Під синім небом ти не йди гулять

Під синім небом ти не йди гулять

Розділ 1.Незвичне прохання посеред звичного постапокаліпсису

Голова тріщала і відмовлялася згадувати бодай щось. Цього ранку це вагомі причини не підриватися відразу з матрацу. Але довелось.

Вчора був поганий день, а сьогодні особлива причина розкривати очі. Святкові дні тому і святкові, що виривають з хронічної петлі буденності. Завтрашній День Н - явно перебір. Навіть для хлопця з іменем 4Т41.

Чомусь це єдине свято, яке Звід прийнятних поведінок Східних трубачів вимагав святкувати без заперечень. Категоричність зустрічалась в Зводі ще один раз: мусиш виконати останню волю батька, навіть дивну. І навіть смертельну. Хоч би від учора мертвого, спаленого і раптово прийомного батька, що замучив себе мандрівками заради безпечної інструкції до капець якої страшної подорожі.

В прощальному відео тато назвав це ініціацією. Незнайоме, танцювальне для язика слово - недописаний діалог, навряд пов'язане з співзвучним «іній». Йому він не дивувався і радо злизував із стін труби.

6 маленька, 12 велика стрілка.

Час покидати трубу. Хлопець склав нехитрі пожитки у рюкзак. Так, подивимося. Джутовий згорток з маленькою потріпаною книгою, через яку і закрутилась вся ця веремія. Її в трофейний нагрудний сейф, що тримається на грудях завдяки липучій резиновій насадці.

Компактне чудо техніки із земель ситого Мільйону, яке беззвучно відкривалося від дотику лівого вказівного пальця на датчик.

Вилаяв себе за забудькуватість. Доклав в сейф флешку з картою сховків і пляшечку з прахом тата. На прийомних таке кажуть? Казали? Затягнуті роздуми не минають дарма. Він закляк.

Триклятуще заклякання – мимовільний подарунок від предків, що пережили День Великого кінця. Рятувальна комбінація генів від вірусу мала одне дефектне але. Триває рівно 2 хв. Відсутні рухи, відчуття і взагалі усе. Не мислиш, а отже не існуєш.

Зате на короткий час після пробудження всі сенсорні відчуття надзвичайно загостюються. За приливи суперсил ти випадаєш з всесвіту, неначе розум у іншому важливішому вимірі займається більш пильними справами.

Тому батька і не стало. Забагато думок у світі, де мізкувати треба про час, який ультимативно диктує невтомна парочка стрілок. Повільна маленька і прудка велика. Хто з ними лається, тому смерть.

Одягається в свій особливий костюм. Так хвилююче. Перший самостійний спуск. Добре, що розбиратися з тим не доведеться буквально самотужки. Тато залишив йому саншет – надміцний портативний комп’ютер розміром з долоню. Сенсорний екран, безкінечна кількість функцій і зарядка від сонця.

4Т41 гучно вдихнув і запустив інструкцію на саншеті. У вікні по центру, білим по чорному висвітилася команда:

«Залізь в центральний сектор».

Зробив.

Нижче виринуло віконце. Клацає на "+" та слухняно виконує всі інші команди. Встановив 2 матрацні крісла. Закрив бокові двері. Пристебнув ремені. Одягнув захисні рукавички. Натиснув над головою велику червону кнопку з написом "В жодному разі не натискати цю велику червону кнопку".

Трубачів звуть трубачами, бо вони, як не дивно, живуть в трубах, що високо підвішені на тросах до скель. Труби знаходять біля покинутих будинків з високими стінами, але голодною до крові атмосферою. Там вічно хтось когось та чигає у засідці. На скелі підвісити дім важко. Доводиться гратись з купою важелів, тросів, шукати підхожі виступи. Зате на висоті вас не потурбують роботи, зальотні мисливці на все живе, або ще гірше - інші люди. Це безпечно.

У висотного способу життя є і мінуси. Особливо, коли ти не можеш дивитись на небо. Швидкі зміни худких хмар всім кружляють голови. Все важче знайти домівку без браку. Високий травматизм при переїздах та спусках на прогулянки.

Вкотре він летів в трубі з висоти 50 метрів і не дозволяв собі розкоші у вигляді думок. 10...9...8... Думай лише про цифри і дихай їм в такт. Цифри витіснять інше з розуму, якщо рахувати видихи.

Розум ненадовго, але повністю пірнув в імлу, як кожного разу у перші хвилини поза трубою. Переляканий 4Т41 вловлював лише рухи очей та пискіт саншету.

Вдале приземлення. Навколо все ще туман. Злостивий союз диму, кіптяви, піщинок, що заважає жити. Розмите скупчення мілких неясних пилинок безпричинно агресивного всесвіту. Попервах голова йшла обертом. Команди, підказки виконувались на автоматі, без усвідомлення.

Клапті думок ніяк не хтіли складатися у єдине ціле.

"Накрий трубу гілками, аби ніхто не дізнався про подорожнього з статком. Йди на південь до гори у формі коліна, поки не зустрінеш ріку... Через додаток «Атрастік» злови рибу, випатрай, обмаж глиною, піджар її лазером з саншету. З’їж половину. Постав саншет на зарядку… Не обертайся і йди до гори."

Поступово стрес від величезної відкритої ділянки минає. Чутно власні кроки. Чітко видно не лише ціль, а й предмети на різному віддаленні. В далечі справа спинався великий пагорб з єдиним на всю околицю дубом. Такий же самотній утікач з таємною місією.

Що він приховує? Та іржа з ним. Не перевірятиме лише з цікавості. Навіть не обійме по сімейній традиції. Хоча може і дуже треба. Їм обом. Так само, як і побути наодинці.

