Таємниця великого роду

— Кажуть, на березі озера вже розквітли азалії!

Кабоча-сан допив останню мисочку зеленого чаю із зернами рису. Гладкий, із широким селянським обличчям і весело виблискуючою лисиною, у яскравому жовтому хаорі, він лагідно усміхнувся до своєї дружини Мерон-сан:

— Як ти сьогодні почуваєшся, чи не болять коліна? Ходім, помилуємося на квіти, погуляємо, немов молодята. Ще й родичів провідаємо.

Мерон-сан закрила обличчя руками й тихенько засміялася крізь пальці.

— Скажете таке, аж соромно! Сьогодні сонечко вийшло, треба просушити футони. Погуляйте самі! А я передам подарунки для родичів.

— А ви як сьогодні, дітки? Руки-ноги ще цілі? Зібралися на ролики? Дивіться, носи не розбийте!

Два сини й дві дочки Кабоча-сан, усі високі, як для свого віку й худенькі, з круглими голівками та зв‘язаними на маківці хвостиками, були вдягнуті в однакові ясно-зелені костюмчики. Мерон-сан економно шила дитячий одяг зі старих юката, які вони з чоловіком носили ще замолоду.

Діти з веселим сміхом розбіглися, а господиня розстелила оздоблене квітами сакури фурошікі, загорнула у нього кілька коробочок із вагаші й зв’язала кінчики складним вузлом.

Коли Кабоча-сан вийшов з дому, Мерон-сан хутко розсунула паперові сьодзі й почала виносити на сонце численні ковдри й футони. Ніхто не заважав їй, і вона з доброю усмішкою подумала: «Правду люди кажуть. Ідеальний чоловік – той, якого вдома нема». Вона була невелика на зріст і кругленька, але, на відміну від чоловіка, мала вишукані риси обличчя й хороші манери, бо походила зі старовинного самурайського роду. Так само як і Кабоча-сан, полюбляла теплі сонячні кольори, її улюблена юката була пошита із сатину приглушеного жовтого кольору із золотими нитками.

Кабоча-сан покволом йшов весняною вулицею та прискіпливо спостерігав, як сусіди доглядають за квітами. Земля коштує дорого, тому будиночки в цьому селі дуже маленькі. Але і в найменшому подвір’ячку обов’язково знайдеться місце для квітника. І там і тут виднілися рівненькі рядки ясно-зелених паростків, ніжно-блакитні зірочки барвінку, тендітні «жабині очка».

Кабоча-сан працював в агрономічному концерні, його цех випускав насіння однолітніх квітів. Тому вже життя він слідкував, щоби його продукція ніде не пропадала задурно.

На дзеркальній поверхні невеликого ставка ліниво розляглося темно-рожеве та бузкове латаття, нахабно висували свої рильця вгодовані червоні коропи. Павутиння тоненьких гілок на тлі ясного неба виглядало неправдоподібно ажурним, ворони кричали жалібно й трохи моторошно, мов привиди, а жаби злагодженим хором співали свої ритмічні кантати.

Злегка пихкаючи, Кабоча-сан пройшов вузенькою стежкою поміж молодого бамбуку й вийшов до будинку своєї сестри. Він із задоволенням оцінив щедрі ажурні зелені хвостики, що радісно визирали з землі. А до нього вже бігла Нідзін-сан – висока, з широким обличчям, міцними плечима й дуже тонкими ногами. Вона вбралася так само яскраво, як і брат – у помаранчеве юката, волосся вкрила зеленою хусточкою.

— Як здоров’я, дорога сеструню? Як почуває себе твій чоловік, Нідзін-сан? Чи не має він проблем на роботі? А чи не хворіють ваші діти? Я маю для вас дарунок від Мерон-сан!

Брат із сестрою обмінялися поклонами.

— Ой, яка радість бачити вас у нас! Чи здорова Мерон-сан, чи здорові ваші діти? Ми так скучили за вами, адже не бачились іще від цвітіння сакури!

Родичі обмінялися подарунками й знову розкланялися. А з інших подвір’їв уже визирали усміхнені обличчя, чулися привітання, радісний сміх і побажання. На свойому електронному візку приїхав навіть стовосьмирічний Маме-сан і пригостив кревних зеленим горошком.

Кабоча-сан прокинувся серед ночі. З кухні було чутно, як дружина товче в ступці імбир. У темряві він побачив, як світиться дюжина очей: його оточили ніндзя, високі й низькі, товсті та худі, в однакових чорних костюмах і масках та з кривими мечами в руках. Лише четверо з них, найменші за зростом, мали на маківках хвостики чорного жорсткого волосся.