Три доби

(уривок, далі буде)

Лежати на ношах у лікарні не так вже і погано, це набагато краще, аніж стояти, не знаючи, чи зможеш зробити самостійно наступний крок і знепритомніти.

Я потягуюся усім тілом у напрямку відчиненого вікна, поряд купа лікарів, які так само намагаються дати увагу усім, хто потребує допомоги. Я жива, але дихати надто важко, і я інтуїтивно тягнуся ще, хоча б на пару сантиметрів до прочиненого вікна, щоб вдихнути. Повітря страшенно бракує. Поряд складають зламану руку дівчині, вона кричить, і не хочу туди дивитися, щоб лишитися при свідомості, мені необхідно знати про все, що навколо діється, бачити усі деталі цієї будівлі, контролювати ситуацію, відчувати свій стан. Мені вже вкололи знеболювальні і біль потроху ослаблює свої залізні лещата. «Вижити, вижити будь якою ціною!» - пульсує у скронях, і я стискаю пальці у кулак. Лікар говорить щось, незрозуміле мені, і мене перевозять до палати. Заплакана, розпатлана, зі слідами крові на одязі. Мене не бентежить мій вигляд, я хочу вижити.

І тут згадую усі ті хвицяння настрою, коли здавалося весь світ летів шкереберть і часом здавалося, що жити неймовірно нестерпно. Я була неправа! Жити цікаво, і ходити власними ногами – фантастично! Я була неправа, піддаючись спліну і депресивним настроям, бо жити варто!

І тепер я лежу і не знаю, чи житиму. Понівечена, розчавлена… Я хочу жити! Щоб знову обіймати людей, яких я люблю, мені начхати на неідеальність побуту, бо усе в один момент втрачає наліт брехливості і лишається лиш оголена правда, а правда у тому, що є дуже багато людей, яких я полюбила і хочу бути у їх житті, і продовжити їх присутність у моєму. Мені не потрібні притворні моделі успішності, я хочу знати точно, що мене чекають вдома, сприймають і хочуть мого продовження у світопросторі.

«Агов!» - кричу свідомістю до вищих сил, - «Я хочу бути тут! Я ще не виконала своєї місії! Якою б вона не була, але не виконала, я зможу!»

Очі закриваються, повіки стають важчими, певно, у складі ліків снодійне, і я засинаю.

Відкриваю очі, оглядаю стіни палати, у кріслі біля моїх ніг дрімає чоловік, хто це? Лікар? Чорнявий, симпатичний, у білому халаті. Оглядаю стіни, ліжко, помічаю, що приєднана до крапельниці, страшенно хочеться в туалет.

Hi! Do You sleep now? – питаю неголосно.

Чоловік прокидається і дивиться на мене, я іще в тому самому незручному одязі, білі шорти, які стали небілими, коли сталася аварія, і біла блузка… Шорти уже мені тиснуть, і хочеться стягнути цей одяг, я спітніла, і мені він починає смердіти несвіжістю.

Can You help me? – питаю його, на що він мені відповідає, що я маю зачекати.

Виходить, зве медсестру. Я прошу її допомогти мені, роздягнути, стягнути хоча б шорти, і розщібнути бюстгальтер. Я не можу надто добре пояснити, тому вона йде, щоб повернутися за чоловіком.

Please, give me a new wear – кажу я, а чоловік усміхаючись, питає, чи знаю я російську.

Да, конечно, - говорю йому.

УмніЦа! КрасавіЦа! - говорить він і я йому пояснюю, що не можу знаходитися у цьому одязі.

Харашо, понятно, сейчас всьо сдєлаєм, - каже він і повертається з халатиком для пацієнтів.

Згадую фільм з Джимом Кері «Завжди говори так», і як він на мотоциклі в такому халатику розсікав з голою дупою. Страшенно хочеться в туалет, і я прошу мені допомогти з цим. Чоловік пропонує принести судно, але я соромлюся такого видовища, відмовляюся.

