Шлях

Всі Інкубатори, хоч в яких би частинах світу вони не знаходились, мали дещо спільне. Їхнє розташування завжди було на безлюдних територіях, позбавлених будь-якої логістики. Куратори та персонал добирались сюди надземними автольотами, які одразу блокувались особистими кодами, щоб ними не міг скористатись ніхто інший. Все це були додаткові запобіжні заходи, бо ті, хто тут знаходився, могли становити загрозу, навіть у лазерних обмежувачах.

Перше, що зробив Кай, вибравшись назовні, так це кинувся до найближчого автольота, але унієць зупинив його.

– Я можу зламати блокування та вимкнути ідентифікацію, – не одразу зрозумів його Кай.

– В рушій вбудовано додаткові ідентифікатори. Нас відстежать.

– А як тікатимемо пішки, то нас навіть відстежувати не треба буде, – роздратовано сказав Кай. – Просто зловлять і все.

– Не зловлять, – здавалось ніщо не порушувало спокій унійця. – Нам треба лише швидко дістатись того підліску.

Кай хотів щось заперечити, але унієць вже побіг у напрямку однієї з невеликих лісосмуг, що межували зі степом.

Коли вони вже майже дістались лісу, позаду стало чутно якийсь шум. Кай озирнувся і побачив величезну зграю собак, що мчала прямо на них, в той час як кілька спецпризначенців вже вовтузились з розблокуванням автольотів.

– Тепер нам точно кінець! – впавшим голосом підсумував Кай.

Унієць зупинився і кілька секунд мовчки спостерігав за зграєю. А тоді випростався і направив руки вперед так, наче хотів зупинити невидиму стіну. Зграя, що досі невпинно наближалась, почала себе дивно поводити. Деякі тварини повертали назад, інші ще намагались бігти до цілі. Вони штурхали одне одного та здіймали куряву.

Кай помітив, що цього разу унієць неабияк напружився. Він присів на одне коліно, але продовжував свій дивний вплив на тварин. Нарешті, вся зграя помчала у зворотньому напрямку. Останнє, що Кай встиг побачити крізь куряву, як перші з них почали кидатись на автольоти.

Унієць опустив голову і хоч Кай не міг бачити його обличчя крізь кібершолом, було очевидно, що з ним щось негаразд.

– Я можу чимось допомогти? – спитав Кай.

– Ні, – сказав унієць і рішуче піднявся. – Ходімо.

До підліска було вже недалеко. А курява та відправлена назад зграя собав, дали достатньо часу, щоб дійти туди без перешкод.

Унієць ретельно вишукував місце, а тоді раптом зупинився біля поваленого дерева і почав розстібати кібершолом.

– Можеш знімати, – сказав він. – Тут нас вже не побачать.

Кай із задоволенням стягнув з голови незручний кібершолом, але мало не впустив його з рук, побачивши обличчя унійця.

– Щось не так? – почув він все той же дзвінкий голос, але належав він не підлітку, як він думав, а дорослій дівчині.

Її коротке каштанове волосся ледь сягало підборіддя, а риси обличчя були гострими та вольовими. І, все ж, вона була дуже красивою. В її темно-синіх очах, здавалося, тонуло осіннє небо.

– Просто не чекав, що ти жінка, – спробував отямитись Кай. – В новинах завжди показували лише чоловіків унійців, що чинили шалений опір при затриманні.

– Всі унійці чинять шалений опір при затриманні, – її обличчям пробігла тінь і він вирішив змінити тему.

– Моє ім’я Кай.

– Уна, – коротко відповіла дівчина і одразу додала: – То де архівні дані про унійців, які ти обіцяв?

Кай простягнув ліву руку, яку від зап’ястка до ліктя обплітало татуювання китайського дракона. В деяких місцях воно вилискувало сріблом. Голографічні вставки були дуже популярні серед молоді, але мало хто знав, що в них можна записувати електронну інформацію.

– Розумно, – оцінила дівчина. – А зчитувач є?

– Може спочатку втечемо кудись подалі?

– Нас тут не знайдуть, – впевнено сказала дівчина і Кай мусив їй вірити.

Він простягнув пластинку зчитувача і унійка почала сканування його тату.

– А як щодо твого генетичного коду? – Кай вирішив скористатись можливістю і почати отримувати свою частину угоди.

– Що тебе цікавить?

– Для початку, повний код.

– 21-0.

