Білочка

Легкою ходою Негода наближалась до міста, вкотре повторюючи молодшим: «Тримайтеся ближче». Дітлахи гойдалися на верхівках дерев, гралися вцілілими листочками та струшували їх додолу, знищуючи останній промінчик надії на тепло.

Зрідка вона кидала схвальний погляд на старших діток своїх, що сивою хмарою поглинали квартал за кварталом, темними холодними пазурями проникали в усі закапелки, сіяли холод та морок. Негода пишалась, як вправно вони зшивали небо та землю величезними льодовими голками, одягали все на своєму шляху в крижані обладунки, майстерно прикрашали китицями бурульок та чудернацькими візерунками.

Запізнілі перехожі глибше кутались у свій одяг та поспішали по домівках, як метелики до світла, в омріяне тепло. Ховаючи очі, дивились під ноги, підсвідомо уникаючи зустрічі з тимчасовими господарями міста.

- Маааам!

- Іду, любі – прошепотіла Негода та повернула в парк.

Дітлахи сиділи на деревах вздовж центральної алеї та перегукувались.

- Що тут у вас? – вона побачила Білочку коло дупла та наморщила лоба. - Я ж просила! Живих - не чіпати!

В повітрі закружляли білі сніжинки.

- Мам, вона сама до нас вийшла. – Вітерець завжди знаходив виправдання.

Білочка зловила сніжинку лапкою та розчаровано дивилась на мокре місце, що від неї залишилось.

- Бери ще - Сніжок дмухнув хмарою сніжинок та засміявся.

Зачарована тваринка підскочила від несподіванки, зірвалась з обледенілої гілки та полетіла долілиць. Прудкий Вітерець вправно підхопив її… Руда шерсть враз покрилася крижаними голочками, над якими бовванів маленькою білою грудочкою ніс. Тільки гаряче серце продовжувало битися. Тук-тук: обпікало вогнем. Ттук-ттук: сповільнювалась кров. Тттук-ттт: зупинилось… В дзеркальних очах – сиве небо з прожилками чорного гілля.