Метро уві сні

Спокійне нічне повітря тихо пробивалось через щілину кватирки та вешталось квартирою. Крадучись сторожко попід ліжками, ніжками стільців, ворушачи сторінки розгорнутих книг і журналів, оповивало дрімучою ковдрою людину. Вона посіпувалась під силою сну – рухала зіницями під заплющеними повіками, водила пальцями у просторі, вимальовуючи химерні малюнки, та випльовувала нерозбірливі звуки, схожі на слова іншомовного(-планетного) походження.

Всі лежали долілиць, ніби підлога була всипана дрібними містечками з комахами-жителями. Їм було настільки цікаво заглядати до чужого помешкання і життя, що доводилось напружувати м’язи, очі та вуха, притулившись донизу. Комахи-жителі походжали крихітними звивистими дорогами, говорили, сміялись, плакали, випивали білого вина та лягали спати. Вони знали, що за ними стежать, але їм було байдуже. Адже коли вам так заздрять і надають стільки ваги вашим діям – це трохи, зовсім трохи приємно.

Та люди на підлозі неочікувано почали звиватись зміями, викочуватись і вставати. Нелюдські звуки виповнювали повітря, вони наростали, нанизувались на червону нитку тиші, аж поки вона не обірвалась й не вдарив водоспад мелодії.

Зграя почала підбурювати мелодію, розмахувати руками, відкидати догори волосся, тупцяти ногами і підтримувати темп криком. Якщо було прислухатись, то починали долинати оплески, сяяти усміхнено-критичні обличчя глядачів та слухачок. Глядачі широко розплющували нефритові оченята, а слухачки – відгортали діамантові сережки зі своїх мініатюрних вушок.

З нічого мелодія почала зливатись з тишею подиху, ніяково заворушились комахи-жителі, невдоволено почали викручуватись губки глядачів і слухачок. Одна людина серед театрально-патосної зграї зупинилась. Вона стояла не знаючи куди себе подіти: зійти з розтрощених будинків комах-жителів чи продовжити звабливу мелодію? Все ж під поглядами глядачів та слухачок, злісними вогниками зграї, людина рвучко скинула поплямовану кров’ю маску й вибігла.

Задихаючись, вона летіла над пухкими візерунками килимів. Куди бігла – сама не знала. Але груди здіймались з пружною силою, зіниці концентрувались на єдиній білій крапці вдалині, а ступні відштовхувались, твердо стаючи на поверхню землі. Людина мала стійке передчуття, що вперше робить щось правильне, щось невигідне але справедливе. Вона втекла. Нічого не змінила, не сказала. Просто поринула у безмежжя егоїзму та безпорадності. Чому справедливе? По відношенню до кого чи до чого справедливе? Певно вона й сама не знала, лише мала переконання в цьому.

Біг перейшов у крок. Крок ставав повільніший, боязкіший, зір міг зосередитись на довколишніх предметах. Вона була у метро, на станції «Вокзальна». Звідусіль на неї дивились металеві очі совєцького гарту – медальйони Дружба народів, За владу рад, Селянське повстання… Метал іскрився від круглих ліхтарів обабіч, брудно-молочні плитки проголошували співи минулих часів.

Довкола людини виникали та зникали люди, гриміли сині потяги, тягнучи жовту лінію за собою. Не вчепившись за щось, вона панічно блукала поглядом. Занепокоєння зростало, а людина все не знала що їй робити: сісти у потяг? Але в який бік? Піднятись на ескалаторі? А далі? Чи звернутись до когось?

Врешті вона захотіла повернутись назад. Чому? Бо там безпечно. Жорстоко, гидко, нечесно але передбачувано. Людина почала роззиратись, похапки хапаючи повітря і червоніючи. Вона не могла пригадати звідки прийшла. Всеохопний тремор пропалював її тіло, від кінчиків пальців розходились крижані мурахи.

Перелякано пропихаючись поміж натовпу, вона вийшла на одну з платформ. Погляди знуджених життям, його монотонністю, людей проходили повз неї. Очікуючи потяг, людина на нетривалий час впорядкувала власні емоції, та потрібна була лише одна думка щоб розтрощити цей примарний спокій на друзки.

Куди?

Поки внутрішнє збурення починало знову наростати, з тунелю почулись виск рейок й потужний поштовх вітру. Вона вже не могла контролювати власне тіло, воно перекидалось з боку в бік, смикалось ніби від червоних ниток, що тягнулись від рук і ніг. В цьому безладі думок і духу, вона сильно заплющила повіки. І опинилась у безкрайому морі темноти.

Заграла мелодія, лагідна й легка. Кватирка була розчинена повністю, тому в неї входив неспинний потік повітря. Людина розплющила очі та почала вставати з ліжка.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.