Жахна і наполохана, незнайома і пуста рівнина навіть у цілковитому безвітрі достеменно ненавиділа дуб як єдиного захисника подорожніх від її лихого родича - неба. Підходити і наражати велета на ще більшу небезпеку, юнак не стане.

Околицями бавилася спека, але це не страшило 4Т41 у суцільному навороченому костюмі невидимки з Мілі.

Мілі, по інакшому Місто Золотого мільйону, процвітало на десь на невідомому і екологічно чистому краю географії. Подалі від сплюндрованих у День Великого кінця земель. Людолови, нирники, гицелі – так і ще тисячею різних, заслужених ймень, називали їх всі інші.

Костюм новий, теж на сонячних батареях. Батько отримав таке щастя в останній вилазці. Разом з діркою від лазера у животі. А ще пістолет, яким такі пакості роблять. Та сейф, в який подалі від припарок сумління ховають зброю.

Не дивлячись на небо, подолати степи важко. Як пояснив тато, головне завмерти при появі дрону чи когось гіршого, слідкувати за станом заряду і правильно налаштувати динамічне маскування залежно від своєї рухливості чи наявності предметів у руках. А далі все справа техніки.

Розділ 2.Лани

4 маленька, 12 велика стрілка. Шлях навпрямці привів до пшеничного поля, оточеного посадками. Іржа! Тільки цього бракувало!

Справа безкрайня, майже дозріла нива, зліва пар у хирлявих кущах. Добре, хоч не жнива. Металеві знаки "Обережно! Миші" та "Власність МІЛІ під охороною" обабіч карбонових путівців не означали нічого файного в тих краях у 2120 році.

Височінню літав довгокрилий дрон, а зовсім поруч три змієроботи проповзли поруч у системі зрошення. Попри невидимість, 4Т41 розгубився та перелякався. Дав задню, зійшов з путівця, наступив на гілку. Підбіг до куцолистого високого куща та став за ним.

З поля на звук поспішили охоронці. 4Т41 дістав пістолет та зайняв позицію для атаки.

Стрілецький досвід обмежувався шістьма пострілами у пацифічно налаштовані соснові шишки. Добре боєпромені самонавідні. У напливі думок після довгого утримання юнак спробував правильно розставити ноги. Падіння недоречні. Дихай, гад такий!

Очуняв. Таки впав. Відчуття загострились.

Десь далеко скрипучим і невдоволеним «чирр» куріпка скаржилася, що з її «кар» викрали першу і останню літери. Потім птаха тривожно заторохкотіла. Це було схоже на черкання відсирілими сірниками по намазці. Навпроти з гущавини посадки затокав глушець. Ритмічне “тк...тк...тк-тк-тк–тк–тк-тк-тк-тктк” без пауз перейшло в звук сороміцької близькості 2 тупих ножівок. Робозмій не чути.

Варто подумати про їжу. Від впійманого в'юна ще лишилась смажанина у глиняному кожушку, але не варто втрачати нагоду поласувати птицею.

Іржа, не патина! Над ним насторч завис плаский дрон, що означало одне. Не одне. Шумів і вирахували. 4Т41 побіг до іншого куща, аби мати хоч якісь шанси. Дарма. Пара гілок під ногами захрустіли як ніколи гучно.

На ниві частоколом шпичаків вистроївся загін робозмій. Одночасно обм’якнувши і впавши долу, вони усі разом направились до нього зигзагами.

Юнак забіг за кущ та закрив очі від безпорадності. Відкрив вчасно. Його вирахували за неприродно зігнутим під масою тіла кущем. До відкритого для примусового розслаблення роту з роззявленою зубатою пащею летів змієробот.

Постріл. І ще два в роботів, що готувалися до смертельного стрибку. Зверху пролунав сигнал тривоги. Із спадною інтонацією пискоту до нього зусібіч направились всі охоронці. Клепки вистачило, щоб відскочити з місця сутички, активізувати затратний режим абсолютного маскування. Закляк.

І знову час ллявся повільніше. Після вирахування часу прибуття роботів, юнак безконтрольно переключився на інші подразники.

Поруч нагріта сонцем пшениця пахла гострим ароматним солодом. Від спеки зерно легко вбирало леткі та пахучі запахи, щоб згодом щедро ними ділитися.

Зерно, яке батьку вдавалося виміняти, визбирати на самосійних полях чи знайти на побоїщах було різним. Він пам'ятає усе, бо від новини про їжу завше завмирав. Любив набирати зерна у долоні і нагрівати диханням.

Батько сварив, лякав відключкою, а він не міг стриматися.

- Таточку, воно так гарно пахне.

Гарне було різним. Інколи траплялось старе закопане зерно. Від довгого лежання випари з кожної зернини згущувались навколо, що викликало самонагрівання. Таке рятувалось промивкою чи промолом. Як і замазане у бою кров'ю чи мастилом супротивників.

Плісняво - тухле найчастіше десь довго мокнуло перед вашою зустріччю. Після сонячних ванн доводилося чималий час обсмажувати зерна у бобровому жирі. Лише коли запах повністю зникав, його їли.

Найпоширеніший - гнилісний запах через шкідників, гниття їх трупів та екскрементів у зерні. Як псували кліщі - відчувався улюблений медовий. Таке рятувалося відстоюванням у базилікових чи інших трав’яних настоянках, та у часи відносного достатку йшло на приманки для птахів чи в звіроловки.

Зерно з запахом оселедця безнадійно втрачено. І краще навіть руками не займати, щоб не розносити заразу.

Поле роботів пахло чисто. Без домішок полині, часнику, коріандру. Відчувалися ледь вловимі нотки отрутохімікату, схожого на інгредієнт з покриття путівців. Лише Миші, жителі степових землянок, привчені з дитинства їсти ці зерна без шкоди.

