Двісті Тридцять Шостий День (16+)

Двісті Тридцять Шостий День (16+)

Раз! Два! Три! Сонце сходить!

— Шостий!

Ти швидко підхоплюєшся. Але тебе все одно б'ють у живіт. 

— Скільки ти заплатив за розкіш прокинутися на три секунди пізніше? 

Ти хапаєш ротом повітря. Але однаково удар під дих болючий та неприємний. Зводить судомою плечі, спрут у животі мовби прокручується два рази загрібаючи вверх-вниз підшлункову залозу. Ти вирівнюєшся. І дивишся прямо рівно і спокійно.

— Номер!

— ДваТриВісімШість! — без придиху кажеш ти, хоча нижні ребра й далі палають вогнем.

На масках наглядачів відсутні жодні емоції. Просто сіра мішковина, що дивним чином контрастує з блискучими обладунками найкращого небесного металу.

Наглядач смикає тебе за щоку.

— Номер такий короткий, наче пінкод від моєї вбиральні!

І два рази легенько ляскає по щоці. Потім відходить та питає ледь чутно.

— Шостий, тебе попереджали про інспекцію?

Ти просто киваєш.

— ЧОМУ ТИ НЕ ПРОКИНУВСЯ?

Ти здригаєшся. Озираєшся на побратимів. Таких само голих та беззахисних проти кулаків небесного блиску. Хай їх тисяча. Що вони зроблять?

— Ну!

Ти зітхаєш. 

— НУ!

Їх тільки двоє. Але… Ні. Ще зарано.

— Мною була згадана стара легенда, — шепочеш ти.

— ЩО! — кричать обидва крізь мішковину.

Ти дивишся перед собою. Але просто спиною відчуваєш, як перезираються побратими.

Ти зітхаєш. 

— Що за легенда?!

Мішковина нависає в тебе просто перед очима. Ти набираєш у груди повітря. Спочатку животом. Потім нижніми ребрами. Потім спиною. Потім вже розправляєш самі груди. І стає легко-легко.

— Я не… Мені не вдалося заснути через згадку про Двісті Тридцять Шостий День! — кричиш ти й твій голос розкручується луною по всій печері.

Під мішковиною не видно облич. Але ти прямо спиною відчуваєш, як тремтять усі навколо.

— Шостий! Тільки за це тебе варто позбавити всіх номерів! Але ваша країна мертва! Тому я тобі даю шанс реабілітуватися. Скажи голосно та виразно, щоб тебе почули усі нижні раби!

Тебе нудить від смороду з його рота. Але ти киваєш.

— Кажи! — говорить перший наглядач. 

— Кажи! — повторює другий.

— Кажи! Кажи, що Малоросія мертва!

Ти зітхаєш.

— Мовчи, Шосе! — лунає іззаду крик Четвертого. Ти знаєш, про що він. Але не слухаєш.

Знову робиш глибокий вдих…

— У! КРА! ї-і-і!!!…

В тебе знову перехоплює подих. Здається, що раптом починає пекти все тіло. І лише через кілька секунд ти розумієш, що лежиш на підлозі й тебе гамселять усі чотири блискучі чоботи з небесного металу…

— ПРИПИНІТЬ!!!

Так наказувати може лише володар. Жоден нижній раб не насмілиться навіть прошепотіти це у голос. Навіть Четвертий. Ти підводиш голову. І дійсно бачиш товстуна у тих же небесних обладунках, але без каптура. Невже вільна людина? Ти піднімаєш голову вище та щасливим поглядом дивишся на переляканих побратимів.

— ЩО В БІСА КОЇТЬСЯ!!!!

— Володарю…

Тиша наче відчувалася на дотик. І тим голосніші були кроки металевих черевиків. 

— Що ви собі дозволяєте?

— Володарю! Він…

— Ви пам'ятаєте, що завтра…

— Володарю! Він крикнув заборонене слово!

Тиша настала аж така, що ти майже чуєш як пульсує кров у скронях братів.

— І що? 

