Все буде добре

Мар'яна сиділа на ґаночку свого будинку і споглядала, як вітер раз-у-раз заплутувався у мальвах, ворушив їх, але не схиляв. Насичено бордові, ніжно-рожеві та яскраво-блакитні квіти гойдалися на стеблах, наче дітлахи на гойдалках. Жінка пирхнула - придумали ж оце, блакитні мальви! А ще чорні чорнобривці, червоні соняхи та бозна-що ще. Хтось в Інституті генетики курсову зробив на трієчку, а воно й пішло в народ. Тепер яких кольорів тільки квіти не бувають! Але Мар'яна саджала лише традиційні рослини - у свої 112 років уже можна дозволити собі не ганятися за модними новинками. І як ті блакитні мальви до неї занесло? Хіба що пташки принесли насіння.

Жінка зітхнула. За роки її життя світ так змінився, що добре хоч пташки залишилися - співають ранками, заслухатися можна. Замість бджіл тепер літають над полем робокомахи, замість степів на півкраїни тягнеться пустеля, замість жил в її ногах - надруковані на принтері з її власних клітин нові судини. Так, світ змінився. І країна змінилась. Добре, що дітлахи такі самі - ганяють, бешкетують, як і сто, і двісті років тому.

До речі, щодо дітлахів. Зараз має з'явитися один кучерявий хлопчик, з яким Мар’яна заключила вчора дивну угоду - вона має показати його новому другу свій не до кінця облаштований погріб, а він обіцяв, що відтепер у світі все буде добре і їй не більше не прийдеться хвилюватися за своїх онуків і правнуків. Таке обіцяти хіба що Бог може, а жінка сумнівалася навіть в тому, чи він існує. Але погріб пообіцяла показати. Це раніше у 100 років уже домовину тобі родичі замовляли, а зараз і в 150 декого на пригоди тягло.

Хлопці з'явились ніби за розкладом. Пронеслись на своїх гравіциклах повз мар’янчин двір та звернули до старих руїн неподалік. Жінка підхопилась і почалапала навпростець через город туди ж. Дійшла, визирнула з-за кущів, прислухалась.

- Фігасобі! - кучерявий хлопчина витріщався на руїни замку.

- Ну, він міг би бути й більшим, - заперечив його чорнявий друг, але тут же додав: - Але він і був більшим. Аж три поверхи! Це тоді було здуріти як круто!

Хлопці підійшли ближче, залишивши свої гравіцикли валятися на траві. Зупинилися. Мар’яна знала, що вони зараз роздивляються - музейну проекцію, датчики якої активували їхні кроки. Це колись давно ставили скляні вітрини для туристів з намальованим на них силуетом давнього замку чи іншої напівзруйнованої пам’ятки. Тільки ставши за склом можна було побачити, як виглядав замок в минулому. А зараз де б ти не стояв побіля руїн, навколо тебе оживала історія - міцні стіни, облицьовані відшліфованим каменем, дебела драбина, що вела до входу на другому ярусі, гостроверхий дах зі шпилем, на якому тріпотів білий прапор з червоним хрестом. Там, де в Інституту пам’яті вистачило грошей, ще й сцени з минулого змоделювали: козаки на конях їздили, турки нападали, гармати палили або й щось трохи сучасніше - БТРи їздили, росіяни нападали, “гради” палили. В історії України вистачало знаменних битв, реконструкція яких змушувала хлопчачі серця битись частіше. Але на їхній Середнянський замок таких коштів не виділили, тож реконструйовані лицарі-тамплієри тут не їздили, хіба що прапор розвивався, усе інше в музейній проекції було статичним.

