Рідні люди

Коли пролунали перші вибухи Юра не спав. Чи то відчував щось, чи то просто чекав, поки прокинеться Саша, щоб щось ще їй сказати, щоб ще раз її поцілувати. Вона, здається заснула, як тільки її пульс повернувся до норми, залишивши його наодинці з власним серцем.

Коли пролунали вибухи Юра не злякався. Він і так знав що це станеться, не знав тільки коли. Друзі казали, що він вигадує, а Юра посміхався наче головний розвідник, і ця посмішка змусила не одну людину проклинати його за тривожні думки, які вони вдома складали в тривожну валізку у вигляді речей, які не жалко, і їжі, яка не псується.

Юра дочекався другого вибуху, щоб запевнитися, що все серйозно, що це дійсно вагомий привід її розбудити. Коли він клацнув перемикачем лампи, що стояла на тумбі біля ліжка, пролунав третій вибух. Вона повернулася до нього не прокидаючись. І Юра ще якийсь час вдивлявся в її обличчя, стривожене, наче вона уві сні теж почала щось підозрювати. Він вдивлявся, думаючи, як краще її розбудити. Йому б хотілося зробити це поцілунком, та йому здавалося, що це не самий доречний спосіб будити жінку задля того, щоб сповістити її про початок війни. Втім, хто взагалі знає як правильно будити жінку на початку війни?

В решті решт, Юра вирішив поцілувати її в лоба. Вона відкрила очі тільки після другого поцілунку і четвертого вибуху. Подивилася на нього, наче не одразу впізнала, потім посміхнулася, але трохи роздратовано.

Поки він підбирав слова – пролунав пʼятий вибух. «Так навіть краще, – подумав Юра. – Так вона точно повірить».

Вона підскочила на ліжку.

– Що будемо робити? – спитала, наче все інше вже було зрозуміло.

– Поїдемо до моїх батьків, – відповів Юра і теж піднявся в ліжку. – У них же будинок великий під Кременчуком. Поки туди, а там подивимось.

Вона закивали з серйозним виглядом, як це роблять люди, коли хочуть зробити вигляд, що вже повністю прокинулися.

– Тоді давай збиратися, – сказав Юра, встав, натягнув труси, які лежали поруч з ліжком на підлозі, і пішов на кухню. Там визирнув у вікно. На вулиці було порожньо, але вікна світилися. Місто вже прокинулося, але ще не все зрозуміло. Юра підняв очі на темне небо і воно здалося йому небезпечним. Випив стакан води, почитав новини. Всюди гатять, подумав він і вперше відчув страх. Подумав, що треба зателефонувати батьку. Йому мабуть не страшно, він завжди був сильним і вже напевне не спить, так само читає новини.

– Алло, – почув Юра у слухавці ще до того, як пролунав перший гудок. – Синку, як ти?

– В порядку, бать. У вас як?

– У нас тихо. Та шо ж це коїться? – спитав батько і його голос зірвався. Як швидко війна ламає людей, подумав Юра і пожалів що зателефонував.

– Війна, бать. Мама спить? Я приїду сьогодні. Чекайте. Дзвоніть якщо що.

Він кинув трубку ще до того, як почув відповідь батька, боючись перейняти його мʼякість, як колись всотав його жорсткість, яка тепер обсипалася зі старого, як голки з новорічної ялинки, і яка зараз була так потрібна синові.

Юра почув за спиною сонні Сашині кроки. Вона була в його футболці і все ще виглядала занадто серйозною і зібраною, якою може бути тільки сонна людина.

– Слухай, – сказала вона. – В мене ж ще батьки. Треба їх теж вивезти.

– Вивеземо. У моїх великий будинок під Кременчуком, – навіщось повторив Юра.

Вона кивнула, наче не чекала іншої відповіді, усміхнулася. Пролунав вибух і її усмішка стала істеричною. Тоді вона пішла в ванну телефонувати батькам, а Юра в спальню – вдягатися.

Через пів години вони вже їхали містом. Місто вже прокинулося, хоч ще було темно. Колись Юра їздив узимку у Львів і дивувався тому, як місто оживало, не дочекавшись світанку. Так само сталося і сьогодні в Харкові. Та заторів не було, особливо в той бік, куди їхали Юра з Сашею. Сашині батьки жили на Салтівці. Юра зібрався швидше за Сашу і встиг прочитати новини, тому їхати на Салтівку йому не хотілося, та Сашиних батьків забрати було треба.

