Мільйони відтінків полину

- Андрію, агов! Привіт - кажу. Ти чому такий пожований? Не вітаєшся! Cпиш чи що?

Я ворухнув головою в бік звуку й глипнув крізь щілини повік.

- А привіт, Олю.

- Я Люба… Міг би вже й запам’ятати! – голос дівчини демонстрував чималий запас децибел.

Я подумки порівняв її з будильником і перезирнувся зі своїм відображенням.

Блискуча поверхня ліфту давала можливість роздивитися себе у повний зріст.

- Що це!? – я крутнув головою, пригладив закустране волосся і примружився. Того ранку я виглядав жахливо.

Очі обтяжені повіками продерлися, уважно вивчаючи деталі. Власна зовнішність мала значення навіть сьогодні. Вольове підборіддя, бездоганний профіль, чітко окреслені губи й чисте обличчя - непогано.

- Хіба схуд, - я пригадав безсонну ніч в лабораторії і войовниче оскалився хромованій поверхні. - Нічого - нічого, мовляв, скоро ви усі станете свідками моєї слави. А поки…

Я продовжив споглядання: стрункий, вродливий, стильна зачіска, дороге вбрання… Щоправда, неголена щетина підкреслює ями на щоках і вилиці виступають. А ще синці під очима, сорочка несвіжа і жакет пожований - мало відпочиваю останнім часом.

Ліфт здригнувся, струснувши моє віддзеркалення.

- Гей, а попрощатися? Ну ж і нахаба! - долинуло з кабіни.

«Нахаба» залишив без відповіді коментар й стрімголов помчав у лабораторію. Я находу накинув халат і рвучко відчинив двері. Через декілька хвилин ті самі двері рипнули знову.

- Ну коли ж Ви навчитеся стукати, Степанівно?! – я сам не впізнав свій голос.

- Андрію Івановичу, Бог з Вами, та я ж стукаю: і шваброю і кістками по всенькому інституту громихаю.

- Ну що ти будеш робити! – роздратовано вигукнув я. - Непробивна баба, - додав подумки.

Прибиральниця поралася як вдома: вимітала, вигрібала, совала стільці й стоси паперів на письмовому столі.

Спочатку я дивився на неї автоматично - така собі спроба відволікти сердиті думки. Потім звернув увагу на чітку послідовність рухів, злагодженість, чи навіть системність. Ручки - в підставку, журнали та папки - в лоток. Причому по порядку, по темах… Можна подумати, вона розуміється на тому що там написано.

- Хе – дурня! - я примостився на стіл й розгріб один зі стосів, вдаючи що читаю.

- Ви що ж це - тут ночували? – мовила технічка, згрібаючи у смітник пластик та залишки їжі. – А накурилися ж як, - додала, витрушуючи попільничку.

- Що вона собі дозволяє?! - я ледве стримався. - Ще хвилина і я виставлю за двері це стихійне лихо з ганчіркою.

Я знав бабу Галю давно. В інституті Степанівну знали усі. Не здивуюся якщо вона його ровесниця. Певен, вам теж знайомий подібний типаж: жінка без віку. Вони не старіють і завжди виглядають однаково. Ця була біла: білий халат, біла косинка з якої висмикуються білі пасми… Біле обличчя, тонкі білі вуста, ба навіть очі й ті якісь білі.

- Ова! Експериментальний матеріал на підлозі. Либонь, зерна знову не проросли?

- Не проросли, - буркнув я, нервово сіпнувшись.

Роками я б’юся над створенням штучного зерна, але кожна спроба закінчується провалом. Подумати лишень - звичайна зернина, а відтворити ніяк! Можна з точністю продублювати хімічний склад, репродукувати матерію на клітинному рівні, тощо. А проростити ніяк!

Чорт забирай те насіння разом з дисертацією. Треба було щось простіше обирати. Он Іван Нечеснюк давно захистився. Узяв собі волокно курячої пір’їни, помістив у поживне середовище і вуаля: маєш шматок чистого філе. Без шкіри, кісток та мороки. Пакуй у яскраву обгортку й на вітрину, ненаситним споживачам на радість…

Саня Доброловський теж на хвилі. Разом з німцями схрещує жито та пшеницю. Генна модифікація дала надзвичайно продуктивний сорт.