Місцевим хлопчакам і цього вистачало. Ходили, роздивлялися. Жваві, по-святковому вдягнені - у вишиванках з традиційними узорами. Напевно щойно з параду до Першої Незалежності. Особливе свято. Мар’яна здригнулася. Вона все пам’ятала - і як в дитинстві батько дозволяв надягати його блакитний берет та водив її на парад до Дня незалежності 24 серпня, тоді ще єдиного дня, коли українці святкували свою свободу, і як потім Україну непомітно окупували, отруюючи мізки людей фейками та маніпуляцією, і як припинились паради, і як її родина втекла до Литви від переслідування за те, що вони у серпні продовжували вдягати вишивані сорочки, і як батьки працювали, переконуючи світ, що за Україну варто боротися, і як вона повернулася до рідного Краматорська після деокупації тільки для того, щоб побачити, як місто перетворилося на отруйну пустку, а навколишні родючі степи поглинула Каспійська пустеля. Це все було так давно і так нещодавно водночас. Час стер кордони між подіями, між спогадами і реальністю - інколи здавалося, що от-от з-за рогу вийде молодик і з характерним аканням спитає, чи не хоче хохлушка піти з ним розважитись. Травми минулого не відпускали - ані Мар’яну, ані цілий український народ, який знову починав будувати державу, цього разу з мінімальною допомогою заокеанських партнерів, бо що дісталося задарма - не цінується. Напевно, тільки проливши кров і сльози, витративши всі сили, можна зрозуміти ціну збудованого. І то не факт.

Мар’яна зітхнула і повернулася до реальності. Хлопці уже надивились на замок і йшли до неї.

- А я тобі кажу, скарби тамплієрів існують! - переконував кучерявий хлопчина.

- Ну і чого ж їх іще ніхто не знайшов?

- Бо не там шукали! Я читав, що площа цього замку була аж 3 гектари. Знайди тут щось! А татків друг казав, що коли він копав льох одній тутешній бабці, то знайшов вхід у підземелля!

- Та бреше! - сумнівався чорнявий хлопець.

Хлопці підійшли. Привіталися.

- Я Панько, а це Андрій. Можна ми глянемо на ваш погріб? - взяв бика за роги кучерявий.

- А що мені за це буде? - важкі спогади Мар’яна вирішила скинути веселощами і підморгнула підліткам. На їх розгублений вигляд розсміялась і заговорила до Андрія: - От ти ж синок нашого фермера, правильно? Привезеш мені з вашого поля бурячків на борщ?

- Та запросто!

- От молодець, - усміхнулась жінка. - А то буряк такий дорогий, як ото золото. Перелазьте через кущі, ходімо!

Хлопці полізли, ламаючи гілочки, а Мар’яна розвернулась і, не чекаючи, пішла до своєї хати. Подумала, що це й справді гарна оборудка - у те, що відтепер все буде добре, вона не вірила, а от трохи буряків отримати було б добре. Вони ж тепер тільки тут і росли, у Притисянській низовині. На сході й півдні тепер тільки пшениця, ячмінь та соняшники сяк-так вирощували. Буряки і кукурудза, навіть модифіковані, не витримували тамтешніх засух з буревіями. Кукурудза - то ще півділа, а без буряка на кухні не обійдешся. Або експортний купляй, дорожчий за манго та банани, або наш, теж не дешевий. Самотужки багато не виростиш.

Від згадки про буряки і борщ жінці захотілось їсти.

- Може, перш ніж лізти у погріб, зайдете на гостину? - запропонувала, зиркнувши, чи встигли догнати її хлопці. - У мене й пиріг з грушами є.

Замість відповіді у когось з хлопчаків забурчало в животі.

- Вибачте, - знітився Андрій. - Я не поснідав зранку.

- Чого ж ти? Від сніданку відмовлятись - зі здоров’ям забавлятись.

- Та проспав трохи. А потім ми перед парадом поїхали в лікарню до Надійки, - виправдовувався хлопець, бо ця чужа жінка чомусь здавалась йому рідною, від неї струменіло особливо тепло і хотілося пригорнутися і розказати їй все-все. - Це моя менша сестра. У неї оця нова качина гарячка. Тиждень уже. Вона так хотіла на парад піти, мама їй нову вишиванку купила. А тут оце...

Андрій мало не заплакав. Тато казав, що плакати, коли тобі сумно - нормально, але перед новим другом і такою хорошою бабусею йому не хотілося здаватися плаксієм. Він любив сестру, а з новин запам’ятав фразу про скалічене життя, якщо організм не зможе справитися з хворобою самостійно.

