Іти і повертатися

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Ліна Костенко. «Крила»

– Добридень. Раді вітати вас у «Тревел Юніверс», – дівчина відірвалась од монітора, глянула на мене поверх окулярів.

– Доброго ранку. Я за записом, – усміхнулась адміністраторці.

– Ваше прізвище?

– Діна Маленко.

– Секунду, – пальці адміністраторки пурхнули по дисплею. – Так, знайшла. Все правильно. Гм… Перепрошую, але у Вітольда Дайліде термінова нарада. Зачекати можете? Чи записати вас на інший час?

Я замислилась. Насправді поспішати нема куди, але й просидіти весь день, нудьгуючи в очікуванні, теж не найкраща перспектива.

– Як гадаєте, затягнеться надовго?

Адміністраторка глянула на годинник, що проєктувався просто посеред холу і повільно плавав від стіни до стіни. Цифри показували п’ять хвилин на десяту ранку.

– Думаю, ні. Радяться із сьомої.

– Добре, зачекаю.

– Прошу, – дівчина вказала на канапу та столик у кутку. – Стіл інтерактивний: новини, соцмережі, відео подорожей, кав’ярня – все до ваших послуг.

– Дякую.

Крізь скляні стіни хол заливало сонячне світло, хоча зовні будівля виглядала звичайною мішаниною керамобетону, заліза та вуглепластику. Стелю прикрашало зоряне небо – зірки м’яко світились і мінились барвами, у безодні мчали цятки кораблів.

– Чудовий інтерактив, – похвалила я.

– Це прямий монітор, у нас камери на орбіті. Небо-онлайн, – не без гордості відгукнулась адміністраторка.

Я зручно вмостилася на канапі. Та одразу підлаштувалася, пінополіуретан огорнув тіло і, здається, підвищив власну температуру.

«Клієнтоорієнтовано», – зауважила мимохіть. Погортала меню, спинилася на капучіно із чизкейком. Доки чекала замовлення – перечитала огляди турів. І вистачає ж у людей коштів на всі ці екзотики. Тут хіба по роботі подорожуєш, ет…

– Ваше замовлення, – офіціант ступав настільки тихо, що я не помітила його наближення. Очікувала андроїда чи якогось робота. Ач, ні, справжні люди. Направду, сервіс – дивовижний!

Трясця! Настільки смачного чизкейку не куштувала ніколи. А аромат капучіно – просто голова обертом! Не здивуюсь, якщо зі справжнього молока, а не концентрати оті всі.

Ласуючи смаколиками, певно, відвернулась од реальності, бо отямилася лише від доторку до плеча.

– Га? Що трапилось?

– Діно, з вами все гаразд? – вії адміністраторки тріпотіли.

– Так, даруйте, задумалася просто. Все добре, вибачте ще раз.

– Буває. Пан Вітольд звільнився і вже чекає вас.

Я зиркнула на годинник, що наразі пропливав упоперек Чумацького Шляху. Двадцять п’ять на десяту. Кивнула.

– Дякую.

– Туди, будь ласка. Так-так, оте коло, просто під Юпітером. Ви вперше?

– Загалом – ні, маю досвід. Однак не скажу, що полюбляю, – вичавила я посмішку й рушила до порталу.

***

Вітольд Дайліде виявився зовсім не таким, як у гламурних пресах. Розпатланий, знервований, краватка звисає і нагадує зашморг на шиї вішальника – я бачила таке на старезних гравюрах. Напевне, і піджак був розстебнутий, проте бізнесмен устиг застібнути ґудзики. Окрім запонок, з якими саме порався.

Я вигулькнула з порталу позаду крісла. Перед ним стояв стіл, на стільниці, як і на стелі холу – мапа Галактики. Картинка, щоправда, статична, однак деякі планети підсвічені зеленим. І одна – червоним.

Точнісінько посередині – голографічна модель космічного корабля. І самотній, проте величезний лептоп перед кріслом господаря кабінету. Ото й усе оздоблення кімнати, ну, звісно, окрім крісел навколо столу.

– У холі інтерактив цікавіший, – повідомила я, ніби для Дайліде нині це мало значення, і додала: – Доброго дня.