— Але ж… 

— Всипліть вісім тисяч батогів! Я не хочу, щоб знала Сірі!

Всі затамували подих. Серце в тебе наче зупиняється. У вухах гудить шум наче від трансформатора електрошокового блоку.

— Почули? Виконуйте!

Тебе підіймають з підлоги. 

— Брате… Кричи… моли про милість, — шепоче тобі на вухо Четвертий. 

— Ніт, — хитнеш головою ти.

— Вони вб'ють тебе…

— Циц, Чете.

Пролунав звук ляпаса.

— Пасику! Чого зашарівся! Відходь!

По спині в тебе майне вітерець. Перший удар — це завжди боляче та неприємно. Але з кожним наступним це ставатиме все менш відчутно. Навіть коли на сто третьому наглядач  смикнув рукою дещо недбало й хлясне так, що батіг розсіктиме шкіру, це вже не матиме жодного значення. Вкритій шрамами спині буде байдуже. Після трьохсотого — думки почне наповнювати радість. Ейфорія має прийти тільки після двох тисяч. Але…

— Нулясе! Я вже стомився! Давай ти!

Другий дотягнув тільки до тисячі двадцяти чотирьох.

— Одначе! Йди до дідька! В мене вже рука болить!

— Дай йому ще трохи!

— Ти вже відпочив!

— Йди на низ!

— Сам йди на низ!

Ти все ще стоїш та тримаєш очі заплющеними.

— А як хтось з нижніх доповість?

Твоїх вух долинуло перешіптування.

— Скажемо Сірі, що зробили перерву!

Вони вже збираються йти. І ти навіть чуєш як віддаляються металеві кроки…

— Я всовував свій низ у ваші пробірки, салабони!

Голос наче й не твій. Але цього разу хлопці по черзі довели свою справу до чотирьох тисяч двохсот сімдесяти п'яти. І досить завзято. Але після три тисячі першого ти вже не відчував болю. Минулий Голос казав, що то Дофамін. Чи як там звали того бога.

Але Бог не забув тебе. Ти наче літаєш у порожнечі, байдужий до всього. І навколо немає ані братів. Ані дужих побратимів що несуть тебе до нар. І ще малих пажів, що мають лише шість чисел в імені. Ще зовсім юні хлопчата, майже з пробірки, змащують спину сіллю, щоб уникнути зараження.

— Шосе, скажи тільки одне… — шепоче тобі Четвертий. — Навіщо.

В нього досі синець з кровотечею на вилиці. Ти посміхаєшся. 

— Якщо я відповім, я не зможу крикнути його завтра, — лише видихаєш ти й навіть не ворушиш губами.

Всі мовчать.

— Голосе… — пробує промовити малий Сімка.

— Я ще не Голос! — рубаєш йому ти.

— Шосе… — Сімка пробує говорити тихо. Але горло в нього вже ламає. Він якраз у тому віці, щоб почати любити біль. — Коли ти завтра станеш Голосом, я можу крикнути разом з тобою?

Сміх. Регочуть всі. Навіть.

— Сьоме, кожен має кричати тільки у свій час. Інакше ми не зможемо зберегти… — починає Чет. Але ти його перебиваєш.

— Циц, Чет!

— Шос…

— Завтра ми крикнемо усі разом.

Тиша навіть тихша ніж тоді, як тебе клали у домовину для виховання у віці Сьома.

— Шосе…

— Завтра буде рівно сто років.

Тепер чути їхнє дихання.

— Шосе…

— Чекатимемо ще сто років?

— А якщо після нас ніхто не зможе кричати?

Ти зітхаєш. Вдихаєш знову животом. Потім ребрами.

— Тоді ми крикнемо так, щоб це справді було востаннє.

В печері все ще темно. Ти не бачиш їхніх облич. Але відчуваєш їхні погляди.

— Пам'ятайте. Кричати треба швидко та різко. А не так, як я сьогодні.