Мар’яна ледве стримала порив пригорнути незнайомого хлопця. Про гарячку знала не тільки з новин - її найстарша правнучка підхопила цю заразу. Дівчинці не пощастило, лікарям довелось втручатися і вводити противірусний препарат. Кажуть, що дослідники працюють день і ніч над винайденням вакцини і ліків без побічних ефектів, але поки що єдині доступні ліки пригнічували все що можна, в тому числі рецептори статевих гормонів. Дорослий організм за кілька років замісної терапії відновлювався, а от у дітей процес статевого дозрівання зупинявся, і часто безповоротно. Особливо вдарені головою громадяни уже волали, що такі діти стають монстрами, що загрожують людській расі.

Із задуму жінку вивів Панько, який заліз на баштан.

- А чого вони такі маленькі? - вказував на жовтогарячі гарбузи.

- Сам ти маленький, - образилась за власну городину Мар’яна. - Раніше всі такі були. Я вирощую гарбузики з власного насіння, не модифікованого.

- А чому? Ви типу з тих, хто боїться ГМО?

- У ХХІІ столітті ГМО боятися - ніц не їсти, - усміхнулась жінка. - Ні, мені просто цікаво, що з них виросте. Та й нащо мені оті гігантські гарбузи. Я один такий рік їстиму.

- Аааа, - протягнув хлопець, але було видно, що аргументація йому не зрозуміла.

Мар’яна була рада зміні теми. Хвороба правнучки все ще боліла їй у серці, та й Андрійко явно дуже переживав за сестру. Добре, що город нарешті закінчився і можна буде зосередитись на гостині. Пікнув датчик, упізнавши господиню, відчинились двері і Мар’яна повела хлопців на кухню, звідки долинав аромат випічки. Як знала, що буде кого пригощати - спекла великий пиріг, ще й чай з власних трав запарила.

Хлопці наминали частування, аж за вухами лящало. Жінка посміхалася, сьорбаючи чай - приємно ділитися добром, навіть якщо це просто грушевий пиріг. Тепер би тихенько посидіти на сонечку, але треба виконувати свою частину угоди - показати підліткам нарешті той погріб. Що в ньому такого особливого, Мар'яна досі не втямила, але повела гостей за хату.

Її онук після хвороби дочки не хотів більше залишатися в Києві. Столиця - це, звісно, добре. Житлові комплекси з садами на дахах, хмарочоси з усім необхідним в межах 10 поверхів, можливість працювати в офісах міжнародних корпорацій, повітряне таксі, гіперлуп, що за мить домчить хоч в Австралію - кенгуру погодувати в розпліднику. Але люди все ще були такими ж людьми, як і сто років тому. Обговорювали за спиною, чутки розносили, зловтішне співчуття прямо в обличчя пхали. Оці стоповерхові житлові комплекси - як село в давнину: всі про все знали і не дай тобі Боже бути не таким, як інші. А правнучка стала не такою, сама того не бажаючи. Онук казав, що у будинковому чаті уже пропонували їх виселити. Мовляв, щоб заразу не розносили. Тоді здоровий глузд переміг, але це була лише перша ластівка того, з чим дівчинці доведеться стикнутися у житті. А Мар’яна не хотіла, щоб дитина боялася в магазин на інший поверх з'їздити, бо може на неадеквата в ліфті наштовхнутися. Тож онук віз всю родину сюди, в містечко Середнє. In the middle of nowhere - казала місцева молодь. Задуп’я серед полів - за давнім звичаєм казала Мар’яна. Тут теж всі про всіх знали, чи принаймні намагалися дізнатись. Але відстань між людьми й хатами у приватному секторі була більша і це якось охоложувало цікавість і зміцнювало особисті кордони. До приїзду онука з родиною Мар’яна й вирішила викопати льох. У неї була комора з регульованим мікрокліматом, але невелика, та й міським дітям хотілося сільський колорит показати. Город є, садочок є, свиню заводити - надто марудно, а от заглиблений земляний погріб має правнукам сподобатись.

Під яблуньками стирчав із землі вхід у льох. Такий старовинний на вигляд, кам’яний, з дерев’яними дверима. Датчик пікнув, впізнавши господиню. Майстри вже встигли на двері льоху почепити замок з розпізнаванням обличчя й ходи. Двері відчинилися. Хлопці запитально глянули і після мар’янчиного ствердного кивка понеслись по сходах вниз. Жінка відстала. Хоч вени й суглоби були новісінькі, а м'язи треновані, підлітків їй було не наздогнати.

- Фігасобі! - почулося знизу. - Тут так ретро!

