Кінцева зупинка

Двері з гуркотом зачинилися й потяг метро помчав до наступної зупинки. Антон ліниво оглянув майже порожній вагон, поправив валізу на коліщатах, що норовила впасти. Йому пощастило встигнути на пізній потяг. Можна було б викликати таксі, але, коли був вибір між ним та метро, Антон завжди обирав останнє. Він любив його гострий запах, прохолоду станцій, швидкість, з якою мчали потяги. Не треба вислуховувати балакучих водіїв та із завмиранням серця спостерігати, як вони порушують правила дорожнього руху.

У голові ще звучали уривки розмов із клієнтом. Антон працював проєктним координатором у компанії, що розробляла програмне забезпечення. Зараз він повертався з відрядження, літав закордон на перемовини з клієнтом. Дарма, що провів три дні в Амстердамі — роботи було стільки, що він бачив місто лише з вікна розкішного офісу. Клієнт виявився впертим та скупим, й Антону довелося докласти всіх зусиль, щоб домогтися угоди. Зараз підписаний контракт надійно зберігався у валізі, а Антон почував себе вкрай виснаженим.

Він прихилився головою до вікна та задрімав. Коли потяг рвучко стартував до кінцевої зупинки, Антон прокинувся та озирнувся. У вагоні нікого не було. Намацав валізу — вона стояла поряд. Він позіхнув так, що ледь не розірвав собі рота, і ліниво подивився в сусідній вагон. Там їхали троє. Двоє чоловіків: молодий хлопець у велетенських навушниках та чолов'яга років п'ятдесяти, що затято грав на телефоні. Біля вікна, навпроти Антона, сиділа молода дівчина такої вроди, що він разом прокинувся. Їй було років двадцять. Густе русяве волосся збігало розкішними хвилями. Неслухняне пасмо спадало на обличчя, і це виглядало напрочуд симпатично. Красуня мала гладеньку шкіру, довжелезні вії та довершені обриси ніжних губ, кутики яких були трохи підняті вгору. Вона сиділа, акуратно склавши руки на колінах, та кивала головою в такт, хоча музики не було чутно.

Антон миттю забув про сон та втому. Він не був ловеласом чи вправним донжуаном. Якщо чесно, то він завжди почувався трохи невпевнено з дівчатами. Йому потрібно було добре знати дівчину, щоб наважитися запросити на побачення. Антон виправдовував це зайнятістю та постійними переробітками, але підсвідомо розумів, що проблема не в цьому. Зараз він просто таки фізично відчув, що це вона. Якщо він не наважиться підійти, то ніколи собі цього не пробачить. Відчув це так чітко та впевнено, що був готовий просто зараз зірватися з місця та бігти знайомитися.

Дівчина повернула голову до Антона та приязно усміхнулася. У неї були великі густо-сині очі, які довірливо дивилися на нього. Він радо відповів своєю найкращою усмішкою, сподіваючись, що виглядає впевнено та привабливо.

Незнайомка відвернула погляд, наче Антон перестав її цікавити. Потім невідомо звідки дістала ножа. Яскраво блиснуло довге, неймовірно гостре лезо. Поки Антон ошелешено дивився на зброю, дівчина легко встала, за один крок підійшла до попутників і двома швидкими рухами перерізала їм горлянки. Молодому, і відразу ж старшому. Усе відбулося миттєво й у повній тиші, ніхто з них не встиг і скрикнути. Тільки рівномірно стукали колеса потяга та шумів вітер за вікнами. Чоловіки разом схопилися за розпанахані горла, звідки бурхливими потоками ринула кров, заливаючи все навколо. Антон не чув, але здогадався, що вони страшно хриплять. У їхніх очах читалося здивування, наївне, наче в дітей, заскочених зненацька.

Серце Антона забилося швидко-швидко. Він скочив на ноги, розгублено дивлячись то на дівчину, то на мертвих людей. Він сподівався, що зараз хтось вигукне «Знято!» і вигулькне купа людей, оператор із камерою та веселий режисер, і все це виявиться сценою з фільму чи жартом, й Антон полегшено зітхне, і всі вони добре посміються над жаскою ситуацією. Та нічого такого не відбулося: дівчина так само стояла біля вбитих, Антон нажахано завмер, а поїзд мчав їх до кінцевої зупинки.

«Може, я сплю?» — промайнула в голові рятівна думка. Він не встиг це перевірити, бо дівчина повернулася до нього. У руці вона тримала ніж, на лезі якого блищала густа темна кров. Незнайомка посміхалася, але не приязно, як тоді, а зловісною посмішкою жорстокої королеви. Сині очі потемніли, стали майже чорними. Вона вказала на Антона ножем.

«Ти наступний», — губи рухалися беззвучно, але він усе зрозумів.

Антон рвучко оглянувся в пошуках зв'язку із диспетчером. Хотів покликати на допомогу, але не знайшов жодної кнопки чи динаміку. Натомість йому звідусіль усміхалися кольорові реклами, що пропонували смартфони за неймовірно низькими цінами та миттєві кредити без довідок.

