Акація і Ксана

Сухо і спекотно. Сонце смалило так, ніби в його планах було випалити все на поверхні землі. Можливо навіть включно з верхнім шаром того хваленого українського чорнозему, про який так багато говорили ще в початкових класах школи. І до самого випуску.

Чорнозем - як частина нашої ДНК.

Чи то сирники?..

Ксана всміхнулась. Пересохлі губи відчувались чужорідними на власному обличчі. Все сьогодні відчувалось якимось чужорідним - і палюче сонце, і пікап, на швидку руку перефарбований в зелений. Навіть власний шеврон з написом “Преса”, котрий вона стискала в руці. Його зірвав напарник, пояснивши причини далеко не зразу. Заблизько до лінії фронту. А мало що в цьому житті росіяни любили більше, аніж стріляти пресу. Для них ці чорні відмітки з білими літерами - як мішень в тирі. Хочеш вижити - краще вже не пались. Ну і карту пам’яті зі свого телефона… не знаю, проковтни?

Акація глянув на неї скоса. Це було неправильно. Десь там, давно, до 24 лютого, саме Ксана була Старшою. Вона шпиняла і ганяла хлопця з дрібними завданнями, котрі він переважно не виконував. Але і завдання були такі, без яких можна було прожити.

Тепер же вона виконувала його вказівки. І виконувала невідступно. Бо тільки за цієї умови її взагалі допустили до цих місць. До недавно звільненого села.

Сонце палило нещадно.

І здавалось таким недоречним. Перетворювало весь світ на сюр.

Не під палючим сонцем має стояти бабуся в дешевій хустці й трикотажній сукні, затискаючи зморщеною долонею обличчя. Хто зна чи лишились в ній ще сльози. Хто зна, як довго вона плакала. Хтось з сусідів обмовився, що її крики було чути ще вночі. І можливо буде чутно ще не одну ніч. Її дід стояв поруч і мовчав, змарнілий, сірий. Що ще його тримало, окрім самого скелета, що, якось вже так сталось, залишився стояти, хоча життя його вже полишило. Ні, якась крихта ще мала лишитись.

- Як її звали?

Ксана тоді не почула власного голосу. Тільки здогадалась по старечим очам, що з натугою сфокусувались на ній. Вона ненавиділа це питання. Ненавиділа цей погляд. Те, яким болем вони відзивались в середині… колись. І ту пустку, якою було все її нутро тепер.

- Катя.

- Ой, та як же це…

Стара знову заплакала. Чоловік опустив погляд.

Повіки палило так, ніби вони розігрілись на сонці й тепер, обмінюючись теплом, лишали опіки при кожній зустрічі одна з одною.

- Дякую.

Ксана записала щось в блокноті й повернула його назад у відділення плитоноски. Дівчинку розстріляли ще на самому початку, коли росіяни тільки зайшли в село. Місцеві казали, що вони стріляли просто так, без розбору, по будинках. Чому і затримались не на довго - не було їм більше віри. Старі передавали в ЗСУ буквально все, що могли дізнатись про загарбників.

Щоранку ступаючи повз могилу онуки, заритою за будинком. Біля городу, бо більше не було місця. Бо більше було ніде.

Оксана та Акація повернулись до машини. Хлопець сів за кермо, але не поспішав заводитись. Жінка дивилась кудись в бік. Вона мала б дивитись на стареньких, проте замість цього дивилась на дірки в заборі. На секунду вона задумалась, що могло лишити такі сліди.

Але потім зрозуміла.

Росіяни.

- Тримай, - Акація простягнув їй пляшку з водою, - Ти як?

Сказав би хтось, що саме він питатиме про стан будь-якої живої істоти поруч з собою… Ні, він не був байдужим. Просто не надто добре вмів в соціальні контакти. Це, власне, було радше в списку софт-скілів Оксани. Але цей рік все перевернув догори дриґом.

- Це ж не перша.

А ось і відсутність такту. Оксана всміхнулась.

Так, це було не перше ім’я в її списку. Більш того - ними було списано вже чимало сторінок в її блокноті. Були навіть набагато страшніші історії, як би цинічно це не звучало. Але цинізм на війні - це щось, що тобі треба відростити в першу чергу. Відразу після того, як збереш тривожний рюкзак.

