Без шансів

Тривав сонячний полудень. Зелень буяла вздовж лісової просіки, хвилями перекочувалась під теплим літнім вітром. Антон протер забрало свого шолома, що увінчував великий, ніби надутий зсередини помаранчевий комбінезон. На пощербленій бетонній плиті попереду ледве виднівся напис «1970». Верх монумента давно обвалився, та Антон знав, що там мало бути «Прип’ять». Монумент бував такий, як зараз, чи інакший, геть зруйнований або ціліший, проте незмінно саме тут, як у всі минулі рази.

Антон озирнувся, за ним здалеку спостерігали кілька людей в таких же, як він, помаранчевих комбінезонах. Показавши «люкс», він зняв з плеча щось довге, сховане в чорний чохол. Три стовпчика на розкладних ніжках швидко постали біля монумента. Лишалося встановити ще один пристрій. Антон вийняв з наплічника чималий циліндричний предмет, що сяяв крізь розсип дірочок густим синім світлом. Потім набрав код на кришці, відійшов на кілька метрів і віддав з екранчика на зап'ясті команду. Від монумента швидко розширилась прозора бульбашка, в якій, мовби в тріснутому дзеркалі, бетонна плита з десяток разів повторювалась. Однак, натреноване око помічало, що кожна картинка інша: не такі плями рудо-зеленого моху, щербини, а то й уся форма плити. Обійшовши бульбашку по колу, Антон спрямував долоню на одну з картинок. Зображення розросталось, врешті покрило бульбашку і вона з плюскотом згорнулась. Плита змінилась, стала, як на обраній картинці. На траві лежав пом’ятий бляшаний знак дивною мовою. Зрештою, так бувало й раніше.

Випробування пройшло успішно, Антон склав усе назад, забрав апаратури. Коли сів у масивний білий всюдихід, перекинувся парою жартів з рештою дослідників, і поїхав повз дикорослі дерева. Попереду височіли будинки містечка, скупчені навколо конструкції, що нагадувала кулясту колонію коралів.

– Ну все, – попрощався він з колегами, – здаю це все і по домах. З прийдешнім.

– І тебе теж, – відповів водій.

– Ти наміряв, а мені звіт писати, – нагадав інший дослідник.

– Ой, то ж ти їх тонами строчиш. Все, бувайте.

Антон повернув обладнання на склад і підійшов до своєї шафки з одягом. Лишалось переодягнутися в звичайний одяг і ніхто не впізнає працівника Центру досліджень імовірностей. Треба було встигнути на поїзд до Києва, а для цього краще вийти раніше. Пропустити святкування 129-ї річниці Незалежності Антон зовсім не бажав, хоч особливих планів не мав. Та й чому б просто не насолодитись життям у світі, де все пішло саме так, як є, а не як могло би бути?

– Короткий день, не забули? – зайшов попрощатись Тео, охоронець інженерного відділу.

– Вже збираюсь. Не закрийте мене там! – гукнув Антон.

Звичайно, в кого робота не така відповідальна, вже поїхали. Це тільки Антон та ще кілька «щасливців» мусили витримати всі процедури і йти в результаті як завжди о шостій вечора. Антон одягнув наплічник, уже інший, не дослідницький, поправив світле волосся та закрив на ключ особисту шафку. Ще кілька годин і він буде вдома. Зараз іще пройти повз новий Саркофаг, далі повз будинки дослідницького містечка, а рукою подати до колії. Та тільки-но взявшись за ручку дверей Антон мусив спинитись. На широкому столі, поміж кількох мотків кабелів, лежала синя довгаста колба. Антон невдоволено скривився. Як він міг її забути? Треба чимдуж занести на склад! Він же розписувався за всі вісім колб. Не дорахуються однієї – видзвонять і в свято, а тоді спробуй поясни де вона.

Пройшовши кілька коридорів, Антон опинився біля складу, постукав у скло кімнати охорони. Ніхто не відповідав, Антон спробував роздивитись чи є там хтось.

– Що таке? – пролунало збоку. З сусідніх дверей вийшов роздратований Тео.

– Слухай, ти вже закриваєш?

– Ну, пара хвилин ще.

– Впусти, га? Я тут забув…

– Забув він, – буркнув охоронець, – швидко давай, одна нога тут, друга там.

Тео лишив двері складу відчиненими. Антон побіг між стелажами, ковзаючи поглядом по контейнерах і різній машинерії. Ось тут, 24-Д. Він відчинив помаранчевий пластиковий ящик і тут по спині пробігли холодні голочки. ПРІ – пристрою реалізації імовірностей, не було. Він поклав його тут двадцять хвилин тому, а тепер пристрою не було. Як і семи колб, самі лише порожні заглиблення під них. Він не помилився, пристрій не стояв десь поруч, не на сусідніх полицях, він щез.