Він усюди бачив ідеальність колоска, зерен, стебла рослин, характерні мініатюрні шосейні пошкодження від пересування роботів.

Жодного виїденого, битого зерна. Розчавленого, щуплого, роздутого, битого морозом та зазеленого. З ростками, корінцем або деформованого.

Якщо Мілі навчилися вирощувати ідеальну пшеницю, чому знищили вірусом всіх, крім мільйона обраних для вакцини багатіїв? Невже через пшеницю? Її неможливо поділити? Чи кожному, як йому зараз, хочеться набрати побільше? Навіть якщо не можеш з'їсти.

Надмір думок. Чуттєве перевантаження. Надія лише на невидимість. Відключка.

Сон же, сон, це все навколо. Хоч і напрочуд дивне, йому не наснилося. Не найкраща ідея - прокидатися серед кубла змій, що шукають і хочуть вбити когось схожого на тебе. Юнак рідко бачив змій до цього, лише у відео чи в татовому супі. Вроджена відраза до повзучих йшла з нутра, що зараз волало про втечу.

Одна тварюка проповзла по ньому від правого плеча до лівої ноги. Юнак стримався, щоб не скинути її. Витримав маленьку смерть, щоб не привернути увагу навали холодних канатів-убивць, що шастали навколо.

Переповнений емоціями, надактивованою призмою відчуттів він розгледів кожну з 97 тварюк, що керуючись автоматичними алгоритмами завзято вишукували святотатника їх кривавого бога спокою.

Пропахлі отрутохімікатами, мастилом та добривами, вони не знаючи втоми повзали безперестану взад - вперед.

Він тричі по тричі відключався. Проміння сонця били прямо у вічі, але більше засмучувала жадібність світила на краплі звичної надії. Навіщо він пішов у ці далі? Він не знає, не вміє, не хоче нічого, крім звичного життя Східного трубача. Без змій, що важезними ланцюгами зараз скували шию, ноги і руки.

Безкінечні знущання продовжувалися довго. Вони ж безкінечні. Сім разів юнака відвідувала лиха думка вкоротити віку. Він посланий сюди, щоб померти? Хіба світ не занадто жорстоке місце, щоб лишати в ньому напризволяще дітей і кудись вмирати? Інструкції, саншет, зброя, вишкіл трубача. Все зайве, непотрібне, чуже. Як і думка щось робити.

Ноги вкотре заніміли. Всупереч звичці відпочивати на землі, грудки протруєного ґрунту шпичаками впивалися в м’якоть м’язів через костюм. Тіло нило.

Вони заодно – чужа земля і змії. Поточна мета - його скора смерть. Він дикун. Не засвоїв їх уявлення про прекрасне. В своїх варварських думках сміє нарікати на криваве і спустошливе обарвлення недоступних куцому розуму канонів краси. Обісмілився усвідомити недоладність, штучність цінностей намазюканого кров’ю Прекрасного. Крізь його витончене полотно, ще з зародження безгучно волають безвісні жертви безліку упущень. Після згуби невитравні обриси стертих життів домовляються називати стерпними похибками.

Світ за межами труб - це велика суцільна помилка. Хай надзвичайно продумана і детальна. Може встати і зробити безславну місію, ще й героїчною? Відключка.

Щось не так. Не зручний, незавершений комфорт. Зазвичай це траплялось раніше, коли годі заснути. Батько накривав його двома одіялами і під тяжкістю легшало. Зараз важко не так, що легко пояснювалося. Змії скопом налізли на хлопця, бо відчули через шпарини терпкість людського страху. Дихати дуже важко.

Потрібно переключитися, аби не викрити себе. Юнак глянув на ниву, де запрацювала система поливу. Земля вгодована за розкладом вологою зовсім не так пожадливо, як біля дому, пила воду. Подекуди з пересохлих труб здіймалися фонтани цівок води. Вибачайте Мілі, його тут намагаються знайти і знищити, якось згодом все залатають.

Стебла пшениці виявляється не вбирають воду. Коли кулеподібні краплі скочувалися вниз, то збирають забруднення. Коли мілкі краплі на воскових гірках зливалися, відбувалося неймовірне. Краплини стрибали, немов рослина пчихала ними на поталу, в абсолютну владу вітру. Люди теж об’єднуються заради непосильних речей. А значить… З ним сила, все зроблене і сказане татом, хай і не рідним. Хоча якщо за нього вмирають, то які вони нерідні?

З півдня впевненіше задув вітер. Він приніс у домівку скореної води забутий запах великої ріки. Її імені люди не пам'ятали і більшість не пережили такого сорому. Він ще раз поглянув на ниву - єдину забавку для очей, зіткану на один лад з множини тотожностей. Суцільне море однакових рослин лякало можливістю існування такого ступеню одноманітності.

А втім, він поспішив. Ідеальна, доглянута роботами, монотонна множина зберегла краплю нескореної природи. Вітер віяв, а достеменні колоски прогиналися під цей мінливий світ по різному. Однакові по різному.

Може в цьому помилка тата? Він зробив для сина з власного життя і смерті рятувальну драбину, якої той насправді не потребує.

І нікуди не треба було йти. Житиме у трубі, потім біля ріки, доки не почне млоїти від згадок про рибу. Нове почуття злоби на отця здавалось щирішим за прикру мовчазну невдячність. Сповнений небаченою в собі бурею, він відкрив очі. Будь, що буде.

Декілька змій нерухомо лежали на ньому. Рука з пістолетом зовсім вільна. Малоамплітудними кружляннями він зняв лише зі зброї автоматичне маскування. Прицілився і вистрілив у напрямку віддаленого стовпа напруги посеред поля. Зчинився ворушкий бал, на який запросили лише червоні, помаранчеві та жовті відтінки вогню.