– Діна Маленко, гадаю? Вітаю вас, прошу, сідайте, – Вітольд окреслив широке півколо. – Де забажаєте.

Сам господар урешті дав раду запонці і примостився на своє робоче місце. Я підійшла ближче і всілася за три крісла від нього.

– Кави?

– Ні, дякую. Давайте одразу до справи.

– Не заперечую, – Вітольд зітхнув. Зрозуміло, що він би залюбки взявся за будь-яку іншу справу, окрім цієї. Дайліде помовчав і продовжив: – Як ви зрозуміли, ми шукаємо добровольців для роботи в Позаземеллі. Бували?

– Так, випадало. Допомагала колоністам Гранд-Вірджинії та Нова-Сіті.

– Це добре. Тобто, стрибки переносите нормально?

– Так.

– А як щодо польотів?

Я на мить сторопіла. Тобто як – польотів? А портали? Зусиллям волі опанувала себе, відповіла якомога стриманіше:

– Не випадало. Та гадаю, це не надто відрізняється од порталування.

– Ваша правда. В загальних рисах механізм приблизно однаковий. Диявол у деталях. Але не вантажитиму вас цим, тим більше, справи то не стосується. За фахом ви… – Дайліде торкнувся лептопу.

– Архіваріус. Бібліотека Вернадського.

На обличчя Вітольда набігла тінь, здавалося – він здивувався.

– Як гадаєте, це допоможе в умовах невизначеності?

– А як ви гадаєте, які знання знадобляться в умовах невизначеності?

Дайліде пожував губами, смикнув вузол краватки.

– Мушу визнати – маєте рацію. Не знаємо. Але я більше на інженерів розраховую, кібернетиків, фізиків, техніків урешті.

– І всі вони спасують там, де знадобиться… гм… фольклорист. Чи філософ, еге ж? – я посміхнулася просто йому в очі.

Вітольд погляду не відвів. Почухав перенісся. А я докинула:

– Якщо не помиляюся, кораблі класу «Ікар» розраховані на двадцять п’ять осіб. Ви ж не візьмете на борт усіх двадцять п’ять кібернетиків.

– Чому ви згадали про «Ікар»? – здивувався візаві.

– О, це просто. Гадаю, він у вас на столі не просто так. Ще й точнісінько на Каллісто. Відправна точка?

– Діно, ви дуже кмітлива людина, – Дайліде помовчав. – І вам вдалося мене вразити. Так, летітиме «Ікар». І так, місія вирушає з Каллісто.

– То яка ж мета?

– Розумієте, інформація не для широкого загалу.

– Тобто треба дати підписку про нерозголошення?

– Ні, що ви! Обійдемося без зайвих бюрократій. Достатньо того, що ви пообіцяєте не розголошувати. Звісно, якщо з цього кабінету наші шляхи розійдуться. Але я вже до цього не схильний.

– Я – тим більше.

– Тож… Нещодавно ми разом зі «Спільним Космосом» відкрили новий світ – Енігму. Не дивуйтесь, наразі про це відомо дуже небагатьом. Так от, наш портал там справно пропрацював місяць, та раптом припинив роботу в обох напрямках. Три місяці тому рада «СК» відрядив туди ремонтну бригаду. Досі жодних звісток від них немає. І портал не запрацював, тобто із завданням вони не впорались.

Дайліде перевів подих. Тицьнув у лептоп – і просто зі стільниці вигулькнула пляшка води. Питально повів бровою. Я відмовилась. Вітольд напився і продовжив:

– «СК» зі скрипом погодився на ще одну спробу, хоча Енігма – дуже багатий і перспективний світ. От, шукаємо добровольців для чергової експедиції. То що, ви готові придбати квиток в один кінець? Найімовірніше в один. Бо на зворотний рейс енергії забракне.

Я замислилась. А чи насправді я готова кинути все й попхатися на край Усесвіту, чи де там та Енігма розташована? Власне, а що кидати? Запилюжені архіви? Порожню квартиру, де навіть таргани жодного разу не завелися? Батьки ризикнули й сновигають преріями під світлом зорі Барнарда. То що ж мене тримає на Землі? А такі шанси випадають ой як рідко.