Принаймні, цю дівчинку не було згвалтовано. Не було розірвано на частини - і далеко не в переносному значенні. Вона просто… померла. Можливо, їй навіть пощастило, і смерть була швидкою. Все, що їй дісталось, - всього-на-всього переляк. Можливо, це навіть буде першим іменем зі списку, який Оксані не доведеться називати.

…не буде.

Окупанти рвали їх землю на частини. Вбивали їх людей. Гвалтували. Катували.

Це не проходить без сліду.

Оксана навіть не помітила, коли Акація завів машину. Він встиг неспіхом вирулити майже до самого краю села, коли вона нарешті трусонула головою, приходячи до тями.

Він має рацію. Не перша. Не остання. Ніколи розклеюватись.

Жінка осяйно всміхнулась військовим на блок-пості, поки Акація обмінювався з ними паролями. І ще до того, як пікап від’їхав, дістала телефон і відкрила застосунок. Знайома емблема з гостроверхим капелюхом розсипалась хмарою іскорок.

Чорта з два їх би випустили з настанням ночі. Тому кілька годин до заходу сонця довелось провести в машині, заїхавши в ліс і сховавшись між низьких кущів. Десь недалеко було чути воду - в повітрі плавав такий знайомий свіжий запах. Часом доносився плескіт - ледь чутно, ніби там хтось ховався. Ксана навіть навела телефон в той бік, перевіряючи, чи є там хто. Проте звуки просто вводили в оману. Та й до настання ночі навряд вдосконаленій камері вдасться вловити щось з того, що насправді цікавило жінку. Хмари туману і так затягували все зображення на екрані - відьми зачаровували буквально все, що відправлялось до військових на фронт. Залишки їх магії лишались в повітрі. Часом навіть наздоганяли адресатів вже на місці.

У відьом зараз багато роботи.

Але не тільки вони знайшли чим зайнятись.

Коли сонце сіло, відьомський застосунок нарешті зумів вичленити серед магічних слідів те, що шукала Оксана. Перших кількох вона знайшла своїми силами - просто відчула, що вони десь поряд. Вийшла до них назустріч. Так, як робила кожного разу. Кожної весни. Проте швидко зрозуміла, що так її вистачить не на довго.

Вони вийшли з машини й пішли глибше в ліс. Оксана керувалась зображенням на екрані, не зводячи з нього напруженого погляду. Тож раз чи двічі Акації довелось смикнути її, зупиняючи в кроці від розтяжки. Але нарешті…

- Лишись тут.

- Обережно.

Оксана кинула погляд через плече і всміхнулась. Вона сховала телефон, більше він не був потрібен. Тепер вона і своїми очима бачила вогник, що крутився серед гілок. Він плутався в листі, підсвічуючи його знизу, ніби навмисне показуючи малюнок “судин”. Всього-на-всього маленький вогник. Той, що люди прийняли б за світляка. Або за ілюзію і багату уяву. Але Оксана бачила його тим, чим він був.

Потерчам.

- Ну, привіт, - жінка тепло усміхнулась. Ніби почувши її голос, вогник завмер. А потім затремтів, притискаючись до дерева. Вона могла б сказати, щоб він не боявся. Підійти ближче, заспокоїти… Але Оксана і так знала - потерча не боїться. Воно теж бачило її тим, ким вона була.

Потерча бачило перед собою мавку.

Ту, що тепер обережно підходила ближче.

- А я знаю твоє ім’я, - співучим голосом проговорила Оксана. За нервовим тріпотінням вогника важко було зрозуміти, що саме він намагається передати. Що за емоції… навряд в ньому були думки. Лише залишки емоцій, відлуння, - Хочеш його? - додала вона. Ніби подразнила, як дику тварину.

Всього на якусь мить вона відвела погляд, глянула на годинник на руці. Він ледь помітно відсвічував в темряві. Глянула на дату. Перевірити, уточнити, скільки ж днів цьому вогнику. Як довго він шниряє тут, на самоті, загублений посеред лісу. Може вже й не вдасться, може вже й не лишилось…

Пекуче полум’я вдарило в обличчя. Оксана ледь не закричала, останньої миті зумівши стриматись. Проте, замість того, щоб сахнутись вбік, вона навпаки викинула руки вперед і наосліп потягнулась до того самого, пекучого. Пальці охопило вогнем.