- Як же вони його назвали?

- Тритикале! - прибиральниця рвучко обернулась.

Я аж рота відкив, а запитати соромно.

- Це що ж вона думки мої читає?- думаю. – Тю, ти! Сашко ж газету мені прислав. Онде на підвіконні лежить, мабуть - заголовок прочитала.

Я ніколи не придивлявся до цієї жінки. Є тай є. Вештається довгими коридорами, грюкає відром та ще квітники доглядає. Гарні у нас квітники в інституті: буйні та квітучі.

Сьогодні прибиральниця поводилася якось… театрально, чи що? Ні, вона просто насміхається з мене! Я розлютився ще більше.

- І назву ж придумали яку! - подала голос технічка. – Як додумалися хліб назвати! Мало того що все прос… , прости, Господи. Назва – вона ж початок дає!

- А й справді! - я аж скочив зі столу. – Я ж своє дітище не назвав!

- Залиште це, - сумно мовила стара. - Як є - залиште. Не вийде з того нічого, – баба Галя зіперлась на швабру, виголошуючи вирок моїй десятирічній праці.

- Чому це не вийде?! А я доведу!!! - завзято вигукнув я, налаштовуючись на нову спробу.

- Духу не хватить, - всміхнулась. - Щоб прорости особливий дух треба, - додала, тихо зачиняючи двері.

Я повісив на двері табличку: « Не заходити небезпечні досліди» , а сам довго та непорушно сидів у кріслі й буравив очима стіну. Вир емоцій гудів в голові, поки не випав в осад. Така собі хімічна реакція, що починається звідти, звідки псується риба, згущує кров та фарби, погрожуючи піддослідному язвою шлунку.

Я омив чергову невдачу та так і здрімав зі склянкою віскі в руках. Мене розбудив легкий порух. Це була Степанівна.

- Хе-хе-хе. Йшов би ти, синку, додому, - мовила, вмикаючи світло в суміжній кімнаті.

- Не піду! – рубонув я.

Не знаю де взялися нові сили, але тихий голос старої, її добра усмішка й навіть світло у сусідній кімнаті возродили в мені несподівану лють.

- Що ж ти тут висидиш?- жінка присіла навпроти.

- Душу дияволові продам, а зроблю своє ім’я безсмертним!

- Не жартуй так,- перебила вона, - на тонке стаєш!

Я розійшовся не на жарт.

- Що віриш у сатану?! Боїшся пітьми?! - схопився на ноги й буквально навис над старою.

- Я вірю в світло, - відповіла вона.

- Ти ще скажи, що пітьми немає.

- Немає.

- Дурна баба, - я осушив склянку й хлюпнув іще.

- Бачиш світлу полосу на підлозі? – мовила Степанівна, підводячись з крісла.

Я понуро кивнув.

- У сусідній кімнаті немає темного сліду, чи не так?

Здається, замість відповіді я гикнув.

- Темрява не може розбавити світло, але світло розсіває пітьму.

Вона рушила до дверей, а я рухнув у крісло.

У темному - притемному місті стояли темні – притемні будинки. У темних -притемних будинках жили темні - притемні… Я оговтався в суцільній пітьмі, намагаючись вигнати дитячу страшилку з голови.

- Очухався?- проскрипів невідомий голос.

- Хто тут? Де я? – я спробував звестися на ноги…, але їх не було.

Нічого не було… Окрім думки.

Я подумав:

- Я є…, але не збагну чим же я думаю?

- Тут може бути лише ніхто,- голос моторошно засміявся, - вірніше ніщо. Ти що не помітив Пека біля брами?

Я промовчав бо думав що заснув…

- Яке життя така й смерть,- розчаровано буркнув він.

- Стій, зачекай! - я боявся зостатися сам й спробував розговорити голос. – У тебе було інакше?

- Я пам’ятаю усе до найменших дрібниць,- протяжно мовив він.

Я відчув полегшення, чи щось віддалено схоже на нього і прикипів до голосу як до єдиної рятівної присутності.