Я встану! - кажу йому, і бачу, як його очі округлюються, звісно, я ж поки іще не знаю, що зі мною, але він відчуває категоричність.

Я встану, допоможи мені, дай руку! - владно промовляю, щоб у нього не лишалося сумніву щодо мого наміру.

Я не дозволю бачити себе розчавленою, не дам!

Што ти дєлаєшь? - Питає він, хапаючись за голову, а мені страшенно болить усе, та я затято намагаюся дістатися до туалету самотужки, хоча лишаюся в ліжку, бо нема сил піднятися, біль страшенний, і я плачу, злюся, роблячи спроби.

Чоловік знову пропонує судно.

Іди геть! - кажу йому і він тихо відповідає, майже пошепки, просить мене не нервувати і погоджується допомогти.

Рука в руці, намагаюся не згинатися у корпусі, таки виправляюся у вертикаль. Він підтримує, помалу переставляю ноги.

Ето мнє запрєщено, как ти нє понімаєшь, я нє могу касацца женщіни, я позову мєдсєстру,- каже він, лишаючи мене на порозі, біля одвірка до туалету.

Я чекаю на його повернення, хочу у туалет, але як я зніму сама з себе одяг, як? Зверху ще справлюся, а от знизу?

-Медсєстри нєту, - повертається сам, злий, як чіп.

-Допомолжи мені, я вже не можу, зніми з мене шорти! - кажу йому і він свариться на своїй рідній мові.

-Я же сказал тєбє, нє могу я ето сдєлать, ти мєня заставляєшь грєшить!

-Я тебе прошу, бо сама не можу, допоможи мені, бо скоро вже не зможу терпіти!

Він знову лається, просить, щоб ніколи нікому не говорила про те, як він мене роздягав.

Шорти знято, блузку теж, лишилася білизна.

-Що вирячив очі? Тут розберуся,- кидаю йому я і зачиняю двері.

Одна, стоячи пісяю, оглядаючи стіни. О, це те, що треба, душ і мило! Головне, тримати рівновагу і акуратно освіжитися. Відкриваю кран, вода тепла, починаю поливати себе, і намилюватися, помалу, але ж це те, що я хотіла, моє тіло пахнутиме свіжістю.

-Ти сумасшедшая ?- Стукає він з того боку, - Ти што, моєшся? Ми так нє договарівалісь. Ти хотєла только в туалєт.

-Якщо хочеш допомогти, можеш мені потерти спинку і роздобути шампунь і зубну щітку з пастою, і нові труси, бо ці випрала, - кажу через двері.

Як робот, помалу миюся і обережно пересуваюся, щоб не впасти.

- Может єщо что-то? - роздратовано питає він, а я мовчу, бо попереду три доби, які я маю прожити, щоб впевнитися, що мої легені в порядку...

Закриваю кран, на гачку лишаю сохнути білизну, прошу принести рушник, замотую волосся і натягую ночнушку Джима Керрі, яка зав’язки має позаду, прошу свого наглядача допомоги зав'язати їх.

-Я нє буду смотрєть, - каже він, але я гола, у такому халатику, і він нервує, сварячи мене за незапланований душ. Обпираюся, помалу сунемо до ліжка, він поправляє постіль і вдає, що злиться, насправді я відчуваю інше, я подобаюся йому, як жінка, і тут мене не проведеш.

Бурчить, вкладає, відвертається до вікна і довго дивиться туди мовчки. А я дивлюся на нього. Можна дивитися і в телевізор, який він увімкнув, невідомо для чого, може, щоб не так чути було наші суперечки, але я зухвало дивлюся на цього дивного лікаря…

-Твой обєд! - повертається він, виявляється, я відключилася, медитуючи на мого приватного помічника, волося на голові ще вологе, медсестра принесла їжу.

-Тєбє надо поправляцца, набірацца сіл, кушай,- каже він, а я думаю про те, що не знаю точно, що зі мною, питаю його, - нічєго страшного, - каже, розламуючи булочку.