Жінка усміхнулася. Вона спеціально замовила облицювання стін натуральним каменем - дорого, зате автентично. Поки спускалася, торкнулася стіни - шорстка холодна поверхня потішила рецептори. Пластик та полімер, особливо з самоочисним покриттям, були дешевими, надійними, довговічними, але зовсім по-іншому сприймалися на дотик. Мар’яна хотіла навчити правнуків розрізняти природні матеріали, але не була впевнена, що їх це зацікавить. Кажуть, міські діти тепер не вилазять зі своєї віртуальної реальності.

Знову ці невеселі думки й роздуми! Мар’яна зітхнула і зосередилась на моменті. Подумати й порефлексувати ще буде час.

Льох ще й близько не був готовий - лише печера, облицьована кам’яними плиточками. Ні стелажів, ні клімат-контролю чи будь-яких інших пристроїв, навіть покриття підлоги ще не було. Освітленням слугувала нитка світодіодів, що звисала зі стелі.

- Ну і де твій вхід у підземелля? - поцікавився Андрій.

- Має бути тут! - ентузіазму Панька можна було тільки позадрити. Хлопець вертівся, оглядаючи стіни і раптом заволав: - Дивіться!

- Цур тобі! - схопилась за серце Мар’яна. - Не кричи так!

- Вибачте. Бачите, отут стіна відрізняється? - хлопець вказував на куток погрібу. - Цеглинки не такі якісь.

Усі придивилися. І правда, невеликий шмат стіни ніби трохи просів, а між плитками майже не було розчину. Панько відхилився і всім своїм тілом гепнув туди. Якусь мить здавалося, що хлопець просто вивихнув собі плече, а стіна як стояла, так і стоїть, аж раптом підліток разом з цеглою провалився вперед. Мар’яна знову схопилась за серце. Але хлопець уже вставав з тріумфальною посмішкою, ковзаючись на потрощеній цеглі.

- Якщо сюди приїде швидка, бо мій тиск буде схожим на інфаркт, штраф платитимуть ваші батьки, - удавано сердито жінка помахала рукою з медичним чіпом. Щоб відмовитись від цілодобового медичного моніторингу, треба було таку купу паперів підписати, що простіше було погодитись і дати слідкувати за своїми показниками віртуальному лікарю. Мар’яну це трохи бентежило, але вона швидко звикла і до чіпу, і до моніторингу, і до хибних тривог системи, коли її тягло сапати город опівдні у спеку і система реєструвала небезпечну тахікардію. Про те, що за зламану стіну теж комусь доведеться платити, якось й на гадку не спало.

- Треба ліхтарик. У вас є? - Панько світився від радості.

- У шухляді на кухні. Збігай... те, - запнулась на останньому слові Мар’яна, коли обидва хлопці рвонули на вихід. Сама тим часом зазирнула в діру. В обидва боки тяглася чорнота, обмежена кам’яними стінами. Світло з льоху вихоплювало шматок лише стіни навпроти. Цегла і справді була трохи схожа на дорогу облицювальну плитку. На диво, пліснявою не тхнуло.

Повернулись хлопці, несучи ліхтарі і рюкзак. Про те, чому датчик їх впустив і випустив без неї, жінка якось не подумала.

- Ми води з холодильнику взяли. Нічого?

- Нічого. Ви серйозно туди лізти зібралися?

- Та просто глянемо. А раптом скарб знайдемо?

Андрій промовчав. Напевно, ідея зі скарбом уже не здавалася йому такою чудернацькою. У 12 років Мар’яна б із захватом полізла всередину, але маючи цілих 112 років непростого життя, вона не збиралася кидатися у вир пригод і невідомостей. Краще зателефонувати в Інститут пам’яті.

Панько торкнувся руки старої жінки і зазирнув у вічі. І раптом їй стало так добре на душі, наче й справді сто років тривог і випробувань зникли, немов і не існували. Не було переслідування, втечі в іншу країну, важкої роботи, депресії, болючого повернення, смерті чоловіка, пошуків себе і свого місця в житті. Був лише День незалежності, смак грушевого пирога і пригоди попереду. Жінка усміхнулася.

Хлопці правильно розцінили настрій єдиної дорослої людини, яка могла б їх стримати від підліткових дурниць, і перелізли через купку цегли. Увімкнули ліхтарі.

