4.8. Неферрен

Вона дуже любила перекази про минувшину й про великі звершення забутих героїв.
– Тоді все було не так, як нині. Не тільки долини, а всі землі, від Північного моря до Західного, квітли. Пустеля натомість була невеликою пусткою у західних кордонів. Життя було всюди: в воді, в землі, в небі, й дух Творця наповнював все суще. Він зігрівав світ, подібно до сонця, що ми бачимо нині. Володарем того давнього царства був Десар. Правив він мудро й справедливо. І хоча прийшов він від роду богів – нетжер, смертні в його царстві не знали страху й утисків. У Десара була цариця, що правила як рівня йому і яку він безмежно кохав. Звали її Азрату.
Аддайя вказав на золотоволосу дівчину в білій сукні, яка завмерла по праву руку від володаря Десара.
– Десар радо передавав знання богів смертним. Він вчив дикі племена жити в мирі з природою й сусідами, вчив обробляти ґрунт і вирощувати ячмінь, пшеницю і виноград, вчив будувати домівки з каменю, писати, рахувати й читати по зірках, вчив їх музики й танців. Десятиліттями тривав мир і процвітання на землі, а тоді Десара зрадив його молодший брат.
Неферрен зосередилась на володарі вічності на золотому троні. Витончені риси обличчя, благородна краса, блакитне волосся спадало на сильні плечі: довгі чорні пасма відливали нефритовим і чергувалися зі світлішими кольорами священного лазуриту і синьої міді. По шкірі побігли сирітки, на мить їй здалося, що золоті очі бога дивляться на них. Десар, якщо це справді Десар, був намальований так майстерно, що виглядав немов живий! Здається от-от він встане з трона й зійде до непроханих гостей. 
– Що трапилося? - прошепотіла Неферрен, ледве дихаючи від хвилювання.
– Він убив його. – в голосі Аддаї не було жалю чи страху, тільки прийняття неминучого. – Згуртував змовників і захопив всі великі міста. Він нищив війська, вірні Десару, вбивав його друзів і радників. Азрату мусила негайно покинути царство, адже братовбивця жадав взяти її силою. Зробити її своєю царицею. 
Неферрен стиснула руки біля грудей, й затремтіла. Біла туба прилипла до мокрої спини.
– Яке жахіття ...
– Та не минуло й трьох днів, як цариця Азрату розшукала тіло коханого і повернула його до життя. Вона спустилася у Підземний світ, щоб роздобути воду життя і повернути дух Десара.
– Дуат, – прошепотіла Неферрен зі святобожністю, покрила себе таємним жестом.
Білошкіра діва сиділа на зігнутій нозі, виставивши перед собою одне коліно, розкинувши яскраві крила на всю ширину стіни. Золоте волосся – яке диво! Кольору стиглого жита й сонця. Неферрен і сама часто сиділа в такій от позі. Брату вона здавалася незручною, а годувальниці – негідною її божественного походження.
– Владика Десар повернувся до життя, проте щойно його ка закликали в тіло, як братовбивць відшукав Азрату і наказав схопити царицю, а брата покласти назад в золоту скриню. Щоб Десар не повставав з мертвих, він розрубав його тіло на чотирнадцять частин. Він збирався роздати шматочки змовникам, щоб ті пожерти святу плоть та цариці вдалося спинити братовбивцю й вдруге втекти з полону. Разом з відданим Джех – старшим радником при дворі Десара, вони ходили по землі, збираючи тіло вбитого князя. За дванадцять днів Азрату знайшла всі порубані члени й тоді за допомогою володаря Потойбіччя, званого вашою мовою Хант-Амант, склала їх докупи. Вони втрьох провели таємний обряд і Десар знову ожив. Проте залишитися у світі живих він вже не міг.
Полум'я смолоскипа захиталося під подихом підземного вітру, вогонь затріщав, розсипав жменю іскор на чорне каміння. У храмі запанувала напружена тиша.
– Що було далі? .. 
Аддайя зітхнув і вітер посилився, з чорного коридору потягло холодом тисячолітньої могили й ароматом блакитних лотосів і храмових пахощів.
