Шевченків день

…а ще гірше – спати, спати, і спати на волі…

Був він херсончанин на ймення Тарас, і звісно, що погоняло в нього ще зі школи було Шева, дарма що в футбол він ніколи не грав. Та й взагалі вдався трохи дивакуватим. Чи то справа була в тому, що батька ніколи не знав, а мати тяглася в нитку, аби заробити на більш-менш пристойне життя, і не мала ані часу, ані сил на довгі душевні балачки, чи просто від народження мав тиху одиноку вдачу, але ріс він одинаком і завжди тримався трохи осторонь. Доки хлопці шукали собі простих пацанячих радощів — бійок, аби взнати, хто крутіший, пива чи чогось міцнішого, аби провести час, як дорослі, чи когось слабшого і з грошима, аби заробити на те пиво, він все сидів десь осторонь і карябав олівцем у блокноті, за що і був нещадно битий. Але справи своєї не кидав, і згодом йому дали спокій, вирішивши, що він трохи навіжений, а це невиправне, тож нема чого і бити. Сенс того биття був у вихованні справжнього херсонського пацана, а цей був безнадійно інший, якийсь не такий. Інакший.

В Херсоні інакших не любили. Невелике вічно сонне місто ніби виштовхувало з своїх зелених та жовтокам’яних нутрощів все, що було хоч трошки інше, і запальна молодь їхала деінде — у бундючний Київ, в пишну комизливу Одесу, та хоч у близький Миколаїв, де все ж таки дихалося легше. Тарас не їхав; він, так-сяк закінчивши школу, пішов до місцевого “Кулька” та поклав на стіл у приймальній комісії сіру папку з нитяними зав’язками.

— Це що таке? — російською спитала по-богемному яскраво нафарбована жінка. Тут всі розмовляли російською, як, власне, і сам Тарас. Українська так і не стала йому рідною, дарма що вчив її в школі; вона була як парадна форма чи краватка: щось не дуже зрозуміле та незручне, але таке, що його потрібно мати і інколи приміряти до себе у святковий день. Так само, як проспектом на дев’яте травня ходила колонна курсантів з мореходки — сяюче-чепурних у білій парадці, з оркестром, з бундючним чоловіком з тамбурмажором у руці, — українську використовували в офіційних випадках. Але як тим же ж курсантам в голову не стукало вештатися з оркестром в звичайний день, ніхто не вирішував розмовляти українською в Херсоні, та й навіщо? Хіба якийсь западенець заїде по дорозі на відпочинок у Крим…

— Малюнки, — пояснив Тарас, ніяковіючи. Ледь не все життя, як йому випадала вільна хвилька, він забивався десь у куток і малював безглузді нісенітниці — хату над сплячою рікою, жінку у зап’ятій хустині, хлопчика, що пасе гусей. Звідки все це береться, Тарас гадки не мав та й не замислювався, живучи своє життя більше за звичкою та відсутністю альтернатив, ніж за якимось заздалегідь наміченим курсом чи планом. — Я поступати. Ось.

— А, декоративно-прикладне! — жінка навіть не розкрила папку, одразу повернувши її Тарасові до рук. — П’ять художніх робіт, та що ти мені їх тицькаєш? На співбесіді покажеш. Документи всі приніс? Звісно що ні. Тоді збирай. Документ про освіту, характеристику, довідка з картою щеплень, фотокартки, приписне… ну, сам подивишся. Художню школу закінчував?

— Ні, — буркнув Тарас, притискаючи до себе папку. Йому було так гірко, як ще ніколи у житті. Не те щоб він сподівався, що в ньому розпізнають генія, але ця ділова байдужість різала як ніж. — Не закінчував.

— Ну ти все одно спробуй, — порадила вона таким голосом, що Тарас миттєво вирішив: ні за що. Позоритися перед комісією чи хто там буде сидіти і порпатися в його незграбних замальовках… ні за що. Краще вже смерть.