- Фігасобі!

- Ага! - здавалося, Андрій вперше поділяє паньковий захват. Хлопець обернувся і простягнув руку Мар’яні, щоб допомогти перелізти.

- Дякую, любчику, - жінка скористалась поміччю, переступила цеглу і огляділася. - В яку сторону підемо?

- Туди! - Панько махнув ліхтарем направо. - Бачите, тут вказівник є.

Світло ліхтаря вихопило трикутничок, нацарапаний на цеглині. Ніби значок play. Або вказівник напряму.

- Ти ба! - Мар’яна провела по ньому пальцем. Каміння відгукнулось знайомою прохолодною текстурою.

Шукачі скарбів обережно рушили вперед. На якусь мить у свідомість найстаршої членкині імпровізованої експедиції залетіла думка про неймовірні небезпеки цієї авантюри, але тут же потонула в адреналіні.

Ліхтарі вихоплювали метр за метром кам’яного тунелю. Попереду зяяла темрява, відступаючи з кожним кроком, але наступаючи на п’яти. Стеля ніби давила на плечі, нагадуючи, що над людьми - невідомо скільки каменю та ґрунту.

- Шукати скарби - нудно, - помітив Андрій. - Я думав, тут будуть древні пастки.

- Все буде! - пообіцяв Панько.

Експедиція просувалась вперед. Один обережний крок, ще один, і ще. Підлога здавалась нерівною, але не настільки, щоб перечепитись і впасти. Рух і справді був монотонним. Стіни тяглися безкінечно, жодних знаків чи звуків. Цікавість потроху мінялась роздратуванням. Раптом світло ліхтаря наштовхнулось на перешкоду - попереду була стіна. Точніше перегородка - коридор розділявся надвоє.

- І куди тепер? - Мар’яна остаточно дозволила незнайомому кучерявому хлопчику стати її провідником.

- Не знаю...

Хлопці пошукали трикутні вказівники в обох тунелях і в обох їх знайшли. Посвітили на стіни, підлогу, стелю і таки побачили підказку - на арках над проходами ледь виднілись якісь слова латинкою. Андрій вихопив трубочку смартфону, розгорнув його і навів камеру перекладача на текст.

- Гадство! Мережі нема.

- “Шлях для чистих”, - прочитала Мар’яна і вказала на лівий тонель. - Правий підписано “Шлях для всіх”.

- Фігасобі!

- Переваги старості, любчику. Чого я тільки за своє життя не вивчила. Навіть латину.

- Ну, чистими нас не назвеш, - Андрій посвітив на одяг свого друга, вимащений пилюкою після падіння.

- Я думаю, що будівники цього тунелю мали на увазі душевну чистоту, - зауважила Мар’яна. - Я б такий смисл вклала у ці слова.

- Тамплієри, - підказав Панько. - Ми ж шукаємо скарби лицарів-храмовників.

- Ну... - протягнув Андрій. - Знаєте, скільки разів я тікав з уроків у школі? Думаю, давні лицарі не хотіли б, щоб я ходив по їхньому чистому тунелю. Давайте підемо туди, куди всім можна?

- Ти дуже чесний хлопчик, - Мар’яна поплескала підлітка по плечу. - Я б теж воліла піти направо. За таке довге життя, як у мене, чисте серце хіба що монахиня зберегла б.

- Ходімо! - Панько не став признаватися, чому і він обирає правий тунель. Просто рішуче покрокував у вибраному напрямку.

І знову стіни, темрява і тиша.

- Ви давно дружите? - запитала Мар’яна, аби не йти мовчки.

- Та ми тільки сьогодні зустрілися. На параді.

- А що це за цікаве ім’я таке - Панько?

- Скорочено від Пантелеймон.

- Звідки ти так багато знаєш про тамплієрів?

- Читав про них у вікі, - раз-у-раз обертаючись, почав розповідати хлопець. - Пишуть, що тут пролягав торговий шлях тамплієрів із Солотвина до Європи. Середнянський замок - єдиний їхній замок на території України. Ще є печера тамплієрів на Чорній горі, але там уже все вивчили. А тут навіть ніхто підземелля не шукав. На початку ХХІ століття хотіли, але грошей не було. У Новосілках є камені, на яких...

- Стійте! Це що? - раптом зарепетував Андрій.

