МИГДАЛЬ

Тобі здається, що пройшло забагато часу і спогадів майже не лишилось. Але варто лише легенько потягнути за ниточку, щоб почати розмотувати клубок пам’яті. Причому цю ниточку може зачепити хто завгодно. Наприклад, подруга попросить розповісти історію твого мигдалевого дерева. І ось ниточка вже потягнулася, довга-предовга, стара, тоненька, але напрочуд міцна. Ця нитка досі не розсипалась бо в пасма вплетені кольорові випуклі малюнки, трошки запаху, пучка смаку, пригоршня звуків… І ось вже з нитки плететься килим з узорами, які, виявляється, і досі зберігаються у тебе всередині.

А як же мигдаль? Ну звісно ж, він там є.

Наш мигдаль – син мигдалю, який ріс на моїй батьківщині, селищі Героївка під Керчю (до речі, Керч – то вона, хто раптом не знав). Саме там я народилася і прожила перші шість з половиною років, а в 1987 ми переїхали до Миколаєва. Бо тут залишилась пуста хата після смерті маминої бабусі, тут жили і мамині батьки, наші з сестрою дідусь та бабуся. Пам’ятаю, першу партію речей і особливо цінний вантаж у вигляді мене, перевозили на своєму 408-му Москвічі саме вони, дідусь з бабусею. І вже тут, в Миколаєві, на городі біля хати вітчим закопав мигдалевий горішок з того кримського дерева…

***

Щороку після переїзду, принаймні доки ми з сестрою не закінчили школу, ми їздили влітку в Керч, навідати бабусю і скупатись у морі. Шлях до Керчі – то окрема епопея. Спочатку наче все просто (не дивлячись на нічну посадку) – потягом «Одеса-Сімферополь» до Джанкоя. А ось далі…

Я переконана, що Джанкой свого часу прокляла біла гвардія, коли відступала в нікуди після Жовтневої революції і громадянської війни. Так, в Вікіпедії написано, що місто Джанкой відомо своєю чебуречною на вокзалі (не вірите – перевірте). Колись мені довелося провести там чотири години, - в Джанкої, а не в чебуречній, - і я готова повірити, що то правда. Взагалі дуже багато хто знає та любе Крим приморський, південний, але спробуйте полюбити Крим центральний з його різкою спекою, безкрайнім запиленим степом без краплі зайвої, а то і такої необхідної вологи, але з соковитими персиками, ароматними трояндами та чебуреками.

І саме з Джанкоя відправлявся потяг підвищеного рівня знущання над людиною – «Джанкой-Керч». Він зупинявся на своєму степовому шляху стільки разів, наче хотів поцілувати кожну ромашку. І ромашок було дуже багато. Тому цей шлях по степу, розпеченому сонцем добіла, тривав біля семи годин. Звісно ж про кондиціонери в потягах тоді ніхто не чув.

Але радість полягала не тільки в цьому. В туристичний сезон з квитками були неабиякі проблеми, тому нерідко доводилось їхати в загальному вагоні, якщо ще хтось пам’ятає, що воно таке. Це вагон, куди квитки продавалися без місця із розрахунку троє людей на полицю. Насправді, в сезон пасажирів їхало там значно більше. Ну і ніби цього всього було замало – придбати квитки на потяг «Джанкой-Керч» завчасно було неможна.

І ось коли ви нарешті випадали, точніше, витікали с потягу розплавленим тілом на Керченський вокзал, на вас чекав останній ривок. А саме – доїхати до Райвиконкому, звідки йшов автобус на Героївку. Це був автобус №15, який ходив раз на годину і мав двогодинну перерву десь між 15 і 17-ю, тобто, як раз тоді, коли ви діставалися до зупинки.

Ще по дорозі бажано було запастись продуктами на перший час, бо в Героївці був лише один магазин і працював він за доволі дивним розкладом – треба було завчасно знати, коли саме буде відчинено. Асортимент радував – хліб, маргарин, зрідка морозиво та газіровка, час від часу якісь заморожені продукти, ідентифікувати які було практично неможливо, мабуть, ще з часів Льодовикового періоду.

Дорогою до Виконкома ми проїжджали майже всю Керч. Місто витягнуте і має вигляд жилих острівців просто серед степу. З вікна автобуса (якщо пощастило і вікно було поруч), я обов’язково виглядала річку Мелекчесму (Меле́к-Чесме́). Як і всі кримські річки, що течуть в містах, Мелекчесма вдягнута в бетонну оправу, яка абсолютно не заважає влітку квакати жабкам та розростатися комишам. Так, все це практично в центрі міста.