– Тео! Теооо! – закричав Антон.

Охоронець все не з’являвся, Антон сам швидкими кроками вирушив до виходу, коли все враз стемніло. Лампи беззвучно вимкнулись, Антон потурсав двері, але їх заблокувало. Він ще раз покликав охоронця, приклав вухо до дверей, намагаючись вловити бодай якусь відповідь. Тепер він точно спізниться на поїзд, – подумав Антон, – ось так горе-науковець. Мабуть краще лишатись на місці, бо тоді всі подумають наче він злодій. Тільки б повідомити комусь, щоб його не лишили ту наніч. Антон викликав між розчепіреними пальцями круглий дисплей, що ледве освітлював навколишній простір. Кількома рухами подзвонив колезі Христині з відділу статистики. Просто її контакт був серед останніх. На дисплеї виникло обличчя молодої, трохи засмаглої жінки з чорним каре.

– Слухай, ти не могла б… – Антон запнувся, коли зрозумів, що Христина так само стоїть у темряві.

– В тебе теж вирубилось?

– Я… – він про всяк випадок озирнувся, – так. Що сталось?

– Не знаю, світло скрізь пропало.

– Ти ще не йдеш?

– А що? Ой, я зовсім забула про короткий день.

– Я на складі. Мене закрило, охоронець десь пішов. І…

Щось затріщало, посипалось, і зображення зникло. Десь далеко пролунав гуркіт, дзенькіт розбитого скла і знов настала тиша. Антон пройшовся вздовж стіни, видзвонюючи ще кого-небудь, та зв’язку чомусь не було. В далині щось сяйнуло, як маленький монітор. Це в стіні безшумно виникла кругла дірка, в неї впевнено зайшов хтось у комбінезоні, але побачивши Антона незнайомець різко спинився. Він позадкував, озирнувся та кинувся навтьоки. Не гаючи часу Антон побіг слідом, проте побачив у кінці коридору тільки сферу, мовби з розбитого скла, що заповнювала круглий отвір. За мить там постала глуха стіна, лише пофарбована іншим кольором. У освітлений вузькими вікнами коридор забігли двоє людей: спантеличена Христина, струшуючи з одягу пилюку, та кремезний водій Олег.

– Що це було, ти його бачив? – швидко спитала захекана Христина.

– Там, – показав Антон на стіну, і додав, – у нього ПРІ.

– Все ясно, – Олег іронічно закотив очі.

– Нічого не ясно, – додала Христина, – як він знає код? Хто він такий? Ви уявляєте, як ця штука потрапить…

– Це мій ПРІ, – уточнив Антон, – я його сьогодні тестував.

Договорити не дав гучний гуркіт на складі, а слідом зі зробленої незнайомцем діри вихопилось полум’я. Залізо всередині з гуркотом повалилось, ледве не збиваючи з ніг самим лише звуком. Слідом швидко заклубочився густий сизий дим, що став виїдати очі. Пролунала бридка сирена і в стіні сам собою відкрився червоний щиток. До сирени додалось шипіння. Олег закашлявся перший.

– Газ! Пожежний газ! – викрикнула Христина й побігла до щитка, звідки висмикнула дихальну маску. Олег та Антон схопили ще по одній і миттю одягнули їх на обличчя. Полум'я розбігалось по стінах, але швидко згасало, лишаючи темні сліди. В повітрі завис ледь видимий смог.

– Ну клас, у нас аварія, – розвів руками Олег і притулився спиною до стіни.

– В нас крадіжка, – нагадав Антон.

– Посвяткували, називається, – випалила Христина.

Антон знов викликав дисплей між пальцями і рвучко поглянув у вікно. Міст через річку, видимий звідси, був наче вкушений величезною акулою. Щось акуратно вийняло якраз посередині круглу частину. На дисплеї світилось автоматично розіслане повідомлення, яке мабуть всі боялися колись побачити: «Сталася аварійна ситуація, всьому персоналу лишатися в Центрі досліджень імовірностей до подальших розпоряджень». Христина й Олег перевірили свої дисплеї, де світилося те саме.

– Це все він, злодій? – спитав Олег, хоча вже знав відповідь. Лише не йняв віри, що циліндр, який вміщається в долоні, здатен на такі руйнування.

– Краще б знати скільки в нас часу, – Антон поглянув на стрілку невеликого синього балона, звідки надходило в маску повітря.

– Хвилин десять. Чому не працює венти…

Христина зблідла та мовби понижчала від здогадки – світло зникло в усьому центрі, отже вентиляції не буде, а двері заблоковані.