Тим часом дівчина підійшла до дверей між вагонами. Смикнула, але ті були зачинені. Вона вчепилася в ручку й щосили потягла на себе. Гладенький чистий лоб від напруження вкрився зморшками. Мить — і двері зі стогоном розчинилися, наче здавалися на її милість. Дівчина переможно посміхнулася, ступила на хитке зчеплення та почала штовхати двері до його вагону.

Антон затремтів від жаху. Він досі не вірив, що це відбувається насправді. Не усвідомлюючи себе, він кинувся до дверей та щосили вперся плечем, відчувши, з якою силою дівчина тисла з того боку. Зустрівши спротив, незнайомка змінила посмішку на злобний вишкір. Вона з розмаху вдарила кулаком у вузьке вікно, яке відділяло її від Антона. Скло розлетілося, кілька великих шматків із гострими краями різонули йому голову, і гаряча кров лоскотними цівками побігла обличчям та шиєю. Дівчина махнула ножем, і від участі мертвих попутників його врятувало те, що перед цим він кинувся назад, рятуючись від розбитого скла. Гострий, наче скальпель, ніж відрізав йому шматок правого вуха.

До цього Антон не відчував болю від шоку, та тепер щосили заволав, звільняючи нервове напруження, що переповнювало його. Він впав долу, хапаючись за поранене вухо. А в цей час дівчина вже спиралася обома руками на край віконної рами, гострі шматки скла глибоко протикали тендітні долоні, але жодної краплі крові не з'явилося. Доки Антон нажахано спостерігав, дівчина щосили штовхнула двері, і ті рвучко відчинилися, залишаючи його наодинці з вбивцею.

Дівчина зловтішно посміхалася. Її ніжна краса перетворилася на невблаганну лють. Вона перехопила ніж іншою рукою та ступила прямісінько до заляпаного кров'ю Антона, що розкинувся на брудній підлозі. Він відсовувався від неї якнайдалі, аж поки не вперся спиною в поручень.

— Хто ти? Що тобі потрібно? — заволав Антон.

Незнайомка лиш продовжила посміхатися та йти на нього. Крок. Ще крок. Потяг смикнуло, і злощасна валіза знов впала. Цього разу прямісінько під ноги вбивці. Дівчина перечепилася через неї та впала, виставивши вперед руки. Прозвучав хрускіт, від якого Антону стало млосно, її ліва кінцівка неприродно вигнулася. Ніж вилетів, ковзнув підлогою та зупинився, вдарившись об ліву туфлю Антона. Той миттю схопив слизьку від крові зброю, іншою рукою намацав поручень і почав здійматися на ноги. Дівчина теж піднялася. Вираз її обличчя жахав, воно було сповнене лютої ненависті. Незважаючи на зламану кінцівку, незнайомка рушила прямо на Антона.

— Не підходь! Я тебе вб'ю! Поріжу нахрін! — закричав той, вимахуючи ножем.

Дівчина наступала, не зводячи з нього погляду. Хлопець погрожував зброєю, але чудово розумів, що не зможе просто так порізати іншу людину. Навіть якщо це невідомо хто чи що. Антон крокував назад, доки не відчув спиною стінку вагона. Далі відступати було нікуди. Він загнав себе в пастку.

— Не підходь! Не підходь! — голос Антона зірвався на виск.

Дівчина зробила ще кілька невідворотних кроків і вперлася сонячним сплетінням у ніж. Антон відчув тиск, з яким вона навалилася на нього. Гостре лезо з легкістю проштрикнуло тіло, але їй це нітрохи не заважало: ніж стирчав із її грудей, а з рани не з'явилося жодної краплі крові. Дівчина схопила Антона за горло і стисла холодними, наче замороженими, пальцями. Стало нічим дихати. Він захрипів, заборсався, намагаючись звільнитися, але марно. Дівчина без зусиль підняла його в повітря і тримала так. Антон гойдав ногами та шарпався, наче риба на гачку. Він бив і бив ножем, куди тільки міг поцілити, відчував, як лезо проникає в її плоть, але все було марно. У голові зашуміло, перед очима попливли жовті кола.

«Ось і все», — майнула остання думка.

У цей момент темрява за вікном посвітлішала. Потяг зменшив швидкість, потім рвучко загальмував. Антона кинуло на дівчину, вони впали, і він перелетів через неї, прокотившись брудною підлогою вагону. В очах пливло, горло розривало від болю, але він почув, як із гуркотом відчинилися двері та щодуху кинувся в рятівний отвір. Він вилетів звідти й із диким криком рвонув пероном. Впав, поліз на колінах, залишаючи по собі криваві сліди. Усе, що завгодно, аби тільки втекти від неї. Позаду долинув лютий скрик, від якого заклало вуха, а шкіра вкрилася мурашками. Це кричала істота, у якої відібрали те, що їй конче було потрібно.

З інших вагонів вийшли кілька пізніх пасажирів. Вони з подивом озиралися навколо, шукаючи джерело шуму. Першою закривавленого Антона, що повз мармуровою підлогою з ножем у руках, помітила літня жінка з важким пакетом «Сільпо» в руці. Вона пронизливо закричала, і її крик злився із шаленим ревом Антона:

— Не підходь! Не підходь, уб'ю!

До нього поспішала диспетчерка, на бігу викликаючи поліцію та швидку.