Саша трималася, аж поки вони не сіли в машину. В машині вона наче зменшилася, зіщулилася. Вона майже цілком сховалася у своєму і без того величезному пуховику і тепер здавалася маленькою переляканою дівчинкою. Вона плакала, обійнявши себе руками, а Юра мовчки її підтримував. Коли вона перестала плакати, він почав підтримувати її жартами. Не завжди дотепними, адже про це він жартував вперше в житті. Та мав же він якось показати, що йому не страшно, що все буде добре. Хоча насправді йому було страшно, і як воно буде він звісно ж не знав.

За закритими вікнами машини вони не чули вибухів, та чим ближче під’їжджали до Салтівки, яка вже майже перетворилася на фронт, тим частіше відчували, як машина трохи здригалася, мотор запинався, під колесами наче зʼявлялися невидимі купини, а в машині наче збільшувався тиск, від чого Саша ще сильніше зщулювалася, а жарти Юри ставали ще більш недолугими, а іноді і зовсім обривалися.

Заїхали у двори між панельок. Людей тут було більше, ніж вони бачили на шляху. Вони вибігали з підʼїздів, тягнули чемодани, тягнули переляканих псів, тягнули пакети з речами і продуктами. Хтось пер коробки з яких стирчав посуд, іграшки, ще якесь приладдя, якого Юра не міг розібрати. Люди тягнули все це до машин, вантажили, забиваючи багажники і салони, залишаючи для людей занадто мало місця, бо люди мали здібність підлаштовуватися, та мабуть без всіх цих речей підлаштуватися вони не зможуть.

Поставити машину так, щоб нікому не заважати було неможливо і Юра просто зупинився перед підʼїздом. Саша якийсь час посиділа, збираючись з думками. Вона наче знову стала нормальних розмірів, навіть трошки вагомішою ніж до того. Коли вона набрала когось з батьків вона вже виглядала дорослою і зібраною, хоч очі все ще були заплаканими.

– Ну шо ви? – сказала вона в трубку. – Зібралися? Перестань. Питаю, ви зібралися? Добре.

Кинула слухавку, видихнула.

– Допоможеш? – спитала Юру і той ввімкнув «аварійку» і вийшов з машини.

На третій поверх вони підймалися пішки. Деякі двері були відчинені і було видно, як люди складають речі, при цьому сваряться і плачуть. Юра соромʼязливо відводив очі, наче ці відкриті квартири були жінками, які у відчаї не звертали уваги не те, що були оголені.

Їм відкрив Сашин батько: добродушний старий, який до цього дня насолоджувався пенсією, тому що від нього нарешті всі відколупалися, а тепер був стурбований і це йому не подобалося. Він занадто твердо потиснув Юрі руку, як тиснуть чоловіки, коли хочуть здаватися чоловіками, подякував, як дякують чоловіки, з яких зняли відповідальність, і кивнув на складені в десяток поліетиленових пакетів речі.

– Нащо в пакети, – застогнала Саша, коли з кухні вийшла її мама. – У нас же є нормальні валізи.

У відповідь мама лише розплакалася. Це була невисока повненька жінка з короткими пухкими руками, які вона витягувала майже в повну довжину, щоб прикрити заплакане обличчя. Юра привітався з нею, але вона лише схлипнула у відповідь.

– В пакети компактніше, – сказав батько і Юра зрозумів, що він захищає ідею своєї жінки.

Саша махнула рукою і схопила два пакети. Юра з батько взяли ще по два. Мама так і залишилася стояти, прикривши обличчя руками.

Коли виходили з підʼїзду, Юра почув сповнений панічного страху сигнал автомобіля. «Ну от, – подумав він. – Зараз почнеться».

