Глава 1 — Кастинг 1

«Древо Кродуб — одно із багатьох рослин світів утворення. Його коріння живиться первинною енергією світу, а єдине сонце зігріває всі світи. Кожна гілка має свій колообіг первинної енергії та кожна лист це дублювання першого із невеликим відхиленням. Має єдину душу котра погодилась стати носієм насіння та допомагати рослині зростати та утворювати листки-світи.

Енциклопедія Ваараана»

Дівчина зачинила за собою двері у ванну кімнату й поспішно скрутила довге руде волосся в пучок. Помітно нервувала та покусувала пухкі губи, спершись об стіну. У лівій руці несвідомо крутила кулон у вигляді дерева з чотирма стволами, а в правій тримала телефон. Хутко знайшла у списку номер мами, трохи повагалася, та все ж натиснула на виклик і слухала розмірені гудки. Кожен звук примушував її здригатися. Тиша — і нервове «так» пролунало на іншому кінці.

— Мам...

— Яно, чого тобі?

— Ти, мабуть, забула: сьогодні мій день народження, — Яна чекала будь-якої реакції, але у відповідь почула тишу. — Може, ми могли б… я могла б приїхати, і ми разом…

— Досить. Досить мені дзвонити. Я добре пам’ятаю день, що зруйнував мої мрії. Ти вже доросла. У кожної з нас своє життя. — На тлі слів матері чулися дитячі крик та сміх. Зведені брати Яни навіть не знали про її існування — це було боляче. — У мене тепер інша сім’я. Замість того щоб бігати за мною, створи свою. Нехай це буде моїм останнім побажанням на твій день народження. Забудь про мене. Прощай.

Тиша повисла в приміщенні. Яна дивилася в дзеркало над раковиною і не могла відвести погляду. Вона мовчала, а сльози зрадницьки наповнювали очі. За якусь мить дівчина опанувала себе, увімкнула воду і вмилася. Підвела очі до дзеркала, подивилася на свої опухлі повіки. Стерла воду руками, поплескала по щоках, усміхнулась і вийшла в довгий коридор студентського гуртожитку.

Цього року вона закінчувала виш. Їхати в село за розподілом не хотіла, а орендувати квартиру в місті не мала за що. Гуртожиток був домом дівчини останні три роки, і знову її женуть. Вона повільно йшла в кімнату й не знала, що робити далі. Подруги після випуску мали залишитися в місті: вони встигли домовитися проходити практику в місцевих школах. Тільки Яні не знайшлося місця. Хоч попереду був ще рік, вона вже гостро відчувала самотність.

Підходячи до своєї кімнати, дівчина почула музику й усміхнулася: подруги готували для неї піжамну вечірку. Зараз вона гордо ходила коридором у піжамі у вигляді рудої, як її волосся, лисиці. Смішний довгий хвіст бовтався ззаду, а на капюшоні стирчали невеликі вушка. Ще раз поплескавши по обличчю, вона зібралася відчинити двері, аж раптом під ногами закружляли два великі дубові листки.

— Звідки ви тут? — Покрутила їх у руці та поклала в невелику кишеню.

Яна любила цю маленьку тісну кімнату гуртожитку.

На широкому підвіконні сиділа тендітна дівчина в піжамі сірого зайчика, а капюшон із вушками використала замість підголівника. Її чорне кучеряве волосся було зібране в недбалий пучок, з якого вибивалося кілька пасм. Дівчина намагалася закласти їх за вухо, але вони весь час вискакували. На її витягнутих ногах лежав ноутбук, по кнопках якого вона нещадно стукала, перемикаючи музику. Зрідка дівчина-зайчик поглядала на вулицю крізь мокре скло. Поряд на ліжку лежала інша дівчина у смішному костюмі райдужного єдинорога, а невеликий ватяний ріг звисав збоку. Пряме русяве волосся в неї було скручене джгутом і закинуте на спину, щоб не заважало гортати телеграм-канали в телефоні.

— Вік, залиш уже якусь музику! — крикнула Яна з-за ширми, що відділяла кімнату від кухні та коридору.

— Ні, слухати торішній жах я не хочу. — Віка стиснула свої й так тоненькі губи.

— Якщо ти шукаєш свій клубняк, то марно мучиш плейліст.

— Серйозно?! Ти що, видалила?

— Сховала в папках. Шукай. — Яна визирнула, зустрілася зі злим поглядом Віки та засміялася. — Мені хочеться хоч раз послухати те, від чого не вибухає мозок.

Вона приставила палець у вигляді пістолета до скроні та спустила «гачок».

— Ну-ну. — Віка закрила ноутбук, кинула його на стіл і злізла з підвіконня. — Галю, чула, що вона зробила?

Засмучена Віка плюхнулася на ліжко біля подруги. Та ж не помічала нічого довкола, а переглядала новини в телефоні, закусивши нижню губу.

— Не хочете допомогти? — здалася Яна, прибираючи рудий локон, що випав, назад у хвіст, і опустила очі.