– Тож тобі вже 20. А я в Інкубаторі вирішив, що ти підліток.

– А твій код? – не відреагувала на це Уна, продовжуючи зосереджено сканувати всі підсвічені зони татуювання.

– КА-20-99.

– І як розшифровується? Крім того, що ти народився в 2099-му.

– Конклав Азії.

– То це тому ти Кай?

– Це загальне правило. Ім’я завжди формується з перших літер коду, до яких можна додати ще одну свою. Власне, твоє ім’я створене за тим же принципом.

Дівчина нічого не відповіла, а тоді відволіклась від сканування і поглянула на нього.

– Щось ти не дуже схожий на азійця, – насмішкувато сказала вона.

– Моя мама була з Об’єднаної Європи.

– Була? – усмішка одразу зникла з її обличчя.

– Вона померла під час мого народження.

– Мені шкода, – щиро сказала Уна.

Зазвичай Кая дратували співчуття на цю тему від чужих людей. Вважав їх як мінімум безглуздими. Бо яке кому, власне, діло. Та зараз відчув інше. Особливо дивно було чути співчуття від людини, що ніколи не знала своїх батьків.

– Це було давно, – спокійно сказав він. – І я ріс не один, на відміну від тебе.

– Я теж не одна, – на мить обличчям Уни пробігло вагання, а тоді вона додала: – Між всіма унійцями існує телепатичний зв'язок. У декого з нас він сильніший, у інших слабший, але однаково присутність один одного відчувають всі.

– Ясно, – вражено сказав Кай, розуміючи, що дізнався унікальну інформацію, яку не знайдеш в жодному Архіві.

– А можеш розповісти мені, в загальних рисах, як зараз влаштований світ? – неочікувано спитала Уна.

– Звісно, – здивувався Кай, а тоді з усмішкою додав: – Але після нашої втечі, в мене враження, що ти знаєш про нього значно більше за мене.

– Це інше, – серйозно відповіла вона. – Відпрацьовані навички та зчитування інформації з конкретних людей не дає уявлення про світ. Із загальних знань я маю лише генетичну пам’ять унійців.

От саме за цим Кай і прийшов до Інкубатора, пішовши на вкрай ризиковану справу. Генетична пам’ять унійців теоретично могла дати відповідь на питання, чому вони мають всі ці надздібності та як зберігають здатність до боротьби з системою, про яку майже нічого не знають. Але вголос сказав:

– Гаразд. Почну із загальної історії. Після Великої Кризи…

– А детальніше про це можна? – перервала його Уна, сховавши пластинку з даними і віддаючи зчитувач.

Кай уважно подивився на неї. Невже, дійсно, нічого не знає?

– Невже ви не знаєте за що боретесь? – не витримав він.

– Ми боремось за свободу, яку забрав у людей Планетарний Порядок.

– Але ж виходить, що ви не знаєте звідки і чому він з’явився?

– Не обов’язково знати звідки взялося зло, щоб боротись проти нього, – спокійно відповіла унійка.

– Добре, – здався Кай. – Тоді почнемо ще раніше. У 2032 році відбулося Вторгнення. Раса розумних гуманоїдів з надрозвиненими технологіями, що називали себе Старшими, протягом восьмирічної війни виснажила і підкорила собі людську цивілізацію. Їхні технології дозволяли очистити планету від людей лише за кілька днів, але вони прагнули отримати не лише ресурсну базу, а й мати у повному підкоренні цивілізацію, що сама себе забезпечує.

Кай подивився на Уну. Вона мовчала і про щось думала, тому він продовжив:

– Останні три роки війни назвали Великою Кризою. Старші, навіть, не воювали, а швидше грались з людьми, виснажуючи сили та постійно доводячи неспроможність людської цивілізації. Вони демонстрували, що виходу немає, як і кінця цій дивній війні. Як наслідок, людство виснажилось і почалися хаос та анархія. Хтось хотів боротись до останнього, а хтось вже “втомився від цієї війни”. Почалися чвари між країнами. Тоталітарні системи прагнули співпрацювати з прибульцями, переважна більшість зберігали нейтралітет і лише деякі держави мали чітку позицію боротьби проти агресора. Та оскільки суттєво протиставити технологіям прибульців було нічого, Земний Альянс переважною більшістю голосів погодився на співпрацю зі Старшими на їхніх умовах. Тоді ж була підписана Угода Підпорядкування, а через рік виник Планетарний Порядок.

