Нагодуй його

Inanis

…

У вас 4 непрочитані повідомлення…

Прочитати…

Oleg Viktimov 15:45

Не можу додзвонитися до тебе! Терміново зателефонуй мені!

Oleg Viktimov 16:03

Де тебе чорти носять?! Чи я мушу горлати на всю губу у твою поштову скриньку?! Я й горлаю! У вже майже збожеволів! Мені реально потрібна твоя допомога! Як тільки це прочитаєш, негайно зателефонуй мені!!!

Oleg Viktimov 17:24

Друже, я геть-чисто вляпався… Якась сволота позначила мене в Inanis на сторінці Зомбаря. Розумієш, це все одно, що мене замовили, але тільки ще гірше! І вже я з цією чорною міткою в руці, дідьковою мішенню на спині та вороном над головою поплентався до поліції, де мені поблажливо посміхалися й пропонували водички попити, щоб заспокоїтися, сказали написати якусь фіктивну заяву, а згодом відправили геть! Відпочивати! Проте я не заперечував. А знаєш, чому? Та тому, що впізнав одного з сержантів, — того, з маленькими оченятами й дурнуватою родимкою на носі. Не людина, а якась комаха! Він теж на Зомбаря підписаний. Вони всі заодно! Усі друзі, розумієш? Мені більше нема до кого звернутися! Лишився тільки ти! Нормальний! От зараз сиджу, ховаюся, жалюзі́ спустив… Смішно, правда? «Людину врятували спущені жалюзі́», — уявляєш таку статтю в газеті? Бо я — ні, не уявляю. Удома мене не шукай, краще зателефонуй, як тільки зможеш. Незабаром вимкну Інтернет. Ну, щоб моє місцеперебування не вистежили, знаєш… Хоч усе це сон рябої кобили в місячну ніч. Він знаходить того, кого позначили, скрізь… Не сховатися. Вибач, маячня все це. Але ти все одно телефонуй. Може, хоч чимось гарним зможеш мене наповнити, перш ніж… Не вір їм! Нікому не вір! Вони все знають "%"орфапр083429н)зкалжо(.@; ….

Oleg Viktimov 18:10

(Пусто)

21:50

Олена медсестра

Триває з’єднання…

…

…

…

— Алло! Так, вітаю, Леоніде. Чого тобі?

— Гм… Вітаю. Ти давно з Олегом спілкувалась? Я не можу до нього додзвонитися.

— З Олегом? З яким Олегом?

— …

— Алло?

— Ти ж бо знаєш, про кого я. У вас із ним неначебто роман, а ще він мій найкращий друг!

— А! Олежик! Так, ти знаєш, щось не виходить у нас. Він такий егоїст!..

— Коли востаннє ти з ним спілкувалась?

— М-м-м… Здається, учора… Хотів мене на побачення запросити, але… ти розумієш.

— Ні, не розумію. Він не на зв’язку, і я ніде не можу його знайти!

— Та не переймайся ти так! Мабуть, пішов до бару з одним зі своїх друзів-невдах… Вибач, я тебе, звичайно, не маю на увазі, але інші!.. Словом, вони набралися, як жаба мулу, та й усе… А Олег, він такий, після кожної пия́тики телефон міняє: то загубив, то розбив…

— Ні, він не напився. Я це знаю напевне.

— Через що така впевненість? Леоніде, щось трапилося?

(Не вір їм! Нікому не вір!)

— Та ні, усе гаразд. Просто ми… мали з ним зустрітися. От і все.

— А, зрозуміло. Ти знаєш, краще зайди на його сторінку в Inanis, і дізнаєшся про Олега все, що з ним сталося протягом останньої години, а то й, може, за пів години. Він постить абсолютно все, навіть можна сказати, що він там живе! Зрештою, як і будь-яка інша сучасна людина.

— Inanis? Це там, де люди світлини їжі викладають і як у туалетах ресторанів біля дзеркала губи випинають?

— Ну, не лише це…

— А, так! Ще дупи, цицьки, а хлопи ногою за́кривки збивають з пластикових пляшок! Ні, я там не зареєстрований.