– Ми задихнемось? Так? – допитувався Олег.

– Ні! – рішуче сказав Антон і взявся вибивати балоном вікно. Під кількома ударами скло тріснуло і врешті розбилось на друзки.

Антон виліз із вікна на трубу, що пролягала вздовж стіни та подав руку. Христина вилізла слідом і зістрибнула на асфальт.

– Пощастило, що перший поверх, – зауважила вона.

– Де ти там?! – гукнув Антон Олегові. Той силувався протиснутись, але це мало не декоративне вікно було завузьке для нього.

– Я поможу іншим.

– Тоді тримай балон, – Антон простягнув йому свій запас повітря.

– І мій, – простягнула свій Христина.

– Дякую! Дізнайтесь, що сталось. Побачимось!

Антон з Христиною стояли на невеликому, завжди затіненому подвір’ї. Навколо панувала дивна тиша, персонал уже поїхав, за винятком хіба що кількох, і не підозрював про аварію.

– Я так розумію, поліція не доїде, – здогадався Антон.

– Доїде. Тільки вже нікого не зловить. Це ж їхати тепер через ту дорогу, – Христина показала в повітрі об’їзний шлях, вочевидь не близький.

– Слухай, – Антон поглянув у бік Саркофага, що білів над містечком, – там же атомна станція.

– Ти думаєш..? Він пішов туди? Ні, навіщо?

– Теракт? Уявляєш, річниця з терактом?

– Ні, послухай. Пожежа тут не просто так. Той тип усе спланував. Щоб це виглядало якоюсь лівою аварією, де ПРІ просто зник. Все, вибухнув! Згорів!

– Але ми знаємо, що ПРІ в нього.

– А злодій знає, що ми взагалі живі? – повела бровою Христина. – Хто його зловлять найшвидше, то це ми.

– Ти кажеш затримати типа зі штукою, яка робить неймовірне можливим? – зауважив Антон.

– Можна спробувати, – знизала плечима Христина. – Тільки був би в нас ПРІ…

– У нас є ПРІ.

– В сенсі?

– Старі моделі в інженерному відділі.

– Але… в нас же нема ймовірнісної матерії…

– Взагалі є. – Наполіг Антон. – Я забув повернути одну колбу.

– І вона в тебе? – Христина була готова повірити в багато що, але тільки не в це.

– Ось, – Антон вийняв з кишені синю ємність.

– Це вона? Вибач, ніколи їх не бачила зблизька. Краще, ніж нічого. Погнали!

Минувши кілька поворотів, Антон обережно відчинив двері інженерного відділу. З темряви на нього ледве не впав чоловік у лабораторному халаті.

– Слава Богу, хоч хтось! – вигукнув він. – Що сталось?

– Ви Максим… – пригадував Антон.

– Просто Максим, фізик. Що тут діється?

– Хтось викрав ПРІ, – пояснив після паузи Антон, – підірвав склад і зробив діру в мосту. Це тільки те, що ми бачили.

– Справді? Треба було йти раніше в відпустку.

– У вас є ключ від майстерні? Тої, де збирали ПРІ?

– Нащо він вам? – відсахнувся Максим.

– Взяти інший ПРІ й не дати тому злодію втекти. Хтось мусить це зробити, поки їде поліція.

– Не думаю, що це хороша ідея… – відповів боязко вчений.

– Мені дозволено користуватись ПРІ в польових умовах, – Антон показав картку з купою значків. – Інші польові тестувальники вже погнали додому. Так що хто сьогодні буде Гордоном Фріменом, то це я.

– Це дуже добре, але… Кгм, перепрошую… – Максим прискіпливо вчитався в написи на картці. Антон нетерпляче переступав з ноги на ногу, та розумів, що Максим не вірить на слово.

Впевнившись у всіх дозволах, учений неохоче відімкнув сейф із пристроями та поставив на стіл декілька моделей ПРІ. Кожна наступна була зграбніша за попередню. Старі нагадували вирвані з чогось більшого деталі, та наступні скидалися на діжечки чи то старовинні портативні колонки.

– В мене питання як він вкрав той, новіший, – роздратувався Антон. – Ключі від сейфа лише в мене і… як його… Ходив десь тут щойно…

Фізик обережно взяв колбу та вставив її до довгого отвору, як батарейку, у найгарніший пристрій. ПРІ засвітився, Антон одягнув рукавичку, що йшла в комплекті, та створив навколо пристрою сферу варіантів. Порухом руки перемістив її на пачку паперів і прокрутив, шукаючи відмінності. В одному з віконець внизу сторінки стояла інакша дата, пізніша на один день.

– Супер! – зрадів Антон. – Правда, цей ПРІ слабенький.

