Глава 7 — Усе з початку 3

— Ну то що, потім можемо поїхати погрітися на сонечку, до локації? — спитав Ігор, розрізаючи м’ясо.

— Ні, сьогодні інші плани, — відрізав В’ячеслав, не відриваючи очей від вечері.

— Щось часто ти став відмовлятися, — обурився Ігор, подивився спідлоба на Заборгу й оглянув хлопців.

— Жаль, що в тебе справ нема, — невимушено знизав плечима В’ячеслав, ніби не помічаючи настрою Ігоря.

— Були, але ви щось відмовляєтеся вкотре, — зауважив Ігор і почав дивитися на двері.

— У нас і тут є дівчата! — засміявся Павло. — Хоча в тебе є Злата.

— Годі про неї, — відрізав Ігор і знову зайнявся вечерею.

— Дивно, що вона взагалі є, — вставив Павло.

— І правда. А ти яку вибереш? Ту, якій брехав трохи більше, чи ту, якій трохи менше? — парирував Ігор.

— Ту, з якою був чесний.

— Мачуху, чи що? — здивувався Сергій.

— Ага, щоб вона мене прибила! — Павло підняв виделку та зобразив постріл.

Знову пролунав сміх. Євген не розумів, що він тут робить: меню і з дому можна було скласти, а просто так посидіти й побалакати — даремно витрачати стільки часу. Він не стримався та спитав:

— А серйозно: ми чому зібралися?

— Обговорити вчорашню ідею, — спокійно відповів В’ячеслав, наче це й так ясно. — Так ми розв’язуємо всі питання.

— Так, начебто нічого так. Але треба заручитися згодою, — міркував Сергій Рибкін.

— То завтра беремо сватів — і в атаку, — серйозно глянув В’ячеслав.

— Знаєш, сім’я Злати мене не сильно поважає. Батько її правду слухати не любить. Хоч би мені не полетіти разом із цими сватами, — посміхнувся Ігор і відправив шматок м’яса до рота.

Євген усе дивився на хлопців і не розумів, чому ніхто з них не обурюється витівкою В’ячеслава. Вони повністю йому підкоряються або їм настільки байдуже?

— Та твою правду мало хто любить! — засміявся Павло. — Ти ж не відрізняєш правди від своєї думки. — Він написав виделкою в повітрі й озвучив: — Велика правда Гореліна — як окрема наука.

— Іди ти, — він підняв кулак, але одразу опустив.

— А ти чому затих? — Павло перевів погляд на Євгена. — Навіть Сергій у нас іноді говорить.

— Що говорити? Я ще в «Гнізді» висловився, — він намагався здаватися невимушеним і розглядав меню.

— Друже, ну ж бо без образ, — відповів В’ячеслав та опустив руки на стіл. — Я не винен, що ти не знайшов собі дружини. Хоча я думав, ти не просто так відправив сюди свою швачку, — усміхнувся Заборга на секунду, але тут же став серйозним. — І, наскільки мені відомо, вона досі тобі вірна.

— Вона не моя. Дивно, що ти цікавишся чужими колишніми. Але я маю одне запитання: чому зараз? — Євген нахилився та подивився у вічі Заборги.

— А коли? — здивовано перепитав той.

— Мене цікавить, чому ти задумався про це тільки зараз? На кастингу в міжсвітті ти не посвятив нас.

— Тому що не було ще ідеї — от і все! — В’ячеслав раптом розлютився, але відразу поправив рукава й додав: — Я розумію, що тебе не влаштовує.

— Так! — Євген жбурнув меню на тарілку. — Молодець, що помітив! Хлопці, хвацько ви ідеї обговорюєте. Вирішили мене кинути на поталу натовпу.

— Та зажди ти! — заспокоював Сергій Рибкін. — Ми так само дізналися, як і ти. Тому нема чого напирати.

— Ну, друже, ти неправий. Нині інша ситуація, — приєднався Павло, і незвична серйозність позначилася на його словах.