Поки я розмірковувала, Вітольд не зронив ані слова. Мабуть, розумів, що вибір не з легких. А може, й ні, і я занадто добре думаю про нього. А насправді Дайліде будував власні плани.

– Напевне… Так, згодна.

– Дякую. Втім, можливо, вам треба порадитися з кимось? Зважити все ще раз? На кін же поставлене ваше життя.

«Не тільки це, Вітольде. Твоя репутація – теж. Твоя і твого геніального діда Маріса Дайліде – винахідника порталів та засновника корпорації «Тревел Юніверс», хоча турбізнес – найпевніше тільки прикриття. Однак ми про це мовчимо. Я – тому, що й так досягла бажаного, ти – бо ніхто в таких іграх не розкриває всіх карт».

– Ні, не треба. Рішення остаточне.

– Добре. Зараз мої люди введуть вас у подальший курс справ і забезпечать усім необхідним. Старт – завтра.

– То коли ж виліт на Каллісто?

Дайліде всміхнувся і торкнувся лептопу. Одна зі стін зробилася прозорою. Я тихо зойкнула. Панорама за склом вражала – кам’яниста рівнина простяглася на кілька кілометрів і впиралась у мінливу стіну. Далі, за прозорою перепоною, вгадувався лід і пил. А над ними заступав ледь не весь виднокрай величний Юпітер.

***

Голова розколювалась, і страшенно кортіло блювати. Якби знала про наслідки – не лягала б у той гіперсон. Зараз тиждень польоту крізь крижану порожнечу здавався не таким і страшним випробуванням.

Я застогнала і підвелась у ложементі, подивилась на монітор стану. З купи графіків і даних заледве спромоглася виснувати – я жива. І більш-менш нормально функціоную. Здається, медична техніка помиляється: насправді я померла, а допіру повстала з мертвих.

І як узагалі літали перші астронавти-міжзоряники? Б-р-р-р.

Вивела на стелю зображення оглядових камер. Перше, що впало в очі – жовто-зелено-синя кулька планети, кинута у безмежні хвилі космічного океану. Пливе собі потихеньку посеред одвічної чорноти. Обабіч, ледь не симетрично, чотири супутники – по парі з кожного боку. Ліва пара – майже впритул, ніби сіамські близнюки, мабуть ще й на спільній орбіті. Права – на добрячій відстані, і точно мають різні траєкторії. Якась дивна гармонійна дисгармонія.

Я пошукала поглядом зірку, однак не зайшла, певне, місцеве світило десь позаду «Ікара», за межами огляду камер.

Енігма швидко збільшувалась і насувалася, виштовхуючи імлу з поля зору. Здається, онде майнула хмарина.

Красиво, хай йому грець!

Ожили гучномовці, і від несподіванки я ледь не впала з ложементу.

– Вітаю, колеги! – за голосом ледве впізнала капітана. – «Ікар» виходить на орбіту Енігми. Згідно з розрахунками за сім годин будемо на поверхні. Готуйтесь.

***

У кімнаті нарад було спекотно й людно, відтак у всі вікна задував легкий вітерець. Біля дошки, що дуже нагадувала прадавні шкільні, тупцяв префект поселення Гаспар Перез. Зовнішністю сеньйор теж скидався на архаїчного вчителя – лисий коротун із краваткою, не сумісною з кольором сорочки. Піджак Гаспар зняв і повісив на спинку стільця.

– Атмосфера ідеальна для нас, – провадив префект, – уміст кисню заледве на відсоток більший, ніж на Землі, азоту, відповідно, на стільки ж менше. Вміст решти газів узагалі різниться в межах статистичної похибки.

Перез замовк і витер із чола краплину поту, що намагалася зірватись на масивні окуляри. Зітхнув і продовжив:

– Ото, мабуть, і вся стабільність планети.

– Тобто? Як так? – вигукнув хтось із новоприбулих. Хто саме – я не збагнула, не встигла ще перезнайомитися навіть із тими, з ким прибула на Енігму.

