Пригоди П*ятачка у місті сну і сексу

Тиждень був тяжким, емоційно напруженим і багатим на самокопання. Я очікувала подорожі, але час біг нещадно, сили зникали, і треба було щось із цим робити. Потужний ресурс криється у хорошому творчому настроєві, я раділа, що ідеї наповнюють мене, обганяючи одна одну, інколи знемагала, хотіла стишитися, але в активному мозковому штурмі мріяла про релакс. Давно хотілося, і планувалося. І коли геть виснажена в кінці тижня, увечері дня від'їзду вирішила спакувати речі, то вже було не до тайм-аутів. Чекали стиглі груші, які планувалося випекти у грушевому тарті, або, як варіант, перекришити на повидло. Навіть подумки зробила це. Чекали помідори і алича. Але час збігав, груші спішно засунула у морозильник, як і куплену рибу, щоб не зіпсувалася. Вкинула до наплічника необхідні речі, і одягаючи жилетку, зрозуміла, що бюстгальтер можна було обрати і інший. Біле мереживо час від часу показувалося полярним сяйвом, та коли спізнюєшся на транспорт, то тут вже не до зволікань. Я буквально летіла, задоволена тим, що оперативно вирішила ряд питань, і тепер вирушаю у подорож. Термос смачної кави з молоком грів не лише душу, але і ставав першою надійною ознакою початку пригоди. І коли я увійшла до салону спринтера, знала, що за нагоди питиму каву з кимось, бо вистачить. От тільки з ким, час покаже. Місця виявилися не найкращими, сидіти на гальорці при тому, що мене часто нудить і укачує, сумнівне задоволення, але я вирішила побачити, як буде надалі. Він сидів з одного боку, я з іншого. Він - чоловік, на якого цікаво було поглядати. Глипнула на нього, окинула салон очима і подумала, що цього разу я їду собі і їду. За враженнями. Не пригадаю, хто заговорив першим. Він чи я, якось вийшло само собою, і він простягнув праву руку. Потиснула, слово за слово, і я почала для себе відмічати, що цей чоловік незвичайна людина. Планова зупинка попереду маршруту і ми вже сиділи з сусідкою, від якої фонило негативними нотками. Ураган, який скаламутив воду, яка гармонійно плила між нас, мене і нового співрозмовника. Ураган був дуже знервований, і хотілося збалансувати стан. Але ця роль випала не мені, коли на наступній зупинці до салону увійшла подруга урагану і розрядила атмосферу. Ну, а Володю /так він відрекомендував себе/ пересадили на місце за водієм, наперед салону, поруч нашого гіда від турфірми. Вже тоді я зрозуміла, що при нагоді заговорю з ним.

Дорога у ніч вилася змією. Інколи так трясло, що можна було відкусити язик, і сон не йшов. Усі були зморені, заснути не вдавалося, на гальорці -точно. Спринтер нісся нічною трасою, і головне, що могло бути важливим вкрай – безпека. Щоб якось зберігати оптимістичний настрій, я стала слухати розмови старших, вони перемовлялися, бо виросли і жили довгий час на Півдні України, у минулому плакали за Брєжнєвим, відпробляли практику у колгоспах, і ставали свідками руйнації системи колгоспів, розкрадання того, що краще лежить. Прості люди, їм за п*ятдесят, вони пам*ятали розповіді своїх батьків, своїх бабусь і дідів. Вони знали, звідки їх корінь, і пишалися минулим. Хоча і в цьому минулому було купа жахіть – каральна психіатрія, смерть небезпечних політичних елементів, у кожного з них була своя історія. І я уважно слухала, а очі самі собою збільшувалися від подиву. Це уроки історії, розказані не вчителем, не так, як у книзі, це історія свідків часу. І часом було моторошно, хоча ці старші оповідачі не ідеалізували совєти, аж ніяк.

Ми їхали, було душно, дві сусідки праворуч, які виявилися різними, але таки хорошими попутницями (Ліна і Лариса). Попереду пара, віяло від них гармонією і любов*ю, тихим таким спокоєм, затишком. Красиві, люблячі серця, які понад сорок п’ять років разом рука руку миють. І це був приклад того, що люди мають мати у парі приблизно однакові цінності, і працювати над пізнанням один одного, любити і довіряти. Не всім так випадає. Є такі, що спішать вийти заміж, бо час, бо треба, а потім закривають себе у тюрмі, яка має назву сім’я, але сім’ї як такої може і не бути. Галинка і Володимир, ні, не так, доглянута, жіночна, ніжна і тепла Галинка і її чоловік, добрий і чуйний Володимир.