Коли тобі сімнадцять, смерть здається такою далекою та несправжньою. Здавалася і йому. Вдома Тарас ще раз передивився малюнки. Акварелі, карандашні замальовки, свою найкращу, як він сам вважав, тонким пензлем виведену мініатюру, де хлопчик і дідусь куняли разом над риболовлею в човні, що нерухомо стояв над зеленою водою. Те, що ще вчора здавалося найкращим, зараз виглядало, певно, тим, чим і було — аматорськими спробами, вартими хіба що співчуття, але аж ніяк не захоплення. Може, то було хибне сприйняття, але пекельний сором дошкуляв йому так, що важко було дихати.

— Дарма ти мене Тарасом назвала, — того ж вечора дорікнув він матері. — Який з мене в біса Тарас? Був би Аліком чи, може, Сергієм…

— Як ні рожа, то Сірожа, — пояснила вона. — А я тебе в тарасів день народила. Ти радій, що не восьмого березня.

Тарас радів. Народитися на жіноче свято означало б все життя терпіти кпини й глузування пацанів, а вони і так його постійно кликали пробити з ноги, як Шевченко. Не той майже міфічний дідуган у шапці, що дивився зі сторінок підручника укрліту та написав “мені тринадцятий минало” і всякі там “якби ви знали, паничі”, а справжній герой, яким захоплювалися всі. Але з футболом у Тараса теж не склалося, хоч як він старався.

Кінець-кінцем він змушений був визнати сам для себе, що бог, якщо він, звісно, є, не відсипав йому жодного таланту, натомість зробивши звичайнісінькою звичайною людиною, і став жити, виходячи з цього. Життя виявилося штукою нудною та невеселою. Тарас десь працював — на будівництві, в порту, декілька разів підряджався на шабашки, де завжди треба було робочих рук, — жив з матір’ю, що ставала все старіша і вередливіша, намагався знайомитися з жінками, але ті не трималися поруч довго і вислизали, як та рибина із затерплих від дрімотної розслабленості рук хлопчика з його власної акварелі, що так і припадала порохом в старій сірій папці. Дні йшли так само спокійно та безкінечно, як під міською набережною зі стелою-корабликом текла ріка — місяць за місяцем, рік за роком…

Тарас майже і незчувся, як став дорослим дядьком, що чи не щовечір сидів перед телевізором та потягував пиво з найближчого супермаркету — не тому, що так любив пити, а заради того тимчасового полегшення, ніби анестезії, що трошки згладжувала болючі нерівності життя та робила життя сяк-так стерпним. Життя котилося повз нього, майже не зачіпляючи, і лише інколи муляло тим, що не збулося — снами, якимись вилисками думок та почуттів, незрозумілим потягом до чогось, чого Тарас і сам не розумів та не вмів назвати. Все, що лишалося з тих снів, так і лежало недбалими швидкими замальовками у блокноті, що Тарас тягав із собою, як пачку цигарок, як ще якусь помірно погану звичку, якою не треба пишатися, але й карати себе не слід. Коли блокнот закінчувався, він просто купляв новий, а старий закидував на шафу, де папки вже було майже не видно за шаром пилюки.

…І ми не ми, і я не я.

У тринадцятому майже одночасно почався Майдан та почала вмирати мати. Тобто, вмирала вона, либонь, ще раніше, але остаточний діагноз їй поставили восени. Тарас сам забирав її, сіру від жаху і втоми, від огидно-рожевого онкодиспансеру, що височів ледь не до неба, затуляючи низьке холодне сонце. Мати не плакала, тільки бубоніла щось собі під ніс, з чого він розбирав лише суміш гарячих переляканих молитов та щирих прокльонів якомусь вусатому узісту, що не відразу побачив рак. Усе, що почалося з цього дня, було як суцільний страшний сон, в якому немає ані виходу, ані пробудження. Десь гримів, кричав, стояв Майдан, в когось вже летіли коктейлі, люди зусібіч добиралися до Києва, на Хрещатику щось палало і курилося чорним димом, в новинах все частіше та тривожніше казали про загрозу державності, про тиранію та свавілля, про вбивства та викрадення активістів, про масові протести, на які збираються люди з усієї країни, аби відстояти її та випхати злодюгу-президента, за якого колись голосував і сам Тарас, і його мати, і якщо не весь Херсон, то вельми значна його частина…