– Що значить «слабенький»? – не зрозуміла Христина.

– Не може здійснювати менш імовірні варіанти подій, – процитував, як з енциклопедії, Максим. – І сферу ймовірностей вистрілює на коротшу дистанцію. Коротше, ваші шанси… вкрай низькі!

– Але не нульові! – Христина була налаштовано оптимістично. – Давайте з нами.

Максим твердо вирішив діяти виключно в межах своїх повноважень.

– Я не братиму в цьому участі, – він схрестив руки на грудях і похитав головою. – Ви як хочете, а я пас. Чим міг, допоміг.

Антон націлив сферу на стіну, як робив злодій, та крутнув у пошуках варіанту, де її немає. Однак, такого не виявилось.

– Добре, спробую простіше.

Він кинув сферу на двері та навмання обрав один варіант. Потім смикнув за ручку – стало відчинено. Попереду виявилась знайома ознака, кругла зона іншого кольору на стіні. Не гаючи часу, Антон з Христиною оббігли стіну.

– Куди тепер?

– Йому не треба зайві свідки. Отже, де менше людей. В ліс!

Антон вибив ногою двері, обоє опинились перед викладеною бетонними плитками стежкою, що тягнулася повз високий паркан. Кругла відмітина, поросла лишайником, свідчила, що тут пройшов невловимий незнайомець. Він наполегливо закривав за собою всі шляхи, які відкривав. Христина вперлася долонями в розсувну браму.

– Де ж тут замок…

– Замок не треба, – рішуче сказав Антон і націлив сферу на браму. В кількох віконцях залізної плити там просто не було. Ще мить і в ній утворився отвір.

– Хіба брами могло не бути? – здивувалася Христина.

– Брама є завжди. Але в цей час вона могла бути відчинена. Ти не вираховувала такі вірогідності?

– Ну звісно ні! Нам давали рахувати шанси Чорнобильської катастрофи, Майдану, запусків Ілона… як його…, чи в якій державі стоятиме той ваш знак.

– Добре, заспокойся. Головне знати наші шанси.

За парканом розкинувся ліс, прорізаний прямою дорогою. Злочинця ніде не виднілось. Та й марно було сподіватись, що він тікатиме ось прямо навпростець. В усякому разі злодій уже опинився далеко, не лишивши сліду. В далині почувся тривалий шум поїзда, що саме прибув на станцію.

– Поїзд! Він втече на поїзді! – здогадалась Христина.

– Тоді в нас хвилин десять. Може встигнемо.

З-за рогу паркана долинуло тихе, проте несподіване гудіння електромобіля. Він м'яко спинився, дверцята прочинились. Звідти визирнув Олег.

– Я не пізно? Підвезти?

– Те що треба!

Всівшись на задньому сидінні Антон озирнувся на центр.

– Як там, всі цілі?

– Зустрів ще Тео, він з вогнегасником бігав, як вжалений.

– Тео? Чорт, я вже думав це він злодій. Швидко, до поїзда!

На накритому біонічним куполом пероні вже майже не було людей. Останні пасажири поспіхом заходили до кількох вагонів, ніби поїзд вирушить без них. Антон ще здалеку намагався розгледіти злодія, та найдивніше мабуть виглядав він сам: у пом’ятому одязі, зі скуйовдженим волоссям і дивним пристроєм у долоні.

– Я з вами, – наполіг Олег і всі троє помчали до найближчого, останнього вагона.

Поправивши зачіску, Антон глибоко вдихнув, сховав ПРІ в наплічник і перейшов із тамбура в салон. Пасажири займались своїми справами, балакали, дивились щось на дисплеях, хтось на мить звертав увагу на трійцю, що ледь не пропустила рейс. Поїзд рушив з місця, набираючи швидкість. Христина смикнула Антона за рукав і кивнула вбік. З сумки одного пасажира стирчав кутик помаранчевого комбінезона. Всі троє всілись в іншому ряду сидінь, щоб не привертати уваги. Перезирнувшись, вони замовчали. Так, злодія знайдено, але не хапати ж його прямо тут, у всіх на очах.

За вікнами миготіли дерева, але що далі, краєвид змінювався жовто-зеленим берегом річки Прип’ять. Минули хвилини, а може всього половина, і троє останніх пасажирів нарешті на щось наважились.

– Хто це? – шепнув Олег.

– Тео? – засумнівалась Христина. – Ти ж казав, він був у центрі.

– Так, – буркнув Олег, – зрозумів. Очі замилював.

– Слухайте, як би не сталось, ПРІ в нього в сумці, більш ніде.

– Я заберу сумку, а потім кличемо поліцію.

– Ні, давай я…

Олег, не послухавши Христини, рушив до Тео. Він різко всівся поруч, ляснувши Тео по плечу.