Ми їхали, хтось закривав очі, і навіть міг задрімати, але у салоні було дуже душно, і від задухи і тряски спати було неможливо. Я відкривала і закривала люк, кондиціонер не рятував, а люк захлопувався на кожній ямі, якими була вкрита дорога. От саме тоді я і усвідомила, що є дороги нормальні, більш менш, як траса Київ-Харків, чи Одеська, а є такі, як на Миколаївщині. На Миколаївщині і Херсонщині дороги не надто широкі і погані – вкриті вибоїнами, тому наш спринтер інколи підкидало добряче. Виною тому є чи те, що з півдня зазвичай курсують добре навантажені важковики – баштанні культури, будматеріали, перевозять Україною. І, забігаючи наперед, диня і персики настільки побилися від тих підскоків, що їх треба було швидко з’їдати по приїздові. Я закривала інколи очі, але сну не було, ми гомоніли цілу ніч, у трясці, маневруючи у вузькому проході, відкриваючи люк на провітрювання, декілька разів падала ненароком на дрімаючу сусідку Людмилу (хороша жінка, я це відчула, хоча вона була стомлена і зла від тих моїх падінь ненавмисних). Звісно, я не спеціально, але падала, кому то сподобається? Я знала уже принаймні кількох людей, які розділяли зі мною цю ніч (Володимира, Ліну, Ларису, пару Галинку і Володимира, тур гіда Тамару, ну і Людмилу, з якою познайомлюся лише через добу), і молилася, щоб все було добре, щоб безпечно дістатися моря. Побачила аварію, і стримала себе, щоб не розридатися, не можу спокійно сприймати таких ситуацій, але після молитв стало легше, вкрай не хотілося тягнути настрій у мінус, ніби від мого настрою залежала безпека і позитив усіх у групі. Дорогою Під ранок сонце почало сходити, і погляд прикувало до рожевого диску, з одного боку заходив місяць, а з іншого з-поза горизонту вставало сонечко. Люблю у подорожах спостерігати рух світила. Все прокидалося, кортіло таки випити заздалегідь прихопленої кави, знала, що пригощу своїх сусідок, з якими ми пережили буремну ніч. Ліна і Лариса, мої сусідки, з якими ми спілкуватимемося, фотографуватимемося, сміятимемося, підтримуватимемо один одного, бо гальорка то не для слабких. Особливо, коли спина дає про себе знати, а якщо є схильність до геморою – ніколи не їдьте, бо це згубний марафон. Попереду чекала планова зупинка на заправці, і я, прихопивши термос, чашку, сир, попередила своїх сусідок, що у черзі стояти не варто, все з собою, миємо руки і снідаємо. Плановий сніданок передбачався через годин дві, щонайменше.

Коли ми прибули на заправку, закономірно сформувалася черга, у якій я не брала участі за відсутністю потреби. Кава, кава була нагальною потребою, тим паче з пиріжками, які витягнула Лариса. Утрьох ми сіли за не надто чистим від пилу і дощів столиком неподалік будівлі і почали нарешті сніданок. Кави вистачило усім, навіть мурахам, які десь узялися і повзали термосом зверху. Коли каву було випито, і залишки їжі зібрано, мої сусідки пішли до вбиральні, і тут з’явився він.

-П’ятачок, ти хоча б трохи спав уночі? – промовив спокійно і трохи строго, і додав, - я спочатку слухав твій сміх, і він мені подобався, але всю ніч було вже занадто, і я почав його ледве витримувати. Очей не зімкнув, ви вовтузитися на гальорці і не давали спати.

-Ооо, то була буремна ніч! – могла сказати я, але я промовила щось зовсім інше. Ну кардинально інше. Сказала, що кави немає, і що він спізнився, інакше б пригостила. А так все, капут!

Приємний чоловік – відмітила про себе знову. Але подумки сама собі дала ляпаса, мовляв, негарно так, на відпочинку дивитися на цікавих чоловіків, які називають тебе грайливо і по-доброму. Так, я буда згодна стати П’ятачком! Просто згодна! І з того моменту я вирішила, це моє кіно, я режисер, і-і-і-і! за сценарієм усі ролі розписано. Він буде Вінні, а ти - П’ятачок! На що і погодилася.