Ще я неодмінно виглядала з вікна свій дитячий садочок. Там колись смачно годували, це було надзвичайно дивне явище для дитячих садків того часу. Неподалік від садочку розташовувався квітковий базар – там продавали дуже багато білих калл. Це зараз ми розбалувані різнокольоровими тендітними каллами, а тоді це було диво. Звісно, різнокольорових не було взагалі. Але були білі і просто величезні, з долоню дорослої людини, зараз я такі бачу дуже рідко. Після переїзду до Миколаєва, знову я побачила калли лише багато років потому.

Зупинку на Виконкомі я з дитинства називаю «голубиною». Я настільки звикла до власної назви, що зараз довелось спитати у мами, як вона називалась насправді. Справа в тому, що зупинка розташована під великим напівкруглим навісом – частиною даху магазина. І під цим навісом завжди жили голуби. Коли мама забирала мене з дитячого садочка, то в цьому магазині часто купувала лискучу м’яку плюшку або ж пару цукерок «Білочка». Я сиділа на лавочці, бовтала ногами, жувала цукерки і спостерігала за голубами.

І ось ви встигли на 15-й автобус і нарешті доїхали. Тоді одразу ставало ясно нащо то все було потрібно. Безмежний простір степу та моря, запах трави, свободи і солі. І вас починало відпускати…

Коли я вже працювала, то якось випросила відпустку на три дні і рвонула туди - 13 годин в автобусі по нашим дорогам, – як то кажуть, краще б я померла вчора. Але той один день, який я просто пролежала біля свого моря подарував мені, щонайменше, п’ять років життя.

***

Взагалі Героївка (Ельтіген) отримала свою назву на честь героїв Ельтігенського десанту. В пам’ять цієї операції, в результаті якої кількість загиблих виявилась геть несоразмірною отриманим перемогам, там встановлена стелла Парус.

Цей Парус для Героївки як, наприклад, Мауглі перед Миколаївським зоопарком – значно більше ніж просто символ. А ще – орієнтир. Щоправда, підступний. Коли ти бачиш Парус, значить дім вже близько. Але Парус – величезний, тому ти потрапляєш в пастку, добре відому тим, хто ходить в гірські походи, - здається, до вершини йти хвилин 10-20, а насправді години чотири.

Цей Парус там настільки вже частина ландшафту, що я сфотографувала його за весь час раз чи двічі і то, за компанію ще з чимось, не спеціально. Взагалі Керч фотографувала мало, бо навіщо? Я ж там буваю щороку. Не будете ж ви фотографувати поріг власного будинку, наприклад?

Крім Парусу та двох маяків в Героївці є щось куди більш давнє. Залишки давньогрецького міста Німфей. Саме на його розкопках мій вітчим в юності «захворів» на археологію та нумізматику. І тепер якщо ви будете дуже уважно дивитися під ноги, гуляючи по вулиці Рубіжній у напрямку Німфею, то побачите колись прошкрябане, а тепер застигле в бетоні слово Νυμφαῖον. Це написав мій вітчим, коли заливали дорожнє полотно.

***

Звісно, то все тьмяніє у порівнянні зі святою трійцею – безмежним морем, степом і вітром. Ці три стихії абсолютно живі. Вітри в Героївці знатні, бо Керченському півострову дістається від двох морів – Азовського та Чорного.

Саме вітри – тут господарі. Найголовніший – північно-східний з Азову. Він задуває в жовтні і заспокоюється у квітні. Звісно, від дув не постійно. Але завжди господарював кількість днів, кратну трьом. І я пам’ятаю зиму, коли він дув протягом двадцяти одного дня. Так, двадцяти одного. В Миколаєві вітренно? Ха! Північно-східний вітер в Героївці збивав з ніг дорослу людину, ніби то була фігурка з картону, а якщо ще в компанію підключався сніг, тоді починалися справжні веселощі!

Щоб дійти по такій погоді до зупинки (дві хвилини в нормальну погоду), бабуся одягала одну шубу звичайним способом, потім брала мене на руки і спереду на нас надягали ще одну шубу. Попереду, приймаючи шквал на себе, йшла мама з сумками і роздивлялася дорогу, адже в хуртовину не булу видно анічогісенькі. Так мене возили в дитячий садок, адже пропускати роботу нікому з дорослих було неможна.

Навесні і влітку вітер грав зі степом, перетворюючи Землю на Море. Хвилі трав збігали просто в солону воду і зливалися з небокраєм.