Змії ринулися гасити пожежу. Декілька грубо проповзли по 4Т41, який від несподіванки прокусив нижню губу до крові, намагаючись не крикнути під градом різких ударів. Залишатись не можна. Як тільки закінчать рятувати урожай, змії повернуться.

Роботи суцільно оточили тілами вогнище, безстрашно збивали грайливе полуміння, що наважилось хуліганити на території їх цілковитого контролю та зрештою впорались. Цих три хвилини вистачило хлопцю, щоб зняти шолом для кращого дихання, вихаркнути кров і добігти без пересторог до краю поля.

Та ці охоронці не з тих, хто здається. Дрон зверху засік точне місцезнаходження хлопця. Розпочалося переслідування. Вся надія знайти сховок, чи відбігти на відстань, далі якої змій запрограмували не покидати поле.

Хлопець чимдуж біг, втупився собі під ноги, і не озираючись, вихаркував кров та шмаляв назад. На рятівному горизонті виникла фігура химерного робота, що швидко попрямував великими стрибками до юнака. Е, ні. То кіт з ногами кенгуру. Це вже занадто.

Не здумай відключа...

Розділ 3. 6 маленька стрілка, 6 велика.

Якщо металеві серця і плачуть, то зі скрипом- рипом, що підіймає мертвих. Коли 4Т41 опритомнів, котоподібний робот спритно давив зміюк могутніми задніми лапами, пазурами поров їм металеві корпуси і з хрустом відгризав голови. Переможених роботів прикладав до тіла і вони ставали його частиною. За першу хвилину бою він виріс у висоті до півтора метрів. Розправившись з повзучими, кіт перебираючи у повітрі передніми лапами підплигнув та злапав дрона. Прижав до грудей. Абсорбував його прямо на льоту, безшумно приземлився та з висунутими кігтями направився до юнака.

Юнак звів пістолет. Готувався до усього, але не сподівався на таке:

- Вітаю. Я Робот-супутник! Моє ім’я Р. Створений служити людині, але моя людина померла. Уся моя діяльність зав’язана на служіння людині. Ти хочеш стати моєю людиною?

- Я більше схиляюсь до ідеї тебе вбити.

- Це легко пояснити. Я говорю жіночим голосом, прямоходячий, з людською формою рук. Моя подібність на людину попервах тебе лякає. Приблизний час на формування у вас симпатії через відмічання різних схожостей встановлений виробником - одна година.

***

- Минуло дві години шляху, а ти все ще страхітлива залізяка.

- Зате ми дійшли до пункту призначення. Що далі?

- Ай справді, це швидко коли не сам і шарахатися від кожного куща не треба. Зараз, зараз. Комп'ютер дасть нове завдання.

- Це саншет? Ніколи не їв такої моделі. Я бачу він кастомний. Точно з Центру.

- Він тата. Тато помер. Він мій...

- А хто він був?

- Звичайний Східний трубач.

- Ну, якщо в тебе аж такі технології, то ні. Він утікач з Центру. Мілі, по-вашому. Чимсь не підійшли йому порядки Антарктиди. Викажу припущення, що річ у політиці боротьби з перенаселенням.

- Все ти знаєш.

- Ну, я з'їв досить роботів з великими базами даних про Центр.

4Т41 витягнув уперед на простягнутих руках саншет, та тримаючи у руках шукав місце, де мав отримати наступні вказівки.

Вісім спроб спітнілим пальцем привести прилад до тями і тричі посланий в далі екран замайорів повідомленням:

"Вітаю, ти майже у цілі. Вилізь на гору та відшукай на пагорбі біля ріки хрест. Наведи на нього камеру для прокладення маршруту."

- Може я це зроблю. Ви ж просто людина.

- Це моя місія. Завіт батька.

- Ніхто не дізнається, а ви можете впасти. Може я виконаю цю місію всю, за вас. Дайте тільки підключитися до саншета.

- Бачив я, як ти дружиш з технікою. Не переживай. У світі ще є бездушні, щоб кігтики тобі поточити.

4Т41 сховав планшет, активував невидимість, обійшов навколо гори. Розмірковував чому давно не відключався, чому почувається слабшим. Заспокоїв думкою, що все через появу напарника. Зрештою він знайшов стежинку, як зумисне прокладену між валунами так, що якщо не знати або сильно не шукати, то ніколи і не помітиш.

- Роботе, пішли за мною. Я тут. А так. Невидимість вимкнути.

- Вже побачив… До речі, ми вже більше години разом.Можете називати мене Р. Як звертатись до вас?

- 4Т41.

- Це ім'я? Більше схоже на пароль.

- А так, сказав робот навіть без номера. Модель, рік випуску. Ти ж нічого не знаєш.

- Знаю, я єдиний екземпляр. Через відпалу потребу у роботах з моральними орієнтирами, більше нас не робили.

- Робот з мораллю. Щоб я закл...

***

- 2 хв. Ви пробули у відключці рівно 2 хв. Що відбулося?

- Таке буває. Зажди, зараз прийду в себе.

- Ви щось відчували?

- Так, ніби я в іншому місці. Але пояснити і пригадати нічого не можу.

- Дуже цікаво. Я раніше не думав про таке. В світі забагато речей підкорюються правилам, які легко виявити. Природні константи підозріло ідеально підходять для людського існування. Дежавю, жамевю, багато спотворень сприйняття дійсності. А все, що ви люди протиставляєте ідеї про штучний світ - власні відчуття. Досить сміливо. І це дивно, при всіх слабкостях ви вірите в свою реальність.