– А отак, – роздратовано відгукнувся Гаспар і тицьнув у дошку. Та засвітилась, і на ній відобразилася ділянка планети. Префект вів далі:

– Це – зйомка півторамісячної давності. Як бачите – озеро.

Зображення змінилося. На ньому височів пагорб посеред незайманих луків.

– А це – два тижні тому. Одна й та ж ділянка планети.

– Маячня, – безапеляційно заявив той самий незнайомець із нашого «Ікара».

Гаспар не звернув уваги на його заувагу, знову витер чоло і докинув:

– А це – позавчора.

На фотографії луки прорізав яр, а пагорб зник.

Здійнявся галас, загомоніла вся зала разом. Кожен намагався перекричати сусіда. Про що галасували – я не прислухалась, намагалася усвідомити побачене. Вдавалося кепсько. Ну не можуть же на планеті відбуватися настільки стрімкі зміни рельєфу! А якщо й можуть, то чому тільки його? Атмосфера ж цілком стабільна. Чи зміни не зафіксовані, або ж відбуваються занадто повільно для спостерігача?

– Заспокойтеся! – префект гримнув так, що всі замовкли. Ніколи б не подумала, що він може мати настільки сильний голос.

– Устигнете ще надискутуватися. Рельєф – то квіточки. От із корисними копалинами, скажімо, взагалі, гм… як би то м’якше сказати… повна анархія. Те, що сьогодні видобуте як залізо, завтра може виявитися фтором чи будь-яким іншим відомим нам елементом, а післязавтра – знову ферумом. І така чудасія відбувається абсолютно з усім. Добре хоч технології працюють, як зазвичай. Окрім порталу, звісно.

Не змовляючись, голови присутніх повернулись до вікна. Звідси чудово проглядався центр поселення, де на невеликому постаменті виднівся портал. Нині мертвий виворіт світобудови спокійно виблискував у променях місцевої зірки й зовсім не нагадував одне із найвеличніших досягнень людства.

– А якісь форми життя тут присутні? – мені насправді було цікаво, чи є тут бодай бактерії.

– Фауни – жодної, хоча флора широко представлена. Ну, ви самі бачили. Що дивно, бо ж світ перспективний для появи тварин.

– Зрозуміло, дякую.

– В пересуванні ми всі необмежені, – Перез урешті сів, – проте раджу поза поселенням пересуватися групами бодай по двоє-троє осіб. Енігма ніби й не агресивна, але в нас зникла людина.

***

Дихалося насправді легко. Якщо заплющити очі й забути, що ти на іншій планеті – здавалося, ніби вдома, десь у не займаних цивілізацією закутках. Навдивовижу, такі ще лишилися на Землі.

Передусім вирішила обдивитися місцину. Нехай науковці одразу кидаються в бій, сушать голови і вивертають собі мізки над загадками Енігми – я завжди встигну до них прилучитися.

Широке коло поселення розкинулось на рівнині, зі сходу підпертій двома пагорбами. За ними, з космодрому, виблискували корпусами два «Ікари». Із заходу струменіла невеличка річка, метрів зо тридцять завширшки. На протилежному березі височіли дерева – такі схожі на земні й одночасно невловимо інші. Я відчувала це радше інтуїтивно, ніж бачила навіч. Колись до них дістанусь і перевірю відчуття. На півдні підставили світилові фотомодулі електростанції. Три жмути товстелезних кабелів зміями розповзалися до будівель. Трохи південніше техніки вже почали монтувати четверту станцію, доставлену нами. В північному напрямку, поки сягав погляд, тягнулися луки. Де-не-де поміж будівлями виднілись невеличкі городики, втім, основний масив полів лежав якраз із півночі. Там самотньо підіймав цілину та куряву невеличкий краулер. Час від часу над головою дзижчали коптери: зовсім тихенько – дослідницькі, й басовито – транспортні.

– З прибуттям, – долинуло ззаду. Від несподіванки я здригнулася; місцева трава чудово стишувала звуки кроків.

– Здрастуйте, – відповіла, не обертаючись.