— Слухай, Леоніде, ти нудьга! У-у-у-а-а-а… Вибач мені, позіхаю. Зміна в лікарні була важка. Тому…

— Зрозумів, бувай. Відпочивай.

— Так, добре, то й ти спробуй. Бувай…

…

Реєстрація

22:14

Чудове сухе вино — рекомендація ресторану — припинило приємно веселити й важко осіло головним болем, ніби звичайний міцний шмурдяк з бабусиного льоху. Легкість буття вивітрилася їдким протягом тривоги (і не тільки тривоги!) за друга… Якого дідька! Ще не так давно проводив приємний вечір з милою дівчиною з сусіднього відділу графічного дизайну, смішив її, захоплювався красою, офіціантові залишив щедрі чайові — усе зробив правильно! А зараз пальці тремтять. І можна було б усе відрядити на дурнуваті жарти Олега, але в голові щось перемкнуло - не схоже це на жарт. Ніхто не знає, де він, а Олена… Якось дивно вона розмовляла. «Не вір нікому», — писав Олег. Цей життєрадісний, компанійський, спортивний блондин з білосніжною, наче з реклами, посмішкою. Що відбувається, Олеже? Що ти накоїв, куди вляпався? Мене позначили… Зомбар… Сержант з очима комахи…

Правду кажуть: хочеш звести людину з розуму — напхай у її голову різні химери, і нехай ганяє за чеширськими котами до самого Рогнарьока! Я нічого не розумію, Олеже!

Треба реєструватися в ідіотському Inanis! Гаразд. Спокійно. Це заради справи. Сісти. Усю канапу завалено одягом. Так, я збирався на побачення. Потім приберу, нехай мнеться. Увімкнув телефон… Скачати додаток?

Нумо, давай!

Ласкаво просимо…

Так. Забийся!

Уведіть свій нік і пароль.

?.. Та начхати! Будь-який! Наприклад, Леонід83.

Помилка.

Чого? Не можна з великої літери? Що за приниження? Оk: леонід83.

Такий нік уже є.

Трясця твоїй матері! Тоді: леонід83головний біль.

Такий нік уже є.

Як?! Це ж дебільний нік! Хоча… Чого дивуватися. Добре: л832019маячнявсеце.

Вітаємо! Ви успішно зареєструвалися! Виберіть світлину.

Ага. Так, так, інша… Навіщо я взагалі вибираю? Згодиться.

У вас ще жодної публікації.

Відчепися!

Пошук: olegviktimоv. Результати пошуку: 27.

Скільки ж вас! Гм… Не цей, не цей… Ось ти! Пика задоволена! Дивлюся. Бари, клуби, кіно, дівчата. Цю світлину зробив удома, на кухні. Підписав: «Найкращі шеф-кухарі — чоловіки!» Лайкнули сто дванадцять разів.

sara_mara написала: «Подобається, коли чоловіки вміють готувати». Він відповів їй смайликом. Нікчемна балаканина! Так, коли зроблено публікацію? Риболовля. Так… Пивас, за спиною — Андрій з вудкою… Два дні тому! Олено, та щоб тебе…! Два дні! Нічого я тут не впізнаю́! Зажди… Спокійно. Його підписки… Ні, ні, ні… Тут не за абеткою, чи що? Ні, ні!!!

Zom_ba_rrr

Знайшов!

Дивна аватарка. Чувак, загримований під зомбі, але… як живий. Не хочеться на нього довго дивитися. Острах бере. Три мільйони шістсот підписників!

Його світлини… Як на таку гидоту підписалося стільки людей? От Зомбар у якомусь занедбаному цеху: скрізь іржаві верстати, металобрухт, скручені кабелі уздовж стін; він вгризається у відірвану ногу з тату на гомілці, де зображено кота. А ось біля басейну за двоповерхівкою підтягує до себе скривавленого хлопчину, що намагається відповзти від нього. Я не думаю, що жах, який застиг у нього в очах, можна зіграти. Його пальці видаються зламаними. Які ж коментарі тут пишуть?

zubrader111: Кльово! Сфотай наступного разу, як ти з кого-небудь вириваєш руками кишки!

mumbiba_davai_: Овва! Тобі ніякі фільтри не потрібні. Усе круто!

magnat$pikkaper: Лайк, полюбе́!)