– Ти як, додому?

Тео здригнувся, Олег вдарив його сумку ногою і вона відлетіла під інше сидіння.

– Додому, а тобі що? – огризнувся Тео.

– Що в сумці? – гримнув Олег.

Тео раптом нахилився, вивернувся та на подив пасажирів ударив Олега в живіт. Сусід по сидінню, крекчучи, зігнувся. Не гаючи ні миті, Тео кинувся до сумки, Антон і Христина схопили її з іншого боку, та охоронець раптом відпустив сумку і обоє повалились назад. ПРІ вивалився й покотився по салону, торохкотячи якимись деталями.

– Нікому не рухатись! Це бомба! – прокричала Христина. Пасажири застигли на місцях, із тамбура влетів дрон-провідник, схожий на невеликий літачок і націлився на порушників спокою.

– Як хочете, а я валю, – рішуче сказав Тео, стрибнув на підлогу та проїхавши кілька метрів, схопив ПРІ. Дрон випустив тонку стрічку, що стрімко застигала й липла до всього навколо. Мов павутина, вона обтягнула Тео, але прозора сфера вже виникла навколо дрона і його, разом з павутиною, обрізало. Шматок апарата глухо впав на підлогу, розсипаючи електронні плати. Пролунали налякані зойки, крики обурення. Хтось кинувся втихомирити Тео, та він вже був вільний. Шмигнувши в наступний вагон, охоронець-втікач смикнув за ручку біля дверей і їх наглухо заблокувало. Він спрямував сферу на підлогу, обираючи підхожий варіант. Антон ударив кулаками по склу, та Тео лиш задоволено усміхнувся з його безпомічності.

Злодій все не знаходив потрібний варіант на сфері, Антон зметикував що робити й націлив уже власну сферу на місце, де за стіною ховався механізм ручки. Шанси, що двері будуть відчинені, виявились високі, вони розсунулись і Антон стрибком припечатав Тео до стіни. Та ще секунда і Антон сам не зрозумів як опинився на підлозі. Блискавичним прийомом Тео повалив його і вбіг до іншого вагону. Христина слідом наздогнала Антона.

– Де стоп-кран?

– Магнітний поїзд, – пояснив через силу Антон, – без стоп-крана.

Справді, на такій швидкості потрібен був величезний гальмівний шлях. Однак, зараз будь-яка зупинка не завадила б. Тим часом за вікнами проносився степ, ще кілька десятиліть тому похований на дні водосховища. Поцяткований світлими будинками, він тільки-но почався і простягався звідси довгою смугою майже до самого Києва.

– Сотня літрів води зупинить потяг? – задумалася Христина.

– Супер! Тут же було водосховище. І досі могло бути.

Антон викликав сферу в повітрі й обрав синьо-зелене віконце. Водосховище могли спустити тільки зараз, або й через роки, тож над підлогою зависла сфера води і стрімко шубовснула, розливаючись по щілинах в підлозі. Замиготіли червоні вогні попід стелею, поїзд почав гальмувати.

– Спрацювало! – Зраділи обоє.

Поїзд усе сповільнювався, Антон відчинив двері, однак Тео вже, шокуючи присутніх, зробив діру в вікні та вискочив на край колії. Кинувши погляд назад, він помчав до автотраси. Олег дочвалав у вагон, все ще тримаючись за живіт.

– Дарма я карате покинув, – видихнув Олег.

– Нормально справився, чого ж там. Але лишайся тут, – скомандував Антон, – поясниш усе поліції.

Постать Тео темніла попереду, але вже надто далеко. Ховаючи ПРІ під одягом, він біг швидше, ніж можна було очікувати. Вочевидь все пішло не за планом, але Тео був готовий до несподіванок. Антон з Христиною повільно, але дедалі більше відставали. Добігши до траси, злодій спинив попутку, краплевидне чорне авто, та швидко домовившись з водієм, зник за дверцятами. Крапля помчала в бік Києва, влившись до потоку таких же крапель. Антон спинився, нахилився, спираючись долонею на коліно.

– Як тепер його знайти? – забідкалась Христина.

– Слухай, які ми бовдури. Треба було обшукати його сумку.

Христина ляснула себе по лобі. А й справді, там могли бути якісь докази. За трохи вона оговталась і подзвонила Олегу. Той сидів спантеличений, відгороджуючись рукою від кількох людей, які про щось його розпитували.

– Зараз, погляну, – Олег нахилився і поставив сумку собі на коліна. – Якісь лахи… Нащо він це з собою тягав…

– Нема комбінезона – нема доказу, що то був Тео. Якби він його покинув, потім звідти могли взяти ДНК, – пояснила Христина.