Світло його ліхтаря вихопило згусток чорноти на підлозі попереду. Чорнота заворушилась. Це була дуже велика чорна змія, що згорнулась клубочком.

- Скарби тамплієрів тут охороняють гадюки! Значить, ми близько! - Панько єдиний радів цій несподіваній зустрічі. Світло андрійчиного ліхтаря тремтіло, а Мар’яна вкотре скопилася за серце.

Змія підняла голову і, здавалося, вивчала людей. Люди дивились на рептилію. За відчуттями, кожний удар серця тривав вічність. Нарешті гадюка помацала повітря язиком, опустила голову і поповзла у темряву.

- А бодай тобі! - видихнула Мар’яна.

- А раптом їх там багато? - спитав Андрій.

- Та вона злякалась тебе більше, ніж ти її. Уяви, вона за все своє життя могла й людей не бачити - по цьому коридору століттями ніхто не ходив! - заспокоював Панько.

- А що вона тоді їла? Тут є щурі?

- Страхопуд!

- Не правда! - Андрійко міцніше стиснув ліхтарик і пішов вперед. Панько задоволено усміхався. Мар’яна похитала головою і пішла слідом.

Тепер ішли обережніше, підсвічуючи кожний метр підлоги. Інколи обертались, перевіряючи, чи не переслідує їх змія. Звичайна рептилія здавалася вартовою, що може передумати і повернутися, щоб не пустити випадкових людей до скарбів у кінці тонелю. Та й що там було розглядати на стінах і стелі? Однакові цеглинки, без позначок, без символів, навіть вказівні трикутнички більше не траплялися. Стіни випливали з темряви і знову поринали у неї, розбуджені на коротку мить світлом двох ліхтариків.

Андрій світив тільки на підлогу і йшов, опустивши голову. І ледве не вгатився у стіну, що перегороджувала прохід. Тонель закінчився.

- Картина Репіна “Не чекали”, - не втрималась Мар’яна, в якої авантюрний настрій потроху вивітрювався.

- Тааак, - сумно протягнув Панько, підійшов до стіни і помацав її. Розчин між цеглинками був на місці - таку стіну не виламати. Хлопець обвів ліхтарем стіни, стелю, підлогу - ніде не було й натяку на те, що за стіною може щось бути. Просто цегла, просто кінець коридору.

Андрій дістав воду з рюкзака і ковтнув трохи. Простягнув пляшку Паньку. Той взяв її, але якось так невдало, що пляшка впала і вода розлилася.

- Рукожоп, - лайнувся Андрій, нахилився за пляшкою, але так і застиг, зігнутий мало не до землі.

- Спину прихопило? - пустила шпильку Мар’яна.

- Дивіться! - розігнувся хлопець і вказав ліхтариком під ноги. Очі палала захватом - на мокрій цеглині проступив якийсь символ.

Усі нахилились до знахідки. Мар’яна мовчки пораділа, що кілька років тому замінила міжхребцеві диски і ніякий радикуліт їй був не страшний.

Символ нагадував хрест з заокругленими краями, вписаний в коло. Шукачі скарбів перезирнулися - ніхто не знав, що воно таке і що означає. Андрій хлюпнув на інші цеглини, але нічого не сталося. Пляшка спорожніла. Хлопець запхав її в рюкзак і витягнув ще одну. Наступні цеглини теж не відкрили ніяких таємних символів, а от третя спроба принесла результат. На підлозі проявився інший символ - у коло була вписана п’ятикутна фігура, що нагадувала квіточку.

- Та це ж троянда! - вигукнув Панько. - Дуже давній символ. Лий іще!

І Андрій полив. Вода закінчилась і в другій пляшці, проте її вистачило, щоб облити широку смугу від стіни до стіни. Знайшовся і третій символ - квітка з шістьома пелюстками, вписана в коло.

- Раз це підлога, то по ній треба ходити, - розмірковував Андрій. Він наступив на найближчу цеглинку з символом і кивнув Паньку. Той наступив на інший символ. А Мар’яна стала на останній. Нічого не відбулося.

- Недаремно ж тут різна кількість пелюсток, - вголос подумала жінка. - Давайте станемо по черзі.

