Глава 7 — Усе з початку 3
— Ну то що, потім можемо поїхати погрітися на сонечку, до локації? — спитав Ігор, розрізаючи м’ясо.
— Ні, сьогодні інші плани, — відрізав В’ячеслав, не відриваючи очей від вечері.
— Щось часто ти став відмовлятися, — обурився Ігор, подивився спідлоба на Заборгу й оглянув хлопців.
— Жаль, що в тебе справ нема, — невимушено знизав плечима В’ячеслав, ніби не помічаючи настрою Ігоря.
— Були, але ви щось відмовляєтеся вкотре, — зауважив Ігор і почав дивитися на двері.
— У нас і тут є дівчата! — засміявся Павло. — Хоча в тебе є Злата.
— Годі про неї, — відрізав Ігор і знову зайнявся вечерею.
— Дивно, що вона взагалі є, — вставив Павло.
— І правда. А ти яку вибереш? Ту, якій брехав трохи більше, чи ту, якій трохи менше? — парирував Ігор.
— Ту, з якою був чесний.
— Мачуху, чи що? — здивувався Сергій.
— Ага, щоб вона мене прибила! — Павло підняв виделку та зобразив постріл.
Знову пролунав сміх. Євген не розумів, що він тут робить: меню і з дому можна було скласти, а просто так посидіти й побалакати — даремно витрачати стільки часу. Він не стримався та спитав:
— А серйозно: ми чому зібралися?
— Обговорити вчорашню ідею, — спокійно відповів В’ячеслав, наче це й так ясно. — Так ми розв’язуємо всі питання.
— Так, начебто нічого так. Але треба заручитися згодою, — міркував Сергій Рибкін.
— То завтра беремо сватів — і в атаку, — серйозно глянув В’ячеслав.
— Знаєш, сім’я Злати мене не сильно поважає. Батько її правду слухати не любить. Хоч би мені не полетіти разом із цими сватами, — посміхнувся Ігор і відправив шматок м’яса до рота.
Євген усе дивився на хлопців і не розумів, чому ніхто з них не обурюється витівкою В’ячеслава. Вони повністю йому підкоряються або їм настільки байдуже?
— Та твою правду мало хто любить! — засміявся Павло. — Ти ж не відрізняєш правди від своєї думки. — Він написав виделкою в повітрі й озвучив: — Велика правда Гореліна — як окрема наука.
— Іди ти, — він підняв кулак, але одразу опустив.
— А ти чому затих? — Павло перевів погляд на Євгена. — Навіть Сергій у нас іноді говорить.
— Що говорити? Я ще в «Гнізді» висловився, — він намагався здаватися невимушеним і розглядав меню.
— Друже, ну ж бо без образ, — відповів В’ячеслав та опустив руки на стіл. — Я не винен, що ти не знайшов собі дружини. Хоча я думав, ти не просто так відправив сюди свою швачку, — усміхнувся Заборга на секунду, але тут же став серйозним. — І, наскільки мені відомо, вона досі тобі вірна.
— Вона не моя. Дивно, що ти цікавишся чужими колишніми. Але я маю одне запитання: чому зараз? — Євген нахилився та подивився у вічі Заборги.
— А коли? — здивовано перепитав той.
— Мене цікавить, чому ти задумався про це тільки зараз? На кастингу в міжсвітті ти не посвятив нас.
— Тому що не було ще ідеї — от і все! — В’ячеслав раптом розлютився, але відразу поправив рукава й додав: — Я розумію, що тебе не влаштовує.
— Так! — Євген жбурнув меню на тарілку. — Молодець, що помітив! Хлопці, хвацько ви ідеї обговорюєте. Вирішили мене кинути на поталу натовпу.
— Та зажди ти! — заспокоював Сергій Рибкін. — Ми так само дізналися, як і ти. Тому нема чого напирати.
— Ну, друже, ти неправий. Нині інша ситуація, — приєднався Павло, і незвична серйозність позначилася на його словах.