Ну, я могла бути і Фунтіком, і Капітошкою, якимось із добрих мультгероїв, які носять рожеві окуляри і вірять у доброту. Але Вінні сам визначив мою роль. І мені це сподобалося. І я почала подумки собі фантазувати з приводу майбутніх пригод у місті сну і сексу, бо Херсон таки не просто так, може, від Херсонесу, а, можливо, і від того, що після хорошого сексу завжди провалюєшся у міцний сон. І я вже давно не спала добре, і мої датчики казали – ну пора ніби. А я їм – ні, не можу, не йокає. А тут щось ніби заворушилося зненацька у мені в найбільш неочікуваний момент.

«Настоящие вещи, они так некстати, и так постоянны, не раз и не два…» гурт Фльор, одесити

От іще, придумала! – сказала подумки собі і після привалу втиснулася на своє місце на гальорці. У цей хвилюючий для мене момент наш гід оголосила, що гальорка вночі вела себе препаскудно, і якщо так надалі шумітимемо, то лишать когось у Олешківських пісках гідом, групи водити. І я підняла руку добровільно пристаючи на такого роду пропозицію. Я не могла спати, і намагалася вмикати свій двигун, бо попереду було море, острів Джарилгач, назву якого не всі вимовляли правильно, і тому коротка версія Джа була зручнішою.

Джа! Джарастафарай, бог ростоманства. Навіть конопелька на чохлі телефону. Але я не була ростоманкою, ніколи, а коли маєш знайомства у наркоконтролі і трошки маєш уявленні про наслідки – тим паче не захочеш. Можна п’яніти від білого піску, від прозорої води кольору бірюзи, можна захлинатися захватом від вітру і видноколу, але не Джа і травичка. І коли наш шлях після відвідин АТБ (всюдисущого АТБ з динями по 18 грн за кіло), коли у краєві баштанів дині продаються обабіч дороги, але автобус не стає, і ти робиш вибір – примусово-добровільно купуючи в АТБ диню на пляж, то доходиш висновків про змову власників АТБ і перевізників, які провозять повз місцеві ятки.

Причал. Катерок «Посейдон» і ми, група з 17 чоловік (враховуючи гіда). Ввалилися у трюм, на ніс і корму, капітан наголосив у збалансуванні судна, завів двигун і-і-і-і – вітер засвистів у волоссі. Не у всіх, хто був у трюмі зі мною – не засвистів. Я поглядала на усіх учасників дійства і на Людмилу, яка уже посміхалася. Ну, так, вона поскаржилася на нашу поведінку гіду Тамарі, і нам було висловлено «а-й-яй-яй!», але я знаю себе, і ніякі аяяй! Мене не спиняли ніколи, невгамовний П’ятачок навпаки стає більш активним, коли погрожують пальчиком. Але Люда усміхалася, і мене це спинило, а не погрози лишити мене у пісках. Прибули ми на остів і за графіком сіли снідати. Сніданок був чудовим, бо Ліна взяла смачний салат з часником і сало, і окрім запланованих двох налисників я мала справу з бутербродом, а потім уже сніданком від фірми. Сита і задоволена, весело підскакуючи, я уже була подумки у хвилях.

Місця займалися у затінку, за лежаки вимагалася платня, але я взяла власне покривалко, тому не думаючи про чиїсь заробітки, розстелила собі і готова була ще когось до себе взяти, місця вистачало.

А потім було море, свіже, прохолодне, медузи, які проходилися повз, торкаючи ніг, живота, обпікаючи, пірнання, змагання на кубок першості до маяка, наввимашки, Ліна і Лариса, яка все те знімала на камеру телефону. Мені було весело і в кайф, і все лишилося позаду, важкий тиждень, безсонна ніч і зауваження про гальорку, я омивала своє тіло і насичувалася морем, сонцем і пригодою. Вінні роздягнувся до шортів, неподалік ліг на лежаку і я навіть не бачила, що він купається. Медведі купаються? Хто знає? Свині точно купаються, а особливо такі поросята, як я.

Відпочивати завжди добре! А коли довгий час не ходиш у нормальні відпустки, тим паче!

