Реванш

Лідія Аніщенко

Реванш

Присвячується Рудому лісу:

тваринам, які загинули у пожежі,

що охопила Чорнобиль навесні 2020 р.,

і рятувальникам, які боролися за них.

Чоловік плакав.

Його потворні, обпечені руки, зі шматтями обгорілої шкіри безсило звисали з краєчку лікарняного ліжка. Напівживе, полатане пов’язками тіло, ще дихало. Чоловік був ще живий, як ззовні, так і з середини: по його обличчю продовжували текти сльози. Вони текли й текли, роз’їдаючи страшні червоно-чорні рани на підборідді і швидко всмоктувались у біле укривало.

Сльози випалювали. Вихлюпували біль, відчай, спогади. Провину?

Вихлюпували усе його життя, яке згоріло, залишивши лише клапті брудного попелу. Клапті попелу замість будинку. Клапті попелу, замість облич його дружини й дітей.

Чоловік плакав.

Ось тільки Всесвіт й обличчя його — Небо — не плакало разом з ним. Воно усміхалось сяючою, кривавою, як захід сонця, посмішкою.

Небо не плакало з ним.

Небо плакало, коли той чоловік, з задоволеною усмішкою кинув палаючий сірник у зарості сухої трави. Плакало, коли він пішов, з легкою душею повертаючись до звичних справ. Коли ті, хто це бачив, промовчали і пройшли повз.

А найдужче плакало, коли спалахнули вони. Ті, хто не встиг і не зміг втекти: серця, очі, вушка, крильця, хвостики і крихітні лапки. Крихітні тіла і крихітні життя. Як же воно плакало, коли вони вмирали! Небо вмивалося сльозами, які не могли з нього вийти. Не могли, але боліли у ньому, мов ракова пухлина.

Як плакало воно і як раділо, коли вони тікали й рятувались! Коли їх рятували люди у яскравому одязі: пожежники. Ті, які не злякались. Ті, що виконали свій обов’язок. Ті, хто рятували їх від того страшного лютого звіра – Вогню. Звіра, якого покликав найстрашніший звір Всесвіту — нелюд, що вдягнув шкіру Людини.

Чоловік плакав.

Небо не плакало з ним. Воно споглядало свій реванш. Біль, яка виростала з болю. Смерть, що виросла зі смерті.

Сльози зупинилися і погляд чоловіка завмер. Назавжди.

Але небо не плакало, ні.