То все було десь в іншому житті, мов на другій планеті. Мати вже майже не підводилася і все частіше кричала по ночах, коли біль ставав нестерпним. Тарас навчився робити уколи, але ліків не вистачало, а в хоспісі, що стояв серед сіро-зелених ялин майже навпроти психдиспансеру, черга була на рік наперед. Малювати стало нема коли, пити та розслаблятися перед телеком — також; інколи здавалося, що не стало часу навіть жити. Рак поїдав материне тіло, як вигадане прокляття зі страшного фільму: от в неї не стало сили піднятися та дійти до туалету, і в домі запахло лежачим хворим попри всі Тарасові зусилля. Ось вона перестала слідкувати очами за останньою своєю радістю — пташками за вікном… Тарас повісив тим дурним синицям шмат сала та ладен був кожну запрошувати хоч з поклоном, але вони все одно зникли кудись, ніби віщували погане і не хотіли довго бути поруч зі смертю, сморідом якої в їх двокімнатній непоказній квартирі тепер просяклося все. Тарас майже кинув роботу, ходив за матір’ю та думав лишень про одне: хоч би скоріше відмучилась. Вона вже кричала ледь не кожну ніч, налбуфін коштував дурних грошей, Тарас їздив і до неї у контору за такою-сякою допомогою, тинявся по всіх лікарнях та чергах, ходив у собес та ще кудись, де стіни досі були пофарбовані гидкою салатовою фарбою, як у сиротинці, і стояв вічний запах пустки та паперів, що стосами лежать по кутках, і людського великого нещастя, але це все нічого не давало — з бідою Тарас був сам-на-сам. Матері ж вже майже не існувало: вона, приходячи до тями на декілька хвилин, одразу починала кричати і борсатися на постілі, дивлячись на щось страшне та невидиме блискучими скаженими очима, швидко втомлювалася і не те засинала, не те провалювалася у безпам’ятство.

…Сиротині сонце світить (світить, та не гріє).

На роботі йому зібрали на поховання. У материній конторі теж. Допомогли і з місцем на кладовищі — не старому та престижному, звісно, а новому, куди треба було їхати три дні на собаках, — але Тарас був вдячний і за це. Наприкінці лютого, коли за вікном давно царювала херсонська сіра зима з рідкими мухами снігу, що танув, не долітаючи до землі, мати зненацька стала кричати нісенітниці та дихати так голосно, що на ґвалт зазирнула сусідка баба Катя.

— Кінчається, бідолашна, — авторитетно сказала вона, роздивляючись ліжко, на якому вже майже не було видно людини. Мати колись була повною принадною жінкою з фарбованим у руде волоссям, а тепер на її місці лежав кістяк, вкритий ковдрою. — Труну купив вже? А ти купи, потім дорожче буде… ех, що за життя, і жити дорого, а вмирати так взагалі… ну нічого, ось руські прийдуть, тоді заживемо!..

