Зміст
  • Руки
  • Руки

    Наталія дивилася, як спить її чоловік. Погляд ковзав по доглянутих руках, зволожених дорогими кремами, з акуратними нігтями після манікюру. Красиві чоловічі руки.

    Згадала раптом той день, рік тому, коли Ігор приніс дивовижну новину. Він повернувся з роботи з величезним букетом нарваних у полі квітів і коробкою несмачних цукерок. Найдорожчих, які були в їхньому маленькому сільському магазинчику.

    - О, ми щось святкуємо? – посміхнулася жінка, притулившись щокою до пахучого різнобарв’я у своїх руках.

    - Кохана, починаючи з моменту нашого весілля для мене свято - щодня! – Ігор засміявся, притиснувши до себе дружину. – Але сьогодні, нарешті, я зможу виконати свою обіцянку.

    - О, поїдемо на ринок по нові каструляі? Премію отримав? – повела бровою Наталка.

    - Тепер у тебе буде стільки каструль, скільки захочеш! І пічки, і мультиварки, і мікрохвильовки і всякі прибамбахи, назви яких знають лише жінки! – Ігор збуджено ходив по хаті, миючи руки, переодягаючись.

    - Ти мене вже лякаєш трохи, - нетерпляче відповіла жінка.

    - Так, накривай вечерю, а я тобі потім все розкажу. І шампанське діставай – маємо прекрасну нагоду.

    Наталка гріла вареники і дивилася, як їсть борщ її чоловік. Дивилася на його мозолисті руки, чорні від роботи з тракторами та комбайнами. Стару техніку постійно доводилося ремонтувати, мазут в’їдався в шкіру і його неможливо було відмити. Але жінку те зовсім не бентежило. Вона любила ці руки. Чорні, мозолисті долоні, що однаково вправно керували величезною технікою, порали худобу в сараї і пестили ночами жінчине спрагле до кохання тіло.

    «Руки справжнього чоловіка» - часто пролітала у неї думка.

    - Ну що ж, кохана! Маємо два дні, щоб спакувати речі, – мовив Ігор, відкриваючи шампанське, яке ще на Новий рік принесли гості.

    - Які речі?

    - Всі. Всі наші речі. Ми переїжджаємо.

    - Ти що, з глузду з’їхав? - насупилася жінка.

    - Ні, просто знайшов нову роботу.

    - А чим тебе стара не влаштовувала? – тепер Наталка напружилася. – Важко, звісно, в сезон. Але он же і ремонт зробили, і на авто наскладали.

    - На Ланус? Ти, квітко моя, повинна на мерседесах їздити.

    - Та хто ж у нас тут на мерседес заробляє?

    - Не лише на мерседес, а й на нову квартиру. У центрі столиці.

    Тут уже Наталка перелякалася.

    - Ігоре, у що ти вляпався?

    - Люба, ну чого зразу вляпався? – але побачивши зблідле жінчине обличчя Ігор посерйознішав. Підійшов до дружини, присів поруч.

    - Наталю, ти ж мене знаєш, в авантюри ніколи не встрявав. А тут серйозна пропозиція - приїжджали закордонні інвестори, шукають досвідченого комбайнера для роботи з новими сортами зернових. Обіцяють квартиру, хорошу платню. А ти ж хотіла у місті жити. Наталю, рибко, заживемо, нарешті.

    - Ой, не знаю. Всі люди, на яких отак раптом «легка доля» падала, жили недовго і закінчували погано.

    - Та тут же все законно! Ну, давай так. Поки не переїжджаємо. Поїдемо, поживемо кілька днів, квартиру вже підготували. Подивимось. А як не підійде, повернемося додому.

    Але ніхто вже не повернувся. Сподобалося жінці в столиці. Квартира гарна, чоловік додому рано приходить, вихідних багато. Часто у відрядження їздить по країні, але ненадовго, пару днів зазвичай. Кіно, прогулянки, ресторани. Наталя закінчила курси ейчара, шукала роботу. Півроку порозкошували і почалася війна.

    На кілька тижнів поїхали до мами Наталі, у село за Києвом. Коли спокійніше стало, повернулися назад. Роботи для недосвідченого спеціаліста не було, тож Наталя проводила дні на Польовій кухні, волонтерила.

    Одного дня допомагати приїхав весь офіс якоїсь компанії, тож жінку, як постійну волонтерку, відправили додому відпочити.

    В квартиру заходила тихесенько, аби зробити чоловіку сюрприз. Почула, як він говорить по телефону. Посміхаючись, підкралася до дверей спальні – і враз обімліла! Несвідомо, так же тихо, вернулася до виходу і вийшла на вулицю. Перші хвилини ніби заморожена, не відчувала нічого. Тільки пустку всередині, що росла і ширилася.

    А потім вже прийшов біль. Біль і сльози. Кілька годин жінка просиділа в парку на лавці, ридаючи і не знаючи, що робити далі. Вбити? Покинути? Зробити вигляд, ніби нічого не знає?

    Тепер Наталя стояла і дивилася, як спить її чоловік. Дивилася на його доглянуті руки. Огидні руки недостойної людини з випещеною шкірою та ідеальним напівкругом кутикули. Але Наталка бачила на них кров.

    Жінка тихо взяла сумку з найнеобхіднішими речами, поспіхом зібрану звечора, коли Ігор заснув. Вийшла з квартири, більше не оглядаючись. На сходовій клітині дістала телефон, знайшла чат-бот в телеграмі. Через Дію авторизувалася. Відправила свою геолокацію, фото чоловіка і тремтячою рукою набрала повідомлення: «Він здає рашистам позиції військових частин та об’єктів».

    Почала спускатися сходами вниз. А перед очима миготіли картинки.

    Мозолисті руки тракториста, вкриті чорним мазутом, що ніколи не відмивався.

    Фотографія з Бучі - жіноча рука з червоним манікюром на вологій чорній землі.

    Фотографія з Ізюму - майже зотліла рука військового з жовто-блакитними браслетами на зап’ястку.

    Біла випещена рука зрадника на блакитних простирадлах.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.