Співай, пташечко!

Я зійшла з електрички й нарешті видихнула. Довга дорога зморила, однак ця фізична втома була навіть корисною. Я хоча б на добу забула, від чого біжу. Та спогади повернулися, щойно ноги відчули твердість землі, а щоки — подих вітру, і я до скрипу стиснула руки, перетягнуті шкіряними рукавичками. Надворі було тепло, і я розстібнула комір пальта, під яким билося моє розчавлене серце.

Перетнувши колії, вийшла на асфальтовану дорогу, що вела до містечка мого дитинства. Тут було вільно, тихо, затишно. Квітневе сонце поволі кликало заспану зелень на розмову про вічне, і вона неквапливо вбиралася в тепло кокетливого світила.

Я йшла без поспіху, звільна перебираючи ногами. Пейзаж здавався сірим, однак я знала, що ця сірість невдовзі мине. Хотілося б мені, аби в житті будо так само: сонечко пригріє — і зранена душа скресне, вирветься з реберної клітки, ніби птаха, вільна й волелюбна. Моя ж пташка нині мовчала, ховаючись у затінку пальта.

Дійшовши до перехрестя, я побачила знайому фігуру. Мій брат Артем чекав на мене під старою грушею, як і домовлялися. Однією рукою тримав кермо велосипеда, другою махав мені. На його обличчі сіяла усмішка, а очі були приховані сонячними окулярами.

— Привіт! Радий тебе бачити, Олю, — Артем простягнув мені руку, і я помітила татуйовану каблучку на його пальці.

— Що це?

— Ми з Іринкою вирішили замінити обручки на татуйовані, — відповів усміхнувшись брат.

— Сміливо, — мовила я, і пташка, що ховалася в затінку під пальтом, боляче вдарила крилом у свою клітку, змушуючи мене промовити наступні слова: – А якщо розлучитеся? Гадаю, звести її буде важко… – мій голос здригнувся.

Брат не відповів. Він обійняв мене рукою за плечі, іншою все ще тримаючи кермо велосипеда, та повів до будинку бабусі. Розмірені кроки в тиші й обіймах близької людини заспокоїли пташку. Я зітхнула з полегшенням, що не вкрилося від Артема.

— Надовго приїхала?

— Узяла відпустку на два тижні.

— Як удома? Як батьки?

— Я… я не була вдома.

— Нічого. Поїдемо разом. Мама давно кличе…

Хатина бабусі аніскільки не змінилася, відколи я була тут іще дитиною. За сірими воротами розкинувся просторий двір. Охоронцями в рядок стояли яблуня, абрикоса та черешня, що нині поволі набирали сонця, аби розбуятися на все літо. Арку поміж літньою кухнею та альтанкою узяв під крило синій виноград, що теж стояв безлисто, очікуючи на тепло. Побіля хатини з помаранчевої цегли зростали колючі кущі малини та зграя кольорових тюльпанів, що стараннями бабусі вже розквітли, нібито сонцем для них була вона.

Бабуся вже чекала на нас. Побачивши мене, вона всміхнулася, але її обличчя одразу стало стурбованим.

— Олю, нарешті, люба, — вона обійняла мене. Я потонула в теплоті й заплющила очі. — Порадували мене дітки. Артем з Ірусею, тепер ти, Оленько.

Я опустила погляд і відступила. Бабуся затримала мене, перехопивши зап’ястя, і я мимоволі звела на неї очі.

— Ходімо чай пити. Ми з Ірусею напекли пирогів, як ти любиш.

Бабуся взяла мене за руку й потягнула за собою. Я залишила валізу надворі та піддалася наполегливому запрошенню. Насправді ж мені вже давно не хотілося ні їсти, ні пити…

У хаті, як завжди, пахло свіжою випічкою. Аромат нагадав дитинство, коли все було легко й невимушено. Здавалося, так має пахнути життя. За столом сиділа Іра, дружина мого брата. Вона привітала мене помахом руки.

— Привіт, Олю. Я рада, що ти приїхала.

— Мийте руки і сідайте до столу, – скомандувала бабуся, підштовхнувши нас із братом за спини. Ніби ми повернулися в дитинство, два бешкетники, що облишали свої пустощі лише заради бабусиної випічки.

Уперше за довгий час я всміхнулася.

Минуло три дні, відколи я втекла від кривди великого міста сюди, на острівець затишку та спокою. Та навіть тут було не все так ідеально, як здається. Пташка, що сиділа всередині мене, періодично дзьобала по ребрах, викликаючи сльози на очах. Я трималася, бо поряд були рідні, яким я досі нічого не розповіла. І не тому, що не хотіла. Щойно я починала говорити, як пташка щосили вдаряла крилами в клітку, безуспішно намагаючись пробити щит. Тому я мовчала, і вона замовкала у відповідь.

Якось увечері до мене надвір вийшла бабуся. Я завжди дивувалася її нетлінній красі. Вона була вродливою жінкою. Довга посивіла коса лежала на її плечі, а карі очі золотилися вечірнім сонцем. Бабуся мовчки присіла на лаву поряд зі мною. У її руках було світле пальто. Поволі спускався вечір.

— Весна тепла. Люблю таку весну, — вона глибоко вдихнула, насолоджуючись ароматом весняної прохолоди.

Я промовчала, мимоволі повторивши цей вдих за нею. Щойно свіже повітря торкнулося крилець пташки, вона стрепенулася. Я судомно видихнула.