– Гм, хитро, – погодився Олег. – Так, тут якийсь хавчик, таблиця… Та відстаньте ви! Я не вам.

– Таблиця? Що за таблиця? – придивилась Христина.

– Тут написано «Майдан Незалежності», якісь метри, відсотки. «Бетон». Все, більш нічого.

– Добре, дякую. Нічого не ясно, – зробив висновок Антон.

– Ми ж не скажемо, – розгнівалась Христина, – евакуюйте Майдан, бо якийсь придурок про нього щось записав.

– Тепер хоча б знаємо куди він їде, – зробив висновок Антон. – Тут нічого гадати, йому треба бути в саме дійство. І краще б нам його спинити.

– Я подзвоню в поліцію, попереджу, – вирішила Христина.

– І видаси таємницю?

– Окей, в нього бомба. Не штука, що може здійснювати ймовірні варіанти подій. Не сім колб чорт зна якої матерії, що її нашкребли з метеорита під Луцьком. Підходить.

– І така ж «бомба» в мене, – зауважив Антон. – Нам треба таксі. Їздити доведеться багато. І самим ніде не попастись. Бо зараз тільки можемо спинити Тео.

– Ідеально зробити так, щоб на майдані нікого не було. – подумала вголос Христина. – І дзвінок в поліцію про бомбу не така кепська ідея.

– Так, як крайній варіант. Як нічого не спрацює, то так і зробимо… Я зроблю. А поки моніторимо новини. Не вірю, що той злодюга не зробить щось із нашим апаратом дорогою.

Коло вокзалу Антон з Христиною сиділи в кафе, споглядаючи нічний Київ. Пронизані хмарочосами, кілька ярусів міста сяяли незліченними вогнями вікон, автострад, ліхтарів і реклам. Обоє час від часу дивились на дисплеї. Про події в центрі дослідження ймовірностей промайнула лише одна новина. Та й та про «обвал мосту». Звісно, напередодні Дня Незалежності не личило писати про крадіжку таємної розробки, ще й біля колишньої ЧАЕС, вже не такої, як колись, але все ж небезпечної.

Христина жувала вишневий пиріг, запиваючи кавою, та шукала, як і Антон, новини про дивні, малоймовірні випадки. Навіть у нічному, тим паче у нічному, Києві життя тривало. Вулицями пробігали жовто-блакитні смуги, мовби якісь прадавні духи, що охороняли ці землі віками, і ось з’явились у чарівний час. На будинках переливались зображеннями відеопанелі, об’ємні зображення миготіли в нічному небі. Місто мало свій ритм, який ось-ось міг порушити всього один чоловік.

– Щось ніяких див я не бачу, – позіхнула Христина.

– ПРІ не робить дива, – зітхнув Антон. – Точніше, не всі дива хороші. Була людина при смерті, лікарі дають місяць життя, і тут раз – видужала. Здійснився шанс на мільйон. Але як мені на голову впаде літак, це теж шанс один на мільйон. Але дещо стається, а дещо ні. І ми в це втрутились. І тепер розгрібаємо.

– Але ми не підкручуємо шанси в свій бік, – поправила його Христина. – Ми вивчаємо які були альтернативи і з якими шансами. Твій останній експеримент, там був напис глаголицею, а не кирилицею. Це не значить, що ми хочемо зробити світ, де пишуть забутим письмом. Це значить, ми хочемо знати, чому вийшло так, як вийшло. І не переписувати «сьогодні», а робити «завтра», обходячи всі пастки.

– Це все в ідеалі. Ми вже підкрутили шанси. А кожне використання ПРІ робить не зовсім правильні речі. Ті колби створюють «гору» в річці історії. І річка мусить обтікати ту гору найкоротшим непрямим шляхом, і найменш імовірні події стають реальністю. Це порушує принцип мінімуму енергії. Ти в курсі, що історія розвивається саме за ним? Якщо сталось, як сталось, отже на це треба найменше енергії. Світ просто лінивий.

– То дамо йому копня. Витратимо свою енергію.

– Знаєш, я оце вчора бачив… – повернувся до старої теми Антон, – біля того монумента лежала табличка… Які шанси, що завтра свята не було б?

– Що Україна не була незалежна?

Антон кивнув і відпив охололої кави.

– Я складала статистику тестувань, таке справді бачили часто.

– От відчуваю, якось це все пов'язано. Скажи, незалежність могла не статись?

– Відсотків на 60. Це дуже багато. Мабуть когось це знову переконало, що Україна – то помилка історії. Боюся, наш охоронець тільки виконавець.

– Тео, Теодор. В нього ж є профіль.

Антон пошукав цього вже колишнього колегу в одній з соцмереж і хруснув шиєю, коли щось знайшов.