Заборга почав тихо говорити:

— У нас справи пішли на спад, розумієш? Євгене, тут усе просто: наш основний споживач — це «Пошта». Ви витратили два покоління, щоб вирівняти становище на ринку. А ми цього не бажаємо. Тим паче зараз, тому що «Пошта» чомусь припинила постачати нам дрібні вироби, і тепер треба виходити на внутрішній ринок. А ось нові місцеві не хочуть зв’язуватися з нами з цієї дивної причини, що незрозуміло як на них впливає. Мовляв, дружини в нас мруть! — хлопець помітно сердився, та так, що вени на шиї вилізли. — А я не хочу, щоб мої люди щось купували в обхід мене. Як і хлопці. Тому терміново необхідно розв’язати цю маленьку проблемку.

В’ячеслав вирівнявся і поправив кафтан, відтак запив свою промову вже остиглим чаєм.

— Ми якось упоралися, — кинув Євген.

Він загалом не розумів, навіщо працювати на «Пошту», адже очевидно, що вона завдає шкоди їхньому листку.

— А-а-а, ну так! — В’ячеслав виставив руки вперед і сперся на лікті. — І тому твій батько попросився назад. А потім твоя Ніжачка приїхала, просила нас, — додав він злісно.

За столом запанувала тиша. Хлопці дивилися на В’ячеслава та Євгена, які готові були вчепитись один в одного. Євген потер підборіддя, не зводячи очей зі співрозмовника.

— Батько вважає, що це наше законне право. А що ж до Ніжі, щось часто ти її згадуєш останні два дні. Невже наречену поміняти вирішив? — Євген не хотів говорити про свою колишню і тим паче про те, що стало причиною їхнього розлучення.

— Залиш її собі. А стосовно права, це ти про те, як ваша сім’я мало не позбавила всіх нас доходу? Ви, звичайно, маєте право! — В’ячеслав підняв голову та зверхньо подивився на опонента.

— Доходу? Перепрошую, але це витрати, — Євген посміхнувся, — за декілька пристроїв, які й наші здатні вигадати, а ще, — він підняв руку, бо В’ячеслав хотів заперечити, — раз на рік дозвіл на інновації. О так, це ж величезний прибуток!

Євген сперся на стілець та по черзі дивився на хлопців.

— Не лише, — спокійно вставив Сергій. — А ще це медична допомога, можливість учитися та бути в достатку. Натомість віддавати те, на що наші землі й так багаті, — подивився на Євгена й припинив крутити серветку в руці. — Ти занадто звужуєш коло впливу.

— Невже? «Пошта» зараз стежить за кожним містом, але не звітує, яку саме інформацію збирає. Ще й вказує, де кому жити. Як на мене, це рабство.

— Євгене, та охолонь, — втрутився Сергій. — Багато моїх партнерів чекають весілля, а точніше — пологів. Вони прямо кажуть: який результат — так і працюватимуть. Це не жарти. Ба більше: стали пропонувати укласти угоду не з нами, а зі зведеними братами. Мовляв, їх на проклятті не зловили, — він повільно скручував трубочку із серветки й лише зрідка дивився на Євгена. — Тому ідея В’ячеслава врятує як наші кишені, так і місце на чолі сімей.

— Зрозуміло, що для вас ця «Пошта» — все, — підсумував Євген, підсунув стілець і взяв меню. — Тоді про що говорити? Ви бачите свою вигоду, я бачу свій програш. У такому разі, хлопці, вибачайте, якщо я додам кілька змін до своєї вистави.

— Це що, погроза? — запитав В’ячеслав, схиливши голову вбік.

— Ні, я намагатимуся не взяти на себе ваше прокляття. І, мабуть, почну сьогодні з риби.

Євген покликав офіціанта, якому нашвидкуруч продиктував свої побажання. Решту вечора вони не поверталися до теми дружин. Але Євген помітив, як Ігор поглядав на двері службового входу і як часто щось скидав на своєму браслеті.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.