосно, що їх можна було побачити здалеку. Вони більше не були втомленими, а бажали тільки одного - перемоги над насиллям, злочинами та підлістю. Тільки зараз її почули й вона не самотня принцеса у вежі - вона є та, хто може власноруч кого хочеш посадити у цю вежу на тисячі років.

За це її власноруч і покарали - за те, що мала рацію. За те, що вона казала те, про що повинна була мовчати, те, що не хотіли почути її сусіди. Хоча вона зазнала багато подій, розпуст та ґвалтувань, але всі запам'ятають її розум, ідеї та стійкість, а головне - що вона не впаде, не візьме у свої тендітні, але сильні, руки білий прапор, а тільки той, що з неймовірною точністю збігається з кольорами її волосся та очей. Вона не буде навіть замислюватись над тим, щоб здатись - буде Незалежна і Сильна. Завжди.