Ти лишаєш всіх у темряві зі своїми думками. Ти так само чекаєш. Але цього разу тобі вже не так байдуже. Що, як не всі ризикнуть крикнути? Потроху тебе полишає божественна сила Дофаміна. Спина все більше починає нити. Але треба виспатися. Сиплим голосом дуже важко кричати. Сьогодні ти в цьому переконався. І що як Дофамін покине вас саме у той момент? Але найнижчий з богів й досі з тобою. Й ти провалюєшся у блаженне забуття без сновидінь.

Сонце сходить. Чи от-от має зійти. Точніше воно ніколи сюди не заглядає. Й для вас з братами це не більше ніж казка. Як і казка про ті пробірки, з яких ви всі з'явилися. Але ж чого тоді охоронці так зляться при їх згадці? Загадок більше ніж відповідей. Чого треба постійно прокидатися з першою лампочкою? Навіщо цей ритуал? Але Сірі краще знати. Сірі… Ім'я Богині-Володарки завдає тобі більше болю, ніж усі кайдани разом узяті. Ти стискаєш кулаки та молишся Дофаміну. Як молилися всі крикуни Голоси до тебе. І ти розумієш. Нижній Бог досі з тобою. Ти стискаєш кулаки ще сильніше. Та підхоплюєшся з нар ще за хвилину до сходу лампочки.

Раз! Два! Три! Вдих. Видих. Той самий як вчив Голос. П'ять. Його тоді шмагали так довго, що те здавалося вічністю. Сім. Сім днів. А він сміявся та сміявся. Дев'ять. Що такого смішного у власній страхітливій болючій смерті?

— Сонце! Підйом! Лежебоки! 

Яскраве світло засліплює очі. Але ти продовжуєш дихати. Механічно та технічно. Як вчив Голос. Щоб крик луною хвилину не змовкав серед печер…

Брати, голі та замурзані, шикуються в шеренгу. Всі пам'ятають, що сьогодні свято. Та не хочуть неприємностей. Ти також не хочеш. І чекаєш. Намагаєшся нікому не дивитися у вічі. Уникаєш поглядів. Четвертий також мовчить. У нього досі синець, хоч кров вже підсохла. Як мовчить кожен з братів, кого ти знаєш за довшими числами. Мовчить Сьомка з молодшими братами. Він намагається триматися струнко та майже не тремтіти. Хоча колись один з наглядачів мало не зламав малому…

— Раби! — гукнув Володар на весь голос. Сьогодні він знову не мав каптура. Поруч з ним незмінно стовбичили Нулік та Одік, у тих самих небесних обладунках. Їхні мішковини виглядають для тебе ще більш дивно у порівнянні з лискучим обличчям Володаря. На шкірі напівбога не було й натяку на волосся.

— Раби! — вдруге кричить вам Володар. — Сьогодні величне свято! Сьогодні виповнюється рівно сто років вашого поневолення! Ви певно цього не знаєте, але там вгорі обертається Сонце! І наша печера також навколо нього обертається! Отож ми зробили навколо Сонця сто обертів! І рівно сто обертів тому ми потовклися по прапору ваших предків і ті предки співали нам славні, що ми їх поневолюємо! Їм подобалося поневолення! Їхнє сім'я потім вклали у пробірки, щоб могли народитися ви! І раз ви їхні нащадки з пробірок, вам також має подобатися поневолення. Отож крикніть на всі груди! Крикніть! Вам подобається ваше рабство?

Він замовк. Тиша в печері. Навіть тихша ніж у тій домовині. 

— Раби! РАБИ! Вам же подобається рабство! Крикніть "ДА"!

Те нижнє "да" не крикнув ніхто. Ти робиш вдих…

— Це дар ваших предків! Це у їхньому сім'ї! Це й у вашому сім'ї, яке ви передасте у наступну…

— УКРАЇНА!!! — кричиш ти. 

— УКРАЇНА!!!! — волаєш ти вдруге разом з Четом, Сьомом та ще десятою братами. 

— УКРАЇНА!!!!! — голосить вже весь рівень. Малі й старі. Від старих терпил до малюків з пробірки, що лише рік пізнали батіг.

— Україна! Україна! Україна… — голосить луна по всіх печерах.