– В нього батьки з переселенців. Знаєш, тоді, в 2010-і дехто втік з України в Росію. Боялись, що тут чужі, а там виявились ще чужіші.

– Вже тягне на мотив, – вирішила Христина. – Створити такий світ, про який він мріє. Такий, де він буде свій.

– Йому не вистачить енергії на всій планеті, – замислено дивлячись на міські вогні промовив Антон. Найкращий пристрій не покриє більше сотні метрів.

– Ні, кидати сферу на всю країну йому не треба. Досить, наприклад, на президента. Раз – і став політик зовсім протилежних поглядів. Ідеальна диверсія. Шанси, думаю, високі. Тільки невже він сам на таке наважився?

– Може й не сам. Що, всі вороги згинули? Хто йому таке доручив чи сам додумався, нехай інші розбираються. Наше діло зупинити його. Ще б знати де Тео зараз, – зітхнув Антон.

– Головне, ми знаємо де він буде завтра.

Антон сьорбнув іще кави та підпер підборіддя кулаком.

– Стоп, – прийшла в голову думка, – це не буде підміна політиків.

– Чому так думаєш? – спитала Христина з недовірою.

– Тео не бачить думок людей. Ми впускаємо щось очевидне…

Антон потер пальцями лоба, та жодна путня думка не приходила. Ворог знов був на крок попереду. Навіть більше, його кроки були прямо-таки семимильні, чи то семиколбові. Лишалось чекати його на Майдані. Виглядати з усіх боків серед натовпу. І щось підказувало – поліція не впіймає Тео. Цей невловимий чоловік пройде крізь стіни, зламає всі замки, а як дозволить совість, то й поробить дірок у людях, що трапляться на шляху.

Майдан Незалежності з самого рання наповнювався всіма, кому не байдужа була річниця. Серед ярусів Києва він можливо виглядав не таким великим, як колись, радше амфітеатром, до якого спускалися тераси з деревами й будівлями. І тим самим уміщував він ще більше людей, які могли бачити центральний монумент, все той самий упродовж понад сторіччя, але з інших ракурсів.

Антон тримався на віддалі від поліції. Скільки буде питань, коли вони скажуть розстібнути рюкзак і побачать пристрій реалізації ймовірностей! Тож довелося схитрувати. Антон прослідував за одним з журналістів до вбиральні в підземному переході. Журналіст ніс велику стереокамеру на штативі, яку, судячи зі звуку, приставив у кутку кабінки. Антон, миючи руки, почекав коли той звільнить кабінку. Потім зайшов туди ж і націлив сферу на куток. У нього опинилася така ж камера, адже її власник міг з великою ймовірністю вийти на пів хвилини пізніше.

Удаваний журналіст впевнено пройшов повз поліцію та інших журналістів. Хтось навіть привітався з ним. Тепер він міг оглянути Майдан з однієї з нижніх терас, які заповнювали столики. Що задумав Тео годі було здогадатись, зрачки сіпались, шукаючи його ціль, і погляд нарешті прикипів до настільки очевидної деталі, що Антон волів би нікому не розповідати про свою нездогадливість. Він подзвонив Христині, не зводячи очей з центральної споруди.

– Христин, як ти там?

– Нормально, подала заяву в поліцію, але щось там не дуже ворушаться. Самим бути терористами, думаю, зарано. До речі, всі, ну майже всі колеги подумали, що ми поїхали до аварії. А записів з камер, сам розумієш, без електрики нема. А що ти хотів?

– Христин, яка висота колони?

– Колони? Метрів п’ятдесят. А що?

– Та таблиця, це були метри, відстань і відсотки. Звідки найкраще обвалити колону!

Христина замовчала, потім невпевнено розтулила губи.

– Зараз буде промова президента. Всі стоятимуть. Тео потрібно, щоб всі стояли і навтовп не дасть одне одному розбігтись.

– Паскудство.

Антон відкрив на дисплеї Вікіпедію та поглянув схему Майдану. Ширина 120 метрів, отже 60 метрів від колони до тераси. Він знову поглянув на Майдан, з напівкруглої тераси висувався вперед оглядовий майданчик. Отже, там і стане злочинець!

Антон рвонув з місця, розпихаючи людей. Хтось обурювався, кричав щось навздогін, та Антон, як справжній гравець у реґбі, біг, не знаючи перешкод. Він перескочив невисокий паркан і спинився за знайомою вже спиною. Тео обернувся, потім мовчки стиснув свій ПРІ. Пучки його рукавиці засвітились, прозора сфера виникла в повітрі та стрімко полетіла в колону. Антон кинувся на зловмисника, вчепився в його руку, обоє незграбно впали. Поліція помітила метушню, але так само, як щойно Антон, стала заручницею натовпу. Лише найближчі люди навколо бачили що діється, прикриваючи собою ж цей ринг.

