Глава 9 — І знову здрастуйте 2

У кімнаті було неприємно темно — обіднє сонце пробивалося вузькою смугою крізь важкі штори. Яна сиділа нерухомо на ліжку, і лише її очі рухалися, намагаючись роздивитися гостя.

— Залиш нас, — сказав Євген, але служниця стояла на місці. — Ти чула? Я попросив піти, чи ти й під час зачаття дивитися будеш?

Дівчина почервоніла та вийшла з кімнати. Коли за нею зачинилися двері, він попрямував до вікна і розсунув штори, щоб впустити яскраві промені світла. За вікном виднівся літній ліс і пташки співали на все горло. Євген згадав своє місто Грайд, де зараз лише трохи почастішали дощі.

— Ти що, темряву любиш? — задумливо спитав він. За кілька хвилин повернувся, а дівчина примружилась, намагаючись звикнути до яскравого світла. Євген усміхнувся й придивився: було щось неприродне та неприємне в її зовнішності. — Чому мовчиш?

У відповідь — тиша. Дівчина так і сиділа під сліпучими променями сонця, лише нервово кліпала. Студін подумав, що з нею щось не так, і хотів покликати служницю, як раптом його осяяло.

— Ах, ну так! Блокування! — Він видихнув і, розвівши руки на знак вибачень, сказав: — Відповідай на мої запитання.

Але у відповідь знову була тиша. Дівчина так і дивилася на яскраве сонце. Він попрямував до неї, затуляючи собою промені, та не розумів, чому не спрацювало.

— Може, так? — Він ще раз увімкнув і вимкнув блокування, нагнувся до неї та хотів торкнутися плеча. Раптом м’яка долоня зі всього маху вдарила його по обличчю.

— Викрадач! — крикнула вона.

Євген потер щоку, де навіть крізь бороду проступало легке почервоніння, та відступив.

— І я радий тебе бачити. — Він узяв стілець і повернув спинкою до дверей служниці. Присів, склав руки у звичній позі та підняв кулак до губ. — Мене звати Євген, а не так, як ти викрикнула.

— Та невже? — Яна потирала долоню та все озиралася на двері й вікно. — Пусти мене, чуєш? Інакше тобі буде непереливки.

— Цікаво, — він став розглядати майбутню дружину. Руде волосся, заплетене в косу, перекинуту через плече, сягало її грудей. Біла, майже прозора шкіра — Євген відразу подумав, що вдома вона весь час згорятиме — і невеликий розсип ластовиння під очима та на носі. Пухкі губи також були світло-рожевого кольору, і тільки зелені очі виділялися й привертали увагу. Уперше він бачив чисто зелений колір. Став вдивлятися, від чого дівчина опустила погляд.

— Чого дивишся? — Вона хотіла було встати, але схаменулась та підтягла ковдру вище.

— Дивно, як нас змінює одяг. Побачивши тебе на вулиці, і не подумав би, що ти з середньої гілки. — Хлопець поклав руки на коліна й не знав, що робити далі, про що говорити з нею, адже вона зараз полонянка. Перше, що спало на думку: варто подружитися, бо таких теплих привітань він може й не витримати. Від цієї думки Євген усміхнувся та потер щоку, яка пощипувала. У будь-якому разі вона тепер буде з ним. А щодо статусу дружини він поки що не хотів думати.

— Слухай, я можу забути про тебе. Просто допоможи нам із подружками втекти, — вона перейшла на шепіт. — Чуєш, ми в разі чого зробимо все, щоб тебе не судили.

— Хто буде мене судити? — нахилився він і так само прошепотів.

— Як хто? Правосуддя, — вона міцно стиснула ковдру, а її очі раз у раз дивилися на двері. — Відпусти, будь ласка.

Євген гучно видихнув та склав руки на грудях. Він не знав, як їй відповісти.

— Бачиш, у чому річ... Ми з тобою в однаковому становищі, — він добирав слова. — Я не зможу тобі допомогти. Принаймні зараз.