Чоловік підійшов і став поруч. Я скосила погляд. Рудий бородань нагадував хрестоматійного вікінга, хіба без зброї й обладунків – так само кремезний, м’язистий, змережаний татуюваннями. Принаймні руки, що визирали з-під футболки. Кілька завитків фарби проглядали і на шиї, у просвіті між баками й тугою косою, перекинутою на плечі.

Незнайомець помовчав, урешті наважився продовжити розмову:

– Гарно тут. Тільки котів бракує.

Я ледь не порснула зі сміху. А він серйозно продовжив:

– У мене вдома лишився. Попелястий такий, із білою плямою на вусі. Сколем зветься.

Я не відповіла. Проте стало цікаво, чим же розмова закінчиться.

– Олаф Леннарт. Фізик, – відрекомендувався бородань.

Ет, шкода, що назвався, я йому вже прізвисько вигадала – Йотун.

– Діна Маленко, – відповіла. Помовчала мить і додала в його ж манері: – Архіваріус.

– О, книжки привезли, – Олаф зрадів, це вчувалося з інтонації, хоча виду не подав: – Нарешті буде і в нас бібліотека.

– Вибачте, та не буде.

– Шкода.

– Я добровольцем зголосилась, бо ж другу експедицію тільки з них і формували, – спонтанне одкровення могло бути результатом будь-чого, навіть підсвідомої симпатії до Леннарта. Я сама здивувалась. Утім, знайомитися ж однаково треба. Запитала радше для підтримки розмови, аніж із цікавості:

– А ви давно тут?

– Я з першої експедиції. Гадав, тижнева робота. Наладнаємо той клятий портал, та й додому гайнемо. А бач, застрягли. Назавжди… Що нового на Землі?

– А що там може бути нового? Все як завжди – гроші й досі керують світом.

Я неквапом рушила до річки. Йотун – за мною.

– Скажіть, це правда, що Гаспар розповідав?

– Так. Більш-менш стабільно Енігма поводиться у поселенні й у колі радіусом близько п’яти кілометрів навкруг нього. Далі фізичні закони починають грати у піжмурки.

– Але ж цього не може бути. Бо не може бути в принципі!

– Згоден. Але воно є.

Закортіло роззутись, і я стягнула кросівки, перекинула через плече. Трава приємно холодила ступні.

– Маєте якісь здогади щодо порталу?

– Жодних. Усе працює. І не працює одночасно. Що суперечить усім розрахункам і фундаментальним законам. Але ж ні. Відколи портал припинив роботу – спрацював лише раз.

– Це ви про зниклу людину, що про неї Перез казав?

– Так, про нього. Корнел Іліє. Він просто ступив у портал і зник, – Олаф помовчав, ніби зважуючи, продовжувати чи ні.

– І що тут дивного?

– Як мінімум те, що на портал у той час енергія не подавалась.

– Дивина!

– Насправді ні. Ви тут поживете трохи і звикнете, люди до всього звикають. Дивуватися з чогось на Енігмі для старожилів – ледь не моветон.

– Зрозуміла. Спробую не дивуватись, хоч і не старожил іще, – я всміхнулася.

До річки йшли мовчки. Піщаний берег теж нагадував звичайні земні береги річок. Я ступила у воду. Згадала відчуття на Землі й спробувала порівняти. Різниці не відчувалось.

– І давно це сталося?

– Що? – не одразу зрозумів Олаф. – А, Іліє? Тижнів зо два тому.

– Тобто на Землю не повернувся, – простягнула я. – Взагалі чудасія. Якась містика просто-таки. А ким він був, до речі?

– Екзобіологом. І мрійником іще тим. Казав, що за три місяці Енігмою перший кіт гулятиме. І зватимуть його Йотуном.

Овва! Не я одна таке прізвисько вигадала. Щось у цьому є, випадковості не випадкові.

– Ще щось цікаве скажете?

– Та ні. Працював він, як і всі, намагався відшукати бодай найпримітивніші форми життя. Звичайний поселенець. Хоча ні, не звичайний. Він останній, хто із Землі порталом прибув. Ну, принаймні так Перез твердить.

Дивний збіг. Треба потім обдумати як слід. І розпитати префекта.

– На той бік річки можна якось потрапити?