Він теж буде обідати зі мною, тут у палаті.

-Якщо зі мною все гаразд, чому тоді я не можу сама все біля себе робити, чому тоді ти тут? – продовжую розмову.

- Слішком много вопросов, кушай! - тепер повелеває він, а я дивлюся на тацю неподалік.

Я не можу туди дотягнутися, тому просто дивлюся на вміст з харчами.

-Ти лєнішся, - каже він, бачачи, що я не дістаю. Кидає свою трапезу і починає облаштовувати мені столик у ліжку. Я ж відчуваю вдавану роздратованість, не більше, і це мене смішить, от тільки усміхатися не можу, обличчя застило у масці, ніби ніколи не сміялося. Я ще у дзеркалі вбиральні побачила, що геть нема ніякої міміки, лише очі кліпають.

-Вот тєбє прінцеса, обєд, кушай, красавіЦа! - каже він, роблячи акценти на у словах на «ЦА» і повертається до трапези.

Я беру стаканчик і роздивляюся, ага, кисіль з фруктами, булочка, каша з підливкою з соєвого м'яса, вода, маленький йогурт. Беру йогурт, він спостерігає, інше не їм.

-Пачєму ти не кушаєшь кашу, вкусно! - я кажу, що якщо мені тут бути три доби, то в туалет можу захотіти і не лише пісяти, боюся, що не зможу сама справитися за сейозніших потреб.

-Ти што, тєбє кушать надо, сіл нє будєт, ти і так на капельніцах, тєбє надо викарабківацца, красавіца.

-Красавіца? Ти мене бачив? Я навіть встати сама не можу, хто мені допоможе?

Я починаю хникати, у розпачі, він підходить, бере мою руку, присідає, заглядає у очі і говорить:

-Ти очень красівая дєвушка, ти обязана жить! Паслушай, ти очень нравішся мнє, і пожалуйста, єслі тєбє будєт больно, говори мне, не стоні, а то подумают, что я тєбя здесь трахаю. А ето нєхорошо! Ми прідумаєм что-то, скоро обєзбалівающіє перестанут действовать, слишішь? Я с тобой. Я тебя не брошу, я рядом, я помогу.

Це мене заспокоює. Тепло його руки, аромат парфумів, ледь відчутний, усвідомлення, що я не одна.

-Смотрі, я нє вру, - він встає, і я бачу по виступу на ідеально напрасованих штанях, що дійсно я запалюю його істинкти.- Пожалуйста, покушай, поспі, тєбє надо отдохнуть, скоро осмотр.

Я з’їдаю півбулочки і пару ложок каші, намагаюся вмоститися зручніше, як можу собі дозволити, на спині, більш ніяк, прошу роздобути мені таки шампунь, зубну пасту і щітку, додаткову ковдру, бо починаю сильно мерзнути і провалююся знесилена у сон.

Гублюся у снах, зі мною грається море, я ноги лишаю у прозорості води, маленькі рибки зграйкою поспішають до них, я милуюся лискучою лускою і сміюся, мружачи очі. Вільна від усіх умовностей, приваблива, в гармонії з собою і світом. Чую вигуки аніматорів, той головний навіть дуже сексі. Він бачить мою посмішку і підходить ближче.

-Хай, хау ду ю ду? - цікавиться він, а я пещу поглядом його підкачане засмагле тіло.

-Айм файн, сенк ю, - кажу йому, розвертаючи плечі, чим невербально красуюся.

-Хау ебаут морнінг ексерсайзес?- білі зуби, ніби перли, контрастують із засмагою.

-Іф ай віл трейн ю, оф корсе, - закидую я, очікуючи реакції.

- Рілі? Ю кен трейн мі? - піднімаючи брови, позирає з-під дзеркальних авіаторів.

-Єс, ай кен ду іт. Ай кен тіч ю, - знущаюся я, закусуючи нижню губу.

