Аромат троянди

Червень 1897 р.

Сон, що дбайливо оберігав півострів протягом останніх місяців, нарешті, скінчився. Яловець наповнював повітря лагідним ароматом хвої, а величаві гори зняли свої білі капелюхи й звільнили стрімкі потоки річок, що побігли долу. У їх підніжжя вирували жовті, червоні та зелені кольори квітів і трав, а темно-блакитне море виблискувало на сонці сріблом пінявих хвиль. Навіть схід та захід, що в інших місцях дивляться один на одного вороже, жили тут у злагоді, наче брати-близнюки, поєднані між собою звивистою лінією берега Чорного моря.

За двадцять шість років свого життя, Лариса Петрівна Косач зростила міцний дух у своєму тендітному тілі. Вона давно звикла до болю — одвічного супутника свої хвороби. Тепер же, дихаючи духмяним кримським повітрям, вона відчувала як до неї потроху повертаються сили.

Але це був лише початок її власного пробудження. Сірі та похмурі дні все ще були не рідкістю. Дні, коли море відчайдушно билося об берег, а душа прагнула вискочити з клітки тіла. Коли гуляючи набережною Ялти, вона могла лягти просто посеред дороги, щоб хоч якось перевести дух й набратися сил.

Її раптові перепочинки вже не дивували тутешніх мешканців: не підбігала юрба людей, не здіймалася метушня навколо лежачої обабіч дороги відомої поетки. Всі знали, що пані Леся Українка вирішила взяти трохи часу на відпочинок і треба лише поцікавитися, без зайвої драми, чи потрібна допомога.

Проте нікого не виявилося поруч з паном Мержинським в той день, щоб пояснити що до чого. Побачивши молоду дівчину, що лежала нерухомо прямо на бруківці набережної, він зірвався з місця й побіг до неї.

Сергій Костянтинович Мержинський щойно приїхав з Мінська боротися з сухотами. Його стан дедалі погіршувався й треба було вживати заходів. Як активний громадський діяч, він все переживав, що у маленькому курортному містечку швидше згине від нудьги ніж від хвороби легенів. Але врешті погодився дізнавшись, що саме у Ялті проходить лікування Лариса Петрівна Косач, відома в Наддніпрянській та Західній Україні поетка. Людина великого розуму та здібностей. Цікавим в її особистості для Сергія здавалося й те, що пані Леся була шляхетного роду, але поділяла погляди марксистів, ставала на захист прав звичайного люду. На кінець, Мержинський отримав спеціальне доручення від керівництва партії, що стосувалося розповсюдження їхніх революційних ідей на територію Київщини й пані Косач могла стати у цьому в пригоді.

Леся розплющила очі, бо хтось плюхнувся поруч з нею і схопив за плече.

— Тільки не бийте по обличчю! — миттєво вигукнула вона.

Поруч з нею на колінах стояв молодий чоловік, приблизно одного з нею віку, з темними кучерями, густою бородою та збентеженими очима, що нагадували дві блакитні перлини. Ці очі змусили загубитися на мить й саму Лесю. Засліплена золотом сонячних променів, їй здалося, що вона бачить справжнього янгола.

— Перепрошую?.. — несподіване прохання дівчини, яка тепер виглядала вельми бадьоро, змусило Сергія зніяковіти.

— Трапляється люди думають, що я лежу непритомна, й можуть в кращих своїх прагненнях надавати мені ляпасів.

— Я не хотів…

— Тобто ви не думали рятувати моє життя? — усміхнулася йому Леся.

— Хотів, але не збирався вас бити! — відповів Сергій обурено.

— Се добре! Не могли б ви допомогти мені підвестися? Гадаю, для подальшої розмови мені більше личитиме вертикальне положення тіла, — він підвівся з колін і допоміг Лесі, потягнувши її за руки, — Гарно дякую, пане. Зі мною все добре, не переживайте.

— Вибачте, що налякав, — до Сергія поверталася його звична впевненість, — Мені здалося, що вам конче потрібна допомога.

— Мені інколи треба перепочити на шляху. Один варшавський лікар дав мені якось пораду: «Jeść, spać i nic nie robiç». Де се все дозволити собі, як не на курорті? — кепкувала Леся.

