Глава 1 — Кастинг 4

Під ногами з’явилося місячне сяйво, яке вело до зали й губилося серед столів. Дівчата одна за одною проходили повз гостей. Минаючи один стіл, Яна чула, як гості гарчали на неї та дивилися кривавими очима. Вона хотіла відскочити, але ноги самі несли її. Далі сиділи люди із сірою шкірою та дуже довгим волоссям, а на столі стояло багато рослин, які вони безупинно їли. Яні здалося, що сяйво вело до столу із занадто великими людьми, одягненими в шкури тварин. Один із них дивився на неї, і від жаху вона не могла відвести погляду. Але дівчина помітила, як подруги звернули вбік, і їй довелося докласти зусиль, щоб відвернути погляд. Відтак вона дивилася лише на стежинку, боячись переглянутися з іншими гостями.

Світіння привело до дерев’яного круглого столу з різьбленою стільницею. За ним сиділо п’ятеро молодих людей близько тридцяти років. Їхнє світле волосся сягало плечей. Усі вони носили бороди, обережно підстрижені та короткі. Мали незвичні яскраво-смарагдові очі.

На столах лежали капелюхи, а хлопці були одягнені в кафтани. Ця картинка нагадала дівчатам малюнки з казок. Юнаки роздивлялися їх. Той, що із заплетеним у косу волоссям, весело усміхався та неприємно кивав Яні. Їй стало страшно й огидно, тож вона перевела погляд на стіл.

«Так, усе добре, — заспокоювала вона себе. — Вони просто актори, як і ми. Може, навіть так само під дією напою і не можуть щось із собою поробити».

Раптом один із них покликав Віку. Він тримався гордовито. Лише його кафтан був із білим хутром. Він накривав широкі плечі та спадав на груди, а під ним виднілася сорочка.

— Ти здорова? — спитав хлопець. Його риси обличчя були приємні, а от погляд — важкий.

— Повністю, — якось беземоційно відповіла Віка.

Яна була впевнена, що її голос зник, а інакше вона б заїкалася.

— Тоді випиймо. — Його тонкі вуста скривилися в чомусь схожому на усмішку

Яні чомусь це не сподобалось. Лише зараз вона звернула увагу, що весь час тримала тацю з чашами в руках. Руки самі перехопили одну чашу й поклали її перед хлопцем, котрий сидів спиною до неї. Вона помітила, що тільки в нього мідне волосся.

Яна зраділа, що тіло не змушувало її пити разом із ними, а хлопці таки добряче приклалися до чаші.

— Народжували? — зухвало запитав худорлявий хлопець із глибоко посадженими очима. Не зводячи гострого погляду з Ганни та тримаючи руки на столі, він крутив печатку на пальці.

— Ні, — відповіла Яна одночасно з подругами та злякалася свого голосу: він був наче чужий, не її.

— Цнотливі? — поцікавився інший. Яна не сумнівалася, що це саме той, що із заплетеним волоссям. Лише зараз вона звернула увагу, що в нього не було бороди й навіть щетини. Він величаво розвалився на стільці, хоч був помітно менший за інших.

— Ні, — знову відповіла Яна. Тепер вона не злякалась, а відчула огиду до того зухвалого хлопця й до себе, яка не могла дати відсіч. Її горло пекло, а шлунок нестерпно стискався.

— Тоді беремо? — спитав широкоплечий та склав руки в замок. Яна побачила перстень із витисненою горою, а під нею — яскраве блакитне каміння.

— А чого б і ні? — відповів ще один хлопець. Він дивився своїми витрішкуватими очима, так наче дівчата були товаром, а не людьми. Хлопчина сидів скуто й крутив якийсь листок у руці.

— Нам із ними рік. Головне, щоб функцію виконали, — міркував худорлявий, дивлячись на стіл, та потер рукою брову. Яна була рада не зустрічатися з ним поглядом.

— Гей, Євгене, ти чого на свою не глянеш? — спитав той, що з косою, штовхаючи в бік рудого хлопця. Яна не могла роздивитися його, бо він сидів майже спиною до неї, та лише бачила його руку з печаткою у вигляді поєднаних трьох дерев. — Рудий рудому не друг? — засміявся хлопець, мало не впавши зі стільця, а потім голосно зареготав.