– Нє будєт здесь празніка, – сухо промовив Тео, дивлячись як враз вирішується доля безлічі людей.

Тео звільнив руку, крутнув пальцями в повітрі і з основи колони зник цілий кулястий шматок.

Ніяка бомба не справилася б краще. Злочинець, який щиро вірить в давні облудні слова, повторені знову і знову, зробив свою справу. Помста за життя на чужині, що не стала рідною, за помилку, за сліпий шанс, за всіх, кому цей шанс випав чи не випав, зараз здійснилась. Або ще ні.

Колона спершу ледь помітно накренилась. Тео сам був у пастці, він згаяв увесь відведений час, але ще мав останній шанс на втечу. Він кинув сферу на себе, вказав найперший варіант і впав. На цьому шматочку Майдану лежав інакший чоловік, в іншому одязі, трохи небритий, і геть спантеличений. Антон, напівлежачи, викинув свою сферу вгору, та потужності ПРІ бракувало. Відлетівши на кілька метрів, сфера зменшилась і розтала.

Монумент Незалежності дедалі хилився, з колони посипались дрібні уламки, захиталась «берегиня» на самому її вершечку. В падінні колона розліталась на шматки, золотиста статуя з гілкою калини мовби стрибнула в море людей. Поліції та й решті вже було не до Антона, він схопив другий ПРІ, затиснувши кнопку потужності. Колона повільно, чи то так тільки здавалось, наближалася до бруківки, до людей, до всіх і всьому на ньому.

Пролунали крики, натовп кинувся врізнобіч. Останнє, що встиг зробити Антон, це з силою викинути величезну прозору сферу, що мінилась мозаїкою Майдану, в колону. Вже не було часу обирати, він просто змахнув пальцями, а далі хтось упав на нього і чиїсь ноги загупали по бруківці.

Антон отямився, оточений поліціянтами. Один з них із подивом розглядав ПРІ. Антон підвівся, підняв руки вгору. Мовчазний натовп наповнював Майдан. Мовчав президент, мовчали поліцейські, не вірячи своїм очам. На місці монументу Незалежності лишився постамент у вигляді старовинного храму, який увінчував уламок колони. Сама ж колона зникла, тільки дрібний пил все ще тримався в повітрі, а між ним летіла зграя білих голубів. Шанси, відсутні за безлічі «якщо», зараз врятували один, реальний світ.

«За останніми повідомленнями, жертв немає. Лише кілька осіб звернулися в «швидку» через невеликі травми, спричинені тиснявою, – повідомляла ведуча новин. – Поки ніхто не взяв на себе відповідальність за спробу теракту. Що саме сталося з колоною лишається невідомим. Як заявив працівник наукового містечка Прип’яті, представившись причетним до цього, теракту запобігла автоматична ультразвукова зброя».

– Ультразвукова зброя! Боже, яка дурня! Хто пише їм тексти?! – вигукнула Христина, читаючи з дисплея між пальцями новини.

Антон потер лоба, дивуючись з цієї вигадки.

– Тільки Максим міг це придумати, присягаюсь.

– В усякому разі, він замовив за нас слово, – розвела руками Христина. – Ми, як бачиш, тільки свідки.

– Тільки ПРІ перегорів. І запасних мені, боюсь, не дадуть.

– Та, подумаєш. Якби ти не забув ту колбу, цьому зраднику все вдалося б.

– Не факт. По-моєму ті ймовірності і шанси ще нічого не значать. Найбільший шанс не справдиться, якщо просто стояти і надіятись як воно саме вийде. В нас непогано вийшло! – Антон завзято змахнув кулаком. – У всіх вийшло. Скільки було нагод, що ми не побачимо свято. Що нас хтось завоює, або референдум провалиться. Або що ми загинемо. І все-таки оцей, може невеликий, шанс став реальністю. Бо якісь люди, хай їх і не так багато, не сиділи, склавши руки.

– Ми таки всі дали копня світові, – розсміялась Христина. – Та я так розумію, святкування не буде?

– Ну, концерт, схоже, скасовують. А от ввечері отам гарний вид на Дніпро, – Антон показав на схил річки, наповнений ресторанними столиками.

Поліцейське авто з двома пасажирами звернуло на сусідню вулицю та зникло між будинками збентеженого, але святкового Києва. За нею їхало друге, з єдиним пасажиром, що втім не міг розповісти нічого по справі. Хоча він і сам хотів довідатись як раптом опинився в цьому незнайомому світі. Який проте вже починав йому подобатись.