— Ваша правда, — він посміхнувся й продовжив, — Дозвольте відрекомендуватися. Сергій Костянтинович Мержинський, службовець Державного контролю Лібаво-Роменської залізниці. Щойно приїхав з Мінська їсти, спати й нічого не робити.

— Лариса Петрівна Косач. Дуже рада знайомству! Який цікавий збіг — я, власне, чекала на вас. Мені написали про ваш візит з «Рабочей газеты», — вона простягнула йому руку, тепер для офіційного знайомства і Сергій обережно потиснув її.

Тільки зараз він помітив заважкі, як для такої тендітної постаті, рухи. Вона стояла спираючись на палицю і йому здалося, що вона зроблена з коштовного кришталю. Але її впевнений голос, щира посмішка та здоровий рум’янець на білосніжній шкірі виблискували сильним духом, створюючи дивний контраст.

— Він хоче налагодити видання своєї газети у Києві й просив мене переговорити з вами щодо цієї справи, — скінчила Леся.

— Саме так. Я хотів шукати зустрічі з вами завтра. Завітати до вашого помешкання, щоб представитися й обговорити це.

— Добре. Що ж, тоді завтра й зустрінемося! Приходьте до нас вечеряти. Я зі своєю тітонькою живемо в Чукурларі на дачі Ліщинського, вулиця Катерининська.

— Дякую. Для мене це велика честь.

— Ви чуєте цей аромат троянд? — запитала Леся озираючись навколо.

— Ні… — розгублено відповів Сергій на раптом дивне питання нової знайомої, — Хіба що морську сіль.

— Дійсно, троянд ніде не видно. Можливо, морське повітря сприяє розвитку нюху. Що ж, тоді до зустрічі завтра, Сергію Костянтиновичу, — сказала Леся знову демонструючи посмішкою красу своєї душі.

— До зустрічі, Лариса Петрівно.

Леся йшла озираючись, шукаючи джерело аромату. Вона ж зовсім не вигадала це! Але чим далі вона відходила від місця зустрічі з Сергієм, тим слабшим ставав аромат квітів.

Ввечері, сидячи на веранді й спостерігаючи захід сонця над Чорним морем, вона не чула геть нічого з того, що розповідала їй тітка. Лише одна думка оберталася навколо в її голові: «Таких очей у людей не буває». Леся пила каву, дивилася на рожеве сонце, що фарбувало небокрай, і на море яке сьогодні здавалося їй не таким темним як раніше.

***

Коли наступного дня до помешкання Лесі завітав Сергій, у повітрі знов відчувся солодкий аромат троянд. Вона роздивлялася, чи не ховає пан Мержинський за спиною квітів, чи може полюбляє приколювати пелюстки до власного костюма. Але нічого подібного не знайшла. Можливо, парфум? Занадто стійкий та сильний аромат. Леся не могла знайти логічного пояснення.

Правильні риси обличчя, його красиве густе волосся й дивовижні очі приковували погляд, захоплювали Лесю своєю бездоганністю. Час від часу вона відводила очі, щоб не здатися неввічливою. Її м’язи тремтіли й вона помітила якийсь дивний, незвичний для себе піднесений настрій. Їй хотілося посміхатися та жартувати над кожним його словом.

Після вечері вони сиділи за кавою на веранді будинку, в якому жила Леся, та обмінювалися враженнями щодо Ялти, її кромішньої провінційності та тутешнього клімату.

— Я зі своїх апартаментів геть нічого не бачу. Ані цих шалених, як ви зволили висловитися, заходів сонця, — жалівся Мержинський, — Ані моря взагалі. Зранку спробував купатися, як рекомендували лікарі, — продовжив Сергій, — Але вода настільки холодна, що я не розумію як в неї зайти далі ніж по коліна. І комарі тут дуже злі. Ви помітили?

— Не мала такої щасливої нагоди, — відказала вона й зловила черговий здивований погляд Сергія, — Я під владою злого тирана — власного тіла. Злість його кісток мене бентежить майже постійно. Я була б рада ліпше мати погані стосунки з комарами, проте сього не судилося.