Обличчя Уни потьмяніло і Кай вирішив, що час завершувати екскурс в історію.

– З того часу людство живе у повному підпорядкуванні Планетарному Порядку, – коротко підсумував він.

– А що історія говорить про унійців? – холодно спитала дівчина.

– Що гіпотетично, це нащадки однієї з країн центральної Європи. Країни, що боролася з прибульцями, навіть, після встановлення Планетарного Порядку, коли увесь світ вже визнав Старших. Кажуть, майже вся історія тієї країни складалася з національно-визвольної боротьби, яку вона вела проти багатьох більш могутніх держав, що зазіхали на її свободу. Але то лише легенди, бо достовірної інформації вже не існує. Кажуть, представники тієї країни так сильно дошкулили Порядку, що Старші зробили те, чого не робили жодного разу – повністю знищили їхню територію разом з усім населенням. А тоді стерли всі згадки про історію, мову і навіть назву тієї країни.

Кай поглянув на Уну, але її обличчя було спокійним, лише риси стали гострішими.

– Весь світ був вражений жорстокістю Старших, але ніхто не насмілився виступити проти них. А через кілька років у різних кінцях світу почали народжуватись діти з надприродними здібностями та знаннями про знищену країну. Спочатку представники Порядку вважали, що це залишкова аномалія в інформаційному полі Землі, але коли ті діти підросли, стало очевидно, що це якесь масове явище. Незалежно від того, де ці люди народжувались і виховувались, вони починали запеклу боротьбу проти системи, наче єдиний злагоджений організм. І тоді Планетарний Порядок придумав Інкубатори…

– Можеш не продовжувати, – перервала його Уна. – Збирайся. Нам треба буде пройти біля тридцяти кілометрів.

– Зараз? – здивувався Кай.

– Так, – сказала Уна і, закинувши кібершолом собі через плече, впевнено пішла навпростець через ліс.

– Тільки не кажи, що у вас ще й навігатор в мозок вмонтований, – гукнув він і пішов наздоганяти.

Переважну кількість часу вони швидко йшли через лісосмуги, але часом виходили на ділянки степу. Тоді Уна прискорювала крок і вони майже весь час бігли. Кай встигав, але йому доводилось суттєво напружуватись, щоб гідно витримувати подібний темп. Та найбільше його дивувало те, що їх ніхто не переслідує. Сам би він, навіть, не подумав тікати пішки.

– Слухай, а як ти навчилась… всьому цьому? – запитав Кай, віддихавшись після чергової пробіжки степом.

Він не знайшов як назвати все те, чому нещодавно був свідком.

– Більшість здібностей я маю від народження, – відповіла Уна, зосереджено вдивляючись кудись в простір.

– Я розумію. Але дещо таки треба тренувати, як наприклад, володіння зброєю чи бойові мистецтва.

– В мене було багато часу, – невесело всміхнулась Уна.

– Вибач! Не хотів зачепити. Але просто не можу уявити, як ти змогла це зробити в межах невеликої лазерної клітки. Не кажу вже про зброю, яку ніде було взяти.

– Для цього є свідомий сон. В ньому можна побудувати будь-яку локацію і тренувати те, що тобі потрібно. Це як гра, тільки імпульси мозку записують все в рефлекси тіла. Для цього треба лише час і щоб ніхто не заважав, – вона поглянула на Кая та іронічно додала: – А з цим в Інкубаторі проблем немає. До твоєї появи востаннє я бачила живих людей півтора роки тому. Приходила якась чергова комісія щоб нас вивчати.

– А як же їжа?

– Все автоматизовано.

У Кая було ще безліч запитань, але дівчина й так розповіла забагато, тому варто було хоча б на деякий час дати їй спокій.

– Ми майже прийшли, – раптом сказала Уна.

– Куди? – здивувався Кай.

– Зараз побачиш.

І вона пірнули в щільну гущавину лісу. А коли Каю здалося, що вони вже ніколи не вилізуть з цієї нескінченної купи гілок, як раптом вони вийшли на широку галявину. І самим дивним було, що посеред неї стояло кілька військових автольотів.

– Це якась база? – не повірив очам Кай.

– Ні, це резервний пункт. Кілька таких завжди будують навколо Інкубатора.

– Звідки ти все це… – не витримав він, але вчасно зупинився. – Забудь! То що робимо?

– Ти сказав, що можеш зняти блокування та вимкнути ідентифікацію.