Тарас навіть не зрозумів, про що вона. Він дивився на обличчя, що вже не скидалося на лице живої їстоти та їстоти взагалі, а лише на щось штучне, чужорідне, ніби скульптура з іншої планети. Гострі вилиці, сіра шкіра, біло-жовті пасма волосся, що стирчало в усі боки, затягнуті туманом очі, — Тарас все намагався второпати, що то і є його мати, себто що то колись була його мати. Можливо, і дійсно була, але повірити в це зараз було майже неможливо. Все, що верзла баба Катя про кляту Америку, наркоманів на Майдані, онука-військового в Криму, про те, що буде отримувати дві пенсії, їй так сказала невістка, дружина того самого онука, про те, що Росія прийде і зробить все як слід — все це лунало десь, як слова з телевізора, що працює сам для себе і до якого ніхто не прислухається, бо всі зайняті своїми справами. Нарешті баба Катя второпала, що співбесідник з Тараса геть кепський та пішла, вистукуючи палицею по дерев’яній підлозі, на ослінчик біля під’їзду, де вже збиралися такі самі старі дупи, як і вона сама. Там, звісно, вона хоч до ночі могла ділитися солодкими плітками та мріями про подвійну пенсію та добрі руські ліки, що були значно кращі за все українське просто тому, що були руськими — і про це їй теж розповідала онукова дружина, донька руського морського офіцера…

…Не вмирає душа наша, не вмирає воля.

Тарас зачинив за нею двері та моментально забув про все. Мати тепер лежала тихо, тільки іноді жалісно скрикуючи, і він сам незчувся, як взяв давно закинутий блокнот, як олівець неначе сам стрибнув до пальців, побіг папером — спочатку незграбно, невпевнено, але постійно набираючи швидкість. Тарас дивився на ту істоту, на те створіння — чи то старезне викопне, чи чуже марсіанське, — що колись було його мамою: веселою, заклопотаною, байдужою, живою, — і малював, малював та малював. То було як якийсь напад, як прорив плотини, що декілька років тримала в собі воду, як щось з іншого світу, ніби хтось великий та могутній прийшов, розчахнув Тараса, як двері, зайшов і почав хазяйнувати, навіть не постукавши та не спитавши дозволу. Це була найдовша, найстрашніша ніч за все його тодішнє життя — поруч з жінкою, що колись дала йому це саме життя, а тепер вмирала страшною смертю, — і Тарас все малював, не думаючи, навіть не розуміючи, що давно вже виводить не її різкий профіль з загостреним носом, що скидався на ніс корабля у чужому недоброму морі, а все те, що недомалював і недовідчув за роки, прожиті дарма. Коли блокнот скінчився, він схопив якийсь зошит і продовжив; це шаленство тривало до ранку, коли він нарешті відключився просто там, де сидів, і впустив майже сточеного олівця додолу.

Ранок прийшов до нього і постукав холодними пальцями у шибку. Тарас схопився, відкрив очі, хвильку намагався зрозуміти, де це він взагалі і що відбувається, потім схаменувся, глянув на матір і зрозумів усе. Обличчям вона лежала до вікна, в яке повзло крижане повітря двадцятого лютого дві тисячі чотирнадцятого лютого. А ще — Тарас дивився на це, як на якесь диво, — просто на старій решітці, що затуляла вікно від можливих злодіїв — у Херсоні всі, хто жив нижче третього поверху, вішали собі такі, — сиділа велика синьо-жовта синиця і довбала дзьобом у шибку.

— Йоб твою… — видихнув Тарас, сам не розуміючи, що каже, — де ти раніше була, га?

Пташина подивилася на нього з докором, крикнула щось образливе і ще раз вдарила дзьобом у скло, ніби була дятлом, а не корисною пташкою-винищувачем комах, як Тарас колись вчив у школі. Тарас дивився на неї і сам не розумів, що плаче, як малий. Навіть коли сльози вщухли та скінчилися, в ньому ніби залишився той хлопчисько, що сидів десь на узбіччі та гіркими очима дивився на те, як повз нього проходять люди. Він відчував, що щось в душі чи то зламалося, чи, навпаки, з хрускотом та болем стало на місце і тепер приростало знов, і весь час, що тривав клопіт з похованням, був там, серед справ та турбанини, але наче і не зовсім там. Коли повернувся з цвинтаря і вперше увійшов у дім, що тепер був лише його — довго стояв на порозі та думав про щось своє. Через стінку чути було, як баба Катя голосно дивиться телевізор — на їх бідному будинку, обкладеному “шубою”, стирчала лише її супутникова тарілка, онук колись привісив, чи то як подарунок на ювілей, чи як першу насінину прийдешнього лиха, — і як пихатий диктор російською волає щось про клятих американців та легітимного президента. І про руський мір. Про це він розмовляв з особливою втіхою — аж захлинався, Тарасу навіть здалося, що він бачить цей вдоволений ситий писок, забризканий огидно-солодкою слиною, бачить ці масні очі, сповнені маніакальної втіхи зловісного передчуття — і хтось інший, не Тарас, з усієї сили врізав кулаком у стіну та гарикнув на все горло, чомусь українською:

— Пельку стули, падло старе! В мене мати померла!

За стіною гикнули, щось брязкнуло — може, тьмяний радянський кришталь у серванті, хтозна, — і затихло. Тарас знав, що це не надовго, що баба Катя буде зітхати, давити сльозу, скаржитись на нього товаришкам, але йому було байдуже. Він знав, що вороття до колишнього життя немає, що він не зможе жити так, як останні роки — задихаючись у безперервному сні, з якого немає виходу. Ніч він провів на квартирі, а наступного дня вже розмовляв з міцним знайомим знайомого іншого знайомого, що відстояв на Майдані у сотні самооборони, а тепер, після розстрілів, планував створювати власний загін. Новини з усіх прасок на різні голоси волали про аннексію Криму, про глибоку стурбованість та занепокоєння світової спільноти, про заяви різних там чиновників…

То все була якась дурня. А Тарасу треба було справжнього діла.

— Ти ж і не служив, — сказав знайомий знайомого, критично оглядаючи Тараса. — І не стояв ніде, так? Спортсмен? Теж ні? А спеціальність? Ні, чоловіче, нам навряд чи підійдеш. Але пораду тобі дам. Йди на завод — та хоч на Миколаївський суднобудівний, якщо візьмуть, бо вони там ледь жевріють, — і там працюй, мамон зганяй, а паралельно на щось вчись. Водій, механік, чорт лисий, аби корисне було. А як вивчишся, вже тоді… а чого, до речі, не служив? Відмазався чи що?

Тарас тільки руками розвів. Він ходив до військкомату, бігав з приписним та квитком, як бігали всі хлопці, проходив огляд ще у школі, але ця біганина так і скінчилася нічим. Знайомий знайомого стенув плечима та порадив:

— То зазирни до воєнкома. Може, він щось скаже. Хлопці зараз повсюди треба, сам бачиш, що відбувається.

— Що? — спитав Тарас. Він бачив, але ще не розумів остаточно, відчував себе зернинкою, що втрапила до здоровезних жорновів та мотиляється між ними, не в силах знайти притулку чи порятунку. Ця безпорадність була нестерпна та огидна. — Що, що відбувається?

Знайомий знайомого іншого знайомого обережно поправив наліпку, що прикрашала його рукав. Тарас мимохіть втупився у зображення вогняного птаха під парашутним куполом, прочитав мікроскопічне “вогонь лютих сердець” і відчув, як щось у грудях відкликається на це гасло, впізнає його, тягнеться до нього. Він просто все життя не знав про себе найголовнішого, він змусив себе повірити, що бог не дав йому долі та шляху, а насправді… насправді все було не так. І всі відповіді, яких досі Тарас не знав, він збирався дати собі — не словами, не книжками, не чиєюсь мудрістю, а власноруч, справами. От тільки зрозуміти б, куди йти, де хоч якесь світило, що спрямує…

…доборолась Україна до самого краю…

— Війна відбувається, хлопче, — нарешті, почув він відповідь. — Давня війна, второпав? Чого вас тільки в школі вчать, на голову не налазить. Ну хоч Кобзаря почитай, адже сам Тарас, книжку якусь відкрий та зрозумій, нарешті: є ми, українці, і є москалі. Вижити судилося комусь одному. Досі вони нас м’яли, як хотіли, але і ми відбивалися добряче. Про УПА щось чув?