— Павле Олексійовичу, що за слова? — раптом промовив широкоплечий до хлопця з косою.

— Добре, добре, Я вас зрозумів, В’ячеславе Сергійовичу, — відповів із сарказмом Павло. Потім удав, що дуже зайнятий, і начепив на себе серйозний вираз обличчя.

Євген нарешті озирнувся. Його погляд був втомленим і байдужим. Яна звернула увагу, що лише в нього очі різного кольору: одне смарагдове, інше — сіре.

— Підходить, — відповів він і став поправляти свій кафтан — яскраво-зелений і набагато легший, ніж в інших. Так наче хлопець випадково потрапив за цей столик.

— Студін, ти ж навіть її не роздивився, — знов ожив Павло. Усмішка повернулася на його пухкі уста.

— Дівчина як дівчина, що на неї дивитись? — не кваплячись, відповів Євген. Яна помітила, як його рука, що була на колінах, стислася в кулак до білих кісточок.

— Ось і вирішили, — підсумував В’ячеслав Сергійович. Після цього він крутнув пальцем по такому ж браслету на руці, як і в Романа, але з жовтим світінням каменів. На підлозі з’явилася місячна доріжка. — Вільні. Поки що.

Яна глянула на Євгена. Коли її тіло знову почало самовільно рухатись і забирати чашу в хлопця, вона ще раз подивилася на нього, намагаючись дізнатися, чому він так реагує. Євген сперся об різьблену спинку стільця, приклав кулак до уст і проводив великим пальцем по коротко підстриженій бороді. Його погляд був таким же важким. Хлопець мов був у своїх думках та дивився кудись удалину.

«Гей, юначе, що не так? Чого ти?» — подумки волала Яна, але її уста так і залишилися замкнуті, а ноги розвернулися на стежку.

Дівчата забрали свої чаші й попрямували за світінням. Доріжка привела до великої круглої сцени, де стояли жінки, діти та чоловіки. Зовні спокійні, але їхні очі видавали страх і занепокоєння. Дівчата поповнили їхні лави.

Пролунав голос організатора:

— Вітаємо, вас вибрали! Відсвяткуймо це ковтком із чаші.

Яна дивилася на рідину, яку підносила до рота. З вигляду вона була така ж, що й у переодягальні. Вловила поглядом, як інші почали випивати, але ще більше засумнівалася.

«Уперше я стала скута, а що трапиться вдруге?» — вона відчула, як її рука перехилила чашу біля вуст. — Думай, думай… Що робити?»

Перший ковток, другий. Вона майже проковтнула, але на якусь мить змогла ширше відкрити рот, і рідина частково полилася по підборіддю та на груди. З’явився приємний аромат свіжоскошеної трави. Голова пішла обертом. Яна змогла втриматися, а от інші почали падати на підлогу.

— Стояти! — пролунав голос.

Важкість зникла, але скутість і полон у власному тілі залишилися. Яна підозрювала, що в напій щось підмішали.

— Прошу зробити повну оплату, після чого можете забрати товар, — продовжував говорити організатор.

Ті, що сиділи, заметушилися. Над столами з’явилися голограми, і гості здійснювали оплату. Тоді до подіуму підходили люди й вели того чи іншого. Незабаром з’явився Роман.

— Дівчата, вітаю вас. Ви повністю задовольнили вимоги відвідувачів, оплата пройшла. Тепер, як я обіцяв, ми з вами вирушаємо в чудове місце. Я стежитиму за виконанням домовленості та дбатиму про вашу безпеку.

Посмішка не сходила з його обличчя. Зараз він скидався на хижака, здобич якого нікуди не подінеться. Роман стукнув тростиною об підлогу, розвернувся й попрямував до вже знайомого столу, а дівчата, наче ляльки, поплелися слідом. Їх провели через звичайні двері. Дівчата опинилися в дерев’яному будинку, де мостини видавали неприємний скрегіт, а на стінах висіли гасові лампи. Вони пройшли довгим коридором із безліччю дверей, а в центрі побачили широкі сходи, що вели вниз. Коли за дівчатами зачинилися двері, Роман обернувся й радісно повідомив:

— Вітаю вас у світі № 40/3.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.