Невідомий

До Нового року залишалося дві години п’ятнадцять хви¬лин. Ще ніколи в житті Жанна не була у цей вечір од¬на. Вона нервово поглядала на годинник в надії чуда, спо¬дівалася, що ось саме зараз зателефонують з відділку і скажуть: «Ваш чоловік знайшовся і прямує додому». Але дива не ставалося.

«Не може ж такого бути, щоб я одна… Я ніколи не бу¬ла одна… Ми вже двадцять п’ять років разом, рука об ру¬ку, плече в плече… Савелій — моє все. З ним не могло ні¬чого трапитися. Просто поїхав десь у відрядження і не по¬пе¬редив. Але повернеться. Він обов’язково по-вер¬неть¬ся», — заспокоювала себе Жанна.

Сьогодні був четвертий день, як Савелій зник. У по¬не¬ділок вранці пішов на роботу, в обід телефонував, що, можливо, затримається на годину, мовляв, перед но¬вим роком роботи підкинули, і не прийшов. Ввечері йо¬го телефон уже був поза зоною. Жанна уявлення не ма¬ла, куди міг подітися її чоловік. Викрадати та шан¬та-жу¬ва¬ти його нема за що. Савелій — звичайнісінький зуб¬ний технік у місцевій приватній клініці. Має, як то кажуть, голу зарплатню. Дітей у них нема. Причини лі¬ка¬рі не називали, тільки щоразу знизували плечима зі сло¬ва¬ми: «Ну… не все від нас залежить». До сорока п’яти Жан¬на ще сподівалася завагітніти, але цього року в очі¬ку-ванні поставила жирну крапку. В такому віці заво-ди¬ти дітей пізно, та й жіноче здоров’я у сорок п’ять, на¬пев¬но, не розраховане на виношування потомства.

З квартири навпроти доносився гам — сусіди поча¬ли святкувати.

«Не може такого бути, щоб я одна… Такого ніколи не було… Три дні, як написано заяву до поліції, а Са¬ве¬лія не знайшли. Більше того, ніхто з відділку навіть не за¬телефонував, не поцікавився, як я та чи давав чоловік про себе знати. А що… може, зателефонувати у по¬лі¬цію?.. Спитати, чи шукали вони Савелія, де шукали, чи є якісь сліди… Господи, Новий рік… Незручно якось. Мо-же, люди святкують…»

Жанна набрала на телефоні 102 та не наважувалася на¬тиснути кнопку виклику.

«Таки зателефоную. Там же, напевно, зміни, і хтось чер¬гує в новорічну ніч. Нічого не станеться від мого ко¬ро¬тенького дзвінка».

Жанна натиснула клавішу «виклик» і одразу за нею — «відмінити». Навіть гудок не пішов.

«Ні… не буду. Та й що воно змінить. Якби мали у від¬ділку якусь інформацію, хіба не повідомили б?»

Жанна щось видивлялася на маленькому ку-хон¬но¬му столі, накритому на двох. Пляшка шампанського оди¬ноко стояла серед салатів та канапок, ніби копіюючи Жанни¬ну самотність у, здавалось би, найщасливішу ніч у році.

«Зателефоную. Таки зателефоную — і не знатиму му¬ки. Господи, всього кілька слів. Там, у відділку, теж лю¬ди. Хіба не зрозуміють?»

Жінка почала шукати у нещодавно набраних кон¬так¬тах номер поліції, як на її мобільник зателефонували з невідомого номера.

— Алло!

— Жанно Петрівно, капітан Швайка турбує. З прий¬дешнім Новим роком вас. На жаль, маємо погану но¬вину.

Жанна відчувала, як невідома сила здавлювала її шию, не допускаючи туди повітря.

— Я… Яку… нови… новину, — жінка закашлялася, не почувши, що відповів співбесідник. — Я… Яку?

— …Але ви завчасно не хвилюйтеся. Можете під’їхати до моргу?

— Боже, він що, помер? Савелій помер? Його уби¬ли? Хто? За що?

Мобільний телефон випав із рук Жанни від рап¬то¬во¬го трясіння її тіла. Через потік сліз вона кілька секунд не могла віднайти його під столом.

— Алло! Ви тут? Я зараз… Хто його убив?