— В школі… — промимрив Тарас. Щось там таке розповідали про якихось повстанців, але настільки зім’ято, нецікаво та начебто проти волі, що він досі не зрозумів, що вони були за люди, та й не тягло з’ясовувати. — Давно.

— Це ми, пацанчику, — сказав його майбутній перший командир, про що наразі не знав жоден з них, та воно було й добре, бо вчити Тараса довго йому не судилося. — Розумієш? І козаки — то ми. І отамани. І лицарі. І гайдамаки. Що ж ти такий стерильний, господи, сіяти й сіяти в тебе…

— Я не стерильний, — зненацька сказав Тарас і знову здивувався: вийшло чомусь українською. Той гарячий вогонь, що відкликнувся у грудях, палав все яскравіше та змушував його всього тремтіти. — Я навчуся. Я… я малювати вмію добре, але ж це на війні не треба, так? І в художку я не ходив…

— Покажи, — так само неочікувано звелів чоловік. — Серйозно, дай подивитися. Ого, нічого собі… і все ти? А на тканині чи на броні — зумієш?

— Не знаю, — розгубився Тарас. — Не пробував.

— То спробуй, — вирішив той, перегорнув ще декілька малюнків, обережно торкаючись пальцями старого паперу, так само обачливо закрив папку, струсив порох з пальців. — І май на увазі, є в нас одна ідея, але про то ще зарано говорити. Приїдеш у серпні, спитаєш комбата Почтаренка, далі подивимось, що з тобою робити. Нормас?

…Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою.

Півроку потому Тарас стояв перед тим самим чолов’ягою — обпаленим, втомленим, з широким лицем, — і намагався не заволати від щастя, коли той сказав:

— А, художнику! Ну то що, навчився чогось?

Чогось Тарас таки навчився. За півроку не було дня, щоб він не малював, не тягав залізяччя та не робив чогось, що, на його думку, мало хоч якесь відношення до військової справи. Квартиру він задурно здав родині кримських татар, що втікали з Криму, і не мав жодних сумнівів: ці засмаглі темноокі люди швидко наведуть лад навколо себе. Бабу Катю, втім, було не шкода аж ніяк — сепар завжди сепар, хоч би який із себе був. Може, варто було ще чогось вивчитися додатково, але Тарас не мав сумнівів: тут — навчать. Та й поруч з ним були такі самі, як і він — що жодного разу зброї в руках не тримали, але мали в серці той вогонь, що не згасав. Тарас бачив, що один з хлопців прийшов в костюмі, навіть у білій сорочці, і чув, як той розповідав, що в житті автомата не бачив, а працював торговим представником — на машині, з людьми… а ось воно як викрутилося життя, і до бісової матері ту краватку, ділові зустрічі та плани продажів…

— Стрілком у лінійну роту, — вирішив тим часом комбат. — А там подивимось. Може, й гранатомет дамо. Ну то що?

Тарас закивав щосили. Комбат посміхнувся і кивнув йому на лаву, що вже шикувалася надворі.