– Так, звісно. За півтора кілометри понтонний міст. Але ви самі не йдіть. Або, принаймні, до інтенданта зазирніть і отримайте комунікатор. Він же – маркер, хоча все тут через раз працює, – Леннарт постукав пальцем по пристрою, почепленому на руку – чомусь на кшталт широкого браслета.

– Не зараз, – відмахнулась я, – якось згодом отримаю.

– Та ні, не жартуйте так. Коли не хочете до інтенданта, то ось мій візьміть. Я однаково зараз до лабораторій повертатимусь. Зазирну до нього та все владнаю.

І, не чекаючи відповіді, Йотун стягнув і руки ґаджет і одягнув мені. Застеріг:

– Однак усе ж не раджу гуляти на самоті.

– Дякую, – тільки й відповіла я.

***

Листя дерев тихо шурхотіло. У височині неквапом пливли хмаринки – білі й пухкі, вони чомусь нагадували звірів: що диких, що свійських. Має рацію Йотун, їх тут направду бракує.

А дерева тут таки інші. Схожі на хвойні, проте листя кленово-дубове, а подекуди взагалі фруктовий сад нагадує.

З цього боку річки поселення скидалось на іграшкове, несправжнє. Здавалось, от просто зараз заплющиш очі – і зникне все. Розкидає дитяча рука деталі конструктора, збере інакше. І постане зовсім інша колонія на якійсь іншій планеті. А головне – зі справним порталом.

Я так і зробила – заплющила очі. Замріялася про земний ліс. Навіть причувся пташиний спів, шурхіт ящірок поміж листям, плюскіт риби у водоймі, галас і скрипіння кігтів об кору. Живі звуки живої природи.

Раптом стало дуже кепсько, ніби мене вичавили й перелицювали навиворіт. Навіть гірше, ніж на «Ікарі» після гіперсну. Я відкинулась на траву і, здається, на мить навіть знепритомніла. Накотилася кволість, начеб після виснажливої праці. Повіки здалися важенними брилами, все тіло – якимось ватяним, несправжнім. Серце калатало, дихалось важко.

За якусь мить напад відпустив. Стало сил навіть розплющити очі. Блакить неба позирала крізь листя, крони кидали на траву приємну сутінь.

До босої ступні щось доторкнулось; я зойкнула і схопилась на ноги, ніби й не відібрав напад ледь не усі сили.

– Трясця!

Переді мною у траві сиділа білка. Звичайна, земна, про яку щойно мріялося. Я протерла очі, але тваринка не зникала. Зиркнула в бік поселення. Може, я марю? Може, Енігма лише привиділась? Ні, все насправді. Онде станції, поля та «Ікари». А ось – звірятко.

Білка кумедно крутила головою, втягувала носиком повітря. Здавалася розгубленішою за мене. Навіть переляканою. Я схилилась і простягла руку. Звіря здригнулося, потім принюхалось. Певне, зачуло щось… домашнє? Я ж-бо ще не встигла просякнути запахом іншого світу. Білка невпевнено застрибнула на долоню, принюхалася знову.

Я провела пальцем по хутру. М’яко і трохи лоскотно.

– Стоп, Діно, – вилаяла себе вголос, – ти насправді віриш у це?

Виявилося – вірю. Вщипнула себе, але білка нікуди не зникла. Ну й що з нею робити? Нести в поселення? Так її ж там замучать одразу. Навіть якщо тут більше немає екзобіологів, у чому я щиро сумніваюся.

Ні, в поселення не понесу. Нахилилась і випустила білку. Та зиркнула на мене якось навіть ображено.

– Біжи, обживай ліс. Якщо ти, звісно, не оптично-тактильна ілюзія. А мені час повертатися.

***

Нічого нового я про Іліє не дізналася. Принаймні, Перез не надто з ним спілкувався і не міг розповісти багато. Виявилось, найтісніше Корнел поладнав якраз із Йотуном, вони стали приятелями, якщо взагалі не друзями.

Більше часу розмовам Гаспар приділити не зміг – поселення вирувало. На порталі стався сплеск, ніби той спрацював. І зараз ледь не всі мешканці висували й обговорювали теорії.