— Жанно, заспокойтеся і швидше приїздіть. Я ж вам сказав, ми не впевнені, що то ваш чоловік. Обличчя по¬кійника понівечене, незнайомця збила автівка, і він май¬же добу лежав у лісосмузі. Його знайшов пенсіонер, який зупинився через природню потребу.

— То, може… То не він, може?

— Можливо, не він. Але інших зниклих безвісти у нас поки що немає…

— А одяг? Який одяг?

— Одяг забруднений у кров та багнюку. Розібрати ко¬лір важко. Куртка чи то синя, чи то сіра, з ка¬пю¬шо¬ном, балонова. Джинси чи то сірі, чи то сині…

— Його, одяг його… Я… зараз… таксі…

Жанна поклала слухавку та поспіхом набрала таксі.

«Тільки не це. Що завгодно, тільки не смерть Са¬велія. Нехай би загуляв, нехай би коханка, дві, три ко¬хан¬ки, позашлюбні діти, десять, хоч цілий притулок… Але не смерть. Я не переживу, Господи… Благаю Те¬бе… Тільки не смерть».

Жанна вибігла на вулицю і через десять хвилин бу¬ла біля моргу.

— Візьміть маску, запах там не французьких пар¬фу¬мів.

— Та ну, — Жанна махнула рукою на Швайку, ніби все життя те й робила, що трупи обстежувала. — Де він?

З рота жінки, як зі щойно відкоркованої пляшечки, до¬носився запах корвалолу.

— Ходім.

По центру моргу, на столі, лежало нерухоме тіло, на¬крите чорною тканиною. З-під полотна виднілися ли¬ше ступні обох ніг і бірка, прикріплена до великого паль¬ця, з текстом «Невідомий».

Коли Швайка та Жанна підійшли до трупа, слідчий од¬ним рухом зняв чорну тканину, і жінка побачила поні¬ве¬че¬не синюшне обличчя незнайомця.

— Не він. Боже, це не він. Це зовсім не Савелій. Це… Не він це…

Жанна дістала з кишені пляшечку серцевих ліків, пе¬ре¬хилила їх та почала капати прямо собі в рот.

— Не забагато? — захвилювався Швайка.

— Нехай. Гірше не буде.

— Я можу підвезти вас додому, нам по дорозі. Не¬хай це буде вибаченням за незручності.

Біля під’їзду Жанна трохи вгамувала своє тіло. Трем¬тіння рук минуло, серце стишило стукіт. Жінка ви¬ку¬рила цигарку та піднялася у квартиру.

«От безголова. Дверей не зачинила. А якби злодії?»

Жанна зайшла на кухню і побачила зовсім не зло¬діїв. За столом, накритим на двох, сидів її чоловік Са¬ве¬лій, цілий та неушкоджений. Легенька посмішка на його об¬личчі свідчила про те, що з ним все гаразд.

— Савелію! Савелію! Де ти був?

— Пробач, не проганяй на ніч.

— Ти що… ти знаєш… ти знаєш, де я була?.. Як про¬ганяти… Як ти міг подумати…

— Марку! Маааарку! — Савелій несподівано окликнув якогось Марка — і з кім¬нати на кухню забіг червонощокий хлопчина, віком чо¬тирьох-п’яти років, копія її чоловіка.

— Це мій син Марк. Тепер проженеш?

— Син! — Жанна ствердно кивнула головою, бо сум¬нівів у тому, що перед нею стояв нащадок її чоло¬ві¬ка, не було. Як дві краплі води! Зменшена копія! — До по¬їздки прогнала б. Тепер ні. А мати де його?

— Померла днями, рак. Я, власне, тому і їздив…

— Не прожену. Я тебе майже поховала сьогодні. І се¬бе — теж. Благо, мене врятував той… з біркою… Не¬ві¬домий.

Жанна взяла зі столу пляшку шампанського і пі¬дій¬шла до чоловіка, на колінах якого вмостився Марк:

— Відкорковуй. Зараз буде бамкати. З Новим ро¬ком! З новим чудом!

Жінка підморгнула Марку, що в ту ж секунду змі¬нив легкий переляк обличчя на щиру дитячу посмішку.

— З новим цудом!