Йолопи! Гидко дивитися, а вони заохочують його своїми лайками. Тут навіть відео є! Палець не підніметься, щоб натиснути, але так тому і бути, згодиться…

Дідько! Знаю, що натиснув на відео, а все одно холод поза спиною пробіг, через те що картинка ожила й почала рухатися. Якість паскудна: темно й багато білого шуму.

«Увімкнути звук».

Істеричний ґвалт. Хто це? Так, бачу… Дівчина забігає до кімнати, дістає з шухляди ножа. А, це кухня! Зігнутий Зомбар повільно йде слідом за нею. Як дивно він рухається, нібито це відеомонтаж. Дівчина в істериці, вона так важко дихає, аж задихається… Він кидається на неї! Кінець відео…

Трясця йому! Чорт забирай! Усе наче насправді! Йолоп! Знову купа лайків і кривавих коментарів. Що з вами таке, люди? А, начхати.

Олег казав, що його позначили… Треба знайти щось про це. Мабуть, почну з останньої світлини цього Зомбаря.

Знову темрява. Якесь приміщення. Дідька лисого щось розгледиш! Світлину підписано так: «Я йду за ним».

Коменти?

Жери його, давай! Зголоднів, мабуть? Кусай, шматуй! Смачного!

Зрозуміло. Так, попередня світлина. Зомбар сидить навпочіпки в кутку. Бетонна підлога, потиньковані стіни, розбиті пляшки… Підпис: «Чекаю…»

Так. Бла-бла-бла… Коменти ті ж самі. Може, донизу погортати? Стоп!

«Нагодуймо його, хлопці!»

«Хто не засцяв?»

«Пропозиції?»

Здається, це воно. Вище…

«Вітаю всіх! Я готова позначити свого друга — olegviktimоv! Гей-гей!) Усі підписуйтеся на мене й ставте лайки! Цілую вас усіх!))»

І хто ж це ти, суко, eva_iskusitelnica_?

…

Так це ж Олена, медсестра! От курва брехлива! Ах ти… Нема слів! Егоїст, каже… Зараз ми з тобою поговоримо!

23:07

Олена медсестра.

Триває з’єднання…

…

…

…

На жаль, зараз абонент не може прийняти ваш дзвінок. Ви можете залишити голосове повідомлення...

Погань! Навмисно ж, паскудо, телефон вимкнула! Навіщо взагалі мені про Inanis розповідала? Що це за ігри? Довбешка вже розколюється. Що робити? Що робити?.. Остання світлина Зомбаря: «Я йду за ним». Невже це він про Олега? Як таке можливо? Це ж лише чортова соціальна мережа! Насмішка якась, а не серйозна річ. Фу-у-у-ф… Хапай себе за голову, смикай за волосся, але нічого не зміниш.

Заспокойся, антисоціальний фрику, поміркуй. Де телефон? Беру. Так… Підписатися на eva_iskusitelnica_. Ну? Підписався. А що далі? Ні, усе неправильно. Ще варіанти? Подивитися, хто в Зомбаря в друзях. Навіщо? Напевно, треба! Годі дурнуватих питань! Дивись!

Цей, ця, ще хтось… Дивитися боляче: самі моральні виродки й душевні інваліди, паралізовані своїми роздмуханими антицінностями; усі однакові, наче клони, що зійшли з одного конвеєра, і світлини в усіх однакові, і їхні описи. От хоча б… Хвилинку! jedi_darkstar_. Світлини… Я знаю це місце! Парк молодості, що за мостом! Про що він пише?

«Як завжди, ганяємо з чуваками на великах і скейтах. Приходь з нами фотографуватися, і я розповім тобі про свого другана, зом_ба_ррр!»

Здається, це те що треба! Завтра піду до цього парку, тим паче, що буде субота, — час для прогулянок, парків і розгрібання всякого лайна! Час перевести дух! Час спати…

00:32

Майже задрімав, майже вимкнув мозок, щоб дати хворій голові регенерувати «нормальність» після цієї безглуздої маячні, але організм підсунув свиню. Хочу в туалет!