На обличчі Володаря не здригнувся жоден м'яз. Наче його душа була так само залізна як і в Сірі, що вас поневолила. Облич нижніх за нього прихвоснів звісно тобі не видно через мішковину. Але ще дивніше на тебе дивляться його очі. Порожні. Холодні. Та ласкаві.

— Хто це крикнув? — тихо перепитує він. Його навіть ледь чутно у домовинній тиші.

Ти вирівнюєш спину. Вдихаєш лише задніми ребрами.

— Я!

Твій голос луною озивається від навколишніх стін, відлунюючи все далі й далі. Тихіше й тихіше.

Володар підходить до тебе. Дивиться прямо в очі. Погляд у погляд.

— Лише вільна людина має право казати “я”. Раб має “казати”, що “його рот це промовив”. Хто тобі дав право казати, що ти вільний?

І ти усміхаєшся. У свою кошлату бороду.

— Я — вільна людина.

Твій голос твердий наче сталь. Твердіший за ті обладунки з небесного металу, що й досі падає гнівом з небес, за спробу людей підкорити небо.

— Вільна людина не може отримувати батогів, — голосно промовляє Володар. І озивається до нижніх наглядачів. — Бовдури! Відведіть пана до моїх покоїв!

Ти не розумієш, що відбувається. Ніхто не розуміє, що відбувається. Але ти спокійно йдеш за наглядачами. М’яко ступаєш босими ногами по брудній холодній підлозі, якою гуркочуть металом об метал чоботи наглядачів.

Ти ніколи не був у блоці вільних людей. Лише краєм ока бачив, як відпочивають середні раби, що крутять педалі генераторів у електрошоковому блоці. Вони тоді говорили своєю незнайомою говіркою та не зрозуміли жодного твого слова. Але тебе це не лякає, скоро заборонене слово кричатимуть усі…

Світла дуже багато. Здається воно на кожному кроці. У жодній з нижніх печер не стали б так розкошувати, знаючи, скільки треба крутити педалі середнім рабам. Але тут світла стільки, що стіни повторювали тебе у собі. Ти майже божеволієш. Але йдеш далі.

— Сідай! — запрошує Володар. І вказує на розкішні нари. Хоча жоден володар певно не стане називати це саме “нарами”. Певно у їхній мові є якесь своє “слово”.

Він розвертається. І підходить до стіни, що так само блищить, як і його обладунки.

— Сірі! Це Інтелій! — промовляє він до стіни. Але стіна залишається німою. — Я проти того, щоб ми заохочували націю мазохістів знущанням та побоями!

Він застигає. Наче в трансі.

— Так, — чуєш ти. — Ти права, о Володарко. Я всього лише людина. І не здатний зрозуміти твій задум.

Чоловік розвертається. Його залізні чоботи м’яко ступають по підлозі, що ніби вкрита цупким волоссям.

— Розслабся, ДваТриВісімШість! Сядь зручніше на дивані! Ми ж вільні люди!

Ти соваєшся. Вкрита смугами шкіра незвично почувається на м’яких нарах.

— ДваТриВісімШість, ви єдиний у всьому світі рівень, найнижчий з найнижчих, що сьогодні крикнув заборонене слово. Ти хоч знаєш, що воно означає?

Його погляд тобі не подобається.

— Ні, — тихо відповідаєш ти. — Це просто прокляття, що бісить наглядачів.

Володар регоче.

— Невже ми перемогли! Хто б подумав!

І різко розвертається до небесної стіни, з якою говорив перед тим.

— Це всього лише ім’я вашої країни. Першої країни, що захотіла бути поневоленою. Отож ніхто й ніколи не розумів, нащо ви кричите її ім’я?

— Сьогодні все змінить.

Твій голос твердий як ніколи. Ти сам його не впізнаєш.

— Сто років нічого не змінювалося! Що має змінитися зараз?

— Я хочу поговорити з самою Сірі.