– Невже і я на щось згодився? – саркастично всміхнувся Кай.

– Давай швидше, – напружено сказала Уна, і він вперше побачив неспокій на її обличчі.

Він кинувся до найближчого автольота і вже за кілька хвилин розблокував його та вимкнув ідентифікацію. З наступним було складніше. Там стояло чомусь одразу два блокувальника. Кай перевірив інші – теж саме. Ніколи такого не бачив, але діяти треба було швидко. Він взяв найближчий і занурився в підбір коду.

– Один вже є. Я скоро, – не обертаючись гукнув він.

– Запізно, хлопче, – почув він у відповідь насмішкуватий голос, що вочевидь належав чоловіку, а не дівчині.

У Кая опустилось серце. Він мовчки зліз з автольота й нарешті обернувся.

Уна стояла в оточенні десятьох озброєних чоловіків з націленими на неї променевими гвинтівками. Майже всі були в камуфляжі і лише один одягнений в чорну форму представника Порядку. Кай був впевнений, що саме йому належав той неприємний насмішкуватий голос.

– Як же так, Каю? – з награним співчуттям запитав чоловік у формі. – Перший Посол Конклаву Азії з усіх сил намагається впевнити Планетарний Порядок, що людям можна дати більше вольностей, а в цей час його власний син ламає Центральний Інкубатор та звільняє одного з найнебезпечніших злочинців системи.

У Кая похололо всередині. Це не випадкове переслідування. Представник Порядку чудово знає хто він, а ще знає деталі закритих переговорів з Азійським Конклавом. Тож це спецоперація, яка готувалася заздалегідь. Невже він залишив сліди в Архіві і його прослідкували…

Та найбільше його чомусь зачепило те, що він назвав Уну “найнебезпечнішим злочинцем системи”.

– Як можна називати “найнебезпечнішим злочинцем” людину, яка з народження живе у клітці? – Кай сам не очікував, що в його словах буде так багато гніву.

– О, хлопче! Я бачу ти встиг неабияк перейнятись унійською маячнею, – паскудно засміявся чоловік у формі. – Мабуть через молодий вік, твоя романтична уява змалювала картину, де ти рятуєш милу беззахисну дівчину, яка обов’язково щиро віддячить тобі за твоє лицарство… – він багатозначно всміхнувся, а тоді його риси набули холодної жорсткості і він додав: – Але це не так. Поряд з тобою жорстокий механізм, налаштований на єдину агресивну мету. Це, навіть, не люди. Це кіборги!

Останні слова він сказав з такою ненавистю, що Кай навіть здивувався. На Уну представник Порядку, навіть, не глянув, наче дійсно вважав її якимсь механізмом. Вона ж, в свою чергу, зараз дійсно скидалась на кіборга. Її риси максимально загострились, а спокій та пронизливий цілеспрямований погляд лякав більше, ніж погрозливі мармизи спецпризначенців.

– Що, не вийшло вплинути? – чоловік різко обернувся до неї. – Це тому, що я маю от це, – і він вказав пальцем на тонке металеве кільце у себе на шиї, на якому засвітилось одразу кілька блакитних точок. – Це поглинач вашої ментальної енергії. Тож, як бачиш, не всі такі беззахисні перед вами, як ти гадаєш, унійко! Тому ти повернешся до Інкубатора і цього разу станеш матеріалом для більш серйозних дослідів. Бо схоже, ти не оцінила нашої гуманності.

Обличчя дівчини потьмяніло, а її погляд став ще більш вбивчим. Весь її вигляд красномовно говорив про те, що легким її затримання не буде.

– Чекайте! – схвильовано вигукнув Кай. – За першим доповненням до Угоди Підпорядкування, ви можете утримувати носіїв генетичного коду УН в Інкубаторах заради безпеки суспільства, але не маєте права проводити над ними антигуманні досліди.

Представник порядку обернувся до нього і подивився як на наївну дитину.

– Послухай, хлопче, все це трохи серйозніше за твою наукову працю, – його погляд став поблажливим. – Так, ми чудово знаємо про твої дослідження генетичного коду УН і, як бачиш, не перешкоджали твоїй забавці, поки ти не почав звільняти вкрай небезпечних злочинців, – його обличчя знову стало жорстким. – Тож, я б тобі дуже радив, прямо зараз виконати ритуал вибачення перед Старшими і надати активну допомогу у затриманні унійки класу Z. Це, щоб ти знав, найнебезпечніший набір здібностей! А тоді ми, можливо, забудемо твій необдуманий вчинок і ні ти, ні репутація твого батька не постраждають.