Заборга почав тихо говорити:
— У нас справи пішли на спад, розумієш? Євгене, тут усе просто: наш основний споживач — це «Пошта». Ви витратили два покоління, щоб вирівняти становище на ринку. А ми цього не бажаємо. Тим паче зараз, тому що «Пошта» чомусь припинила постачати нам дрібні вироби, і тепер треба виходити на внутрішній ринок. А ось нові місцеві не хочуть зв’язуватися з нами з цієї дивної причини, що незрозуміло як на них впливає. Мовляв, дружини в нас мруть! — хлопець помітно сердився, та так, що вени на шиї вилізли. — А я не хочу, щоб мої люди щось купували в обхід мене. Як і хлопці. Тому терміново необхідно розв’язати цю маленьку проблемку.
В’ячеслав вирівнявся і поправив кафтан, відтак запив свою промову вже остиглим чаєм.
— Ми якось упоралися, — кинув Євген.
Він загалом не розумів, навіщо працювати на «Пошту», адже очевидно, що вона завдає шкоди їхньому листку.
— А-а-а, ну так! — В’ячеслав виставив руки вперед і сперся на лікті. — І тому твій батько попросився назад. А потім твоя Ніжачка приїхала, просила нас, — додав він злісно.
За столом запанувала тиша. Хлопці дивилися на В’ячеслава та Євгена, які готові були вчепитись один в одного. Євген потер підборіддя, не зводячи очей зі співрозмовника.
— Батько вважає, що це наше законне право. А що ж до Ніжі, щось часто ти її згадуєш останні два дні. Невже наречену поміняти вирішив? — Євген не хотів говорити про свою колишню і тим паче про те, що стало причиною їхнього розлучення.
— Залиш її собі. А стосовно права, це ти про те, як ваша сім’я мало не позбавила всіх нас доходу? Ви, звичайно, маєте право! — В’ячеслав підняв голову та зверхньо подивився на опонента.
— Доходу? Перепрошую, але це витрати, — Євген посміхнувся, — за декілька пристроїв, які й наші здатні вигадати, а ще, — він підняв руку, бо В’ячеслав хотів заперечити, — раз на рік дозвіл на інновації. О так, це ж величезний прибуток!
Євген сперся на стілець та по черзі дивився на хлопців.
— Не лише, — спокійно вставив Сергій. — А ще це медична допомога, можливість учитися та бути в достатку. Натомість віддавати те, на що наші землі й так багаті, — подивився на Євгена й припинив крутити серветку в руці. — Ти занадто звужуєш коло впливу.
— Невже? «Пошта» зараз стежить за кожним містом, але не звітує, яку саме інформацію збирає. Ще й вказує, де кому жити. Як на мене, це рабство.
— Євгене, та охолонь, — втрутився Сергій. — Багато моїх партнерів чекають весілля, а точніше — пологів. Вони прямо кажуть: який результат — так і працюватимуть. Це не жарти. Ба більше: стали пропонувати укласти угоду не з нами, а зі зведеними братами. Мовляв, їх на проклятті не зловили, — він повільно скручував трубочку із серветки й лише зрідка дивився на Євгена. — Тому ідея В’ячеслава врятує як наші кишені, так і місце на чолі сімей.
— Зрозуміло, що для вас ця «Пошта» — все, — підсумував Євген, підсунув стілець і взяв меню. — Тоді про що говорити? Ви бачите свою вигоду, я бачу свій програш. У такому разі, хлопці, вибачайте, якщо я додам кілька змін до своєї вистави.
— Це що, погроза? — запитав В’ячеслав, схиливши голову вбік.
— Ні, я намагатимуся не взяти на себе ваше прокляття. І, мабуть, почну сьогодні з риби.
Євген покликав офіціанта, якому нашвидкуруч продиктував свої побажання. Решту вечора вони не поверталися до теми дружин. Але Євген помітив, як Ігор поглядав на двері службового входу і як часто щось скидав на своєму браслеті.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!