Так почалося його нове життя, в якому не те що дня — хвилини не було, щоб Тарас, боронь боже, пожалкував, що замість тихого сонного існування в умовній безпеці обрав киплячий котел добровольчого батальйону. Життя тепер не тяглося, як безкінечна жуйка, що давно вже втратила будь-який смак, запах та колір, а мчало уперед — гаряче, повнокровне. Воно було сповнене запахів донбаського степу, диму, розжареного металу, втомлених тіл, співало, кричало й гриміло на сто голосів, відзивалося на язиці то жирною донецькою пилюкою, то свіжою полуницею, яку місцеві жінки тягали їм у відрах і тазах, примовляючи щось на кшталт “та оце ж вродило, як на гріх, куди ж його стільки!” Це нове життя булоі яскраве настільки, що Тарас ледь встигав його замальовувати, та й те не повністю, а так, похапцем вихоплюючи якісь клаптики, часточки, що справили особливе враження і тому запам’яталися. Він малював донбаську злу суку, білу з чорним, що привела щенят просто у канаві під Мар’їнкою, малював терикони і схід сонця над ними — неймовірний, що не могли б передати найяскравіші фарби, якби вони в нього і були, — інколи встигав ухопити на папері вид когось з товаришів, але найчастіше чомусь вимальовував руки. Збиті, чорні, брудні, в мозолях, що вкривали, здавалося, навіть почорнілі від постійної роботи нігті, і зброю, що її вони стискали так міцно і ніжно, як він колись стискав ту саму заповітну папку, повну найкращих його малюнків.

Побратими не реготали над ним за це, не знущалися. Та й не було таке прийняте взагалі. Всі вони були один одному брати, козаки, робили єдину справу та були впевнені: цього разу вони відвоюють свою землю, назавжди викинуть москальску погань та сепарське гнилля, і ось тоді зможуть, нарешті, будувати власну державу, як завжди хотіли, та ніколи не могли: без йобаних кацапів, що тягли донизу, без зрадників за московські гроші та за паскудну московську ж віру, що так скидалася на пропаганду, яку він вже раз чув. Тоді стане все так, як за що стояв Майдан: вільні люди на вільній землі.

…кайдани порвіте І вражою злою кров’ю волю окропіте.

В полон він потрапив у проклятому лютому, що ніколи до нього не був добрий. Втім, Тарас і не чекав — він знав, що то не просто назва місяця, а його сутність. Після майже десяти років, що він провів на війні — дві контузії, поранення, знову батальйон, контракт, звання, псевдо “Кобзар”, яким він страх як пишався, хоч ніколи про то не казав вголос, — знову поранення і контузія, та ось тепер полон, в який він потрапив майже місяць тому, — від того хлопчика, яким він колись був, не зосталося майже нічого. Доля стерла його, як маляр зводить тонкі лінії олівцем, коли в них пропадає потреба. Тарас вже майже і не пам’ятав, як це, жити без війни, тільки дивувався — ти бач, він колись жив по цивілу, не знав, з якої сторони до мотолиги підходити, як дашку заряджати, та чи було то справжнім життям, чи лише сном? В голові трохи паморочилося від контузії та того, як його, полоненого, били, але тут били всіх і постійно. Йому було не найгірше, та й обмін міг статися у будь-яку мить, а надія на обмін була саме тим, що дозволяло якось дихати. Крім того, була у Тараса ще одна таємниця: він малював. Олівця та блокнота при собі, звісно, не маючи, він тим не менш примудрявся малювати подумки, в голові, запам’ятовуючи ледь не кожну частину цієї уявної галереї, і сподівався коли-небудь перенести всі ті малюнки на папер.

Його висмикнули, відвели від інших полонених, ножем розрізали пластикові стяжки на руках. Кров помчала по судинах, боляче і заполошно забилася у пальцях. Один з росіян, офіцер, кривлячи пещене обличчя, сказав бундючно:

— Цигарку дать?

Курити Тарас почав ще під Мар’їнкою у далекому чотирнадцятому. Яким же він був тоді ще не обім’ятим, свіженьким, ще не обтесаним війною! Тепер вона обробила його, як морська вода обробляє камінці — стесала все зайве, просолила потом та кров’ю, зробила міцним, як граніт. Він стояв і дивився на потвору, що прийшла на його — його! — землю, а зараз пропонувала чоловічого смаколика — в обмін на що? Русня, як сатана, ніколи нічого не давала дарма, а завжди виявлялося, що ти винний стократ більше, ніж отримав, і в цьому й полягала сутність руського міра. Вбивати, жерти, гидити, розповзатися, повторювати знову і знову, аж доки хтось не зупинить. Зупиняти випало їм.