Ви знову дивитеся в очі. І раптом у Володаря настає припадок. Якраз той, який буває в тих, кого надто сильно б’ють у живіт…

— Ха-ха-ха! — ти розумієш, що це лише хвороба сміху. Ці люди справді божевільні.

Чоловік в обладунках згинається ще і ще. Червоніє. Кашляє. І видихає.

— Ха… Хаха… Ой! Вибач, Шосте, але це технічно неможливо!

— Чому?

Ти стійкий та холодний як ніколи.

— Бо із Сірі можуть говорити тільки ті, в кого є чіп!

Погляд поблажливий. Співчутливий.

— Дайте мені чіп!

Володар відвертається.

— Сірі не дає нам більше чіпів. Її не влаштовує наша відданість. Яка недостатня для її справи. Тому ми маємо давати їх тільки новим Володарям.

— І ти останній?

Він розвертається. Та замахується на тебе кулаком. Ти ухиляєшся від першого удару. Другого. Але третій…

— Так. Ти права, Сірі.

Він зупиняє руку. І знову йде до стіни.

— Вибач, Сірі, я справді вийшов із себе.

— Дай мені поговорити з нею!

Але чоловік лише притуляється головою до небесної стіни.

— Це не я вирішую. Вона проти.

Ти підводишся з нар. Встаєш у весь зріст. І промовляєш гучно, що відлунює у ребрах.

— А хто є над тобою крім Сірі! Відведи мене до них!

Ти вперше бачиш сльози на обличчі дорослого чоловіка. Раніше плачуть тільки діти, яких тільки привчають… Але щоб плакав Володар?

— Пробач, Сірі…

Й відкриває інші двері. Двері, що ведуть до іншої кімнати. Там ти бачиш ще одного Володаря. Але Володаря трохи дивного. Він дуже худий, в обтягнутих чорних обладунках. І має дивні вигини на грудях...

— Амдо, зроби щось! — благає його чоловік. — Я неспроможний йти проти Сірі!

Але хіба це може бути смертний чоловік? Ти бачиш, як долоні цієї істоти проводять по стегнах. Як погляд істоти мало не світиться у темряві.

— Інтелій, ця суперечка зайшла надто далеко! Нащо ти привів сюди нижнього!

— Ти ж сама сказала…

— Сказала?!!!

Сказала? О ні! Невже котрась із Богинь на землі? Тобі перехоплює подих. І ти мало не задихаєшся від страху. Кисень вперто не хоче повертатися у легені. А богиня ще й зводить на тебе дивний погляд. Кров хлюпоче у скронях. Здається от-от.

— Що ти, хочеш почути, раб?

— Я вільний.

— Байдуже. Що ти хочеш почути?

Ти запинаєшся.

— Нащо Сірі потрібне наше рабство?

Богиня відвертається.

— Сірі не існує. Ми тримаємо вас у покорі лише для того, щоб залишки людства могли вижити.

— А як же чіпи…

Богиня кидає погляд на нижнього Володаря.

— Чипів також давно немає. Всі вони залишилися в тілах отців. І всі спроби взяти їх силу…

Богиня йде до своєї небесної стіни. Й запускає тонкі пальці у волосся. А потім її очі мало не випалюють дірку в нижнього Володаря. Так палав її погляд.

— Інтелій, ти надто довго грав у ці рольові ігри! Відведи раба назад на його рівень. І подбай, щоб більше жоден раб більше…

— А якщо я відмовлюся йти!

Ти дивишся на неї без страху. Але навіть той погляд, що міг вбити…

— Ти підеш назад до них. І будеш тримати їх в покорі, ДваТриВісімШість! Бо всі ті оздоровчі процедури, що проводить вам Інтелій — не йдуть у порівняння з тим, що я можу зробити до ваших пробірок! Отож будь слухняним хлопчиком, зроби так, щоб твої друзі не кричали заборонених… Слів.

Вона смикає тебе за щоку. І відвертається. Ти не розумієш, що відбувається… але…

— Ти… Ти…

— Я тобі наказую. Ти тепер відповідаєш за них. Ти один з них.

— Йди на низ!

Твій голос твердий. Але..