Мій строк без відпусток уже був понад вісім років, і тому, коли я потрапляла у якусь іншу геолокацію, то неймовірно раділа. Я ніби зривалася з ланцюга – усе мене дивувало – місцевість, люди, ситуації. Я уважно вивчала свої реакції і завжди намагалася поглянути збоку на себе. Не для критики, мій внутрішній критик якось так мене дістав, що я його лишила десь там, бо терпіння не вистачало. І, після певної відмітки віку я дозволила бути усім, якими вони є. Що не стосувалося образу мого ідеального чоловіка. І хоча все сприймалося з позитивної сторони, зазвичай намагалася на цьому зосередитися, але рідко йокало у області грудей. Просто рідко. Інколи здавалося, що світ деградує, і чим далі, тим гірше. Але стоп! Тамара-гід жартома вихопила у мене пістряве парео і пов’язала собі на стегна, вдаючи східну танцівницю, і я, перебуваючи у моменті, записала на відео цей танок. Сонце вперто світило, і я проігнорувала крем для захисту, один день на морі, один день на рік, але він того вартий, які там креми? В море з розбігу – і на сонце, і так по колу.

Лариса і Ліна позвали з собою, і ми присіли на лавці за столиком, попиваючи пиво з рибою, і хоча я не фанат пива, але було якось смачно і весело. І мені вистачало у моменті всього -і їжі, і настрою, і погоди.

Шлях на маяк, шлях назад, округлий животик на фото, бо наїлася, і не могла втягнути. Смішні кумедні фото Пятачка, у купальнику, у капелюшку, який потім брали охочі, щоб сфотографуватися. Мені було добре. Вінні то ходив у море, то повертався, час ішов, і треба було зробити світлини. Гуртом пішли на чисте плесо, і я вмовила Вінні допомогти зі світлинами. Я позувала, він фотографував, і ці фото були чудові. Жіночна, смішна, не з одним обличчям, а різними емоціями, живі світлини. І потім я зробила світлини його, цього чоловіка, супутника у мандрах.

Не чіпай нікого! – сказала собі.

Мені було приємним його товариство, і можна було діставати питаннями, а можна було мовчати. І я намагалася не діставати.

Білий пісок, прозора вода. Пірнати, як виходить, оглядаючи морське дно, торкатися ненароком медуз, запускати пальці у пісок, розглядаючи мушлі, змочувати голову від південного сонця, щоб уникнути перегріву і трошки мріяти про те, чого нема насправді, просто створюючи у голові ідилію.

Час спливав, а хвилі відлічували хвилини. Мокрий купальник було замінено сухим одягом, і речі спаковано до наплічника. Ми збиралися на березі, очікуючи на групу. І групи частина прибула, але вже тоді були ті, хто був ближчим і подалі. Певні знайомства були зав’язані, і це мене тішило. Попереду шлях прямував до Херсону, ми мали там розташуватися у готелі і переночувати, щоб зранку, опісля сніданку, таки пройтися містом сну і сексу.

Я чітко усвідомила, що як і готелі, так і подорожі на мене впливають п’янко і магічно. Обожнюю атмосферу хороших готелів, бо за кожними дверима відбувається життя. Зазвичай люди зупиняються у готелях з двох причин, або вони у діловій поїздці, або на відпочинку. І часто готельний номер є місцем зустрічі закоханих людей. На ранок покоївка знайде зім’яті простирадла, можливо, недбало кинуті поруч ліжка рушники і серветки (хоча це неакуратно зовсім) ну, і засоби захисту, знайде або не знайде (краще, щоб вони були не під ліжком, а у сміттєвій корзинці ванної). Гості готелів є різні. Є акуратні, які не хочуть, щоб про них думали погано, такі гості, якщо не лишають чайові, то хоча б порядок лишають. Але однак готелі – це місця, сповнені особливої атмосфери. І поки покоївки між собою лаються, ділячи чайові, обговорюючи постояльців, нарікаючи на забльований килим, зламані меблі чи неоплачений міні-бар, гості можуть не підозрювати навіть, скільки люду задіяно в приготуванні одного номеру. Або не задіяно. Бо у Херсоні нас зустріла адміністратор, яка була універсальним співробітником. Тут вуста нафарбовані, а там, як потрібно, то віником мете. Випало якраз нам заселення у день весілля, але пощастило, що номер знаходився на найвищому поверсі, тому музику було не так чути.

Але я, як автор, уже неслася на хвилях романтичного настрою, і коли опинилася у номері, то мені ніхто не заважав звільнитися від одягу, прийняти душ, і помріяти.