- Я помер від лихоманки. Під час навколосвітньої подорожі підхопив якийсь невідомий недуг і сконав, - голос урвався. – За одну мить усе моє нікчемне життя промайнуло перед очима. Потім мій труп, кімната і все що у ній було задрижало, заблищало і попливло. Здавалося, свідомість, яка усе зрозуміла теж готувалася припинити існування,- голос на хвильку притих. - Мушу додати, я вважався вченим, - якось невиразно мовив він й знову замовк. Цього разу надовго.

Я майже насмілився сказати про себе, але роздумався. Раптом мені здалося, що голос теж передумав - такою довгою й гнітючою була пауза.

- Я вважав, що мозок зберігає тепло довше ніж решта органів, а тому припиняє функціонувати останнім, дозволяючи думці протриматися на декілька секунд довше, - продовжив оповідач. – Тому й не здивувався, побачивши як моє тіло переходить через річку. Я проплив повз Пека і його вогняних псів майже без страху, з нестримною цікавістю, очікуючи руйнації думки.

Він знову притих.

- Навіть після смерті я залишався дослідником та піддослідним. За життя я вивчав фізіологію і вірив, що смерть це повне припинення свідомого існування, - продовжував він. - Мені важливо було знати, що мої переконання вірні – розумієш?

- Так,- я хотів додати що ми колеги, але голос продовжив напружено й швидко.

- Довкола ставало темніше. Сірі тіні пливли перед очима, поки не закрутилися у каламутний вир. Потім рух припинився. Мої почуття не сприймали нічого крім темної, мов смола, пустоти. Я подумав що це кінець і зрадів. Таке припинення мене втішало, але свідомість не слабшала. Навпаки, функції мозку були активними. Почуття теж ставали сильнішими, - голос замовк.

Я теж завмер, заворожений почутим.

- Тоді я вирішив дослідити свій мозок, - продовжив він, – не міг збагнути чому так довго триває процес розпаду. Подумки я перенісся назад до тіла і… Мій мозок перетворився на слизьку, холодну речовину. Кров згорнулась повністю, а тканина змінилася настільки, що в ній навряд чи була можлива хоч якась молекулярна взаємодія. Це означало що свідомість існує окремо від мозку, - зауважив оповідач. – Це народжувало нові запитання: як таке можливо і хто я тепер?

Годі й казати, ті самі запитання ятрили й мою свідомість, але оповідач перескочив на іншу думку.

- Якби я тільки знав… Якби я послухався батька,- він захарчав у приступі не то сміху, не то плачу.

Виявилося, що за життя мій співрозмовник був сином заможного лікаря. Батько мріяв бачити сина священиком і дбав про його виховання. Той робив усе наперекір: відвідував медичну школу при Единбурзькому університеті, але зрозумів, що це не його. Потім - вступив у Кембридж, аби стати англіканським священиком, але і з цим не зрослося.

- «Сину, не забувай харчувати душу! » - любив повторювати старий, а я…, - оповідач притримав слово. – Я їв броненосців, пум, черепах, ігуан та інше. Знаєш, у нас в Кембриджі був такий собі «Обжора-клуб», - додав сміючись, - ми змагалися хто з’їсть якомога більше рідкісних звірів.

- Навіщо?- не второпав я.

- Щоб диверсифікувати людський раціон, - прозвучало у відповідь.

Я відчув огиду і спробував перевести розмову в інше русло.

- Як відносився до цього твій батько? – запитав я.

- Батько ще за життя готувався до смерті, - відповідав він. – Якби ж я його послухав, - додав пошепки.

- Не послухав що? Розкажи.

Голос зітхнув.

- Поміж двох смертей людина може створити собі краще життя, - так він казав. – Тиша, споглядання й бажання побачити Бога допоможуть тобі досягнути цього, - повторював час від часу.

- А що буде зі мною якщо я не наслідую твоїх порад?- якось запитав я.

- Якщо ти не станеш господарем своїх «я», а це не аби який вчинок, з тобою вчинять згідно з пануючим станом твоєї свідомості, - терпляче пояснював старий. - В кращому випадку ти народишся знову. В гіршому – тебе чекають страшенні душевні муки.

- Пам’ятаю, як голосно розсміявся йому в обличчя, - сумно мовив голос.

- Я не прошу тебе ставати аскетом, - не відступав батько. - Спробуй хоча би наблизитися до Духа.

- А якщо я не вірю в твого Бога, що тоді?!