— Да нє бойся, — засміявся руський. — Два слова на камєру скажеш і свабодєн. Ну, як свабодєн… огранічєнно.

Він знову зареготав. Тарас все дивився на нього, і в голові чомусь засів, мов заблукавши, давно читаний рядок.

…Свою Україну любіть. Любіть її… Во время люте. В останню, тяжкую минуту за неї Господа моліть.

Йому в руки сунули лопату і звеліли копати. Це була майже стандартна процедура, що завжди приносила росіянам радість: змушувати полоненому самому копати собі яму. Тарас копав, знаючи, що це, скоріше за все, чергова спроба познущатися, змусити просити — і знав, що просити не стане ні за що.

— Дастаточно, — звелів руський. З вигляду він скидався на людину, але тепер, після Іловайську, Дебальцева, Маріуполя та Авдіївки, після багатьох інших подій, в яких Тарас приймав безпосередню участь або про які лише чув через солдатське радіо, він щиро сумнівався, що діти у цього покидька, якщо вони взагалі є, не гавкають замість того, щоб плакати. Собачата і є. — Ну? Бєрі сігарєту, кажу, хватіт тут…

Тарас узяв. Від першої ж затяжки голову повело, вербове гілля, що проросло просто у березневе небо і яке він подумки малював весь час, що копав яму, ніби бризнуло білим пухнастим цвітом. Яка ж краса була навколо, яка краса…

— Ну вот, а то вийобувался, — вдоволено сказав руський. — Скажи теперь “Слава Росії”, завтра на обмєн пайдьош. Ей, кто там, снімайтє, блядь! Хєрроя хохляцково.

Тарас і сам бачив того, хто знімав. Той тримав телефона і щось варнякав сусіду про стрім, трансляцію і тік-ток. Вічко камери було достоту як дуловий зріз, що дивився на Тараса, а він стояв і згадував чомусь, як сам дивився відос зі звільненням Харківщини, де пафосна нахабна брехня про те, як українці з Росією один нарід, стяглася одним великим шматком лайна, варто було лишень смикнути — і під нею виступило те пророцтво, що зараз згадалося так, ніби то були його власні слова, писані колись в іншому житті — такому далекому, що не можна було і згадати, чи воно справді було його, чи колись наснилося. Він навіть обличчя тих хлопців пам’ятав так ясно, ніби вони були з його підрозділу, і те, як старший з них крикнув, ніби закляття, що мало вичистити звільнену землю від залишків сморіду брудного руського духу…

Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!

Тарас підніс до рота цигарку, затягся, побачив, як хтось з руських підіймає та наставляє на нього автомат, аби без фокусів — теж стандартна процедура, — і на мить знову почув ту дурну пташину, що тоді, у ранок після материної смерті, віщувала йому долю та калатала дзьобом у скло. Тільки тепер вона билася у грудях — швидко, болісно, самовіддано. Неспинно.

“Вмерти, — подумав він, — вмерти як слід мало кому виходить. Жити теж, але вмирати важче”.

— Давай уже! — крикнули йому. — Не тяні рєзіну!

Тарас глибоко втягнув солодке після гіркого диму весняне повітря.

…За вас правда, за вас сила і воля святая!

Він не почув пострілів. Тільки різкі, болючі поштовхи у грудях, що ще тремтіли від власного крику, і гострий до нестерпного жаль, що вже не встигне, не зуміє намалювати все це: вербові гілки, що виростали просто з неба, синьо-жовту голосну пташку, що криком віщувала не просто весну, а саму перемогу життя над смертю, а правди над брехнею, але все це вже було намальовано більшою, могутнішою рукою. Нема про що було жаліть.

Земля прийняла його тіло до себе, як зернину у чорну натруджену долоню, що він так багато їх малював за життя. А душа…

Душа його була на вічній волі.