Весною, якщо пощастить з дощами, степ був різнобарвним і яскравим. Цикорій, дуже багато цикорію. Жорсткі прямі стебла маже без листя та яскраво-сині квіти. Дуже швидко степ з кольорового перетворювався на жовтий, а потім бурий і стояв таким до пізньої осені. А над всім цим стояло бездонне, але таке близьке небо.

Влітку зірки висіли особливо низько. Здавалось, що варто простягнути руку і можна збирати в кошик під гучний спів цикад. Збирати, а потім роздивлятися взимку, коли за вікном виє заметіль і не видно ані неба, ані моря, ані степу.

***

Ми мешкали у бабусі. Дім стояв на пагорбі і обдувалася всіма вітрами. Піч була складена невміло і більше чадила, ніж гріла. Тому ввечері, лягаючи спати, я завжди просила маму «накрити вушко».

Готувала в основному мама. Бабуся не дуже то любила і вміла. Але у неї було кілька фірмових блюд. Наприклад, вареники з сирою картоплею. Знаєте такі? Для фаршу треба було сиру картоплю порубити на дрібнесенькі кубики міліметра по 2 кожний. А ще бабуся пекла дуже смачне печиво в такій круглій формі, схожій на вафельницю. Тільки замість квадратиків там були форми печива, всі з різними орнаментами. Пам’ятаю, завжди обирала печиво з якимось конкретним, улюбленим узором.

Коли через багато років, розбираючи бабусині папери ми натрапили на рецепт того печива, то я поперхнулась ЗОЖем. В складі тіста був майонез, маргарин і ще якийсь вид жиру, здається, смалець. Але боже, як же ж було смачно!

***

Крім основного будинку була врємянка, флігель, по-модному. Там мешкала баба Ліда, сестра бабусі Жені. У дуже ранньому дитинстві я чомусь вкусила її за руку і мене дуже суворо покарали. Абсолютно не пам’ятаю, чому я то зробила. У тому флігелі після смерті баби Ліди бабуся Женя приймала «курортників, - як правило, дуже далеких родичів з дуже далеких країв. Сама ж бабуся, до речі, була родом з Петропавлівська.

Колись ми з сестрами вирішили ночувати у флігелі «як дорослі». Щоб можна було як слід потеревенити, тим більше, що в основному домі стояла невимовна задуха. Яке їхало, таке і здибало – всю ніч ми ловили мошок, сороканіжок і іншу фауну, яка не соромилась повзати і шурхотіти під шпалерами, що багато де відклеїлись.

Сороканіжки були крупними і вгодованими, почувалися як вдома і не гидували повзати по ліжкам. Зрештою, щоб якось пережити ту ніч в декораціях до «Індіани Джонса» ми грали в «дурака», час від часу запускаючи капцем по мішеням. Під ранок, геть одурівши від безсоння і безнадійної боротьби з фауною, ми переповзли на дивани в основний дім і відключилися.

***

На море ходили о шостій чи он пів на сьому ранку. Так любила мама, вона ж навчила сестер поганому. В цій компанії я була єдиними П’ятачком (вередливою свинею).

Ні, море вранці прекрасне, парне. Абсолютно прозора тиха вода, дуже м’яке в оксамитовій димці небо, свіже повітря, мінімум людей. Тільки я не могла второпати, нащо у відпустці прокидатися в таку рань і йти навіть не поснідавши. Купатися мені було холодно, вилазити в прохолодне повітря на непрогрітий пісок видавалося сумнівним задоволенням. А про медитації на світанку я тоді і гадки не мала. В якийсь момент я, здається, перестала над собою знущатися і просто гуляла берегом, колупалася в мушлях і вивчала, що малює на піску прибой.

Море було чудовим. В Героївку мало хто доїжджав, про неї навіть мало хто знав, тому на березі було малолюдно, море чисте, пісок – жовтий оксамит. Тільки в ясну погоду далеко в морі виднілися прикордонні кораблі.

Можливо, якби я жила там і досі, то виховала б у собі любов до вранішніх купань, але один з життєвих парадоксів в тому, що чим ближче до моря ви живете, тим рідше його бачите. Піду завтра, сьогодні багато справ, ні, завтра – сьогодні надто сильний вітер, ні, завтра, бо зараз цікаве кіно по тєлєку, ні, завтра… - о, вже листопад! По-справжньому бувати на морі, купатися і загоряти ми стали лише тоді, коли поїхали, повертаючись знову на пару тижнів влітку.