— Я захоплююсь вами, пане Лесе. Навіть власну хворобу ви описали так поетично — вони подивилися один на одного, й Леся, кокетливо посміхаючись, кивнула на знак подяки.

— Ви знаєте про нашу «Рабочую газету», що ми видаємо у Мінську, — Сергій поставив свою каву на стіл й перейшов від балачок до ділової розмови, — Тож, я привіз вам декілька її примірників, щоб ви мали змогу ознайомитися з нашими ідеями. Діяльність партії не подобається владі та це лише посилює моє переконання — за нашими ідеями стоїть прогрес всього суспільства. І я говорю про людське суспільство загалом, не лише про Російську Імперію. Саме за відсутністю класової нерівності ховається соціальна злагода. І я мав насолоду почути, що ви поділяєте наші погляди. Але хотів переконатися в цьому особисто.

Леся помітила, як змінився його голос, коли він вдався до гострої політичної теми. Тепер він лунав жорстко, владно. Вона легко уявила пана Мержинського перед натовпом з палкою промовою про свободу, рівність та братерство. До краси його блакитних очей додався блиск того праведного гніву, з яким архангели карають грішників. Лесі знадобилося кілька секунд щоби перевести подих та повернутися до суті розмови.

— Я мрію побачити мій український народ вільним, — вона зосередилася поглядом на квітці, що стояла на столі, бо дивитися йому просто в очі й думати одночасно було непосильним завданням, — Не тільки від утисків влади та поміщиків, але й від злиднів. Водночас, я не плекаю жодних ілюзій щодо відсутності класової стратифікації. Так, рівні можливості для кожного — се та ціль, в досягненні якої я буду рада допомогти вам і нашим спільним друзям. Але історія не знала такого суспільства, де не було би багатіїв та бідноти. Низка ідей пана Маркса видається мені дещо утопічною.

— Це цілком можливо, запевняю! — спалахнув Мержинський, — Ось ви кажете про свободу українського народу, але якщо люди відмовляться від своїх національних забобонів і не буде більше українців, росіян, чи то білорусів…

— «Забобонів»?! Чи все-таки культурних особливостей? — перервала його Леся, — Ви не зможете стерти душу народу, навіть якщо се вельми схочете зробити. Не зможете забрати мову, якою я співаю своїх пісень та шепочу молитви. Стільки разів нас змушували забувати рідні слова, — вона говорила завзято, аж навіть плескала долонею по коліну, — навертатися в іншу віру та вести братовбивчі війни. Тепер як ніколи важливо боронити наші нації! — Леся важко зітхнула, звільнившись від болючих роздумів та переживань, — Вибачте, що дозволила собі вас урвати, але я українка й мені болить доля мого народу й те, як ми зберігаємо нашу спадщину, наш дух. Що б я робила і де б я сьогодні була без своєї України?

Сергій мовчав. Вона явно збила його революційний запал.

— Ні, ви не думайте, що я засуджую вас чи марксизм. Зовсім ні, — знов заговорила вона, — Любов до людей та прагнення побудови нового соціального устрою за якого більшість живе у достатку — се, безумовно, світла й добра мета, яку я цілком поділяю. Інші речі, додані не стільки економістами, скільки радикалами-ідеологами: відсутність націй, відмова від притаманних їм традицій, чи від віри — се я не можу прийняти.

— Як довго ви затримаєтесь у Ялті? — він подивився на неї й посміхнувся, — Хочу розуміти скільки в мене є часу, щоб продемонструвати вам, що інакше неможливо побудувати суспільство майбутнього.

— Поки не вирішила. Але так, ми маємо час, — сказавши цю останню фразу Леся відчула, як її серце почало битися частіше. Вона не знала, чи пан Мержинський має переживання подібні до тих, що роздирали її, коли вона дивилася на нього, відчувала його трояндовий запах, слухала мелодію його голосу. Але думка про те, що вона буде «мати час» із ним змушувало тремтіти струни її душі. І нехай вони будуть в чомусь не згодні, мати розбіжності в поглядах, але Леся вже знала — цей янгол посланий для неї.