- Можеш не вірити, але не заперечуй повністю! – наполягав він. - Збережи в душі місце для сумнівів, яким би мізерним воно не було. Можливо колись, ти хоч би на мить відчиниш двері внутрішнього храму. Іноді цього буває досить…

Голос зітхнув.

- Він сподівався на мою цікавість і я вдав що зацікавився, - продовжив оповідач. - Батьку, розкажи мені про цей таємничий Дух, - попросив я.

Старий оживився:

- Уяви собі, сину, що духовний рівень це невідомий тобі храм, у якому ти ніколи не бував і маєш підстави заперечувати його існування.

- Я згідно кивнув.

- І ось, хтось бере тебе за руку й підводить до дверей цього храму. Цікавість примушує зазирнути всередину і ти відчиняєш двері, - лице батька просіяло. - Ця проста дія – те що ти зазирнув на секунду, назавжди встановлює зв'язок між твоєю свідомістю і храмом, - додав він. - Більше ти не зможеш заперечувати його існування, - звів очі до неба,- і ніколи не забудеш.

- Що ти хочеш сказати?- вихопився я. - Що ж триматиме мою свідомість в цьому храмі? Та ще й після смерті!

- Після смерті - урочисто мовив батько,- у твоїй свідомості збережеться лише те, що ти створив на рівні Духа. Все інше виявиться обманом.

Оповідач ненадовго перервався.

- Батько гадав що зацікавив мене, але помилився, - продовжив він. - Я шукав слушної нагоди щоб зробити йому боляче.

- Припустимо, що я зазирнув,- нарешті дочекався , - я відхилив двері й глянув краєм ока - заради цікавості, але ніколи більше не зазирав і не переступав порога.

- Я мовив це так злостиво і єхидно, - зізнався рипучій голос.

- Тоді,- сумно відповідав батько,- в твоїй майбутній свідомості залишиться лише ця коротка мить.

- Я не зміг втриматися, - сказав голос. Я сміявся до сліз, до різі в животі, а він стояв і мовчки дивився.

- Вибач, - нарешті заспокоївся я,- невже ти серйозно віриш у те, що після смерті ми будемо повторювати речі, які робили при житті?

- Ні, не повторювати, а підсилювати їх повторення …

- Побачимо!- злостиво гукнув я, закінчивши розмову.

Голос замовк. Я теж не наважився порушити тишу.

- Його слова справдились… О, яка ж це мука! - голос моторошно завив, потім затих і врешті продовжив. - Я залишався у пітьмі, - почав він. – Довкола гуділа липка пітьма, але тепер прямо перед мене, весь час прямо перед мене, куди б я не повернувся, зяяв годинник. Велике коло зловісно біліло на чорному ебоніті, показуючи рухомі шматки мого життя.

- Як це? –не зрозумів я.

- Я знову став дитиною… Ось я нюхаю квітку… Біла ніжна конвалія - найсвітліше з моїх видінь, - сумно мовив він. – Тепер я юнак – слухаю голос мами, яка повчає мене бути відповідальним і любити усе живе… Далі видіння темніють. Я сперечаюся з батьком… Тепер я на цвинтарі біля могил своїх дітей… Елізабет Дарвін прожила лише місяць. Джек Дарвін – один рік. Лізі… Тиха маленька Лізі…

- Дарвін?!- мене нарешті розціпило. - Ти Чарльз Дарвін?- несамовито вигукнув я, незграбно борсаючись у пітьмі.

- Я те що від нього залишилось, - відповів голос. – Та зрештою годі базікати…

- Ні, говори, благаю, - вихопився я, відчуваючи що мені треба почути його історію до кінця.

- Я одружився на двоюрідній сестрі,- продовжив Дарвін. Усі наші діти – усі десять дітей були слабкими, важко хворіли і померли. Та найстрашніше не це. За життя я спостерігав хвороби і смерть своїх дітей відчужено - як дослідник. Тепер, моя свідомість, вочевидь, потроїлася, чи навіть удесятерилася і я почав страждати, - Дарвін замовк.

- Ось! – рвучко вигукнув він. – Дивись, прямо зараз годинник показує хворобу маленької Лізі!

Я сказав що нічого не бачу.