Звичайно, закони підлості ніхто не відміняв. Підводжуся, йду, вмикаю світло в туалеті, щось відчуваю, дивлюся праворуч, на кухню… І от усе закінчується… Це ж не кухня, а пастка!

Згорблений силует чекає на мене під столом. Я застиг, і він не рухається. Тільки чути барабанний дріб мого серця, гул дуже частого дихання, наче старого пилососа, а ще чути, як сусіди сваряться за стіною. Дякую їм хоч за шматочок звичайного світу в цьому жахітті. Розумію, що зараз Зомбар стрибне на мене, а поворухнутися не можу. Але ж бо маю! Нехай падлюка помучиться зі мною. Вмикаю світло… До цього часу не розібрана сумка зі спортзалу й коробка від нових кросівок на ній з подивом дивляться на мене, а я — на них. Сусіди за стінкою заспокоїлися. Концерт закінчено, усім добраніч.

Паршива вівця

08:54

Звичайний ранок, звичайне чищення зубів, умивання, новини по телевізору, звичайна кава. Чудовий день. Прокинувся, як завжди, і чіпляюся за це. Незабаром усвідомлення вчорашньої ночі отруїть мені життя. Так, уже! Починаю згадувати, зв’язно мислити, збирати пазл у голові, дути на каву, бо досі не охолола. А за вікном сонце, літо, різнокольорова пташка на гілці щебече, старі на подвір’ї грають у доміно. Спинися, мить! Чудова ти! Озираюсь, але ніде не бачу свого Мефістофеля. Треба в парк.

11:01

Жодного велосипедиста, жодного «чувака». Тільки сімейні пари з дітлахами та любителі собак вигулюють своїх друзів, що дзюрять на все і скрізь. І скільки мені ще чекати?

13:30

Знову намагався зв’язатися з Олегом та Оленою, але марно. Усе ще лишається надія, що вони зараз сидять у кущах за моєю спиною і, затуливши долонями роти, регочуть. От я б їх!... А, щоб я?.. Обійняв, звичайно, і розцілував би негідників! Погода гарна, сонечко! Жоден Зомбар, жоден Inanis, наповнений, наче сміттєвий бак, людьми-обгортками, зараз не задурманить голову. Жити хочеться, вірити в прекрасне.

…

Але от з’явилися кляті велосипедисти. Популярна музика лунає на всю потужність, злива нецензурних слів змиває з їхньої путі гидливо наморщені сімейні пари. Ненавиджу і сам тих клятих велосипедистів, хоч заради них сюди й прийшов. Тепер лишилося відшукати jedi_darkstar_.

Декілька недолітків на велосипедах мчать просто на мене; іду, нікуди не звертаючи, пика цеглиною… Об’їхали. Зупинився, придивляюсь. Нарешті, помічаю його. Кучерявий, з яскраво-жовтими сонцезахисними окулярами на голові, у футболці, на якій намальовано дівчинку-аніме з величезними буферами.

— Привіт.

— Шо? Ха! Ну, привіт. Ха!

— Я прийшов дізнатися про Зомбаря.

Він розпливається в самовдоволеній посмішці й поважно схрещує руки на грудях.

— Тоді ти за адресою, чу-у-ваче. Ми з Зомбарем — давні другани, тому, якщо хочеш замовити ексклюзивну футболку з ним, стикерпак чи дармови́с, це до мене.

— Я хочу з ним зустрітися.

— Чого? — зареготав він, наче здичавіла коняка. — Ти збожеволів, бро? Гей, ви це чули? Він хоче з Зомбарем зустрітися!

Решта почту jedi_darkstar_ миттю підхоплює це примітивне реготання.

— Повір мені, чуваче, ти цього не хочеш. Ха!

— Я тобі сказав, чого я хочу.

Починаю закипати, кажу грубо, і це чмо починає невдоволено губи копилити.

— Ось так, значить? Оk. Який у тебе нік в Inanis?

— До біса цей смітник! Відведи мене до нього. Просто зараз!