Вона стала на квітку з чотирма пелюстками, хлопці стали на свої. Знову нічого не відбулося. Панько пострибав на своїй цеглині. Знову нічого.

- Але ж вони не можуть тут бути просто так! Це точно якийсь ключ! - Андрій був у розпачі. - Що воно може бути? Чотири, п'ять, шість. З кожним кроком все більше. Менше, більше, ще більше... Точно! Давайте станемо по зросту!

- Якщо це важіль, краще за вагою, - зауважила Мар’яна. Авантюрний настрій повернувся.

- Я точно більший за тебе, - Панько посвітив на друга і зміряв його поглядом. Той стенув плечима, відійшов і наступив на першу квітку. Панько став на другу, Мар'яна - на третю.

Раптом щось клацнуло. Звук ішов з-під підлоги. Ніхто ще не встиг злякатися, як стіна попереду рухнула - не розвалилася, а занурилась вниз, залишивши по собі крихти цегли і хмарку пилу.

- Хай йому грець!

- Фігасобі!

- Аааааа!

- Я ж казав! Я казав, що тут є давні пастки і скарби! - першим отямився Панько. Спробував розігнати хмару пилюки руками, махнув на це діло і побіг вперед.

За стіною була кімната. Невелика, не більша за льох, з якого почалася ця мандрівка. В центрі стояла невелика скринька, наче казкова принцеса чекала свого рятівника. Хлопці підбігли і вклякнули поряд. Перезирнулись.

- Відкривай! - прошепотів Панько.

Андрій потягнув за клямку і відкинув кришку. Якби сигнал від мар’янчиного медичного чіпу доходив до системи, до неї б уже вилетіла реанімаційна бригада.

На дні скриньки лежав кубок.

Андрій глянув на своїх товаришів і, не знайшовши заперечення, дістав скарб. Кубок був не більшим за сучасну офісну чашку для чаю. Коротка масивна ніжка переходила у дзвоноподібну посудину для напоїв. Стінки були зроблені з товстого скла і наче світилися рожевим. Уся поверхня була вкрита узором з виноградних ґрон та листя.

- Він прекрасний! - зачаровано промовила Мар’яна.

- Ти знаєш, що це? - запитав Панько і не чекаючи відповіді сам продовжив: - Це Грааль! Чаша життя, що дарує зцілення від усіх хвороб.

Сперечатися нікому не хотілося. Надто химерною була ця подорож старим підземним коридором, надто неочікуваною і прекрасною була знахідка, надто неймовірним стало припущення, що давня легенда виявилась правдою.

Андрій обережно поклав кубок назад у скриньку. Шукачі скарбів, порадившись, пішли назад і забрали скриньку з собою - знайомити з 2120 роком від Різдва Христового. Коридор більше не здавався нудним і одноманітним - на стінах мерехтіли іскорки кварцу, підлога несла людей, наче рухома стрічка на вокзалі, а стеля більше не нависала кам’яною брилою, загрожуючи обвалами.

Отут була змія. Отут поворот. А ось і дірка у стіні, що веде з чарівного підземелля до прозаїчного недобудованого підвалу. Сходи, двері, денне світло. Мар’яна примружилася. Давній коридор, рухомі стіни, кубок - усе здавалося нереальним. Он її хата, он блакитні мальви, які невідомо як з'явилися на клумбі, он гарбузи, пророщені з власного насіння. За кущами - руїни давнього замку, до якого уже навіть не їздять туристи. Десь там за багато кілометрів звідси - правнучка складає свої книжки в коробки, щоб переїхати зі столиці до бабусі в село. Звичний світ, сповнений побутовими турботами, проблемами, хворобами, квітами, гарбузами, родичами, сусідами, святами, хмарами і всім тим, що випробовує людину на міцність, але й робить життя невимовно прекрасним. І цей світ зараз розбився на друзки. Раптом у нього увірвався кучерявий хлопчина, який пообіцяв, що відтепер все буде добре. Вони знайшли загадко-гарний кубок. Невже і справді міфічний Грааль?

Жінка роззирнулась. На траві стояла скринька-скарб, над нею перемовлялися хлопці. Вітер колихав мальви. Захотілось впевнитися у тому, що це був не сон. Торкатись кубку здавалось святотатством. Жінка розвернулась і зайшла у свій льох - пригода починалась з отвору у стіні. Їй треба було побачити цей отвір, щоб утвердити у свідомості нову реальність.

