Соняшники

Хвіртка відчиняється ще до того, як він зупиняє мотоцикла й вимикає двигун. Доки знімає шолом, Віталик відщипує гачка на брамі й розчахує її навстіж. Під широкими колесами сухо шурхотить трава. Стулки за спиною зачиняються з гучним ляскотом.

Двадцять дев’яте серпня. Як завжди.

Вони мовчки обіймаються. Давно нема потреби розмовляти. За кілька років навчилися розумітися з пів погляду.

В садку під яблунею вже влаштований низенький стіл і сідала. Він незграбно вмощується, поволі розгинаючи скалічену ногу. Витягає з пакунка хліб, крає ковбасу. Віталик ріже яблука, розливає по стопках оковиту.

В траві на осонні мляво дзижчать бджоли. Він поглядає в бік городу, обсадженого соняшниками.

Спека. Нерухомі жовті голівки на тлі яскраво-синього неба.

…Тоді цих соняшників було ціле поле.

Вони утрьох вихопилися туди на світанку. Щойно розвидніло.

Поле було геть потолочене. Схоже, днями, коли орки розпочали наступ через кордон, сюди вгатив «Град». Чи щось таке.

Всюди між уцілілих плямок живої зелені – потовчені й попалені стеблини. Кислий сморід гару з нудотним хімічним присмаком. Аж задерло в горлі.

– Тре’ залягати, – пробурчав він.

– Де? – захекано видихнув Віталик.

– Отут.

– Де отут?

– На полі.

– Там же все видно… Ходім до дерев.

– Ні. В посадках шукатимуть, – пояснив він. – А на голому полі ніхто не здогадається. День перележимо, вночі підемо далі. Ходімо. Закопаємося.

– Ти здурів… – злякано прошепотів Петрик.

– Цить!..

З-за лісосмуги долинув віддалений гуркіт.

Не наші. В наших уже такої техніки не лишилося. Всю спалили. В «коридорі».

Він же ж казав, що не можна йти до того «коридору»! Та хто його слухав?..

– Бігом!!!

Пхнути Петрика під вивернуту вибухом брилу. Привалити іншою брилою. Аби було не видно навіть впритул.

–Лежи! Не ворушися!

Куди Віталика?.. Той уже сам стрибнув до виямку. Теж пригорнути землею, сипонути згори потрощені стеблини.

А собі?.. Ям поблизу вже нема. Та онде борозна між поламаних бадилин. Втиснутися в землю під саме коріння…

Орки виїхали на узвишшя понад полем і стали. Почали облаштовуватися. Схоже, засіли надовго.

Трясця!

Тепер усе. Капець. Доки не смеркне – не ворухнешся. Бо згори помітять.

Незабаром зійшло сонце. Почало припікати.

Голе поле. В тіні – десь плюс тридцять. На полі – понад сорок п’ять.

Земля помалу розпікається. Наче гаряча пательня. Разом з броником.

Хтось пробував цілий день полежати в бронику на полі при плюс сорока п’яти?

Під спиною калюжа гарячого солоного поту. Шкіра свербить так, що кортить кричати. Груди наче стиснуло розпеченою сталевою плитою. Розпорошена земля засипалася у вуха й за комір футболки, обліпила гарячою кіркою мокре обличчя під колючим бадиллям. По спітнілому тілу завзято лазять мурахи. А-а-а, хай вам грець!

Але рухатись не можна. Навіть сіпнути м’язами. Бо нагорі спостерігачі. Біноклеві ті двісті метрів – ніщо.

Певно, пекло виглядає саме так.

Колись запорізькі козаки відрощували чуприни, аби архангел витяг їх за довгі чуби з пекла. Проте у цій геєні архангели не передбачені. Та й чуприни вони з хлопцями відростити не встигли.

Вгорі майорять жовті плямки недобитих соняшників на тлі неосяжного синього неба. Це єдине, що можна бачити, не повертаючи голови.

Сонце заклякло на небі. Час спинився. Задубіла колода тіла пропеклася до кісток і помалу перетворюється на грудки землі. Соняшникові корені проростають крізь бронік, висотуючи нутрощі. Понівечені стебла схиляються долу й струшують просто у вічі чорний пилок попелу.

Пекло. На нашій власній землі. Для нас.

«Україна без українців». Улюблене московське гасло. Знову. Вкотре.

Але рідна земля нас прикриє. Соняшники затулять каліченими, попаленими стеблами. На розпеченому сонцем полі не вбачить жодний тепловізор…

Овва! Що то за гуркіт?

Орки заводять двигуни. Рушили.

Земля здригається. Починає гучно двигтіти.

Трясця! Просто через поле!

Божечку, зроби так, щоб мимо! Зроби так, щоб мимо…

–А-а-а!..

Розпачливий, якийсь дитячий крик.

Розжарене пекло раптом перетворюється на лунку крижану пустелю.

Хто?.. Віталик чи Петрик?..

– Гляді, укроп бєжит! Сто-ой!

– Да чьо, стрєляй єво!

– Нє! Даві! Даві нах!

Лунка автоматна черга. Розпачливий зойк.

–Чьо, гатовий? Раскатай ево!

Через землю добре передаються звуки. Навіть крізь ляскіт траків пробивається моторошне вогке чвакання.

Броньовані потвори повзуть повз нього. Так близько, що здригається і зсовується земля. Гуркіт наче проламує бронік і розпочинає двигтіти в заціпенілих нутрощах, струшуючи з вій сльози.

Сонце сідає. Смеркне.

Тиша. Лише потроху шерехтить зів’яле листя.

Він поволі зсовує з себе бадилля. Перевертається. Повзе уздовж порепаної чорної смуги.

В сутінках видно погано. Але чути, як над розтовченою грудкою, втиснутою у переламані соняшники, гучно дзижчать мухи.

А де Віталик?..

Він насилу знаходить сховок. Відсуває бадилля, розгрібає землю. Намацує гарячу закляклу руку.

Хлопець лежить мовчки, наче неживий. Лише невпинно тремтить.

– Віталю… ходім…

–Де… Петрик?

– Нема.

– Де?! Я…

– Не ходи туди. Не дивись. Нам треба вийти. Знайти наших. І цих ми теж знайдемо. Пізніше. Ходімо…

В батальйоні, куди вони з Віталиком перейшли після Іловайська, їх обох вважали вар’ятами. Бо вони ніколи не брали полонених.

Двадцять дев’яте серпня.

Соняшники на Віталиковому городі кивають жовтими голівками на тлі ясно-синього неба.

Пекло трохи відсунулося. Проте не зникло.

Війна триває.