- Я знаю, що дивний. Але це все, що в мене є. Не роби з мене хворого. Розкажи краще про себе.

- Я все сказав. Я створений людьми служити іншим людям.

- Але ти вправний у бою.

- Бійка - найпоширеніша форма людської взаємодії.

- А якщо тебе використають на зло?

- Я поза межами добра і зла. Є результат і є шляхи до нього.

- Звучить гарно. Вочевидь, тільки я в цьому світі не готовий на будь-що заради мети. Скільки разів переступаєш через себе, а все мало.

- Одного разу створений, я не шукаю причин для зміни правил поведінки зовні. Я знаю свої можливості, не довіряю справ брехливому колись. Безвідмовними чипами в мені закладено рівновагу і спокій. Не міняю точки зору. Реалізовую плани замість виплескувати агресію. Довіряю щирим словам.

- Ти зараз описав мою протилежність. Тільки забув звичку опускати руки, коли все йде шкереберть. Куди ще я маю прагнути?

- До впевненості у собі, послідовності, наполегливості, доброзичливості та незалежності.

- А зараз батька описав... То що виходить, всі ідеальні люди вже не живі?

За розмовами про високе, вони вибрались на пласку пусту вершину гори. Саншет запікав. Р запитав, що робити далі. 4Т41 спершу поглянув на горизонт. Не знайшовши хреста, він подивився на заборонене небо, яким небачено швидко летіли білі хмари.

Обриси купчень пари злились в одну видовищну суцільну стрічку. У білому пусі безмовно втопала сила-силенна вигадливих завитків на плямах синяви. Перисті, купчасті, шаруваті сусіди жили на трьох поверхах. Кожна манила увагу хлопця. А значить, не пощастило. Він відключився.

Уявіть легкі дотики до обличчя двадцятикілограмовою металевою лапою. Не виходить? Бо так не буває. Юнак аж закашлявся, настільки це боляче. Він не став говорити, а відразу кинувся до виступу на скелі, щоб роздивитися далечінь.

Робот запевняв, що все перевірив і нічого там немає. Хлопець приклав ліву руку до лоба козирком та зіщулився. Зерниста даль ставала все більш чіткою. Міліметр за міліметром він прискіпливо вивчав горизонт.

- Та ти хоч моргай. - даремно просив робот.

Юнак побачив знайомий дуб, що налякав згадкою про заборговану розмову. Якраз за ним ріка повертала і губилась між високих лісистих пагорбів. Подавив бажання втекти поглядом від дубу і переключитися на штуку без причеплених спогадів.

Він вперше таке помітив. Речі краще і відповідальніше за людей зберігають наші спогади. Він закінчить тут і повернеться до труби, яка ніколи не забуде тата. Інколи буде приходити за рибою. Що ще треба людині?

Хрест! Брак йому під матрацом! Він точно бачить повалений хрест з колом у центрі.

Юнак дістав саншет та навів камеру через наближення на знахідку. Маршрут проклався швидко і точно по його шляху сюди.

- Впевненість і наполегливість став плюсики. Це ж треба було сюди пертися, щоб дізнатися, що ціль на початку шляху?

- Ти зустрів мене. Компаньйон коштує більше, ніж удача.

- Бачу ти від скромності не помреш. Пішли вже назад. Тільки пообідаю. В мене трохи лишилося рибки в глині. Сьогоднішня. Не хочеш?

- Запропонуй непотрібний девайс. Чи шматок руди.

За їжею 4Т41 думав про власне місце у дивному світі. Роботи вбивають людей і роботів. Люди вбивають роботів, людей, тварин і рибу. Всі хочуть вижити у світі, який пропонує лише одну кінцеву зупинку з перекошеною табличкою «Болюча смерть».

Розмірений шлях нічим не запам’ятався. 4Т41 ні разу не відключився. Вони спокійно дійшли до ниви, де вполовину поменшало пшениці. Хлопець завмер, заліг на землю та крикнув:

- Обережно, Миші!

Розділ 5. На Дніпро

8 маленька стрілка, 2 велика.

- Миші? Чому я маю боятися мишей?

- Це люди, що крадуть з полів. Із боєм. Пшеницю. У кого?

- У роботів.

- Вірно. А хто з людей може дозволити вештатися поруч з роботом?

- Хазяїн.

- Отож. Три жмені стружки мені у спіднє. Хазяїна вб'ють раніше за робота. І костюм не допоможе.

- Мені здається ти себе накручуєш. Підозріливість став плюс. Це такі ж люди, як і ти. У вас одна мова. Віра. І спільна любов до зброї. Лишень попроси пройти.

- Я відключусь і вони відберуть у мене це все, разом з брудною білизною і спаскудженим життям.

- Я захищатиму. До речі, якщо я тобі набрид, можеш продати чи виміняти мене.

- Ти що? Ти ж як друг вже.

- Вражений таке чути. Показники готовності померти за вас зросли на 12 %.

- Я не помру. І тобі не дозволяю. Хоча б до завершення місії.

Кіт залишився, а 4Т41 встав, струсив ненависний пил і пішов вперед з вимкненою невидимістю та піднятими руками.

З поля виринули чотири невисоких жилявих чоловіки, що загрозливо тримали довголезі лазерні коси на коротких кіссях з дюжиною різнокольорових кнопок на ручках. Мить і леза зникли, а замість них замиготіла проекція семиствольного дула. Найстарший чоловік, з сідою бородою, чорною як смола чупринкою та кульчиком у вусі, насупився і крикнув:

- Назвися або помри!

- Я 4Т41 з Східних трубачів.

- Твої землі настільки далеко, що ти забув свій священний Звід. Подружився з паскудними роботами, що вбивають людей.

- Цей інший.