— Просто зараз я можу тебе послати нах… Руки з керма прибери! Зомбар — це тобі не задрипаний місцевий DJ, що тусується в центрі міста, сподіваючись на те, що його пригостять задарма пивом. Він — зірка зовсім іншого рівня! Телевізійні вискочні й мізинця його не варті. Зрозумів. А тепер відчепися!

Кучерявий намагається вислизнути, але однією рукою я знову схопив кермо велосипеда, а другою — його горлянку.

— Та ти чого, падло!..

— Кажи, де він?

— Кх-кх… Скоро… прийде за тобою.

Решта вишкребків, замість того щоб допомогти своєму ватажкові, починають знімати мене на телефони, але один з них усе ж загорлав: «Поліція!»

От дідько! Схоже, я зіпсував усю операцію. Окрім того, що нічого не дізнався через свою довбану запальність, так ще й зараз сержант з очима комахи прибіжить і почне спецзасобами вимахувати. «Він теж на нього підписаний. Він один з них», — пролунав голос Олега в моїй голові. Шпана свистить, лається, переймається за свого ватажка. Відпускаю гівнюка, швидко йду геть, наче якийсь упійманий на гарячому злодюжка, і тоді помічаю її… Дівчинка з зеленим волоссям перелякано стоїть, обхопивши лікті худорлявими долоньками, дивиться на мене вологими очима, зіщулилася, наче горобчик взимку на гілці. Зовсім не така, як вони. Що вона тут робить? І тут мене ніби холодною водою облили: на її лівій нозі помічаю тату того самого кота зі світлини в Inanis! Згадую, як Зомбар об’їдав цю ногу. Думки, наче буревій, промайнули в моїй голові. Фейк! Брехня! А потім згадую, що цей кіт іншого кольору. Той був чорний, а цей білий. Інь і янь, хай йому грець! Дівчинка розуміє, що я вирячився на її тату, і ледь не плаче.

— Твій кіт, він…

— Вони можуть почути! — пискнула вона. Я скажу, що піду в туалет. Там, за старим чортовим колесом, є халабуда така…

І вона одразу йде.

— Гей, ти! — летить мені в спину розлючений крик. Обертаючись, jedi_darkstar_ проводить пальцем по горлянці, й заявляючи:

— Я тебе запам’ятав!

— Та пішов ти! — сказав я та поплентався шукати халабуду за старим чортовим колесом.

Пам’ятаю, як у дитинстві катався на ньому з батьками, їв морозиво, ганяв м’яча, нишком крав абрикоси в сусідів. Усе було простішим: жодних Зомбарів та Inanis, а тепер вся ця простота заіржавіла разом із чортовим колесом. Прогрес неминучий і безжалісний. Ні, я, звичайно, не проти технологій, навпаки, навіть обома руками «за»! Вони набагато полегшують нам життя, прокачують мізки, формують власну думку, розвивають навички й світогляд. Це з одного боку, а з іншого… Можна висловитися інакше: Інтернет відчинив ворота пекла і тепер харчується людськими душами. Як би грубо це не звучало. Це дуже корисний і водночас небезпечний артефакт, активований людством. Він породжує геніїв і чудовиськ. Люди з душею, з почуттями, з мізками можуть відшукати там багато прекрасного, а решта згниє в наркотичних системах впливу. Оця друга частина людей застрягає в онлайн-павутинні, гає час на те, щоб подивитись, як інші щось жеруть чи збивають дупою пивні пляшки з голів своїх придуркуватих товаришів. І це найменш безневинне. А далі… Усі однокласники знімають на телефони, як зацькованого ботана б’ють ногами, а потім той самий ботан якимсь чином купує в Інтернеті зброю (а чому ні: за гроші можна все!) і несамовито розстрілює, вже не розбираючи, своїх кривдників і решту школи. «Збожеволів, — пишуть інші, — менше в Інтернеті треба було сидіти!» А самі вже зробили репост цієї новини в усіх соціальних мережах одночасно, виклавши при цьому свою нову світлину, що чекає на лайки. Скільки з однієї особистої трагедії виросте потім інших? Сотні? Тисячі? Пока́зники IQ почали знижуватися — сміттєзвалища в головах, навпаки, почали збільшуватися.