Тіло після спеки на острові нагрілося, і я була батарейкою. Яка випромінювала тепло. Хотілося чаю, але чайника у номері не було, і я, свіжа, закутана у халат, пішла шукати того, хто міг би допомогти урегулювати це питання. Спускаючись сходами, думала, а як там Вінні, чи все добре. І розуміла, що через мій нічний сміх він скоріше за все спочиває, бо дорога була важкою. А ніч без сну. Тут я пропущу деякі моменти вечора, як прогулянка парком і розмови з місцевою дівчиною, бо таки ситуація з дозвіллям молоді там не найкраща, як і з працевлаштуванням. Місцеві часто наголошували на тому, що важко з роботою. Але я хотіла увімкнути на максимум свій егоїзм, бо бути Терезою ну не мала ресурсу, можу я хоча б у думках щось зробити таке, щоб ніхто мене не чіпав, не судив, і мені було добре?

«Краплі падали на оголені груди, красиві груди, коли я стала під воду. Кабінка була просторою, і я деякий час просто стояла, даючи можливість тілу напитися рівно стільки, скільки сонце забрало. Вишні сосків були стиглими, і я подумки вкладала їх у руки чоловіка, про якого думала. Тіло моє давно не знало любощів, і думками я линула туди, у момент, коли він підійшов зі спини і взяв мене ніжно за груди. Вдихаючи аромат вимитого і ще вологого волосся, косячись на наше відображення у дзеркалі. Притулився до мене, і я відчула його присутність, настирну присутність чоловіка, який може контролювати своє тіло, але цього разу контроль був недоречним. Ці уривки виникали у голові хаотично, кадрами фільму, і я смакувала ці короткі моменти. Не твій! Рубаючи, ніби плівку діафільму, не твоє, не чіпай.»

Але у мені ворушилася жінка. Просто ворушилася, бо я і є жінка. І тому, коли уже лягала у ліжко спати, мої думки пішли далі, і я не судила себе ні за що. Бо це моє кіно, як хочу, так і граю.

Ранок постукав мені у вікно і після ранньої кави шлях тривав.

Після сніданку, коли вже номер було здано, він підійшов, вітаючись і промовив:

- Сьогодні ти не П’ятачок зовсім.

-Звісно ні, - протягнула йому руку ще раз, повторюючи ім’я.

Це було приємно і весело. Від учора у мені відбулися революції і реінкарнація мого жіночого Я. І тому лише спостережлива людина могла це угледіти. Я була трошки закоханою у цього чоловіка, і мені ніхто не міг того заборонити.

Далі була екскурсія містом сну і сексу. Херсон! Ну ні разу Катерина Друга не любила сексу. Усі ж знають. Та і гралися вони зі словами, як їм заманеться, вкладаючи різноманітні смисли. А тому, коли я згадала, що я жінка, а після хорошого сексу сон солодкий, у мене виникла своя авторська версія назви міста, хоча більш офіційною вважали те, що Херсон названо на честь Херсонесу. Байдуже. Тут, на півдні, Потьомкін - чоловік Катерини другої перед Богом, збудував храм на честь імператриці. Тут були баштани і виноградники, верфі, рибальство, стояли військові казарми, тут було багато чого. Як і любовних інтриг, плодовитого Трубецького (21 дитина, на хвилинку), ну і Голіцин теж тут ніби був. Одна з переваг подорожі з розумним чоловіком, це те, коли жінка відволічеться на якусь красиву квіточку чи метелика, сукенку чи пейзаж – таки уважно вникати у розповіді екскурсовода не втрачаючи логіки розповіді, і коли ця жінка перепитає, здивовано кліпаючи очима -повторити все, згідно історичним даним, отриманим нещодавно.

У мене чоловіка такого не було, а Вінні напружувати своїми відволіканнями я не могла, бо надто вже то все було б очевидно, що я натура, яка здатна бачити широко і водночас вузько… а зізнаватися у тому не хотілося, і тому, коли ми пішли у винні погреби, де - увага! - витримується вино, а витримане вино -то є ординарне вино, і воно може витримуватися у склі з дубовими цурпалками, у бочках з дубу, чи не витримуватися, а після втрапили на дегустацію, де нас вчили проводити правильно смакування напою, то… Багато чого дізналася. Вино червоне, вино біле, сухе, солодке, напівсолодке. Рожеве вино, яке ми не куштували. Аерація вина, тобто насичення киснем перед смакуванням. Температура подачі, умови зберігання. Норма для культури пиття. Людина вагою 100кг може в день собі без шкоди для здоров*я дозволити 300 мл напою. Ніби все. Про що не написала, то Лариса могла доповнити. Ми разом сиділи поруч на дегустації, і я говорила, що сухе краще.

Далі наш шлях прямував на Олешківські піски.