Слова, які так цинічно говорив представник Порядку руйнували щось дуже глибинне всередині Кая. Він знав, що система Планетарного Порядку є постійним гнітом для людської цивілізації, але все ж вірив, що її можна змінити правовими методами. Вважав, що якщо людство досягне в своєму розвитку нових рівнів технології, то згодом зможе домовитись зі Старшими про заміну підпорядкування на партнерство. Він також вірив у місію батька, який все життя виборював більше прав для людства. А тепер раптом відчув кордони власної клітки…

– Ставай на коліна, Каю! Ми чекаємо, – нетерпляче сказав чоловік у формі.

– Ні! – почув раптом Кай свій власний голос.

Уна якось здивовано подивилась на нього, а тоді ледь помітно всміхнулась.

– Що ж, Каю, – без особливих емоцій сказав представник Порядку. – В тебе був шанс, але ти його змарнував. Заберіть їх!

Та варто було спецпризначенцям зробити крок до втікачів, як раптом заговорила Уна:

– Схоже, Планетарний Порядок знову щось не врахував, – іронічно посміхнулась вона. – Я – Уна.

Спецпризначенець, що був найближче до неї раптом засміявся:

– Ти диви, кіборг вигадав собі людське ім’я.

Кай щосили стиснув кулаки.

– Це не ім’я, недоумку, – саркастично всміхнулась Уна. – Мій генетичний код УНА-21-0.

Спецпризначенці здивовано переглянулись і лише чоловік у формі Порядку раптом зблід. Посмішка Уни стала ширшою.

– Бачу, шановний представник Порядку знає трохи більше за вас.

Чоловік у формі нервово сіпнувся до рації, але вона вже не працювала.

– Схоже, хлопці, вас забули попередити, що двадцять років тому з’явився новий маркер коду УН – генетичний код УН Активований.

І поки спантеличені спецпризначенці кидали запитальні погляди на свого куратора, Уна зробила дещо дивне. Вона почала співати:

“Ой у лузі червона калина похилилася...”

– Закрийте вуха, ідіоти! – крикнув представник Порядку, активно шукаючи кнопку на своєму шийному кільці.

“Чогось наша славна...” – дзвінко продовжувала Уна.

– Зупиніть її! Не дайте сказати це слово… – шаленів куратор.

“Україна...” – голосно проспівала унійка і спецпризначенці схопились за голови, кривлячись від болю.

“... зажурилася...”

Кай не розумів, що відбувається, але в голові у нього почало паморочитись.

“А ми тую червону калину підіймемо...” – красивий мелодійний голос співав дивні незнайомі слова, але якимось чином Кай почав їх розуміти.

“А ми нашу славну Україну

Гей, гей, розвеселимо!”

Уна закінчила співати, але Кай отямився лише через кілька хвилин, коли вона вже встигла позбирати зброю у нерухомо лежачих спецпризначенців та обшукати непритомного представника Порядку.

– Закінчуй справу, Каю, – спокійно сказала вона, хитнувши головою у бік автольота.

Він майже на автоматі розблокував другий автоліт та вимкнув його ідентифікацію.

– Тепер хутко! – гукнула Уна. – Бо зараз ще один пакунок розумників прибіжить.

Вони скочили на автольоти і вже через мить неслися над верхівками дерев, міцно притискаючись до потужних аеродинамічних конструкцій.

– Спускаємось на нижній рівень, – щосили гукнула Уна крізь потік повітря.

– Ти збожеволіла? – раптом отямився Кай. – Ми вб’ємося літаючи на такій швидкості між деревами.

– Лети за мною! – крикнула вона і гайнула вниз між двома високими осокорами.

У Кая не було часу на роздуми. Він направив свій автоліт за унійкою, намагаючись летіти слід в слід. На щастя, Уна трохи стишила швидкість і вміло маневрувала між деревами, даючи можливість чітко слідувати за нею.

Згодом почався степ. Тут Каю вже не потрібні були провідники. Він розігнав свій автоліт так, що висока трава пронизливо засвистіла від шаленого повітряного потоку, хоча він її навіть близько не торкався.

– Не розганяйся, хлопче! – засміялась Уна, підлетівши майже впритул. – Ми на місці, – і вона вказала на невеликий ліс попереду.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.