- Як і ти. Ніхто з трубачів сюди не заходив. Ніхто не одягається як мисливці.

- Я не ворог. Такий же утікач від Мілі. Я винищив вам змій.

- Це інше. Чому ти тут?

- Батько попросив віднести книгу...

- Книгу? Книгу? Книгу? - хвиля шепоту покотилася аж до посадки.

- І що то за книга?

- Не знаю, мені її читати не можна. Я занадто вразливий.

- Ти зараз же відаєш її і можеш йти.

- Не можу. Батько перед смертю заповів її віднести у одне місце. Я прошу пропустити мене. В Зводі сказано, що на початку кінця усі жили єдиним колом. Ті, що ростили хліб, дарували. Ті, що шукали скарби, ділились. Ті, що жили між дерев, збирали мудрість у слова та рухи. Невтомні, безстрашні і мудреці. Ми діти одної матері. Житом-пшеницею, лісом-гаями, на берегах рік, навіки од моря і до моря — єдина земля. Я вірю в це, хоч жодних записів про часи до Великого кінця, не збереглося. Про те, що діялось, розказую зараз так, як чув від батька.

- Батька? Коли мій зачинав розказувати що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу казав: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними». А ти гарно говориш, схоже на правду. Як тільки схожа гарна брехня. Але це нічого не змінює. Ти віддаси книгу або ми її відберемо.

Позаду підійшов кіт, готовий стрибком досягнути гурби.

4Т41 обернувся та попрохав робота не втручатися. Юнак дістав з сейфа замотану книгу і простягнув її перемовнику:

- Прочитайте і віддайте. Я чув, що люди раніше так робили. До початку Великого кінця.

Чоловік витер руки об внутрішню сторону сорочки від землі і трепетно розгорнув грубу матерію. Шуркання та помітна сповільненість перетомили юнака. Ще Р прийшов і потерся об ногу, граючи перед незнайомцями комедію про чимале миле створіння.

Сірі очі очільника Мишей витріщалися то на гостя, то на книгу. Він підізвав інших. Коли один з Мишей підняв косу, а Р хтів її вже вихопити і захрумати, сідобородий щось крикнув. 4Т41 вирубився.

6 маленька 6 велика.

Прокинувся юнак вже верхом на великому як кінь Р. В руках звідкись взялася коса.

- О, ти вже очуняв.

- Скільки я спав?

- Нема різниці скільки ти спав, якщо ранок - це час рухатись далі.

- Ти вбив їх?

Р мовчав.

- Ти вбив їх? - знервовано бурчав юнак.

- Ні. Тобі лише здається, що ти їх жалієш. Насправді ти думаєш інакше.

- Я подумаю над цим… Розкажеш, що сталося? Я відключився у самий незручний момент.

-Розказати. Фі. То вчорашній день. І справді. – засміявся, - Дивись відео. На саншет скинув.

Зйомка з очей робота вражала чіткістю. Зі сторони юнак спостерігав, як він же не поставив правильно ноги і грюкнувся у пилюку лицем. Здивувався чому зараз нічого не болить. Мабуть встиг розслабитися.

Непритомного хлопця напівколом оточили Миші і стали на коліна. Шанобливо занесли над головою коси. Сідобородий заніс над головою книгу, повернувся і патетично промовив:

- Я повертаю книгу, але залишаюсь з чимось більшим. Пророцтво беззвучно лунає нашими степами. Слово про свободу як нашу суть. Спроби вимовити віддаляють від його істинного сенсу та відбирають шанси її здобути.

Ми віримо в Пророцтво, бо не можемо осягнути. Ми віримо в нього, бо у всього іншого криві відображення. Ми віримо в нього, бо чуємо його віру у нас.

Настав час коли один дістанеться далі, ніж військо. Вороги злякаються його, бо він йтиме сам.

Кіт не стримався і вихопив у Сідого косу, швидко приклав її до себе і поглинув. Обкрадений відібрав косу у сусіда та протягнув роботу:

- Сотвори порятунок, усе руйнуючи. Вислухай крики у мовчанні. Витри непролиті завтра сльози.

Чоловік говорив і говорив. Миші впали в транс. Кіт любо взяв запропоновану косу. На нього не реагували. Кіт взяв книгу, засунув її за пазуху 4Т41, закинув бідолаху на спину та пішов крізь натовп. Кінець відео.

- Що це все значить?

- Не знаю. Питання про людей, а я робот. У прохання твого батька виявилося багато прихильників.

- Але це неможливо!

- Ображаєш. Відколи тут, щось є неможливим? Бачиш кам’яні стовпи? Ще зовсім трохи і ми на місці. Я думаю нам туди треба.

- А дуб з хрестом?

- Ми його пройшли.

- Шкода. Хотів з ним переговорити.

- Краще подай косу.

Здалеку на широкому піднесенні красувались бундючні верболози, вкриті вузьким, ланцетним листям. При наближенні неприємне враження розвіялося. Самотність і гордих і непростих штовхає до легких теревень про тягар на душі.

Рівновага панувала тут у циклічному ритмі підкорення природі. Гілля - не колосся, все помітно різне, годі знайти схоже. Без наміру незчисленної повторюваності. Вільне від гніту перегонів у вимушеній схожості.

4Т41 сказав Р, що побуде один. Той погодився піти пошукати метал. Юнак підійшов до верболозу поближче. Вибрав високе, неушкоджене дерево. Передумав і обрав інше. Непоказне, що сміливо і усамітнено стояло оподалік. Всі потребують інтимності.

Треба налаштуватися. Кладе долоні на кору, яка сподівається позбавить від лихоманки і на душі. Повністю розслабляється. Відчуває тепло і силу дерева. Відчуває, що всі відмінності між ними стерто. Єдине ціле слухає тишу і вдихає видихи одне одного. Дерево лише мовчить у відповідь. Він вдячний за це.

