Злочин

— Ви не можете ні скопіювати ні іншим способом відтворити цю світлину, - суворо говорить екскурсовод, - фотографувати теж заборонено… для кого на вході висить?!... – він грізно піднімає вказівний палець, світить на мене повними блискавки очима і кричить що аж не лусне. Я інстинктивно вгадую його жести. Я інстинктивно роблю все в житті. Бігаю, до речі, також.

Він щось кричить навздогін. Мені ввижається поліцейська сирена. Але я біжу по залитій травневим сонцем вулиці. Я відчуваю, як сонце набрало свою силу. А чи набрав я свою?

На архівній світлині, що трепетала проти вітру і швидкого бігу в моїх спітнілих руках … це скан світлини… там моє диво і мій розпач.

***

Сонце поливало нас м’яким вже вечірнім світлом. У такі дні наприкінці травня навіть повітря здавалося мирно-блакитним, його можна було вдихати й від кожного подиху відпочити, зануритися у іншу зовсім не відому реальність. Ми тоді проводили всі вечори на вулиці. Тут було чим зайнятися. Але я завжди хапав історичну книгу і не полов ніякі квітники й не наводив красу. Ніхто мене не любить у цьому світі, то якщо ще кілька осіб покричать на мене чи косо зиркатиме вся група… мені уже точно нічого не зробиться. А так, я ціную свій час. Такі вечори марно витрачати на те, що хочуть наші вихователі. Наші батьки хотіли б для нас чогось чи для здійснення своїх нездійснених мрій. А вихователі… ці думки займають мене, тож я на мить відволікся від книги…

Одна з виховательок побачивши у моїх руках «На західному фронті без змін» сказала, що я ще малий читати таке. Але я тільки головою хитнув. У всіх них чогось створювалося відчуття, що я киваю наче відганяю мух… а що ж іще робити?

Я люблю довго сидіти на вже холодній лаві під мерехтливими зорями й думати про те, як виглядали б мої батьки… які вони були? Що б просили мене зробити зараз? Що порадили б у тій чи іншій ситуації?

Нам ніколи не задавали намалювати генеалогічне древо. Вчителі жаліли нас і вирішували не піднімати старі рани, а може, не мали часу ще й на це… бо купа уроків йшла на те, щоб «вбити в голови цих дурнів що таке історія і на біса вона потрібна».

Мені до такої постановки питання було байдуже. А т древо… я хотів би його знати… це ж, насправді, так багато важить… ким були твої родичі, звідки рід, до чого схильні, чи талановиті і чи вміли жити… а я не мав відповіді на всі ці питання. Батьків я не пам’ятаю…

Здається, все моє дитинство, найраніше, що я можу згадати то тиша, дитяче ліжечко вкрите білим, крик такого ж як я.

Тому я не те щоб не люблю людей… вони у моєму світі займають надто багато місця. Але не ті.

Якби можна було їх знести наче стару непотрібну комп’ютерну програму чи вдосконалити… але із вдосконаленням світу я засвоїв уроки ще в чотирнадцять. Світ не треба вдосконалювати. Відійти убік і не чіпати. Так все стане на свої місця.

І я робив так завжди. Багато перечитавши про війни, зрозумів, що скільки ти не прагни добра, а все одно виходить по-іншому. І тут, мабуть, всі люди рівні… хоч у чомусь.

Але я хотів знати лише обличчя, лише статуру і профіль, лише звички і професії своїх предків… ну хоча б дрібочку… на ці мої запитання ніхто й ніщо в цілому моєму невеличкому світі не знайшли відповіді. А я шукаю й дотепер… Хоч би одну рисочку… я сумую за ними, але навіть не можу побачити у снах, не можу зрозуміти хто я такий і що я є.

Це дуже заважає жити, правда… ті, хто завжди це мав і відвертається не замислюючись… скільки вони втратили.

А я шукав у різних довідниках, шукав у архівах, у інтернеті… але моя фахова освіта історика нічого не дала. Марно все. Як в принципі і все життя…

Але одного разу знайшов інформацію про те, що дід по батьку… у нас однакове з ним прізвище… і ще також по регіону є чітка подібність… я все ж був наполегливим і розпитав щось у когось, зібрав по дрібочках, по краплинках… виявляється, мені залишили ім’я і прізвище батькове отримане при народженні. Імена батьків я також знаю… потім до почерків докопався, але почеркознавство не надто багато розповіло мені про батьків по офіційних документах залишених ними. Ну що ж…

І тут я дізнався прізвище мого далекого предка, що воював у Другу Світову…

Добре ж, якщо подумати, що тоді вже широко поширені були фотоапарати, що фотографи сплітали із світла і емоцій щось для теперішніх і наступних поколінь, добре, що я зайшов тоді у краєзнавчий музей… а кажуть, музеї не цікаве місце…

А я випадково чи навмисне?… скоїв злочин, вкравши від скановане фото.

Тепер я бачу діда: високий, вертлявий, із іскристими усміхненими очима, скоріше хитрий ніж сміливий, схильний діяти, а потім думати…

на звороті підпис – кілька теплих слів і дата. Це грітиме мене. завжди.