- А я,- мовив він,- уважно розглядаю прискорення трубчастих фібрів, зміну кольору шкіри, констатую перехід нервових волокон з білого в червоний… Я відчуваю її біль, як свій, - Дарвін завив. - Мене розривають муки сумління, але я не можу нічого змінити… Це повторюється знову і знову.

Я спробував його втішити:

- Не картай себе, адже ти так багато зробив для людства…

- Я?! Для людства!?- гучний регіт струсонув пітьму. – Чим ти слухав, дурню? Та я навіть не отримав біологічної освіти! - вигукнув він. - За фактом я був рухомим пристрастю самоуком!

У пітьмі зависла пауза.

- А тепер? Хто ти тепер?- нарешті запитав я.

- Тепер я … найменший одноклітинний організм. Без надії на еволюцію, звісно ж… І залишатимусь тут доти, поки мене не забудуть.

Я вивчав теорію Дарвіна в школі, а потім в інституті.

- Схоже тобі ще довго тут поневірятися,- подумав, враз пригадавши , що бачив його портрет на англійській банкноті. Здається, то були 10 фунтів спеціального випуску 2000 року.

Я б не наважився сказати це вголос але…

- Я знаю, - мовив він. – Я вмію читати думки. Це ти досі не второпав, що ми спілкуємося беззвучно. Я навіть чув про премію Дарвіна. Виявляється є така. Вона вручається в США для людей, які втратили можливість залишити потомство через власний ідіотизм, чи дурість… Це нагорода за особливу послугу – вилучення своїх генів з генофонду людства.

Мені стало його шкода.

- Загострене почуття справедливості говорить що ти з іншого світу. Забудь про це, тут …

- Як мені вибратися?- перервав я.

- Навіщо? Ти ж хотів стати безсмертним! - голос моторошно зареготав.

Я важко зітхнув.

– Зрештою є лише два варіанти, - продовжив він. – Два єдиних полюси в світі душ. Можна стати безсмертним в добрі, ототожнившись з Богом, - прошептав ледве чутно, - або стати безсмертним у злі, - голос Дарвіна раптово підвищився, - зливаючись з сатаною! – останнє - прогриміло у пітьмі.

Я завмер, повністю перетворившись на слух. Не те щоб сподівався на його допомогу. Швидше надіявся почути мимовільну підказку.

- Це як спека та холод, - збуджено продовжував одноклітинний організм. - Як світло та пітьма! Між двома полюсами проростає й помирає зайва половина людства.

Я знову зітхнув.

- А ти - бачу: ні в тих ні в сих, - Дарвін зайшовся злобним сміхом. – Тут так не пройде! Природа безжально випльовує зі своїх вуст тепленьких та сіреньких. Тож, вибір за тобою… Обирай зло! Слухай голос пітьми… Слухай… Слухай…

Я спробував не слухати.

- Темряви не існує. Зло це непроявлене добро,- повторював в умі.

Я уявив світлу кімнату в лабораторії. Чиста широка полоса лягає на підлогу… А ось і Степанівна. Я пригадав її світле обличчя, бліді вуста і майже білі очі…

Я прокинувся від приємної прохолоди. Тихий ласкавий вітерець обвівав тіло. Поза тим що я не бачив себе як і раніше, але відчував своє єство. Сумнівів не було: я помер і народився знову.

- Боже, у мене є очі! - я побачив зорі над головою і заплакав.

Хотів рушити вперед, побігти стрімголов, не знаючи куди й навіщо, але… ніг, схоже, не було.

- І коли цей бур’ян виріс? - долинуло справа від мене, десь зовсім близько.

Я одразу збагнув що це про мене, але не заперечив. Після спілкування з Дарвіном почувався зовсім інакше.

- Ой, та це ж полин! Добраніч, Андрію Івановичу!

Я не здивувався, почувши своє ім’я. Голос теж видався знайомим, але після пекла я був надто наляканим, тож не міг зронити ні слова. Це неввічливо,- хором сказало з півсотні голосів.

- Ні, він просто схвильований, - заперечив той, звідкілясь знайомий мені голос.

Я дозволю собі скоротити наш діалог і передам вам найголовніші деталі. Дивом я опинився на квітнику. Поряд мене росла газонна Трава і розкішна біла Троянда.