Вони вийшли, і рушили до Юриного джипа. За ним стояв інший джип, трохи менше. Це з нього лунав сигнал. Коли водій меншого джипа побачив, що вони йдуть до машини, яка заважає йому проїхати, він вискочив і побіг до них. Перш ніж виступити вперед, Юра огледів своїх супутників. Саша втомлено потерла перенісся і видихнула якусь лайку, а її батько, здається, ще більше засумував за спокійною пенсією. Юра поклав пакети на землю і пішов на зустріч іншому водію. Він був нижче зростом, але швидкий, міцний і дьорганий. Щоб не показувати, що його очі лізуть на лоба від страху, він витріщив їх у гніві.

– Слиш, ти чо? – зашипів і задзвенів приголосними дьорганий, підбігаючи до Юри. Зупинився він в пів метрі від нього і нахабно дивився йому в обличчя, трохи задерши голову. Було видно, що дьорганому так легше, що так він хоч трохи міг відволіктися від пекла, що розросталося десь там, за панельними будинками, за цими ненадійними мурами, за якими він все життя відчував себе в безпеці.

Юра все життя пишався, що вмів уникати таких ситуацій. Він вважав себе інтелігентом і як будь-який інтелігент він зовсім не знав, як поводитися, якщо вже не вийшло подібної ситуації уникнути, тому завжди вважав, що бити треба першим. Але як діяти в цьому новому світі, який творився і них на очах – було незрозуміло. Дьорганий теж, здається, не до кінця цього розумів. Юра міг би вдарити, міг би отримати здачі і вдарити ще раз, та тепер Юра відповідав за інших людей, які стояли в нього за спиною, а ще далі за спиною насувалося зло, від якого і він цих людей мав врятувати. І тому, перш ніж вимкнути мозок, подивився за спину дьорганому, туди, де в старому, але нахабному «бмв» сиділа його жінка, а на задньому сидінні, притиснувши до переляканого обличчя не менш переляканого кота, сиділа його донька. Дьорганий за них теж відповідав. Відповідав так, як вмів, як підказував йому досвід. Юра знову подивився на нього і мозок вирішив не вимикати.

– І що будемо робити? – спокійно сказав він. Навіть не спокійно, а заспокоююче.

Дьорганий дьорнувся в його бік, але скоріше конвульсивно, адже також не знав, що робити.

– Давай так, – підказав Юра. – Я зараз відʼїду і ви з родиною спокійно рушите собі далі. Давай?

– Так не робиться! – прошипів дьорганий, але все ж таки розвернувся і побіг до своєї машини.

Юра ще раз огледів своїх супутників. Саша виглядала так, наче ніколи не сумнівалася в ньому, а її батько не приховував того, що пишається ним.

Вони кинули пакети в машину і Юра відʼїхав. Він став на місце, яке до того було зайняте, а тепер та машина, мабуть, вже мчить геть від свого старого життя, мчить не озираючись і можливо тільки дитина на задньому сидінні, ставши на коліна, дивиться у заднє скло не розуміючи, що відбувається, адже ще не може осягнути різницю між «тимчасово», «назавжди» і «невідомо коли». Юра став на це місце, щоб невздовзі теж з нього поїхати, за ним стане хтось інший, і будуть ставати ще, аж поки не поїдуть всі, аж поки на асфальті не залишаться лише плями від мастила, які врешті решт притрусить пилом і уламками зруйнованих будинків, які, як і це місце, будуть вже порожніми.

«Бмв» ще раз дзенькнуло сигналом, проте цього разу, здається, вдячно.

Коли виїжджали з Харкова зателефонувала мама. Батько так і не наважився її розбудити і тепер вона намагалася зрозуміти, що відбувається і ніхто не міг дати їй відповідь. Юра теж не став пояснювати, лише сказав, що почалася війна, і що він їде до них, що їде не сам, а з Сашею та її батьками. Більше мама нічого не питала, лише плакала і Юра, наказавши чекати, кинув трубку. А потім було години затору, години мовчання, години, за які він забув про всі турботи і заспокоївся.

До дому його батьків вони підʼїхали майже о девʼятій вечора. Машина тихо і повільно, як втомлений звір, скотилася з дороги до воріт і завмерла, випромінюючи жар і невпевненість. Якийсь час вони сиділи всередині – Юра тер обличчя, наче намагався стерти з нього втому, Саша тримала руку у нього на коліні, нагадуючи, що все позаду, принаймні поки що, а її батьки причитали щось на задньому сидінні, мама схвалювала Бога, а папа надійність японського автопрому.

