Поклик серця*
Поїдеш? – її погляд був тривожним і з відлунням надії, що таки передумає.
Він мовчав, насупившись, думав. Сполотніла, але у дзеркало не дивилася.
Гречка сьогодні була смачна, розсипалася, пахнула вершковим маслом, як у дитинстві. Він мовчки їв. А вона дивилася на нього.
Вона знала, що її погляд важко витримати, а тут ще ці розмови.
Він був звідти родом, він там ріс, і його дитинство було там, а не десь. Донеччина.
Вона підійшла до одвірка, схилила голову на руки, підняті догори, уперлася чолом, вона б розплескалася невидимою стіною у тому одвірку, але він, цей чоловік, він такий, його не втримаєш. Як треба – через вікно вийде. Розвернулася, наважилася.
Це точно твоя війна? – запитала вона і більше не питала. Затихла.
Одного погляду його вистачило, як він поглянув на неї.
Звісно, вона як жінка, переживала. Сам собі обирав істеричку, бо крім того, вона була живішою, аніж інші жінки. О, з нею ніколи не було нудно! А тепер вона точно просто так його не випустить.
Він мовчки доснідав, взяв тарілку і підійшов до мийки. Акуратно помив і поставив до мисника. А вона стояла і дивилася на нього, вивчаючи рухи, потилицю, і впираючись очима у спину.
Він мовчав. Дзвеніли шибки, тихо шкварчало радіо, шелестів рушник, він витирав руки.
Йди сюди, – промовила вона тихо і ніжно.
Підійшов, став, поглянув на неї.
Що, вивчаєш мої зморшки? – подумала вона, але натомість взяла свої долоні і ніжно торкнулася його щік.
Вона знала відповідь, і питати було зайвим.
Вона знала давно, звідки ці складочки у кутиках очей, тонесенькі, глузливі.
Я знаю, що це не надто доречно прозвучить нині, – прошепотіла.
Вона знала, що він поїде, що його чекають, він потрібен. І його досвід і знання нині на часі. А колись думала, що просто протирав штани, обравши професію.
Вона тримала його обличчя, потім її руки ковзнули у волосся, запам'ятовуючи його м'якість.
Ти, головне, бережи себе, – сказав він, – а ми робитимемо свою роботу.
Обхопила за шию, притиснулася, замовчала.
Вона хотіла сказати першою йому це, а сказав він – бережи себе.
Дзвеніла тиша, у шибку стукнула пташка.
А, і, забув сказати, – на вухо прошепотів він. – не їж гриби, яких не знаєш,
Я з' їм, трохи, – прошепотіла вона. – Ти переживаєш, чи що?
Чи що, – гаряче дихання на вухо.
"Слухай, я розумію, що ти потрібен. Я розумію, що ти чоловік, який не ховатиметься. Але мені від того нині не легше. " – неслися її думки.
А кому легше нині? – міг сказати, але у тиші обійняв, наче рідну.
Пора.
Пора. Пора.
Ми на своїй землі
Будь сильним, як дуб
Коріння уже пустив
Тримається міцно
В тобі стільки сили,
Що їм буде тісно
Ти зможеш, я знаю,
Я вірю, як не проси,
Не зникнуть ці голоси
Мого і твого міста
І кожен на свому місці
Дай руку потисну!
Ми на своїй землі!
Нема чого боятися!
Ми на своєму!
А не до чужих!
Ми проростемо!
Корінням зачіплятимемося!
Ми вистоїмо! Стане сил!
Над нами наше небо!
І Бог не теля
Над нами наше сонце!
Під нами наша земля!
– Мамо, а сьогодні вже мир? – Олька сонно повернулася, і я укрила її ковдрою.
– Спи, доню, ще рано, – відказала я, очікуючи звісток від чоловіка. Не в мережі. Що ж… На те він і чоловік, щоб іти, коли треба, і давати відсіч ворогу.
– Мамо, а коли? – запитує Оля сонно, і я не знаю, що їй відказати.
Вмощуюся поруч неї і витягую руки до стелі, розглядаючи пальці. Подумки тримаю небо руками. Небо над ним, над Україною, над землями пращурів.
Оля вислизає на горщик, і я розумію, що вона вже не схоче моститися. Чвалаємо на кухню, відсовую штори, поглядаю надвір.
– Мамо, а наш тато, він – герой? – запитує Олька, відсовуючи стілець, сідаючи до столу. Донька завжди терпляче чекає, коли я прийду до тями, відгонячи інші думки.
У голові лише слова чоловіка – «ми їх виб’ємо» у матерньому варіанті. І десь там він, з іншими чоловіками, у службовому відрядженні, як жартує.
– Олю, ходімо, вмиємося, почистимо зуби і я приготую сніданок, – кажу доньці.
– Мам, а чому не можна їсти зубну пасту? Вона така смачна – каже Оля, чистячи зубки, – вона ж полунична.
– Доню, зубна паста не з полуниці, зубна паста зі синтетичним смаком ягід, але там ягід нема зовсім, – пояснюю я доньці.
– А я була придумала дещо, пам’ятаєш, ти казала, що татко має приїхати? То я йому готувала сюрприз.
Цікаво, що цього разу вигадала Оля.
– То він уже є? Готовий? – спитала я доньку, щоб дізнатися, що ж там таке готувалося для тата.
– Майже, але якщо зубну пасту не можна їсти, то не готовий, – відказала донька.
Ми почистили зуби і пішли на кухню. Я помішувала вівсянку і варила на сніданок яйця і какао з молоком.
Оля малювала у альбомі.
– Мам, то наш татко герой? – ще раз запитує донька.
– Звісно, герой – кажу я.
– Тоді я йому таки подарую це!
Оля біжить до кімнати і приносить коробку, відкриваємо її а там – печиво, цукерки, іграшки від кіндерів – найбільші скарби доні.
– Я думала йому зробити власноруч тістечко – ось, печиво, перемазати зубною пастою, як кремом, але ти кажеш, що воно неїстівне буде… то я лишу так.
Дитина складає подарунок тату – тату – героєві, який виб’є усіх ворогів. Я обійняла Ольку, скарби віддасть героєві. Це правильно.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!