-Окей, ві кен старт фор тен мінітс,- підморгує він, і продовжує збирати охочих на ранкову зарядку.

Я готова, я готова показати клас, я не жартувала, бо вони дають не цікаві комплекси, ох я зараз і пройдуся по-ньому!!!

Потираю руки, з нетерпіння, і чую, як мене зве цей запальний брюнет.

- Соу, хеллоу, ай ем Віта, тудей ай віл мейк спешіал фітнесс сет фор аур тім. Летс старт!

І ми починаємо.

Красень вирячує очі від командного налаштування, я показую, інші повторюють.

Важче всіх красунчику, але мене на слабо не візьме. Легкий бриз, пальми, море, ми босоніж на траві.

-Лук ет мі,- просить він глянути на нього, чи правильно він робить вправу.

-Єс, ю ар е чемпіон! – хвалю його я.

Тренування проходить весело, по завершенні він підходить і вдячно потискає руку, як колега колезі, з поваги.

-Лісн, мей бі ві кен гоу тугезер ет діско тудей івнінг.

-Мейбі, ай віл сінк он іт, кажу йому я і посміхаюся...

-Сі ю... -каже він посміхаючись і його образ тане…

Я відкриваю очі. Страшенно ниє тіло, холодно, мого вродливого наглядача нема, і халепа, хочеться в туалет. Крапельниці виходять.

-Хей, енібаді хір?

Вони англійської не знають. Ліжко має клавіші регулювання підйому, обережно пробую, щоб дістатися до телефону над головою. Стараюся, але все одно не дістаю.

За вікном співає мулла і віряни звершують намаз, наповнюючи мечеті. Мій черговий пішов відмивати гріхи своїх хтивих думок, а я не знаю, як докликатися хоча б когось. Терплю, чекаю, намагаюся не думати про...

Перемикаю увагу на ноги, якось підозріло болить ступня, під мізинцем.

Попрошу його, як прийде, глянути, що там. Починаю рахувати, потім згадувати вірші, потім дотягнутися до телефона, починаю римувати. Вирішую глянути на себе у мобілку і бачу неусміхнене обличчя, сумні очі, навіть силою усміхнутися не вистачає. Цікаво, він бреше, чи невже я його приваблюю. Згадую, як колись спішила на роботу і в метро мене натовп штовхнув у проміжок між платформою і вагоном на вході. Добре, якийсь дужий чоловік видьоргнув мене попід руки, швидко і рішуче, біль прийшовся шокуючий на кісточку, несамовитий біль. В той момент той чоловік врятував мої танцювальні ноги. І як відкат я відчула термінову потребу продовження, біль і збудження, і це було новим відчуттям, невідомим раніше.

Двері відчинилися, мій черговий зайшов, зосереджений і заклопотаний.

Де тебе носило? - подумала я, але сказала, на скільки вистачало терпіння, - Я хочу в туалет, допоможи встати.

-Давай вставай сама, - знову завів своє, омитий і безгрішний.

Але я встати не могла, хоча він і спонукав.

-КрасавіЦа, - роблячи акцент на «ца», як раніше, він все ж допоміг.

Помалу переставляла ноги, спираючись, я ж люблю енергійний ритм ходи, а тут думками біжу, а рухаюся як черепаха.

-Скоро будєт врач тєбя смотрєть, - каже на виході, як я справилася.

-Хорошо, а то у мєня нога боліт, можеш пасматрєть?

- Гдє?

- Вот там, я нє могу увідеть, посмотрі, пожалуйста, - прошу я, він потирає руки і починає акуратно дивитися на ногу.

- Я нічєго нє віжу,- каже.

- Зато я чувствую.

- Харашо, доктор тєбя посмотріт і там, а вообщє как ти?

- Жива пока, ти же нє гиворіш мнє, что со мной толком.

- Нічєго страшного, я тєбє сказал.

- Ага, точно, но я нє могу бєз помощі сама всьо дєлать.