– Десар пішов у світ предків і богів, – Аддайя заглянув в очі царівни й повільно вимовив. – Він став володарем того світу.
З водяного годинника витекло б не мало крапель, доки Неферрен згадала, що треба дихати. Вона мовчки повернулася до стіни й стала уважно розглядати картини. Аддайя лишався поруч, не зводячи з неї погляду і чекав.
– Яка цікава історія, – нарешті прошепотіла царівна. – Я знаю схожу, чула від мами, в дитинстві... але батьків жрець навчав нас з братом іншої.
– Так? І чому саме він вас навчав?
Неферрен схилила голову на бік, згадуючи тиху, монотонну промову Верховного жерця Ханіфа. Вона ледве висиджувала денні заняття, часто засинаючи поміж гімнів й молитов, поки Аха не починав робити кумедні гримаси, вдаючи жерця.
– Що першим князем Кемет був Ша, – Неферрен почергово загинала пальці правиці: – Що його дружина-богиня зрадила його з рідним братом і від цього нечестивого союзу на світ з'явився бог смерті. Що син його старшого брата – Хару, викликав князя Ша на бій, убив і розрізавши його тіло на чотирнадцять шматочків, розкидав їх по Дуату. Що старший син Ша, Собек потім збирав шматочки батька, оплакував і зводив мертвому богу храми по всьому Кемет на згадку про батька. А потім Ша відродився в новому втіленні, як могутній і прекрасний князь. Після довгої війни Хару і Ша примирилися і поділили землі: Нижня царство дісталося юному Хару, а Ша – залишився володарем Верхнього царства.
– Цікава казка, – Аддайя посміхнувся куточками губ. – Повертаємося.
Неферрен хотіла було заперечити, але не встигла. Їй хотілося залишитися, хотілося милуватися прекрасними божествами вічно. Хотілося зрозуміти, яка з історій правдива. Та, якої навчав їх Ханів? Чи, можливо, та яку щойно розповів Аддайя?..
Бадаві зняв смолоскип і рішуче попрямував до коридору. Довгі тіні впали на барвисті малюнки, спотворюючи обличчя нетжеру.  Неферрен встигла вихопити фігури шакалоголового Ануба, бога поховальних обрядів і вартового Прекрасного Заходу, Хатхеру – богиню краси, музики й танців, Ра з головою сокола. Проходячи повз Ра, й піймавши на собі погляд золотих соколиних очей, вона склала руки в молитовному жесті.
Колись, дуже давно, вона запитала у мами, чому в палаці всі моляться тваринам. Крізь напівтемряву вузького коридору вона раптом почула голос зі спогадів: чистий, як дзвін систра: «Це маски, меріт. Суті нетжеру, так само як їх справжні імена – то велика таємниця. Тіла тварин – це символ, спрощене втілення їхньої істинної форми для людського розуму».
«Маски? Значить вони ховаються, матінко?»
Ласкавий сміх заповнив темряву забутого храму.
«Меріт, моя люба, ти така розумниця!» – Неферра, охоплена золотим ореолом західного сонця, нахилилася над нею, й поцілувала в чоло.
Цариця Неферра Нейтхотеп, Наймогутніша з жінок, була прекрасна, немовби нетжерет з гімнів жерців. Її ніжне тіло пахло лотосом і очеретом, чорне волосся мерехтіло, мовби вкрите зоряним пилом. Неферрен замружилась, щосили намагаючись зосередитися на спогаді. О, як би їй хотілося побачити обличчя мами! Бодай раз...
«Аха сміється з мене. Каже, що я маленька і нічого не розумію».
Цариця ласкаво усміхнулася.
«Не слухай брата, душа моя. Аха тебе просто дражнить! Ти все правильно сказала, – нетжеру ховаються».
«Але від кого, матінко?»
Прекрасний голос цариці пролунав сумно й ледь чутно.
«Від давніх ворогів – слуг хаосу. А ще від нас, від людей...»
Неферрен підняла голову до сокола з золотим сонцем над головою. Можливо їй лише здається, та золоті очі дивляться на неї так пильно й осудливо. 
«Чому, матінко?»
«Томущо люди зрадили богів».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.