***

Було багато різноманітної риби. Зараз там і близько не так. А тоді кожного дня у нас на столі стояла хамса в картонних, розмальованих під дерево коробочках. І не треба мені розповідати, що хамсу зараз можна легко купити на базарі чи в рибних магазинах, - то взагалі не хамса. Хамса має пахнути, навіть воняти, якщо дозволите (то інший запах, не просто рибний) та мати спинку насиченого чорного кольору. Взяти таку хамсу, розпластати на хліб з маслом і їсти цей бутерброд запиваючи гарячим солодким чаєм – одна з найбільших насолод.

Оселедець? Та ладно, хіба немає іншої риби? Вітчим постійно рибалив і ходив на підводне «полювання». Якось він приніс камбалу (взагалі не пам’якаю, яка вона на смак), а в інший раз спіймав акулу. Так, справжню. Вони в Чорному морі невеличкі, порівняно з тими, яких ви звикли бачити в кіно. Ми її зав’ялили. Також регулярно також збирали мідії. Зараз мідій практично немає через рапанів. А значно збільшили популяцію рапанів у Чорному морі кораблі з Далекого Сходу. Вони «занесли» рапанів» на днищах.

Окрім моря води майже не було. Жодного водогону і навіть приміщення під назвою «ванна». Нащо то все, якщо є кладовка і тазик? З водою завжди було складно. Вона була лише в штучно викопаному колодязі, привозна. Замовити і привезти воду – операція не дуже проста до того ж дорога, тому економили кожну краплю і практично ніколи не використовували її для полива.

Тим більш дивно, що біля дому був сад-город. І чого там тільки не було! Мохнаті персики з червоним боком, войлочна та звичайна вишня, інжир, який давав врожай двічі на рік, гранат, медові сливи, малина, порічка. На городі бабуся примудрялася вирощувати помідори, картоплю, ще якісь овочі. Це при тому, що весь полив зводився до дуже нечастих дощиків і запасом дощової води в діжці.

А ще було дуже багато квітів – півонії, ромашки, троянди, клєматіси. Згадую, колись мама дозволила мені зрізати букет, щоб віднести його в дитячий садочок. Я і зрізала по свої руці – довжина стебел не перевищувала 15-20 см.

Над альтанкою у дома звисав виноград. Справжній Дамський пальчик. Світло-зелений, бурштиновий на просвіт. Ніколи в життя я більше такого не бачила і не куштувала.

А ще був величезний мигдаль. Може, секрет його надзвичайної міцності полягав в тому, що він ріс неподалік від туалету, так би мовити, отримував органіку великою ложкою. Туалет, звісно, був вуличний, формат «дірка в підлозі» і туди було дуже страшно ходити ввечері і вночі.

Тим не менш, дерево було громадним і щедрим. Ближче до вересня все навколо було всіяне мигдальними горіхами, ми навіть не дуже активно його збирали, як тут шовковицю – що до рота впало, то і дякую, а інше, бог з вами, що я шовковиці не їла?

І ось коли ми переїхали в Миколаїв, мій вітчим (пам’ятаєте любов до археології та копання ямок?) прихопив з собою горіхів з того мигдалю, в шкарлупі, звісно. І закопав тут. Пройшло тридцять три [вже 36] років. І тепер це дерево – справжній аксакал. Особливо ми за ним ніяк не доглядали, бо тут на миколаївському городі вся увага була приділена величезному абрикосу, що давав плоди в промислових масштабах. Мигдаль зростав сам по собі. Повільно і непомітно. Років п’ятндацять тому старий абрикос загинув і тоді мигдаль по праву став центром композиції. І тепер на нього лазають Ганнуся з Андрійчиком, так, як ми з Дашкою і Юлькою лазили колись на абрикос.

***

А тієї Героївки вже немає. Ні, селище існує, але дуже близько до нього «пристав» Керченський міст, що змінив не тільки ландшафт та екосистему. В районі Німфею будуть готелі, від двора моєї троюрідної тьоті вже не видно степ та море, бо просто напроти поставили трьохповерховий пансіонат. А на березі, куди ми колись ходили купатись, на пляжі «напроти кораблика» (ще один пам’ятник десанту) встановили гірки та атракціони…

Ми не можемо знати, коли останній раз. І то, мабуть, добре. Хіба могла б я так розслаблено дихати степом та морем, слухати цикад та збирати зорі в кошик, якщо б знала, що ще дуже-дуже довго не зможу сюди повернутися?

Пам’ять у кожного своя. Свої узори на килимі. І все живе, доки ми про це пам’ятаємо і доки розквітає мигдаль.

22 березня 2020 року

Інна Токарєва

___________________

Підтримати автора можна тут:

Пб: 4149439020986661

PayPal - andalusiai@gmail.com

10% коштів – волонтерам Миколаєва.