***

Серпень 1897 р.

— Я хочу прочитати вам дещо. Це п’єса «Блакитна троянда», яку я написала рік тому. Вона ще не була зіграна. Її бачили лише мої близькі друзі й мене цікавить Ваша думка.

— Пані Лесе, для мене це велика честь. Залюбки!

Години полетіли непомітно. Сергій слухав, а Леся натхненно читала. Вперше за місяці їхнього товариства, вона допустила свого нового друга до найсвятішого, що в неї було — її роботи.

Орест

Що ти робиш?

Любов

(Випиває отруту)

Так треба! Тепер уже не бійся, нічого не буде.

Орест

(робить зусилля, встає і нерівним, ненатурально швидким кроком біжить до Люби, тая заточується)

Що ти зробила? Рятуйте! Хто там? Мамо, рятуйте!

Любов

(Падає)

Мовчи… і ти мусиш… за мною… Беатріче твоя… квітка… троянда блакитна… так треба…

— Се кінець, — сказала Леся й поклала папірці на стіл.

— Це прекрасна історія! Психологізм драми вражає. Виявляється, ви не тільки володарка рими, але й прози так само!

— Дякую! Але… мені здалося, що здебільшого ви все проспали. Ви сиділи з закритими очима та навіть не ворушилися.

— Я дивився п’єсу! — заперечив їй Сергій, — Сцени в мене, як і акторів не було, тож я малював дію самостійно. Це, знаєте, потребувало деяких ментальних зусиль. Але ваш голос — кращий за всіх акторів. П’єсу треба ставити. Я маю до кого звернутися в Мінську. Треба буде зробити переклад…

— То ви не спали?

Сергій склав руки на грудях, очі забігали — він щось пригадував.

— «Без риску все життя людське було б нудне, як осінній дощ» — він цитував почуте, — «Боятися його — значить боятися життя, — в кожній кар’єрі, в славі, в коханні — скрізь риск. Навіть в приязні буває риск», — може не дослівно, але близько до того. Закарбувалося.

— Добре, тепер вірю! — Леся засміялася.

— Ми засиділися. Мені час йти. Я планую завтра піднятися на Ай-Петрі. Можемо погуляти містом післязавтра і поговорити про п’єсу.

— Я піду з вами на Ай-Петрі.

— Як це? — Сергій сторопів, — Ні, не можна! Це серйозне фізичне навантаження. Я не певен, що сам впораюся, а для вас то буде справжнім іспитом.

— Се вирішено. Я йду з Вами. Лише трішки зіпсую вам прогулянку, бо частину шляху проїдемо верхи.

— Ну що ж, воля ваша. Як завжди буду дуже радий вашій компанії, але все-таки спершу подумайте добре.

Наступного дня вони разом піднялися на Ай-Петрі. Леся не відчувала жодного болю, лише натхнення. З кожним днем її самопочуття ставало дедалі кращим. Чого не можна було сказати про її друга, який заходився кашлем, особливо після їхнього підйому.

Вони стояли поруч одне одного біля урвища на самісінькій вершині гори. Леся смакувала солодкий аромат троянди, краєвид узбережжя й свободу, яку дарував вітер.

— Чому вам запам’яталися саме ті слова про риск? — запитала Леся, беручи Сергія під руку.

— Ох, пані Лесе… — він зітхнув, — Я мрію про країну без панів, де люди будуть рівні у своїх правах. В моєму житті багато ризику. Але воно однаково схоже на «осінній дощ», — він замовк на мить, але відчув допитливий погляд Лесі, повернувся до неї та продовжив, — Я не готовий ризикувати заради свого кохання. Бо це ризик тим, що мені не належить: здоров’ям іншої людини, її можливим щастям…

Серце зайшлося у вальсі. Невидима, потужна сила змусила її зробити зайві півкроку до нього, наблизитися впритул і міцніше схопити руку. Леся ледве стрималася щоб не зробити так само, як головна героїня її п’єси — кинутися в обійми коханого з криком: «Люби мене, я щастя хочу!». Вона хотіла відкрити йому серце, сказати про свої почуття. Нехай вони обидвоє важко хворі й не зрозуміло скільки їм ще залишилося жити на цьому світі. Це не має жодного значення!