Сайти для продажу наркотиків, людських органів, зброї, людей… Хтось скаже: завжди так було. Людська природа незмінна, і ці сайти ніколи насправді не закриють, тому що багато впливових людей при посадах мають з цього зиск. А я вважаю, що це прийняття.., — ні, пох…м! — і породжує Зомбарів та їм подібних.

От завівся!

Насупивши лоба, буркочу собі під ніс і продовжую діяти за планом. У тіні дерев знаходжу халабуду. Точніше, не халабуду, а брудний бетонний куб з прямокутним входом, звідки смердить випорожненнями. Навіть не уявляю, чим він мав бути спочатку, перш ніж став помийною ямою. Відразливо зазираю всередину. Сміття, використані шприці, стіни пописані непристойними пропозиціями. І раптом із темряви повільно проступає худорлявий силует, за спиною якого височіє довга тінь, ніби вічно голодний дух Вендиго. Жах відкидає мене назад, і я ледь не перечепився за поліетиленові пакети, наповнені чимось гидотно-м’яким. Згодом і силует, і тінь зливаються в образ дівчинки з зеленим волоссям і сумними очима. І як тільки вона опинилася тут швидше за мене?

— Я ненадовго…

Її голос тремтить.

— Ти знаєш, де шукати Зомбаря?

Вона заперечливо хитає головою.

— Тоді що ти знаєш?

І раптом дівчинка починає ридати. Витирає очі, розмазуючи густі тіні, згинається навпіл, тремтить. Намагаюся її обійняти й заспокоїти, але вона виривається.

— Ні! Не жалійте мене! Я вбивця!

— Я не…

— Убивця! Убивця! Мій кіт… Дивись! Такий самий, як і в моєї подруги. Моєї найкращої подруги! Єдиної, справжньої! Вони примусили мене позначити її, і я стала проклятою! Гіршою за це сміття навколо! Я злякалася й зрадила її! Але це ще не все… Я досі боюся. Щодня перевіряю його сторінку і ледь не задихаюся від жаху! Вони позначили мене? Ні?! І страждання тривають досі… І ніколи вони не скінчаться! Навіть після того, як мене позначать…

Згодом ступор минає, я можу ледве повертати язиком.

— Про що ти говориш? Прошу, заспокойся і спробуй пояснити зрозуміліше.

— Зрозуміліше?

Вона здивовано морщиться й відступає на крок.

— Так ти не здогадався?

— Про що?

— Зомбар справжній! Це не бовдур, що вдягнув на себе хелловінський костюм! Зірка Inanis, той, ким захоплюється безліч людей, насправді просто жере їх усіх! Але найжахливіше те, що вони йому в цьому допомагають. Я допомогла…

Дивлюся на неї, як на неопалиму купину, і намагаюся збагнути: дивина це чи галюцинація? А внутрішній голос промовляє: «Чому кущ горить вогнем, але не згорає?» Усе-таки правда: дивина!

Дівчинка дістає з рюкзака з мордочками кошенят-аніме вологі серветки і починає розлючено витирати заплакані очі.

— Мені треба йти, допоки вони не здогадалися.

— Зажди…

— Стеж за постами в Inanis! — різко промовляє дівчина. - Вони нічого й нікого не бояться й завжди пишуть адресу та час…

Годівля

22:45

Перечитую знову: «Хай! Вітаю годувальників. Нова інфа. Ця дурепа з переляку розбила свій телефон)) Розважимося?)) Змінюю адресу: занедбаний трамвайний парк о 23:23. Хто не встиг, той запізнився))».

Викликаю таксі… Автівка приїздить швидко, таксист загадково дивиться на мене.

— Куди їдемо?

— Занедбаний трамвайний парк.

Його посмішка опасистим хробаком розповзається по спітнілому обличчю, і він тисне на педаль газу. Він щось знає… Нікому не можна довіряти. Як же спитати?!

— Схоже, у нашому місті всі люблять Зомбаря?

Починаю улесливо — таксист усміхається.

— Не те слово! Він же, трясця його матері, як Ісус!

Ковтаю гнів.

— Мені, здається, що Ісус займався зовсім іншими справами.