Я не міг забути про пекло. Слова Дарвіна глибоко вразили мене. Особливо « сірі та тепленькі». А що як він не бреше? Але прямо ж не запитаєш.

Я вирішив зайти здалеку і поцікавився, що рослини думають про безсмертя.

Маленькі зелені ротики позіхнули.

- Такі запитання не для нас. Ми від них засинаємо, - мирно засопіли вони.

Біла Троянда відповіла не одразу.

- Мабуть, безсмертя це аромат, - сказала перегодом вона. - Може є щось іще,- задумливо додала,- але я не знаю як пояснити.

- Усе не так просто,- втрутився в розмову невідомий голос. – Треба підштовхнути себе у потік вічного життя, треба стати творчим співробітником Природи.

- Але природа така безжалісна,- я спробував скерувати розмову в потрібний бік.

- О ні, це справедлива Богиня! - прозвучало у відповідь. - Вона позбувається лише трутнів, скидаючи з себе мільйони невиразних створінь.

- Як влучно ти сказав, Ґрунт! - вигукнула біла Троянда.

- Хто - хто? – перепитав я.

- Він напівбог, - тихо шепнула Троянда.

- Дозвольте відрекомендуватись.

Я сад, я садівник, я ґрунт! Можна просто ґрунт, - жваво додав голос і урочисто продовжив:

- Я сію зерна й урожай збираю.

Господар власного життя.

Я сам створив усе що маю.

Пийте мене, бо я добра ріка!

І мій потік сильнішає з роками.

Я знаю – мене вистачить на всіх.

Будьте в мені! Я хочу бути вами…

Ґрунт затих, і ми затихли. Я слухав ніч й дивився на зорі. Здавалося, я підріс, ось - ось відірвуся від землі й полечу. Я навіть подумав, що це і є безсмертя.

- Знаєте, а я колись був людиною, - тихо сказав я.

- Вибач, але це дуже голосно сказано, – зауважила колюча квітка.

- Не зважай, - втішно додав Ґрунт, - навіть якщо Троянда права, у тебе є шанс.

Я знову зітхнув.

- Хочеш я розкажу тобі що коїться з людиною після смерті?

Треба закінчити школу, потім інститут, потім… Я дізнався від авторитетних джерел, що маю аж сім тіл.

- Три з них, - говорив Ґрунт, - фізичне, життєва енергія і астральне тіло розпадаються з останнім видихом. Доля решти чотирьох має лише два варіанти.

- Він досі не вірить що в нього є душа,- пошепки додала Троянда.

Важко було слухати мені - затятому матеріалісту про духовне «Я», навіть після пекла.

- Думаєш- ти сконструйований і організований прах?, - засміявся Ґрунт.

- Людина це не ходяча машина й не балакуча голова...

Я не знав що казати і сподівався почути докази.

- Ми живемо у Всесвіті подвійності, - продовжував Ґрунт. – Усе тут має пару: Ґрунт і Земля, Род і Природа, Тіло і Душа…

- Тихше, - перебила Троянда. – Онде лісниця крадеться - зліва від нас.

- Де? - я подався ліворуч.

- Під кущем, - додав Ґрунт.

Я нахилився ближче до землі й мало не скрикнув. Під бузковим кущем ворушилася потворна тінь. Я ледве розгледів її у світлі ліхтарів. Темна пляма нагадувала стару жінку з великою головою, відвислими грудьми і здутим животом. Вона кралася, хутко перебираючи кривими ногами, скакала між стовбурами дерев і шкірилась навсібіч чорними ікластими зубами. Я роззирнувся: віддалік неї з’явилася сіра тінь, позаду - ще декілька...

- Це привиди, - озвався Ґрунт. Ось тобі й наглядний приклад. Якщо шосте тіло має лише матеріальні вподобання, то після смерті воно продовжує сліпо чіплятися за нижчі елементи своєї останньої комбінації, залишаючись в світі живих у вигляді сірих тіней.

Ґрунт здригнувся, сполохавши круків. Тіні теж щезли.

- Зло тяжіє до переродження, навіть у якості нікчемних істот. Воно швидше обере страждання у пеклі, ніж вселенську єдність.