— Ти що, знову своїм дзвонила? — суворо спитала Галя, відірвавши погляд від телефона. — Не можеш відзначити свій день без сліз? Тарілки я сама розставлю. Вік, ану вставай.

— Під її хіп-хоп немає бажання допомагати. — Подруга склала руки на грудях.

— Так, хочеш-не-хочеш, хапай тарілки та розставляй! — скомандувала Галя, штовхаючи Віку ногою до краю ліжка. Та скривилася, але встала й попрямувала до шафи з тарілками, що стояла вздовж стіни навпроти кухні. Віка відчинила дверцята і, здавалося, говорила сама із собою:

— Усе ж потрібно було хлопців покликати.

— Усе на них сходиться, — закотила очі Галя. — Говориш так, наче нам без них буде сумно. Немає бажання весь вечір терпіти двозначні погляди та недоречні компліменти. Невже ти не відчуваєш, як тебе використовують?

— Або я їх, — засміялася Віка. Тоді поклала тарілки на стіл і підняла руку, показуючи новенький золотий браслет. — Тобі просто потрібно навчитися це робити — й одразу зміниш своє ставлення до компанії.

— Авжеж. — Галя з гуркотом поклала виделки на стіл. — Я ж не можу заробити й купити собі ту цяцьку. Лише вони, вони це можуть.

— Твоя феміністка нас згубить, — обійняла подругу Віка.

— Радше навпаки. Я турбуюсь про те, хто торкається мого тіла. — Галя штовхнула подругу плечем та засміялась.

— У вас хоча б є кого звати, — прошепотіла Яна, ставлячи тістечка.

— Але погоджуся з Галею: із настроєм Яни хлопці тут будуть недоречними.

Дівчата одночасно подивились на Яну. Від зайвої уваги вона почала смикати кишені піжами.

— А де дівчата? — раптом запитала Яна. — Пів години вже минуло?

— Мені здалося, вони зайшли в гуртожиток. Через цей дощ нічого не видно. — Віка підійшла до вікна й підняла шторку — по склу збігали цівки води.

— Може, ще в магазині? — припустила Галя, присівши на диван, машинально заклала пасмо за вухо та продовжила щось читати. — Ну до-о-обре, — протягнула вона й відірвалася від екрана.

Дівчина зібрала волосся та сіла на підвіконня. Почала вдивлятися у вікно, але довелося відчинити його й визирнути.

— Не бачу, хто там унизу, — відказала подруга. Потім знову звернула увагу на телефон, на який раз у раз приходили повідомлення. Швидким рухом зачинила вікно та вилаялася. — Твою!.. Ми, як завжди, пропускаємо все найцікавіше!

Обурена Галя вискочила з кімнати в коридор і заметушилася, шукаючи свої кросівки.

— Що трапилося? — перелякано спитала Яна.

Її день народження не міг минути без пригод. Минулого року — пожежа, а раніше просто вимикали світло. І ось знову! Нижня губа дівчини вже розпухла від частих покусувань.

— Хапайте телефони — і погнали! — скомандувала Галя, стоячи біля дверей.

— Пояснити можна, куди поспішаємо? — узявши червоне пальто, питала Віка. — Може, ми переодягнемося? Чи так у піжамах і підемо?

— Ганна написала спускатися. Вони з хлопцями зараз там машину ректора розмальовують, — усміхнулася Галя. — Мені теж є що йому передати.

Дівчина прикріпила телефон до селфі-палиці та увімкнула відеозапис. Галя усміхалася картинці на екрані, де три дівчини в яскравих піжамах у вигляді тварин стояли біля ліфта. Подруга накинула капюшон, поправила ріг і розсміялася ще дужче.

— Може, не варто? — штовхнула її Яна. — Це вже занадто, особливо коли знаємо, на що здатен цей день.

— Усім привіт! — почала ефір Галя. — Ведемо наживо з третього гуртожитку. Напрямок піжамної банди — на пошуки пригод. Нині якась подія відбувається в нашому дворі. Поки спускаємося, у віконечку пишіть свої варіанти того, що відбувається.

Яна підійшла до ліфта, накинула капюшон і повернулася спиною. Віка ж, навпаки, позувала на камеру, крутячись у своєму сірому костюмі.

— А що з ліфтом? Знову не працює?

Віка натискала кнопку виклику, але та не хотіла реагувати. Раптом від вантажного ліфта відчувся протяг і полетіло листя.

— Звідки воно? — Яна повернула за ріг і завмерла від подиву. — Хтось знову вправлявся в мистецтві?

Дівчина провела рукою по соковитих фарбах, якими були вималювані зелень та квіти. Здавалося, що вони рухались. У цей момент двері роз’їхалися. Яна відскочила на подруг. Підлога була теплого зеленого кольору, стіни — у стовбурах дерев, а замість звичних металевих ударів — приємний шум лісу.

— Ми ще в гуртожитку? — розгублено спитала Віка. — Мені здається, чи ця рослина... — вона хотіла доторкнутися, але за кілька сантиметрів передумала. — Напевно, 3D-графіка, зараз ще забруднюся. То що, ми їдемо, чи як?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.