Старе фортепіано

Крамничці жартів

Літня ніч оповилася тишею. Легкий вітерець шелестів у листі. В міському парку стояло затишшя після денних гулянь городян. Ось стоїть альтанка. Вона має горду назву «Зона відпочинку для дітей». Тут стоїть декілька дитячих книг, старий мольберт, альбомні листки, олівці. А ще тут стою я - старе фортепіано. Я є «щедрим подарунком» міської музичної школи для дітей міста. Вони були певні, що моя поява «сприятиме розвитку музичних обдарованостей дітей, допоможе віднайти юні таланти». Хоча, якщо чесно, то мене було просто шкода викинути.

Більшість діти навіть не намагаються вчитися грати. Вони просто били по моїх клавішах і сміялися від тих противних звуків, які виходили. То в них була така розвага. Навіть змагання влаштовували, хто огидніший звук видобуде. Хоч дах альтанки захищав від дощу, але волога і вітер все ж мені дошкуляли. З часом від поганого ставлення і погодних умов, я почав грати все гірше. Адже хто буде старатися, якщо до тебе так ставляться? Ось і я не хотів. Я переважно любив самотність. Ось як зараз. Коли лише вітер грає на моїх клавішах. Так і жив я собі, потихеньку засинаючи та стаючи байдужим. Та настав день, який все змінив.

Весна може настати навіть наприкінці літа. Кохання приходить навіть у старе і трухляве серце фортепіано. А ви вірите в кохання з першого дотику? Ні? А я ось повірив. Був найзвичайнісінький день. Малеча звично бавилася в альтанці. Лунав сміх, крики. Звично намагалися на мені грати. І як завжди в них нічого не виходило. Тож дітям стало нудно, і вони побігли до фонтана. Я видихнув полегшено. Раптом почув кроки. Хтось ніжно провів по клавішах. А далі заграв приємну мелодію. Вона не була якоюсь особливою. Але тоді мені вона здалася найпрекраснішою на світі, зіграною з любов’ю та обережністю. Люди замовкли, слухаючи гру. Я сам заслухався цієї мелодії. Адже мені здавалося, що наймайстерніший музикант не здатен щось подібне зіграти на такому старому фортепіано, як був я. Ніжні пальці легко пурхали по клавішах, дівчина (а це була дівчина, судячи з тоненьких пальчиків), щось намугикувала собі. Мелодія закінчилася. Залунали оплески. Дівчина знову ніжно провела по клавішах. І пішла. А я ще довго згадував ту мелодію, ніжний доторк пальчиків і ту пісеньку, що наспівувала собі дівчинка. І навіть діти мені вже здавалися милими, а не галасливими.

Вона почала приходити щодня, грати по декілька мелодій. Кожного разу вона грала інакші мелодії. часом то була класика, а часом і імпровізація.

Та ось настала осінь. Вона більше не приходила. Певно навчання, вирішив я. З кожним днем дітей ставало все менше. І я почав засинати під тихий шум падаючого листя, дощу і вітру. І всю зиму мені будуть снитися мелодії, які грала та дівчина. Я буду чекати весни і нашої зустрічі.