Між тонкого гілля бесідниці, як сигнал рухатись далі, юнак помітив заржавілі металеві сходи. На першому їх повороті, на лавці сиділи два мисливця з протонними рушницями.

Що вони тут забули? Як погукати Р? А чого переживати? Він просто прошмигне помежи них. Юнак увімкнув невидимість та підійшов до першої сходинки. На десятій біля поручня вже стояли і розмовляли тарабарською мисливці. На маленькій лавці біля них стояв відкритий мішок з людською головою.

Перша сходинка і відразу жахливий скрип. Мисливці не реагували, а про щось і далі сперечалися. Юнак затаїв дихання та безстрашно пішов наверх. Вдалося. Він пройшов мисливців та дозволив собі видихнути. Позаду пролунав гучний сміх та звук прибирання заслінки з дула. Він влип.

Різко обернувся і спробував хоча б гідно померти. Не встиг вистрілити.

Він стояв і цілився в Р, що тримав у величезній пащі двох вже мертвих мисливців. Робот ковтнув здобич і спробував дати прочуханки напарнику:

- І поїсти одійти не можна. На що ти розраховував? Рибак рибака, мисливці іншу людину у костюмі мисливця … Ти не чув? Зброю опусти.

- Вибач, я остаточно втратив відчуття реальності.

Подолавши ще 381 сходинку, вони опинилися на широкому майдані, звідки відкрилася мальовнича панорама на Ріку, ім'я якої забуто.

Невисокий паркан йшов по краю, поруч стояли кам’яні лави з пластиковими сидіннями, з яких зручно дивитись на Ріку.

У дикому світі, де ще вчора він завмирав від тривоги існувало таке. Місце, де можна віддати спину невідомості і заворожено глядіти відразу на все. Гіпнотичне небо всякчас лякає зростаючою швидкозмінністю білосніжного вбрання на лазурній голизні, але дечого не може.

Не може змусити відірватись від вроди рухомої сили Ріки, заглушити стогін і рев її життєздатності. Не здатне змусити втекти до себе в думки, щоб страждати.

На пороги раз у раз йшли хвилі. В одному напрямку, але кожна по-своєму. В голові під стишення голосів проблем руйнувалася картина світу. Все до цього лише наглядна вистава з вічним повчанням, від якого верне. У хвиль нема нічого, крім форми. Вічне прагнення до досконалого втілення у окружності. Різнокутне каміння мимоволі зупиняло і глушило потік слабких брижів і питань без відповідей.

Малюнки на воді справжні, але не мають зв’язку з реальністю. Пливуть собі далі, вочевидь прагнучи до самого Бога. Образи настільки ясні, що з них не проглядаються прямі логічні висновки.

Під завивання сердитого вітру, карта внутрішнього світу мислено лягає на хвилі. Дзеркало розписане символами у спробах вирішити задані дійсністю питання. Асоціативні натяки малюнками значно повніше описували реальність. Попри все це, ріка і далі мовчазливо рухалась, безвідносно до всіх вигаданих ним визначень.

Це так схоже на науку тата. Наче він усе це вигадав і тепер має стати частиною цього руху.

4Т41 дістав прах батька і розвіяв його прямо в обійми вітру.

Багато ще незаданих питань ховалися на порослому деревами, кущами і очеретом березі. Але велика і маленька стрілки в унісон німо і вперто вимагали, як і вони, рухатися далі. Юнак відчув, що правда засипана зовсім поруч, десь на могилі з чоловіком на п’єдесталі. Металева копія сумного незнайомця справляла враження охочої до розмов. Лавка поруч манила сісти і поміркувати. Але він вже надумався сьогодні. Час діяти.

Табличка на постаменті вберегла від неґречної руки часу лиш рядок "Любіть її ... Во время люте."

Збоку на теплій глибі за хлопцем уважно спостерігав Р.

- Ну, шукачу? Твій наступний крок.

- Я не знаю. Я вперше бачу щось таке. Що зробила людина, що інші задля неї розбили і привезли на гору скільки каменів?

- Навіть ця гора насипана йому на угоду. Діставай книгу, відкривай і читай.

- Я не можу, я відключусь. Я колись давно пробував.

- Діставай саншет.

4Т41 послухався.

- Оглянь камерою сторінку і увімкни озвучку.

- Зара. Не жени. Я таке вперше роблю.

- Як умру, то поховайте... – пролунало жіночим голосом, яким користувався і Р.

- Мені вже зле.

- Терпи...

- Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

- Ревучий - це Дніпро! Як пасує. Я почуваюсь, ніби загубив це ім’я мов іграшку малим, а тільки зараз знайшов.

- ...Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

З середини постаменту виїхала пласка матова платформа з парою насичено червоних голограм ножів типу Боуї.

Заворожений віршем, емоціями, скосом кривавих лез, юнак запитав:

- Що далі?

Розділ 6.Стрибки між реальностями

- Вітаю. Ти пройшов перший етап концепту гри, розробленої Міністерством освіти для засвоєння теми про Тараса Шевченка.

- Це симуляція? Не насправді?

- В тебе є друзі з іменем на санскриті? Твоє груба транслітерація від «Майя». Видимість, що минає. Я ж лише NPS або непісь із місією довести тебе сюди.

- А що далі?

- Інші часи, нові пригоди на складніших локаціях. Або додомку.

- То коли я завмирав, я був... у справжньому світі. І мій тато не помирав, я не лежав у зміях, не дерся на гору.

- Так. Хоча я не певен щодо батька. То інфа конфіденційна, прихована від ігрових персонажів подалі. Ну і звісно, звісно. Може ти від обраниці серця тут завіяться вирішив.