— Та мені фіолетово, чим він там займався! Зараз настав час Зомбаря. Невже не розумієш? Людям завжди потрібно було інше… Усі ці ватажки, фюрери, революціонери патякали про мир і вбивали людей пачками, а Зомбар, він… наче прозріння! Жодних облудних обіцянок, гасел і закликів загинути в ім’я світлого майбутнього. Усе просто: з’їли одного на очах в інших — й інші наситилися. Розумієш? Я не про звичайний голод кажу. Ну, второпав?

Дивиться на мене крізь дзеркало заднього виду, а мені кортить виколоти його мерзенні оченятка: вони все одно вже нічого не бачать!

— Гей! — вигукує таксист і недовірливо примружує очі. — А ти хто такий?

Раптом зупиняє машину, виходить з неї та відчиняє задні дверцята.

— Забирайся геть звідси!

Спочатку покірно виходжу, міцно зціпивши зуби, дивлюся йому прямісінько у вічі й стискаю кулаки, а він каже:

— А ну вали нах…! Зараз викличу хлопців, і…

Я б’ю таксиста щодуху в підборіддя, він одразу ж упав, потім підвівся. Потім розбиваю йому носа, з якого фонтаном полилася кров; хитаючись, він відступає, навіть не намагаючись чинити спротив, і зникає у вузькому проході поміж зачинених яток. Навколо темно. Вуличні ліхтарі світять через одного, а заведене таксі випромінює надію. Сідаю за кермо…

23:21

Та тут чортів автопарк! Ніде було припаркуватися — так і лишив машину посеред дороги. Байдуже. Купа таксі, елітних автівок і звичайних іржавих колимаг, а всередині них — нікого. Усім кортить, аж підступає, подивитися на нове реаліті-шоу жорстокого світу, що розкладається, як давно забутий і ніким не похований мрець. Поглядаю на годинник та біжу щодуху. Ворота зачинено… Стрибаю з розгону й опиняюсь по інший бік. Забігаю в нічну темряву, ще густішу за ту, яка була по той бік воріт. Тут лише самотній, нещасний, іржавий ліхтар погойдується на вітрі, скрипить, наче його тримає кістлявою рукою гігантський Харон, який зараз ще й справді нахилиться, хрусне щелепою та вимагатиме плату за перевезення. Задишка, нерви, страх… Озираюся навколо. Нечіткі силуети роздовбаних, іржавих трамваїв з відчиненими навстіж дверима («Увійди та зникни…», — наче промовляють вони) — і більше нікого. Де ці тварюки ховаються? Ані звуку, ані шороху — мертва тиша. І раптом чую два жіночі голоси:

— Сюди! Я допоможу тобі, — каже перший голос.

— Як?.. Як вони?.. О Боже, ні! Благаю, не залишай мене!

— Не хвилюйся, вже зовсім трохи…

Дві дівчини пробігають під ліхтарем Харона, і, побачивши одну з них, я ледь не зомлів. Серце стислося від болю — це вона! Кляте листування під новою світлиною зголоднілого Зомбаря виявилося справжнім! Її позначили! Дідько! Вона розбила свій телефон (так писали в мережі ті недоумки!), а ця погань, що нібито прагне їй допомогти, привела дівчину с зеленим волоссям на неминучу смерть! Вона помічає мене, роззявляє рота від подиву, а мене хапають за руки, за ноги, навіть за горло. Я від люті ричу, ніби поранений ведмідь, але поворухнутися аж ніяк не виходить. Подружка-юда посміхається подружці-жертві, підморгує мені й тікає в темряву, а дівчинка приречено стоїть зі скляними очима й дивиться вже повз мене. І от я вже відчуваю огидний сморід трупа, що розкладається; дикий рев ширяє в повітрі, неначебто реве сама темрява. Шаркітливі, незграбні, важкі рухи… Харон розгойдує ліхтар; тьмяне, брудно-жовте світло тремтить, ніби потойбічне желе. З’являється Зомбар — моторошно, повільно, таємничо, за всіма законами містики. Він ще мерзенніший, ніж на світлині, ще страшніший: гнила, шматтями, шкіра звисає багатовіковим павутинням; пожовклі зуби ворушаться, наче м’ясоїдні жуки; в очницях, як на дні найглибших колодязів, ледве мерехтять зловісні червоні вогники. Дівчинка тремтить, дві самотні сльозинки котяться по її щоках, але вона не повертається, бо не хоче його бачити. Просто приречено чекає кінця. Ось тоді й починається шоу! Весь трамвайний парк спалахує тисячами жвавих світлячків; автівки виють сигналами. Я бачу, як у мороці проявляються підсвічені силуети з телефонами в руках. Відеозапис розпочався: дубль перший, він же й останній. Зомбар підтягує своє мерзенне тіло ближче до дівчини, тягне до неї свої лапи з брудними нігтями. Я мрію лише про одне: хочу, щоб мене ляснули чимось важким по голові й вирубили, проте огидна публіка з телефонами примушує мене дивитися: вони розплющують мені повіки, і я бачу, бачу все… Я знепритомнів, розтанув, як снігова баба на теплому весняному сонечку. Настав не мій час, і тут мені нема більше місця…