- А, ну да, но єслі ти будеш стараться, то уже етой ночью я приду к тєбє.

Що? Глюк.

- Што ти сказал?

- Я пріду к тєбє, і буду любіть тєбя, КрасавіЦа, - повторює він.

- Рілі? - перепитую я.

- Єс, - каже він, і це звучить якось анріал, і перемикає мої думки про смерть.

Какоє счастьє чувствовать! Какоє счастье нравится, когда...

Коли на межі вибору і точно не знаєш, чи житимеш, чи з легенями все нормально і коли лікар старанно бреше, що нічого серйозного нема.

Я розглядаю його, цього конвоїра, доглядача, вірянина і вродливого чоловіка у кріслі, він крутить свій телефон, періодично відправлячи голосові повідомлення. Це якийсь фейк, думаю, про його натяки на вечір, це явно розводняк, але як він витончено підлестився, вдаючи, що я приваблюю, що я потрібна, що я маю жити і бути.

- Дай мнє свою руку,- каже він, встаючи, і підходить до мене. Поруч ліжка, стоїть і дивиться згори.

- Ти приніс мені зубну пасту? - питаю я.

- Да, вечером будєт всьо, я принесу,- каже він і цілує мою руку. -Мнє надо уйті, ти в туалєт хочешь?

-Нет, пока нєт. Хорошо, тогда жді, я скоро вєрнусь, нє грусті, помнішь, штоя тєбє обєщал?

Це дурня, думаю я, а він крадеться через простирадло до мого коліна і легесенько, наче пір’їною рухається внутрішньою стороною ноги. Я зводжу ноги. Стоп. Посміхається, цілує руку, дбайливо поправляє ковдру, підсовує ближче тумбочку з водою і кладе на неї жуйки, він приніс їх поки замість зубної пасти, але і на тому добре. Я впадаю в сон. Скоро має прийти лікар і призначити лікування.

Він дивиться на мене, а я не відчуваю болю, я не відчуваю нічого, крім бажання взяти його за руку і повести за собою. Цей вечір навіює кілька сміливих думок, тому я готуюся до розвитку подій. Про що ще можна думати теплого літнього вечора у іншому вимірі, коли ти є богинею, королевою, одягаючи напівпрозору блузу білого кольору і такі ж білі короткі щорти, які показують широкому загалу твої танцювальні ноги. Ноги кольору легкої засмаги, гладесенькі і сильні. Високі підбори і вуаля!

-У мене в номері щось сталося з душем, придумую на ходу, ви могли б глянути? Адміністрація сказала, що майстер прийде лише завтра, але як лягати спати, не освіжуючи тіло?- кручу сережку у вусі, невинно кліпаючи очима.

- Добре, подивимося, каже він, - потенційна жертва моїх бажань.

- Заходь,- запрошую до номера, приклавши картку-ключ.

Він переступає поріг, а я направляюся на терасу.

- Глянь лишень, який вечір, - вдихаю п'янкий аромат жимолості і кипарисів, знімаючи зі шворки стрінги.

Він виходить і зачудовується тим, що давно зачарувало мене. Розкіш пейзажу і романтичний настрій переважають.

Кажуть, людину можна пізнати добре з першого поцілунку. Перший поцілунок багато чого розповість, розкриє темперамент і дасть відповіді на питання сумісності індивідів. Він цілує мене, і я усвідомлюю, що нічого не відбулося. Немає хімії. Гладить спину, а я придумую, що геть забула про дзвінок мамі, а у номері погано ловить.

-Давай підемо на рецепцію?- придумую на ходу я.

-Чекай, а як же ремонт душа? Ти можеш помитися і у мене у номері, - простакувато говорить він, і я погоджуюся, але дзвінок додому зараз важливіший.

-Іди, я скоро буду, - зачиняю двері і видихаю. – "Не то пальто" – резюмую і думками плину до звабливого інструктора. Розглядаючи у дзеркалі свою фігуру, наношу парфуми на зап’ястя і виходжу на полювання.