Так би сиділи всю ніч, якби хвіртка у воротах не відкрилася і у світлі фар не зʼявився його батько. Який же він вже старий, подумав Юра. І переляканий. Він менше за все хотів зараз відчути батьків страх, боявся перелити накопичену впевненість, обнімаючи його старе, тремтяче тіло, але він все ж був радий його бачити.

Юра вийшов з машини.

– Синку, – промовив батько і поліз обніматися, наче син повернувся з фронту, але Юра лише поплескав батька по плечу і сказав, щоб брав пакети, що вони голодні і дуже втомлені. Батько привітав гостей і побіг до багажнику.

Коли увійшли додому на зустріч вискочила мама. Звісно вона плакала, звісно цілувала сина. Юра поставив свої пакети на підлогу і обійняв її.

– Проходьте, я наготувала, зараз поїсте, – сказала вона, показуючи, куди вішати одяг і де взяти капці. – Ой що ж це коїться! – додала вона, наче нагадуючи собі, що це не святкова вечеря.

– Ой не знаю, а що ж далі буде? – відповіла Сашина мама і Юра трохи розслабився.

З батьком і Сашею вони принесли решту пакетів і сіли за стіл. Спочатку їли мовчки, потім, втамувавши перший голод, Сашин батько почав розповідати про дорогу. Можна було б подумати, що це він був за кермом, якби він периодично не похваляв Юру за стійкість характеру і за те, яка гарна у нього машина, від першого Юрина мама посміхалася крізь сльози, які не висихали в неї на очах, а від другого його батько заводився розповідати про достоїнства юриної машини, наче ці він її обирав. Юра з Сашею весь цей час продовжували мовчки їсти, іноді кидаючи один на одного короткі погляди і усмішки. Юра радів, що йому нічого не треба додавати до бесіди, а Саша, здається все ще не могла розслабитися. Йому дуже хотілося пригорнути її до себе, не кажучи ні слова дати зрозуміти, що все буде добре і, думаючи так, він починав їсти швидше.

Коли зʼїли мʼясо з кортоплею і салатом, мама принесла пиріг. Юра хотів відмовитися і запропонувати піти спати, та побачив її очі і зрозумів, що її це зламає і вона знову почне плакати, тож мовчки взяв шматок пирога.

Тим часом розговорилася мама Саші. Вона розповідала про свою доньку. Розповідала так, наче хотіла продати її подорожче, але і Юру не забувала похвалити.

– Саше з Юрочкою дуже пощастило, – казала вона і теж починала плакати.

Коли пиріг скінчився, мами пішли на кухню, перемовляючись про щось тримтячими, але лагідними голосами, а батьки обговорювали подальщі варіанти розвитку війни. Коли жінки повернулися, Юра сказав, що вони підуть спати і Саша вдячно кивнула йому.

Їм мама постелила в його старій кімнаті. Увійшли, закрилися. Стали роздягатися, і тут він пригадав про душ. Саша, схоже, теж про це подумала, але вони перетнулися втомленими поглядами і мовчки вирішили, що вже завтра.

Залізли під ковдру, обійнялися. Ліжко було вузьке, то ж неможливо було не обійнятися. Юра думав, чи дала б вона себе обійняти, якби ліжко було нормального розміру. Мабуть що дала б. Але ж як все це дивно, думав він, майже неможливо, майже як в кіно. Вони взяли отак і приїхали в його будинок дитинства. Його батьки не ставили питань, її батьки, до речі, теж. Старі, що зараз дружно гуркотіли тарілками на кухні, просто довірилися їм, миттєво знайшли спільну мову, наче діти, яких дорослі привели з собою на якесь доросле свято. Саша тепер теж перетворилася на дитину, а Юра і досі відчував себе тим самим дорослим, наче вперше в житті.

Вона тихо сопіла в його обіймах, а він лежав з розплющеними очима і чудувався. Скільки він її знає? Тиждень? І це якщо враховувати переписку. На першому побаченні вони випили кави, поговорили. На другому – випили по декілька коктейлів, переспали і раптом стали родиною.

Завтра, коли вони виспляться, все, напевно, зміниться, та поки що він лежав і обіймав жінку, яку, здається, знав все своє життя.