Наслідки

«У кращому світі все могло бути інакше», — одного разу я прочитав у книжці, назву й зміст якої давно забув. Це було в іншому житті — у світі, який, як я розумію, і був кращим. А тепер крізь будь-яку думку проникають крики жаху й людського болю; почорнілі, зламані нігті, що розривають плоть; жадібні, скривавлені зуби, у яких застрягли шматочки сирого м’яса. Хочете теж це побачити? Не проблема! Зареєструйтеся в Inanis, підпишіться на Зомбаря й поповніть багатомільйонні лави потвор у людській подобі. Вони скрізь… Я звертався до поліції, до незалежних журналістів, до блогерів, але тепер полювання почалося на мене. Але це лише для годиться. Так, мені довелося поїхати з міста, довелося переховуватися, але я знаю, як усе скінчиться. Рано чи пізно мене позначать, і тоді Зомбар прийде по мене. Упевнений, що вони зволікають із цим лише для того, щоб помучити мене очікуванням. І мучать. Тварюки! А я ховаюся й ненавиджу себе за слабкість. Ще в місті вистежив пару виродків з почту Зомбаря, побив їх, і що? Усе одно втік. Поганий, мабуть, з мене революціонер. Думав, що не стану прототипом задрипаного кіношного образу зневіреного борця зі злом, що лізе в пузир, але ж ні — став! Напевне, цієї стадії саморуйнування не уникнути жодній розчарованій людині, яка має світлу душу й небайдуже серце. Помститися?.. Правду кажучи, мститися вже не хочеться. Ні, не заради цього світу. Іноді заплющую очі, бачу напівз’їдене обличчя дівчинки з зеленим волоссям, яка благально просить про порятунок. Тоді я просто відвертаюся й махаю на неї рукою. Ні, ні́кому допомагати, ні́кого рятувати. Усі мертві, мертві по-різному, усі перетворюються на Зомбарів з чорними душами й черствими серцями, від яких смердить за милю. Відчув сморід — тікай!

Ніч гарна. Якщо забути про все, то навіть дуже гарна. Повертаюся з двома пакунками пива до свого номера в мотелі. Відчиняю двері, заходжу… І раптом на телефон приходить повідомлення! Я, отетерівши, завмираю на порозі. Два тижні тому вимкнув його й жодного разу не вмикав після цього. Повільно ставлю пакунки з пивом на підлогу, витягаю з кишені телефон. Справді, повідомлення. Я навіть взагалі не дивуюся — цілковита байдужість. Мене позначили. Але ж так і мало статися — я на це чекав. Залишилось одне питання: коли? А зрештою... Так, я відчуваю… Нудотний сморід отруйною комахою проникає мені в ніздрі; у темряві кімнати ледве видно чийсь рух; лунає утробний рик. Моя рука спочатку тягнеться до вимикача, але навіщо? Нехай у мене не буде переваг, нехай мені вдасться принизити його бодай чимось. Боятися! Та начхати я на тебе хотів, виродку! Можеш підкрадатись у своєму мороці, відчувати себе справжнім мисливцем, але мені байдуже, що ви всі там собі забрали в голову! Бо навіть у мороці я вмію стискати кулаки. Ну, почалося!..