Я, натомість, сиділа просто неба і розглядала його. Зірки тут складались у дивні сузір’я. Переважали геометрично правильні фігури. Ніби якийсь шалений математик розставив їх із циркулем та лінійкою. Низько над обрієм висіли супутники. «Близнюки», – охрестила я їх для себе.

Портал нагадував безодню – в його чорноті не відображалося нічого. Сама ж поверхня скидалась на відполірований обсидіан – так само рівненька і гладка.

Я теж мала припущення, але на обговорення не виносила, бо сама боялась у нього повірити – настільки фантастичним усе виглядало. Хоча насправді все більш-менш укладалось. Проте людина завжди готова підігнати висновки під тези, хоч би якими хибними вони виявились. Тому варто все перевірити, піти шляхом експериментів. Зараз саме доречний час для цього. Хоча б повнісінькою дурепою не виглядатиму.

Як там Йотун кота описував? Попелястий, із білою плямою на морді? Ні, на вусі, здається. Точно, саме так.

Замружилась і почала мріяти. М’яке, шовковисте хутро перетікає під пальцями.

– Киць-киць-киць, Сколю, – прошепотіла ледь чутно. Долоня ковзнула між вухами, рушила по спині, торкнулася хвоста.

В голові запаморочилось, я ледве подолала бажання простягнутися горілиць. Позіхнула, хоча щойно про сон навіть не згадувала. «Та що ж це таке?» – квола думка перетнула свідомість зі швидкістю равлика. Хотіла відігнати її, та передумала – хай собі повзає.

Минулося все так само раптово. Я вдихнула на повні груди. Ледь не скрикнула від раптового здогаду. І болю.

Пазурі уп’ялись у долоню. Ач, не любить, мабуть, коли за хвоста хапаєш. Розплющила очі. Попелястий кіт лежав на спині, вчепившись у руку кігтями. Кусав за палець – не боляче, радше для годиться.

– Тихше, Сколю, – я притисла кота до грудей і чимдуж побігла до наданої мені хатини. Щонайперше зараз варто сформулювати практично підтверджену теорію. Потім – донести її Олафові. Так, напевне, спочатку йому.

Сколь виявився напрочуд слухняним котом і вперше тихо нявкнув, коли за нами зачинилися двері. Я відшукала у стандартному наборі тарілку. Розвела молочний концентрат і налила Сколеві. Той заходився ласувати позаземельними наїдками.

Враження було таке, ніби з мене висмоктали енергію – що тоді, що зараз. Хіба що зі Сколем пройшло не так бурхливо. Відстань до порталу, чи ще якась хитромудра математика? Що ж, узагалі, виходить? Енігма – замок чарівника, захотів – і маєш? Та ні, маячня, звісно. Усі б мали, що хотіли. А так – ніхто. Окрім мрійника Іліє. Але ж планету відкрили до нього. Звісно, могло статися так, що атмосфера тут – майже копія земної. Однак серед двох десятків уже заселених світів, на жодному подібного не трапилося. Що, коли першовідкривачі настільки мріяли одразу ступити в новий світ без скафандрів, що Енігма подарувала їм земну атмосферу? Скидається на марення божевільного. Але ж Сколь – ось він, молоком ласує. Можна припустити, що Іліє прийшов у цей світ і настільки закохався в нього, що намріяв, аби портал не працював, і зайди не перетворили неповторну планету на кальку Землі? І портал слухняно припинив роботу, а коли Корнел захотів піти з Енігми – увімкнувся й випустив мрійника. А потім знову перестав працювати, бо насправді ніхто з тутешніх не мріє повернутися на Землю? І тепер купа науковців розв’язують задачу інструментами тієї науки, яка тут не працює? Але ж це нісенітниця, закони Всесвіту мусять бути однаковими скрізь. Чому ж земна наука на Енігмі безсила? Чи ж не тому, що ми володіємо мізерними, поверхневими знаннями, які вважаємо достатніми для розв’язання будь-якої задачі? Пізнаємо макрокосмос, не пізнавши мікрокосмосу. Не вивчивши себе. Хто ми для Всесвіту – його частинки, як вважаємо нині, чи наріжні камені? Що, коли наш мозок – то і є Всесвіт, тільки задіяний на мізерні відсотки? І Енігма дає нам можливість це зрозуміти.