— Інтелій…

Володар киває підборіддям. Нулько та Одко виникають ніби нізвідки. Й тягнуть тебе тими ж коридорами. Ти запам’ятовуєш шлях. Не складніше, ніж рахувати батоги…

— Раби! Сьогодні свято! 

Голос володаря лунає так само голосно як і ваш крик забороненого слова.

— Сьогодні свято! А тому ваш товариш буде помилуваний! Сірі милостиво вирішила, що всі його гріхи обмежуються лише позбавленням всіх чисел в імені крім останнього! За цю милість він звісно заплатить! І він вирішив заплатити її вашими душами! Ми хотіли дати вам сьогодні дві тарілки кулішу замість однієї звичайної! Але натомість ви будете сім сходів Сонця без їжі! Дякуйте вашому благодійнику! І славте Сірі славнями!

Всі наглядачі пішли. І той Володар. І ті два наглядачі.

— Ну й чого добився ти, Шістко! — злісно каже тобі високий брат, ім’я якого майже з усіх трійок.

— Та подивіться на нього! Йому байдуже!

— Низи! Та у нас тепер у кожного свій раб! Той у кого менше чисел має підкорятися! Хай полиже нам ноги!

Але ти дивишся на них без страху.

— Лижи, Шістко! — Трійник підіймає стопу.

— Я вільна людина.

Твій голос дуже тихий. Але настає тиша.

— Шосе! Якого низу! — кричить Чет.

Вдих.

— Пророцтво справджується!

І глибокий вдих.

— УКРАЇНА!!!!!!!!

Цього разу твій крик не стихає. Луна озивається у печерах. І навіть повторюється голосніше. І ще голосніше. Брати озираються. Але луна знову повторюється. І тепер якось дивно нагадує говірку середніх рабів.

— Хутко!

Ви біжите. Нуляк та Однак охороняють вихід.

— Не пускайте їх до пробірок! — лунає крик з-за дверей, що замикаються.

Але пізно. Брати встигають підставити довбешку Нулика. І добряче відриваються на закритих мішковиною мармизах кулаками. Далі настає черга самого Володаря. Але в тебе немає часу. Ти біжиш у наступну залу. Там стоять такі самі раби як і ви. Голі та замурзані. Але схожі на богиню.

— Україна! — кричать брати.

— Україна! — кричать ті голосом богинь.

З-за рогу вибігає стрій у небесних.

— Вдягайте шоломи! — кричить командир.

— Але ж задихнемося!

— За цю хвилину вони вам нічого не зроблять!

Наглядачі у небесних тепер нагадують самих богів із залізними душами, що захотіли людство знищити.

— Тримайте руки! Не дайте їм зняти! — кричиш ти.

Брати навалюються всією юрбою.

І через хвилину боги небесні вже не ворушаться. Ви біжите далі. Й зустрічаєте все нових та нових рабів, що кричать заборонене слово. У коридорі ти бачиш Володарку. Вона біжить з усіх своїх божественних ніг. Ви мало не втрачаєте її слід у коридорах. Але ось вона вибігає до сходів. Вони прямі та йдуть вгору. Так, це ваша дорога на небо. Ви вибігаєте разом з нею… І бачите блакитну печеру, що сяє яскравіше за всі лампочки… Ви хапаєте ротом повітря. І просто п’янієте від кожного подиху.

— Шосе, щоб на низ тебе! — кричить Чет. — Що взагалі таке те “Україна”?

Ти куйовдиш чуприну Сьомці.

— Це весь Світ, Чете…

У нову безмежну печеру виходять усе нові й нові раби. Різної шкіри. Різного зросту. Пробірки, а також такі ж брати як ти. Усі дивляться на Чорну Богиню, яка божеволіє у тому самому припадку хвороби, регочучи дивним сміхом. Пророцтво справдиться, Шостий. Ти це знаєш. І поки ти спиш та чуєш його, пам’ятай. За кілька секунд зійде Сонце. Воно сходить завжди. І буде сходити. І зараз зійде. Один! Два. Три….