— Що?! — вона забула про ковдру та щосили вдарила по ліжку. — Це не я тебе викрала! І не я збираюся тебе ґвалтувати!

Останні слова Яна вимовила не так упевнено й почала червоніти. Від них Євген випростався та стис долоні в кулаки. Ким-ким, а ґвалтівником він бути не збирався.

— Сподіваюся, до цього не дійте. Я спробую допомогти як тобі, так і собі. — Трохи опанував свої емоції та продовжив: — Але для цього потрібен час.

— Час! Який час? Проведи мене зараз до подруг і відчини ті двері! — Вона всілася на коліна та стала поправляти руде пасмо, що спадало на обличчя. — Я запам’ятала, через які двері нас сюди привели. Зможу показати.

Він дивився на неї. У її очах були надія та прохання. Подивився на двері, більш ніж упевнений, що за ними підслуховує служниця.

— Ти не відпустиш, так? — невпевнено запитала дівчина, повільно всілася на місце та почала щось шукати на шиї.

Євген пильно глянув їй в очі, які зараз напружено дивилися на нього й, схоже, чекали чогось жахливого. Наче він мисливець, а вона лисиця в глухому куті. Йому не хотілося, щоб Яна так дивилася: він не звір.

— Авжеж, не відпущу. — Нахилився, вперся ліктями в коліна й тихо продовжив: — Навіть якщо захочу, я не зможу. Щонайменше я не знаю, з якого ти листка. А це вже проблема. Тож повернути тебе може лише Роман Мирославович.

Яна так само мовчала, опустивши очі. І знову шукала щось на шиї. Студін подумав, що треба б дізнатися, що при ній було. Але потім вона зовсім засмутилася, заплющила очі, і її уста почали тремтіти, як і рука, стиснута в кулак на шиї. Останнє, чого він хотів від зустрічі, — побачити сльози. Вирішив, що для першого разу вистачить.

— Я піду скажу, щоб тобі штори розтуляли частіше. — Він підвівся, посунув стілець на попереднє місце та попрямував до виходу.

— Почекай! — стримуючи сльози, попросила Яна. — У тебе є план?

Студін зупинився біля дверей і задумався, чи варто казати їй щось зараз. А давати пустих надій він не любив.

— Я не можу поки що нічого обіцяти.

— То плану теж немає... — розчаровано вимовила вона. — Сподіваюся, він з’явиться до весілля.

Євген мовчав, бо сумнівався навіть, що він буде й після народження дитини. Та раптом вона підвела очі, повні сліз.

— Чого ти?

— А дитина?

— Залишиться тут. — Євген підійшов ближче та всівся на край ліжка. — Якщо вірити Роману Мирославовичу, то ти не згадаєш того, що відбувається.

— Як це? Ти хоч розумієш, що говориш? Я не згадаю понад рік життя та народження дитини? — її і так круглі очі стали ще ширшими.

— Думав, тебе це трішки заспокоїть. Зараз можу обіцяти, що я спробую тобі допомогти. І поряд зі мною в тебе буде повна свобода дії.

Яна одразу завела руку, та цього разу Євген устиг упіймати тоненьку ручку біля обличчя.

— Вирішила перевірити свою свободу, — крізь сльози зі злістю вимовила Яна. — Я тебе ненавиджу.

— Це вже щось. — Він ще мить тримав її, а потім опустив руку, але не відпустив. — Може, досить уже? Я сам нещодавно в цій системі. Як і ти. Тож мені потрібен час.

— Викрадач, що просить співчуття. Як мило... — Яна висмикнула руку, натягла ковдру на груди й знову почала шукати щось рукою на шиї. — Іди з моєї кімнати.

— Як забажаєш.

Він провів по браслету рукою та увімкнув блокування. Яна випросталась і сіла в позу, в якій зустріла його. Але зараз її очі дивилися не на нього, а крізь відчинене вікно, так наче його й справді не було в кімнаті.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.