Леся потопала у блакиті його очей. Кров прилинула до обличчя, коли вона повільно, боязко потягнулася до його губ. Вона вже відчувала тепло його подиху. Аж раптом Сергій одвернувся.

— Я не можу дозволити собі ризикувати найдорожчим — життям коханої людини. Щастя неможливо побудувати зі мною — людиною, яка є хворою на сухоти.

Відчуття легкості й приємної тривоги змінилося розгубленістю. Налякана стояла Леся біля урвища. Вітер задмухав ще сильніше, ніби зненацька забажав збити її з ніг, повалити, розтрощити. Вона не знаходила слів, лише відчувала як б’ється всередині душа, наче в істеричному припадку.

***

Лютий 1901 р.

Самотня свічка освітлювала вбогу кімнату в домі на розі Михайлівської та Широкої вулиці у Мінську. Крихітний вогник, що танцював на м’якому воску, був єдиним другом та вірним помічником для Лесі останні місяці. Його світло давало їй змогу вихлюпувати на папері всі ті слова, що вона так хотіла сказати, всі ті почуття, що переповнювали її та просилися назовні.

Після прощання в Ялті чотири роки тому дружба Лесі й Сергія не згасла. Він відвідував її в родинному хуторі Зелений Гай на Полтавщині, так само як і Леся приїздила до Сергія в Київ та Мінськ. Вона все сподівалася.

Всі ці роки Сергій Костянтинович допомагав їй у професійному становленні. П’єса «Блакитна Троянда» була поставлена у Мінську, а у столичному журналі «Жизнь» з’явилися кілька її літературознавчих статей. Ім’я Лесі Українки вийшло за межі України.

Одного дня, в сп’янілому відчаї від розлуки, вона написала листа: «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу…». Проте вона так і не відправила його.

На початку січня 1901 року Леся отримала повідомлення з Мінська. Не дивлячись на мерзенну зиму та погіршення власного здоров’я, цей лист зірвав її в дорогу. Її блакитна троянда зовсім зів’яла і Леся мусила бути поруч.

«Все буде добре. Скоро ми з вами поїдемо лікуватися у Швейцарію, — казала вона коханому, — Там нас обох швиденько приведуть до ладу». Але Леся бачила, що це кінець. Хвороба Сергія взяла над ним верх. Вона змочувала його чоло одеколоном й багато читала вголос. Не давала бути на самоті вдень, удавала, що все добре, все як завжди.

— Лесе… Підійдіть, прошу, — прошепотів Сергій.

— Я тут, — вона підійшла до хворого, геть знесиленого коханого й присіла поруч.

— Я хочу, щоб ви дещо для мене зробили.

— Все, що хочете.

— Треба написати листа… Звільнити душу, поки є час.

Вона взяла свічу, папір і перо та приготувалася записувати.

— Лист до пані… Тучапської.

Писати сам він вже не міг. Леся стала його руками. Ними він виводив прощання з коханням всього свого життя.

Вони провели весь день, з першої години й до десятої вечора в намаганнях скласти цей лист. Не дивлячись на стриманість мови цього послання, Леся читала поміж рядків прощання й надію лише на одне — почути бодай щось навзаєм від любої серцю жінки перед смертю.

— Напишіть щось від себе наостанок, що будете вважати за потрібне, — сказав він, коли листа таки було завершено.

Леся пересіла за стіл, що стояв зовсім поруч з його ліжком, і виконала волю свого янгола. Вона написала пані Вірі Тучапській, що Сергій «не чув вироку, але відчуває його» й благала дати відповідь якомога швидше.

Леся проводила ночі в роботі, бо її вірші слугували єдиною можливістю дати волю своїм почуттям. Одна з таких нічних втеч до друга-вогника дала народження Міріам, що розпачливо співала свою пісню серед пустелі на сторінках поеми «Одержима».

Солодкий запах троянди щез. Вона доглядала за своєю квіткою, поки не впав її останній пелюсток. На дворі стояла темна й холодна ніч, що огорнула все навкруги міцним, глибоким сном.