Сонце, що палало над світом вдень, було спокійним. Його жар - рівним.

Вогонь потерчати був нерівномірним. Він палив шкіру, проникав вглибину, охоплював кістки. Але з усім тим…

- Тихо, - прошепотіла мавка. Вона стримувала вогонь з усіх сил, хоч пальці зводило, викручувало, ніби навмисне намагаючись завдати якомога більшого болю. Проте Оксана ласкаво усміхалась, продовжуючи ласкавим голосом, - Тихо, не палай. Я знаю, чого ти хочеш. Я тобі то дам. Не треба злитись.

Вона піднесла вогонь ближче до обличчя. Жар вдарив в губи.

- Катя.

У загубленої душі два шляхи - розвіятись іскрами сили, що її вбере світ навколо. Щоб народитись наступної весни чимось іншим - різнотрав’ям, листям липи, краплями роси.

Або повернутись. Докричатись до Наві, вимолити собі… ще шанс?

І бачить світ, ніхто не кричав зараз так, як кричала Україна.

Вогонь спалахнув сильніше, змусивши Оксану щільно заплющити очі. Він охопив собою, здається, цілий світ. Палав, вигораючи, танцюючи на шкірі. Він пік - нестерпно, болюче, до крику. Але Оксана мовчала. Бо знала - цей вогонь не лишає слідів. Цей вогонь… це біль. А ще злість.

Вона відкрила очі.

Кажуть, що втрачені дитячі душі, потерчата, - вони можуть ставати мавками. Якщо пощастить. Якщо хтось назве їх ім’я. Або дасть нове. Кажуть, загублені вогники не перероджуються в тому ж поколінні, в якому вони й померли. Без серйозних причин. Звідки, по-вашому, поняття карми? Так і приходить помста на голови дітей і онуків людожерів.

Кажуть.

Кажуть.

Кажуть.

Перед Оксаною стояла мавка. Зовсім юна, вона ніби виступала з самої структури світу. Ще не вписана в неї, чужорідна. Але з кожним подихом вона ставала все більш реальною. Такою самою, як і сама Ксана.

Не такою. Не так палали очі Старшої Мавки. Її очі горіли таким полум’ям, що, здавалось, в ньому може зникнути весь світ. Як він це і зробив на цілу мить для Оксани. В обрамленні волосся, на якому ще зберігались залишки яскравої фарби. Вона, мабуть, пофарбувалась. За тижні до того, як в їх село прийшли росіяни. А далі те, що було її красою, лишилось без нагляду.

- Привіт, - знову проговорила Оксана. Мавка не відповіла. Жінка кожного разу сподівалась, що вони щось скажуть. Відреагують. Сподівалась побачити усвідомлення в очах. Але розірвані на шмаття душі бачили лише одне перед собою.

В іншому випадку вони б зробили все інакше. Дали потерчаті нове ім’я, дозволили забути весь пережитий біль, відпустили б в небуття. Щоб не мучити. Але таких душ було забагато. Війська російської федерації лишали за собою вихори таких от потерчат. Їм і так ніколи не вдасться знайти всіх.

Але тих, кого вдасться…

Що ж.

Росіян вистачить на всіх.

- Вони там, - Оксана вказала рукою кудись в бік лінії фронту. Мавка повільно повернула голову. А наступною миті опинилась впритул до жінки, - Ой… що? - вона все ж таки сахнулась. Але потім розгледіла, що мовчазна мавка вказує на щось на її поясі, - Хочеш? - запитала вона. І, не чекаючи відповіді, зняла з пояса військовий ніж, - тримай.

Якусь мить мавка вагалась. Але потім простягнула руку за зброєю.

Цього разу Оксана змусила мавку сахнутись, схопивши її за руку. Дівчина відкрила рота і зашипіла, обдавши обличчя жінки вже знайомим жаром. Мавка, народжена з полум’я жаги помсти однієї маленької дівчинки, у якої відібрали життя.

У неї був всього один мізерний шанс.

- Ми знайдем тебе. Після перемоги, - проговорила Ксана майже впритул до обличчя Каті, - Ти не загублена. Ти наша. Почула?!

Мавка розвіялась в вихорі пекучого полум’я.

Буде ще стільки роботи.