— Чому ти така сумна, Олю? — спитала бабуся.

Я очікувала цього питання рано чи пізно, проте гніватися на бабусю не могла. Вона мала право знати. Та моя пташка причаїлася, ніби помітила хижацькі очі, що стежать за нею з-за кущів. І я разом із нею завмерла без руху, боячись викриття.

— Неприємності на роботі?

Я заперечно хитнула головою.

— Щось болить?

— Серце болить, бабусю…

Вона лагідно всміхнулася, поклавши руку поверх моєї. Я поглянула на неї.

— Життя щедре на кривду, онуцю. Хтось переживає її ось так, як ти. Хтось прагне зробити навколишній світ нещаснішим за себе, аби тільки втекти від власного нещастя. Та знаєш, що допомагає мені? Спів! — витримавши паузу, вона продовжила: — Дай волю почуттям, хай вони вирвуться на волю піснею. Я знаю, ти любиш співати.

— Любила…

Бабуся зітхнула та обійняла мене.

Із цими її словами я провела безсонну ніч.

А вранці вийшла з подвір’я до криниці, набрати води. Розчинивши стулки й обережно опустивши металеве відро, я почала крутити ручку, аби воно дісталося глибини. Криниці в нас були глибочезні. Занурення займало хвилину, не менше. Тож я дістала з кишені телефон, аби проглянути останні новини. Та раптом на екрані висвітилося те, чого я бачити не хотіла. Пташка збунтувалася й розправила крила, розкачавши клітку. Я оступилася, мимоволі випустивши ручку. Відро з грохотом полетіло до дна. На звук збіглися сусіди.

— Що ж ти робиш? — неприємним писклявим голосом загорлала сусідка. — Зовсім розум втратила? Хіба ти майструвала? Нащо ламаєш? Безрука, чи що?

Почувши її крик, вибіг Артем. Помітив мене й телефон, що валявся неподалік, ніби отруйна зміюка. Брат спохмурнів. Обернувся до сусідки й вигукнув:

— Вас ніхто не питав. Годі лаяти!

— Лаяти? — обурилась вона. — Я що тобі, собака?

— Ви не дослухали мене. Я сказав: лаятись. Ідіть, тітко Галю, йдіть. Ми самі розберемося.

Неохоче, шепочучи під ніс прокльони, надокучлива сусідка пішла. Артем підійшов та підняв телефон. Його погляд упав на екран, де все ще майоріло повідомлення. Брат до білизни кісточок стиснув телефон у руці.

— Артеме, Олю, що за ґвалт? — з-за хвіртки вибігла Іра. — Що сталося?

Я не могла промовити бодай слово. У моїй голові волала ранена пташка, ніби її щойно подряпав велетенський кіт.

— Олю, — озвала мене Іра. — А не хочеш прогулятися? Можна сходити в ліс. Там проліски розцвіли. Пам’ятаєш, як ми збирали їх торік? Ти ще співала таку гарну пісню! — захихотіла вона.

Я подивилася в її блакитні очі, що нагадували морську воду. Невже вона змовилася з бабусею? Утім, я зітхнула й кивнула.

Усе одно гірше вже не буде…

У лісі пахло волею. Синьо-сизий килим під ногами нагадував мені мою душу. Місцями — зачерствілу, місцями — духмяну. У мені квітла любов, допоки не стала обертатися на попіл. Я глибоко вдихнула. Пташка мовчала.

— А пам’ятаєш, ти дарував мені проліски? спитала Іра в Артема.

— Пам’ятаю, — усміхнувся мій брат.

Я раділа за нього. Його шлюб виявився щасливішим за мої стосунки. Він не помилився з вибором, коли запропонував Ірині стати його навік. І я навіть заздрила йому, коли розуміла, що татуйовані обручки ніколи не зникнуть з їхніх пальців.

Я й не помітила, як зосталася на самоті. Артем з Ірою зникли з поля зору, давши мені спокій. Я зупинилася, здійнявши голову до неба.

Бабуся мала рацію. Колись я понад усе любила співати. Саме від неї я й отримала хист до співу.

А потім зустріла того, хто подарував мені золоту клітку з пташечкою всередині. Вона була так схожа на мене, моя душа, моє єство. І я вживила позолочені прути під шкіру, і вони зрослися з ребрами, а крилата замінила мені серце. Вона так само любила співати. Однак звуки пісні гаснули в підребер’ї. Той, хто подарував мені золоту клітку, зачинив мене на замок і перев’язав пташці горло колючим дротом. Вона перестала співати й почала волати, б’ючи крилами, натикаючись на колючки, стікаючи кров’ю. А потім і зовсім замовкла. Завмерла…

Я видихнула й поклала руку на серце. Настав час покінчити із цим, розбити штучне золото, залізні шипи й проклятий замок, адже ніхто не має права замикати в клітці любов. Моя пташка обережно розкинула крила поміж прутами решітки.

— Співай, пташечко, — прошепотіла я.

І почала співати про неї, мою пташечку, мою душу, про саму себе. Спочатку тихо, а потім гучніше, гучніше, і пташка нарешті вирвалася на волю. Клітка луснула, ставши пилом, а в мене ніби виросли власні крила. Я співала і співала, пісня за піснею. Я кружляла килимом пролісків. Я сміялася крізь сльози, і так минула година, ба навіть дві.

І тоді я нарешті відпустила пташку.

І тоді я нарешті стала вільною.

22 березня 2023