Забагато питань як для однієї голови. Я набрала на комунікаторі Леннарта. Йотун відгукнувся майже одразу.

– Олафе, це Діна. Ти мені терміново потрібен, зайди.

– В нас нарада. Портал…

– Я знаю. І маю пояснення, зайди, кажу! Все, чекаю. Відбій.

За кілька хвилин сторопілий Олаф обіймав Сколя. Кіт нявчав і лизав бородате обличчя господаря.

– Діно, як?

– Ходімо, покажу, – хитро примружилась я. – Все дуже просто. І неймовірно складно водночас. Але, гадаю, ти зрозумієш.

***

Давно я так не сміялася – щиро й довго, аж живіт заболів. Ошелешений Вітольд Дайліде стояв посеред порталу, зодягнений у піжаму й ковпак. Ніколи б не подумала, що принц-наступник однієї з найбагатших корпорацій світу спить у нічному ковпаку.

Вітольд перелякано глипав навсібіч і кліпав очима. Врешті сяк-так опанував себе.

– Діно, ви… ви знайшли розв’язання, так? Це… – здавалося, він боїться визнати й вимовити назву. Я допомогла йому.

– Так, пане Дайліде. Ви на Енігмі.

– Але чому? Чому ніхто не зміг, а вам вдалося?

– Зміг. Просто ви про це не знаєте. Я не перша, я лише повторюю шлях Корнела Іліє.

– Це хто?

– Екзобіолог. І, за сумісництвом – Усесвіт. Як, гадаю, і кожен з нас.

Вітольд труснув головою.

– Не розумію.

– Не переймайтесь, я теж наразі розумію дуже й дуже слабо.

– То портал працює?

Безглуздішого питання годі було очікувати.

– Звичайно. І завжди працював.

– Але ж… Ні, вибачте, не розумію. Як же цілий штат науковців? Як закони фізики?

– У тому й увесь фокус. Ми послуговуємося законами фізики, а треба – метафізики. І тут наша фундаментальна помилка. А штат науковців? Вони вміють хотіти, ставити цілі та йти до них. Досягати і ставити нові. А от мріяти чомусь не дуже. Насправді мріяти, щиро, всім серцем.

– Гм… – Дайліде пожував губами. – Добре, над цим поміркуємо потім. Скажіть, Діно, ви зможете забезпечувати працездатність порталу. Бодай на перших порах.

– Я – ні.

– Але ж…

– Усього лише можу вам її продемонструвати. Розумієте, я зовсім не прагну знову побачити Землю.

– А хто ж тоді зможе? – Вітольд зовсім розгубився.

– Усього лише той, хто насправді мріє щоразу повертатися додому. Знайдете таку людину?

– Гадаю, так.

– Тоді, мабуть, вам варто повертатись. Ви ж не хочете давати прес-конференцію цілій колонії в такому вигляді? – я хитро підморгнула.

Від префектури бігли науковці.

– Так, мені час. Але…

Портал дедалі чорнів.

– Не розчаровуйте мене, Вітольде! Невже не вмієте мріяти?! Ви нікого не любите? Вас ніхто не чекає? Діти? Дружина? Коханка? Торкніться її шкіри, вдихніть аромат волосся. Чи згадайте, як хрустять купюри, якщо це для вас важливіше! Або смак лобстерів, чи чим ви там снідаєте! Ну ж бо, Вітольде!

– А ви?

– Я зачекаю на вашу людину.

– А потім?

Я всміхнулась. У Всесвіті неймовірно багато непізнаного, а життя – настільки коротке, що присвячувати його одному-двом світам якось навіть шкода.

– Поки що не знаю. Бувайте.

Вітольд зажмурився. Портал м’яко підсвітився, і Дайліде зник.

Рудий Олаф обіймав Сколя, а я досі спиралась на плече бороданя, боячись упасти. Зиркнула на юрму науковців і зіщулилась, очікуючи лавини питань.