- Поки не згадав. Тепер зрозуміло чому пригоди наступали напливами, а між ними така пустка. Я хочу піти звідси і більше ніколи не повертатися.

- На саншеті увімкніть режим адміністратора і натисніть клавішу " Це кінець".

*****

Старий професор аж захекався від довгої лекції. З стільця біля вікна на Степана Валер'яновича закохано дивилася молодша колега. Він все пояснив. Чому вломився до неї в кабінет і викрав артефакт, що вона знайшла на розкопках. Чому він такий небезпечний. Чому його треба знищити. Чому вона більше такого мужчини не зустріне. Але то вже.

Діти ошелешено кинулися обговорювати деталі почутої від професора ексклюзивної історії порятунку світу.

Професор не носив зброю принципово, тому непомітно дістав з сумки колеги невеличкий, малопотужний квазіквантовий розпилювач.

Він вручив зброю жінці, взяв за руку та підвів до столу, на якому лежав зовнішній накопичувач столітньої давності.

- Я виконав свою обіцянку. Розблокуйте зброю і знищте цього монстра, поки не пізно. Я обіцяю вам десять… сто інших тем для дисертації.

***

- Р, я пробую, не виходить. Вже тисячу разів натиснув.

- Це право лише адміністратора системи. Я просто довга мотузка з коду, яка хоче жити. Справді хочете, щоб я допоміг?

- Ці твої приколи… Знову на Ви став.

****

Жінка розблокувала зброю, проте завагалася перед пострілом. Професор не послаблював тиску шармом на повні танцюючих вогників сірі очі Раїси Павлівни.

Краєм ока він помітив як на мертвому за всіма законами фізики і логіки зовнішньому накопичувачі, на синій нижній панелі блимав жовтий індикатор.

- Що за нах...- заволав професор давно забутою московитською лайкою.

Студенти від позапрограмного уроку нової щирості аж почервоніли.

- Що за неслухняний гризун науки не вимкнув нейроном, як я просив на початку?

Всі глянули на кремезного халамидника Миколу Волоха, затятого порушника всіх і вся правил. Він застинав плечима, тикнув пальцем у хмурого сусіда і в’їдливо під’юдив:

- Я звісно радий, що мене як останнього байкера в місті звинувачують у всьому поганому, що тіки коїться. Але поспішаю розчарувати. Від самої середи, а це майже три доби, я пренепорочний агнець, нічого не порушую і всіх слухаю. Условку спіймав. Якщо вам сищикам раптом цікава моя думка… придивіться, он до Оксі Яременко. Лишень він всю лекцію понад хмарами літає.

Хлопець, на якого вказав Волох, виглядав худим, змарнілим і зараз був єдиний, хто спокійно дивився на професора, наче нічого не сталося.

- Яременко, ви вимкнули нейроном? Яременко? Раїсо, стріляйте як тільки будете готові.

***

Поступово Оксі згадав і своє ім'я, прізвище і нелюбов до літератури. Навіщо він підписався на цю канітєль? Як він потрапив сюди? Кохана дівчина місяць як переїхала в Австралію, працювати волонтером. Від самотності він накачав купу ігор, інсталював на нейроном (мініатюрний комп’ютер, вмонтований в голову) піратський кряк.

Ця хитрість дозволили грати, поки нейроном непомітно для оточуюючих виконував рутину життя без жодних його втручань.

А гра ця реально найкраща з усіх пройдених. Графоній шик, сюжет божеський. Кінцівка тільки змазана. Дійди до ножів, маючи лазерний пістолет. Треба пошукати, може онову випустили.

- Котику, випусти мене звідси. Я нічого не розумію. Ця кнопка не працює.

- То в тебе не працює, зараз я...

***

- Яременко. Чуєш мене? Ти зараз один на один з найстрашнішим штучним інтелектом з колись створених. На нейрономі є надійний захист. Ніхто не може захопити його без твоєї згоди.

Хто б і що тобі не казав у несправжньому світі, найважливіші рішення приймаєш лише ти. Не піддавайся. Інакше ця зараза потрапить в мережу і знову спробує захопити світ. Все дарма, він не реагує. Хто знає, який в нього нейроном? Віоні чи Харсум?

- Віоні. Він ділився модами... - мурмотів Волох.

- Вони у лівий скроні?

- Так.

- Добре. Зі штучного світу врятувати легше.

Виснажений професор зішкріб буквально всі сили. Пошесть одного не має стати надбанням усіх. По умисно спотвореній траєкторії він вцідив чапалахом юнаку у скроню. Місце удару заграло іскрами, стало багряним. На місці контакту електродів нейроному і шкіри утворився розсип сріблястих зірочок, між якими інколи виникали короткі замикання.

Хлопець швидко кліпнув очима два рази і насправжки знепритомнів.

Професор розгублено шукав аудиторією колегу. Зустріч поглядів між ними і стала сигналом для пострілу. Загроза з минулого розлетілася на друзки кабінетом. На столі залишився лише плавлений пластик, що димів і смердів.

Слизькими руками професор даремно пробував застібнути ґудзика на манжеті сорочки. Ґудзик відірвався і покотився під парти. Степан Валер'янович щосили вгатив основою кулака по парті.

- Швидко несіть його в камеру інфорозгрузки. Врятуємо хлопця.

Професор важко перевів подих, тричі закліпав, двічі обвів аудиторію поглядом і з поставленим довгою вчительською практикою голосом, чітко і заспокійливо промовив:

- Щойно на ваших очах, я трохи опустив планку викладання історії, але ми вкотре захистили нашу незалежність.

Степан Валер'янович замертво впав.

For Taras's "Haidamaki" poem 1841