Ґрунт пояснив, що недозрілі душі розпадаються, вселяючись: у гоблінів, мамунів, русалок, чи хухів. Пізніше я на власні очі побачив: біса, нявку і ще купу всякої нечисті.

Я досі не збагну, що зі мною сталося тієї ночі. Часто згадую полинове життя і кожного разу всміхаюсь. Скільки незабутніх світанків я зустрів! Скільки зоряних казок переслухав!

Було там місце й страхам. Ніколи не забуду перший ранок на клумбі. Зненацька сонячну феєрію урвало ревіння моторів, запищали гальма, застукали підбори, люди ринули на роботу. Я боявся що хтось на мене наступить, або зламає… Кому ж я потрібен такий? Я- заслужено названий бур’яном - «сіре й тепленьке», зовсім неабсолютне створіння… Так продовжувалося щодня. Але якось я побачив біле обличчя. Степанівна поливала Траву, Ґрунт і Троянду…Тихо розмовляла з ними і гладила білою рукою.

- Зараз вона помітить мене, вирве з коренем і викине геть, - подумав, враз зіщулившись.

Жінка ніжно торкнула мене рукою.

- Звідкіля ж тебе завіяло?- здивувалася. - Полин лікарська рослина - цілюща. Правда, не кожен силу його подужає, - бубоніла собі під ніс. -Треба Любі Богоявленській порадити, вона якась жовта, мабуть печінкою слабує.

Бабуся вже збиралася піти, підняла відро, але раптом пригнулася.

- Нічого не бійся, рости. Бог любить усіх - навіть мільйони відтінків сірого…

Люба зірвала мене наступного ранку. Я відчув дотик… Теплі пальці боляче стиснули… Я скрикнув, видихнув і віддав світові останній аромат. Але це не було безсмертям.

Я лежав у білому горнятку і думав про сенс життя. Якось я запитав про це в Ґрунту. Той витримав довгу паузу і сказав віршами:

- В чому сенс?

Є він?! Ні?!

Геть відкину і норми, й умовності

Залишаю собі одне:

Навіть в смерті зостанься в свідомості...

Я вмирав свідомо. Знемагаючи від опіків, віддав свої соки воді. Частина мого «Я» притягувалася до Вищого Духу. Я відчував Його світло й тепло… І летів разом з ним у паралельний світ наслідків…

Ніжні вуста відкрилися і… я відчув що живу у ній! Люба… Як же я не помічав її краси, тепла і ласки?

Любов ковтала мене повільно, а я розказував про своє полинове життя: скільки незабутніх світанків я зустрів, скільки зоряних казок переслухав…

Раптом я опинився в Ґрунті і відчув спрагу. Жадібно ковтав, але ніяк не міг напитися життєдайного добра. Добро прибувало, але маленька насінина була не в силах вмістити усе. Я відчув біль… Потуги… Торжество… Моє тіло рвалося на шматки, народжуючи нову сутність. В пам’яті закарбувався спалах і … я луснув.

Я прокинувся. Обхопив голову руками і застогнав. Потім зірвався до вікна. Око вловило зелену латку з розкішним білим кущем. Першим пориванням було кинутись туди, але я роздумався.

За п’ять хвилин я стукав у двері з табличкою: « Відділ кадрів».

- Заходьте,- сказала Люба.

Я ввійшов і … впізнав Любов.

- Андрію?- дівчина зашарілася і ховаючи хвилювання, узяла до рук біле горнятко.

Я закашлявся і мало не зім’яв папір. Потім отямився і подав її заяву про звільнення.

- Дивно,- мовила дівчина, дивлячись на аркуш. – Вчора Степанівна звільнилась…

- Що? Як? Пояснила чому?- вихопився я.

- У тому той річ, - Люба звела здивовані очі,- сказала що ти теж заяву принесеш, - спантеличено додала. – А ще казала щоб я її місце притримала… для тебе.

Я присів на стілець.

- Знаєш, я її трудову підняла,- вела далі Люба. – Уявляєш, Галина Іванівна теж з учених. Займалася розробкою штучного зерна задовго до тебе.

Я схопився на ноги.

- Ой, зовсім забула!- притримала мою руку Люба. - Вона ж тобі листа залишила, - дівчина подала мені конверт.

« Довгі коридори інституту подовжують думку до безкінечності.

Біла Троянда».