Раптом реальність остаточно перестала існувати. Мар’яна спустилась нарешті вниз і роззирнулась - отвору не було.

- Не хвилюйтесь, - долинуло ззаду. Пантелеймон теж спустився сюди. Він здавався вищим і більш дорослим, ніж той хлопчик, що розповідав про скарби тамплієрів. - Це все було насправді. Напевно, ви знаєте мене під ім’ям Пантелеймон-цілитель. Світ більший, ніж ви бачите. І його можна змінювати. Я створив цей тунель заради пригоди - щоб подарувати чашу життя хлопчику, у якого дуже хвора молодша сестра. У світі багато таких хлопчиків і дівчаток. Після зцілення однієї той кубок, що ми сьогодні знайшли, піде далі. Потім ним зацікавляться вчені. Досліджуючи його, вони виявлять нові грані реальності. Енергетична оболонка людей і предметів, ноосфера - людство побачить їх, вивчить і стане на крок ближче до життя у новій формі.

- Принаймні, я сподіваюсь на це, - додав через мить. - Я обіцяв, що все буде добре. Тепер ви мені вірите?

- Так.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
ГаляВуд
22.08.2021 14:00
До частини "Все буде добре"
Дуже цікавий твір, гарно написаний, з сенсом. Одну зірку забрала, бо саме Дня Незалежності тут трохи забракло, а так - чудовий твір. Хочу більше таких!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Анна Стаднік
    22.08.2021 11:39
    До частини "Все буде добре"
    Гарний текст, добра історія, цікава героїня. Хай без гострих моментів та неочікуваних поворотів, та з нормальним темпом. Після прочитання лишаються позитивні емоції)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Серпнева Айстра
    22.08.2021 12:44
    До частини "Все буде добре"
    У нашому перенасиченому негативною інформацією світі позитивні емоції - це дуже добре. Рада, що оповідання справило на вас саме таке враження :) Дякую!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Тетяна Юр'єва
    21.08.2021 18:08
    До частини "Все буде добре"
    Приєднуюсь до попереднього коментатора! Класне пригодницьке оповідання з динамічним сюжетом на теренах майбутнього. Також поставила високий бал. Хотіла ще спитати за той "погріб". Хіба не льох правильно?
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Серпнева Айстра
    21.08.2021 21:16
    До частини "Все буде добре"
    Дякую за схвальний відгук! :) Я використала слова "погріб" і "льох" як синоніми, вікіпедія зі мною почасти згодна. Там, де я живу, взагалі кажуть тільки "погріб".
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Арсен Гребенюк
    20.08.2021 18:01
    До частини "Все буде добре"
    Для пригодницького твору це дуже хороший твір. Нечасто на таких конкурсах зустрінеш оповідання, яке цікаво читати від самого початку до кінця. А от записувати його в фентезі я б не поспішав. Це швидше магічний реалізм. Не знаю як інші, а я ставлю високий бал. Прочитав і просто відпочив.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Серпнева Айстра
    21.08.2021 09:38
    До частини "Все буде добре"
    Дякую за такий позитивний відгук! :) Визначати жанри я вмію дуже погано, тому окреме дякую за підказку в цьому напрямку.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Серпнева Айстра
    20.08.2021 10:17
    До частини "Все буде добре"
    Дякую :) Дивно, бо фентезі? Але фентезі - теж частина фантастики. Дія відбувається в майбутньому і навіть є натяки на те, що давні легенди можна дослідити і пояснити з наукової точки зору.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Лана Філлі
    19.08.2021 18:17
    До частини "Все буде добре"
    Сподобалося, дякую! Дуже хочеться, щоб все було добре. Звісно, Пантелеймон - це не зовсім фантастика, та й ДН формально вплетений, але світ майбутнього змальований цікаво. Єдине що на півдні вже не вирощують кукурудзи та буряків, занадто сухо :(
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Серпнева Айстра
    20.08.2021 10:20
    До частини "Все буде добре"
    Дякую :) Фентезі - піджанр фантастики. В умовах не сказано, що треба писати в жанрі твердої фантастики. А от про південь і буряки, зізнаюсь, таки не погуглила. Виходила лише з досліджень і моделювання клімату майбутнього.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше