Зачин. Вепр

Сани лишали по собі по собі довгі криваві сліди. Вельша вполювала вепра — волею випадку, коли йшла перевіряти сильця, розставлені на зайців. Напевне, Праматір все ж була прихильна до неї.

Коли Вельша ставила наново одне з силець, то почула позаду себе якийсь шум. Вона здригнулась і миттю притиснула руку до грудей, як робила завше, коли не знала, чого чекати. Шум був раптовим і різким, схожим на той, що буває, коли підрізаєш серпом добрячий жмуток грубої трави. Вельша всім силам молила, аби то виявилася лисиця — ті досить полохливі, на людей в тих місцях ще зроду не нападали. Та коли почула рохкання, то всі надії вмить мов за вітром розвіялись. Десь поблизу вештався кабан, і добре якби він був один.

«Ні в якому разі не починай бігти». Найперша настанова, яку ти мусиш згадати, як ненароком стрінеш десь дика. Їх копита набагато прудкіші за людські ноги, отож вони легко можуть наздогнати навіть найвправнішого бігуна.

Тому Вельша глибоко вдихнула у спробі вгамувати серце, яке від страху товклося, здавалось, десь аж у горлі. Вона простягнула руку до землі і тихо, аби не видати зайвого шуму, занишпорила по-під снігом, аж поки не знайшла достатньо великий на її думку камінь. Переклала його у лівицю. З-за поясу витягнула ножа і міцно стиснула його різьблене ялинковим орнаментом руків’я правою долонею. Затим дуже помалу випросталась і почала оглядатись.

ᅠᅠПройшло чимало часу у глупій тиші, зрідка роздираній вигуками канюка десь удалині, перш ніж рохкання почулось знову. Воно не стало ані голоснішим, ані тихішим, що означало — вепр не зрушився з місця. Скоріше за все він надто зайнятий підриванням корінців і не нанюхає запах людини. Та на випадок покладатись — богів гнівити. Тому Вельша вирішила ще трохи зачекати і прислухатись краще. Вона вже не була тим переляканим малим дівчиськом, як одну довжелезну мить тому, одначе повністю послабляти увагу не спішила. Тіло її було напружене, так само як очі та слух — кісточки пальців аж побіліли, так сильно Вельша стискала ніж та камінь. Плечі, здавалось, от-от почнуть дрібно тремтіти від натуги, серце продовжувало шалено гупати, але вже не як пташка, що випадково влетіла в ярангу і б’є крильми по шкірах, бо не може вибратись, а радше як б’є Валакха у дамар під час ритуального заклання молодого лосяти на Малий Кастричнік.

Ще одну маленьку вічність потому кабанячий голос знову долинув до Вельші, і знов він був там само, як і до того. Вельша вирішила, що тепер вже стояти і чекати дива не має сенсу. Треба рушати. Вона згребла усю свою відвагу докупи й пішла, дивлячись собі під ноги та ступаючи по колу від того місця, де мав би бути дик.

Геть безшумно йти не вдавалось. Під снігом було видно лише те галузяччя, яке з-під нього виглядало. Тому як раптом що лускало під унтами, то доводилось зупинятись і прислухатись.

Крок. Два. Хрускіт. Тиша. Крок. Хрускіт. Тиша. Тиша. Тиша. Крок.

Так вона йшла і йшла не знати як довго. Може, тисячу кроків зробила, може й дві, перш ніж перестала чути те прокляте рохкання. А потім ще зо сто, перш ніж із подивом зрозуміла — вона підійшла точнісінько до пологого схилу, кудою завше виходила з лісу. Видряпатися б нагору, а там до села як рукою подати. Та перш ніж вона почала примірятись, за яку з молоденьких сосенок краще чіплятись, допомагаючи собі видиратись на вершину, аби до того ще й було менше шуму, як побачила, що в одному місці сніг згори донизу тягнеться розмазаною, наче скорухою поцяткованою, червоною стежкою.

Наче вивірка по дереву, у голові промайнули татові слова: «Поважай ліс, і ліс поважатиме тебе». Промайнули так чітко і голосно, ніби він сидів перед нею за столом, лупав горіхи, складаючи їх у глек, і розказував одну зі своїх мисливських байок. Очі його в такі момент робились якісь особливо глибокі та блискучі. Вельші подобалось в них заглядати. Тоді десь всередині неї зароджувалось щире нетерпіння дізнатись, що ж в тій історії було далі, і від того чуття робилось їй тепло-тепло, як під боком у матері в найхолоднішу у році ніч.

Навіть зараз, при одній лише згадці про батькові горіхові очі їй знову робилось тепло і затишно. Уявлялось, ніби вона сидить вдома біла ватри разом зі своїми двома малими сестрами, а не ходить одна по ялиннику.

Але наскільки б гарні спогади не гріли Вельшу, їй однаково було боязко. Страх нікуди не дівся. Навпаки, з’явились сумніви. Щось тут не те. Чомусь їй здавалось, що все відбувається не просто так. Може, таким чином Праматір послала їй знак? Адже завтра Вона ходитиме по поселенню, шукаючи тих, хто принесе їй дари, і під її босими ногами розстилатимуться стежки зі скорухи-крові і смерекового віття. То може і Вельша зараз має піти по кривавій стежці, що бігла кудись углиб поміж молодих ялиць?

Тож вона вдруге за день зібрала відвагу докупи і ступила до червоного снігу, а затим пішла вздовж нього. Аж такою обережною, як до того, вона вже не була, проте все одно готова була щомиті кинутись навтьоки. Пряма дорога назад зайняла набагато менше часу, аніж її кругові виверти.

Рохкання чути не було. Певно, думала Вельша, корму кабану тут було небагато, й він пішов шукати щастя деінде. Проте коли ялинник розступився перед нею, то їй мало душа не впала у п’яти.

Під сосною, стовбур якої знизу був обтесаний від гілля, лежав молодесенький кабанчик. Розміром він був невеличкий, ікла мав ще зовсім короткі. Хутро у нього було, як в кабанятка — віддавало рудим і на ньому все ще виднілись смужки. Його живіт був пошматований так, що у прорізах виднілось м’ясо. В одному місці він був розпорений надто глибоко, аби у тварини був хоч найменший шанс вижити – з розрізу назовні виліз шматок кишки. А під самим веприком крові натекло стільки, що вистачило б на трьох забитих на жертовнику лосів.

Кабан слабо припідняв голову, коли камінь випав з Вельшиної руки прямо їй на ногу, видавши при цьому тихесеньке «геп». Від болю вона скривилась хіба що ледь-ледь. А сльози, що виступили на її очах, вона одразу ж змахнула вільною рукою. Вельша була мисливицею. Вельша вбивала звірів для власного прогодування. А отже їй треба остудити серце і не ревіти над кожним, хто вмирає. «Тут кожен сам за себе. Такий закон життя: або ти їх, або вони тебе». Та все ж вона співчувала бідній істоті, бо просто не могла інакше. Батько добре навчив її:

«Ліс дає тобі звіра, а ти маєш віддавати йому милосердям Як вбиваєш — вбивай швидко, не спричиняй зайвих страждань. Як бачиш підранка, який мучиться, стікаючи кров’ю — добий різко та безболісно».

Вельша знала, що має робити — доводилось, і не раз. Останнім було оленя — не з отари, дике. Воно застрягло копитами у лисячій норі, переламало собі колінця. Ходити воно б уже не змогло.

Тому, не вагаючись, Вельш ступила вперед. Одначе такої впевненості та холодності, як у батька, в ній не було. Той за всі свої роки чи то загубив здатність показувати співчуття, а чи то втратив співчувати узагалі. Він просто робив те, що було треба. Вона теж зробить те, що треба.

***

Першим звіром, якого батько забив на її очах, був вовк.

Тоді батько узяв її з собою в ліс аби навчити розставляти пастки на пушнину. Та коли вони прийшли, на місці звіра побачили лише дуже свіжу калюжу крові, а поряд – дві вервечки слідів.

Пам’ятає, як зблід тоді батько. Вельші сказано було йти до хати. Але хіба дитя, якому від роду ще й семи зим нема, послухає? Вона вчепилась в батькову ногу, й у того не стало іншого виходу, ніж взяти її з собою. Тепер їй було сказано не відходити від нього ні на крок.

Вони рушили уздовж вервечки слідів аж до Хилого Каменю. Той стояв незворушно, як завжди, та Вельші все здавалось, що він повертає за нею свою роздуту, похнюплену над річкою голову. Вельша так і застигла, оглядаючи скелю, хоч бачила вже не вперше, і стрепенулась лише тоді, коли батько відійшов від неї да добрих п’ятдесят ліктів. Вона пішла вперед, час від часу зиркаючи вгору, а велет тим часом повертався і пантрував за її ходою.

Шум ріки Слез почувся одразу, як тільки вони почали обгинати скелю. Течія її була повільна, як стара Валакха. Вельша якось спитала батька, чи буде та текти швидше, коли їй, як Валакхі, дати ціпка. Батько тоді лише засміявся, нагадуючи їй, що ріка — то сльози Богині, і краше б вона текла ще повільніше, бо це б означало, що смуток Богині помалу сходить нанівець, і що може тоді б навіть літо стало довше і тепліше.

Вельша мріяла, як то воно було б. Саяра, єдина старша її сестра, якось розказувала, що тоді б татові не треба було покидати їх із сестрами по два рази на рік на довгих кілька місяців, аби повести оленяче стадо на кращі землі. Тоді б вони, ті олені, ціле літо обскубували листя з дерев та траву. Тоді б весна і осінь були довгі та теплі. Тоді на початку літа вони всі ловили б нерку, а перед Великим Кастричніком — кету. Ловили б як ведмеді — голими руками. І риби їм би тоді стало на весь рік — вяленої, копченої, сушеної. На всяк смак. І більше нічого не треба було б.

Вельша усміхнулась сама собі, згадавши смак копченої кети. Найкращий смак у світі.

Батько знову окликнув Вельшу, і вона поспішила за ним. Річка шумувала вже просто коло вуха, коли вони побачили — за одним із кам’яних горбів, коло самої води щось лежало. Вельша не знала, що то було, вона ніколи такого не бачила. Воно буле темно-сіре, волохате. Наче підростаюче ведмежа, але якесь дуже неправильне.

— Хто це? – потягнула вона тата за рукав.

— Вовк, — просто сказав той.

Слово було Вельші незнайоме. Вона кілька разів прошепотіла його про себе, перекочуючи на язиці незрозуміле поєднання букв, та зрозумілішим воно від того не стало. Тепер вона знає, що вовків у їх лісі водитись не мало. Але та зима була для них, певно, дуже голодна, раз вони спустились з гір та зайшли так далеко.

Вовк не рухався. Він просто лежав і здихав — це стало ясно, тільки-но підійшли ближче. Бік вовка був обдертий, аж виднілось ребро. Одного ока не було. Одної лапи не було, а решта — були мокрі й теж обдерті. Калюжа крові під ним була велетенська. Кров була розбризкана усюди – по каменях, по самому вовку, тихенькою цівкою стікала у воду. Вельші здавалось, що у крові весь світ.

— Чого він такий?

Батько нічого не відповів.

На той раз вона не тягнула тата за рукав, аби домогтись відповіді, а лише схопилась за руку в хутряній рукавиці та стала трохи позаду.

Вельша міцно зажмурилась, намагаюсь розвидіти картину перед очима.

«Тут просто річка. Берег річки. Тільки річка».

Та це не допомагало. Раптом вона відчула, як батькова долоня вислизає з її. Потім почула, як дзенькнула сталь ножа об піхви. За кілька митей над річкою пролунав звук, одночасно схожий і не схожий на викрик людини від болю. А затим повітря розітнулось навпіл повним жалючого відчаю та туги завиванням. Так завивають матері, коли вмирають їхні діти.

Вельша відчула, що починає плакати.

Повік вона тоді так і не розплющила.

«Не закривай очей, — сказала їй вже потім вдома Саяра, — коли позбавляєш когось від мук чи коли полюєш. Не зневажай ані останні хвилини перших, ані жертву других».

Після того Вельша завжди дивилась в очі, які збиралась закрити навіки.

***

Очі дика були вже каламутні від болю. Та здаватись, як тоді здався вовк, він не збирався.

Той вовк вочевидь, бився з кимось за здобич. Може з тим, іншим, чия вервечка слідів тягнулась поряд з його? Або, скоріше за все, вони разом бились з кимось третім. Може, з ведмедем. Після пробудження від сплячки ті завжди дуже дратівливі. Той другий вовк вижив? Напевне так, завивала ж якась істота удалині. Цікаво, а за що бився цей кабан? Для гону він ще замолодий. Теж за здобич? Цього Вельша вже ніколи не дізнається.

Тільки-но Вельша ступила вперед і хвойне віття позаду неї стулилось, ховаючи свіжовитоптану стежечку, як кабан одразу дриґнувся і, надсадно рохнувши, захвицав копитами у повітрі, намагаючись здійнятись на ноги.

Вельша відчувала у повітрі сморід страху і крові тим сильніше, чим ближче піступалась до дика. Рана, що зяяла у того на пузі, муляла Вельші очі – як би там не було, а на вепрів полювати вона не звикла. Переважно потрошила зайців, котрі втрапляли у її пастки. Робила все швидко – втинала довгим тонким ножем через око простісінько у голову, аби не зіпсувати хутро кров’ю, підвішувала за задні лапи, а тоді обережно знімала шкіру, починаючи із тих же таки задніх лап і рухаючись униз. А вже опісля випускала всю кров.

Вичинкою шкіри займалась її менша сестра, Лоймарі, одна з двійнят – дванадцять зим від роду, та вмілою була хоч вже заміж віддавай. Може того люди, котрі всі, як один, нехтували Вельшою, не нехтували добутими нею шкурами – бо руку до них прикладала не лише вона.

Вельша підійшла майже впритул. Кабан знову дригнувся і хвицьнув копитом повітря так, що аби Вельша вже схилилась над ним, то дістала би у чоло.

Повіяв вітерець, відносячи у далечінь сморід скорої смерті, натомість вдаряючи по ніздрях холодом скорого сніговію. А тоді кабан завмер, затремтівши — здійнятись на ноги у нього так і не вийшло, і певно він зрозумів, що й не вийде — і подивився їй простісінько в очі. Вельші здалось, що то дивиться на неї сама Праматір. Не просто дивилась – просила щось зробити. І Вельша, підкорившись якось незвіданому прадавньому поклику, що взявся ніби нізвідки, — ніби той самий вітерець його їй навіяв, — потягнулась рукою, поклала на звірові шию та провела нею декілька разів по шорсткому хутру. Затим побачила коло себе великого, ніби прикоченого з берега Слез каменя — підняла підняла його над собою та різко опустила на голову звіра. Й у ту саму мить погляд дика згас, очі закотились і заплющились, а тіло розслабилось і впало набік, просто на рану.

А Вельші здалось, що то у неї рана і що то вона на неї впала. Внизу живота різонуло болем аж вона зігнулась до землі, виставивши перед собою руку, торкаючись чолом холодного снігу. І як біль різко пройняв, так само різко й відпустив — по всьому тілу пустилось якесь тепло, ніби вона й не на морозі зовсім, а відмокає в хаті в змайстрованому батьком дерев'яному кориті. В ту ж мить в серці її щось ойкнуло та завмерло, а в очах на мить защипало, як колись, в дитинстві, коли вона лишень вчилась полювати і плакала за кожним звіром.

Вельша навпомацки потягнулась до ножа, схованого за поясом, тоді розігнулась — занадто різко, аж світ перед очима закрутився. І встромила ножа в шию звіра — треба було випустити кров. Куди бити треба вона знала, бо бачила, як це робив батько. Самій ще не доводилось. Кров вийшла лишень трохи, як на вколеному голкою пальці. Тому Вельша витягла ножа і вдарила в те саме місце вдруге, потім втретє, намагаючись пропхнути лезо якомога глибше. Кабан, хоч молодий, а шкуру вже мав товсту. Нарешті кров, ще тепла й рідка, зацібеніла струмками на білий сніг.

Вельша дивилась, як зачарована. Вона знала, що обдирати кабана – діло не з простих. І ще знала, що робити то легше в лісі. Підстелити щось під низ, повернути звіра на спину, прив’язати за копита до дерев, аби не перевертався, й починати білувати його точнісінько як зайця.

Проблема була лише в тім, що шнура мати то вона мала, але короткого, яким вона завжди зв’язувала докупи впольовану пушнину – прив’язати кабана ним не вдасться. Та й у що потім загорнути обчищену тушу теж не було, хіба що зняти з себе весь нижній одяг. Та мерзнути геть не хотілось. Тому Вельша вирішила, що зробить усе коло своєї яранги.

Раптом вона згадала, що старі батькові нарти, які той віддав їй, і на яких мала привезти додому хмиз, так і залишились коло пустих тепер силець – хмизу вона так і не зібрала, не встигла іще. Зате на них лежав один заєць – попався, бідака, невеликий, та на вечерю має вистачити. Був би батько, то пішли б вони обоє полювати з луком, притягли би додому якогось лося, може попри нього ще й парочку лисиць — Лоймарі на нову шубу. В інші рази може й не прийшлось би полювати — зарізали та закоптили би оленя, і стало би їм того надовго. Та цьогоріч батькове стало стало наполовину менше — Саяра вийшла заміж за Мерхруна — хлопця з сусіднього поселення. Хлопця, родженого від Валакха — до них, благословенних самою Праматір’ю, боги щедрі. Мають стати щедрі і до Саяри. А отже і посаг їй мав бути щедрий.

У Вельші такого ніколи не буде. Вельша ніколи не візьме собі нікого за чоловіка — вона не жінка і нею ніколи не стане. Ніколи не приведе в світ дітей. Бо їй вже дев’ятнадцять зим, а в неї досі не пішла кров. Кров — то життя, а в ній життя нема. Вельша пуста — всі про це знають.

Вельша звелась на ноги, насилу відірвавши від того видива очі, та й пішла. По своїх слідах той самий шлях до Чорної Осики по залишені там від страху зайця і нарти, а тоді назад — знову до дика.

Потім вже часу жаліти себе в неї не було, бо як працюєш руками — голова від думок відпочиває. Вивалити мертву тушу на сани було нескладно — напівприсідаєш, напружуєш ноги та живіт, як і завжди, коли доводиться підіймати щось важке, а тоді котиш її до них, файно припертих до дерева, аби не ковзали по снігу. Перекинути штур від них через плечі, вчепитись добре і мало-помалу тягнути за собою, перетягувати через опале, сховане під периною зі снігу гілля — теж нічого складного. Складно стало пізніше, коли Вельша дійшла до схилу. Тільки тепер вона усвідомила, наскільки в цьому місці той крутий. Хоча вона й раніше це знала, тому й обходила його завжди — заходила в ліс з того боку, де сонце сходить, брела навкруг і навкруг верталась.

Та цього разу все було інакше. Їй доводилось весь час оглядаючись, чи не звалився дик за землю, чи не треба бува знову його вивалити де був. Доводилось впиратись міцно ногами, аби перетягнути свій вантаж через корчі, які то тут то там вигулькували з-під землі. Тому вона не те що помалу йшла — узагалі майже повзла. Для тієї, хто звик бігти додому із малою здобиччю в руках, то було ой як нелегко.

Тай находилась вона досить — сотню разів верталась туди-сюди. З такими темпами до заходу сонця у селище їй не потрапити. Доведеться у темряві гатити в ворота, полохати воротарів та всіх інших людей, терпіти жахливе приниження — допоки йтиме аж до другого краю частоколу, до своєї яранги, за нею обов’язково ув’яжеться котрась баба, якій не спиться поночі, а то й декілька баб, і тріщатимуть вони їй на вухо всеньку дорогу, яка ж ото вона безтолоч і нетяма, недарма Праматім благословення їй не дала та вже й не дасть. І то у випадку, якщо ворота їй таки відчинять. А ні, то доведеться заночувати під ними, кутаючись щільніше у свою одежину, аби не закоцюбнути до рання, не стати однією з тих, кого потім спалять і чий прах висиплять під якесь старезне дерево у лісі як дар для богині на ймення Васса. Ото була б усім потіха — нарешті здихались тої «особливо обдарованої». Батько може хіба б поплакав. І Лоймарі з Веймарі. Саяра — та б за нею сльози не лила, бо ж завжди казала, що раз хто вмер, значить на те воля богів, і нема чого ту волю засуджувати. Треба жити далі.

А жити Вельші ой як хотілось. Тому думку про те, аби вкотре робити величезний гак, відкинула одразу. Треба встигнути. Хоч би що там було — треба встигнути. Її вдома чекають двійнята. А там і батько має вернутись — обіцяв, що Великий Кастричнік стріне зі своїми.

Вельша вчепилась за першу ліпшу кореняку однією рукою, пальці другої міцніше стиснула на шнурку від нартів, обмотаний довкола її ліктя, і підтяглась, впираючись ногами. Тоді взялась за молоде деревце, міцненьке на вид. Знову підтягнулась.

Майже одразу спав з голови каптур. По зашийку війнуло зимним вітром.

Сніг на схилі — промерзлий за ніч, не зрушений ще ніким — голосно репався під ногами. Глиця під ним, однак, була чомусь ковзка, болотиста. Ноги доводилось напружувати так, що аж жижки боліли. І чим дужче вона рвалась догори, тим більше вгрузали п'яти, тим тоншими і рідшими траплялись деревця, тим легше вони рвались у руках, тим дужче ноша тягнула її донизу.

Хмари, що товстою хутряною покровою встелили небо над виднокраєм, розфарбувались червоним та засяяли, мов іскри з ватри. Сонце помалу заповзало під них, куталось, як в теплу шерстяну перину. Другий бік неба було не розгледіти — надто щільно там була зімкнута крона дерев. Та Вельша вже відчувала, як ніч дихає їй у потилицю, крижаними пальцями заповзає під кожух, холодить хребет та щипає за п'яти.

Ніч насувалася, ніби білий заєць по глибокім снігу — швидким підстрибом та геть непомітно. А Вельша повзла повільно, раз по разу спиняючись, аби краще поставити ногу та міцніше схопитись. І вже під самим верхом, вкотре озирнувшись глянути, чи не скотилась була прив'язана за задні ноги туша, відчула такий біль, ніби їй в голову встромили розпечену до червоного сокиру. Чиясь рука міцно вхопилась за її волосся.

Шнурок розмотався з її ліктя, сповз. Почувся голосний шурхіт, туша голосно гупнулась до дерева коло підніжжя.

Вельша спробувала закричати, та їй цього не дали — тепер їй стискали ще й горло. Усе, що вона могла — ледве-ледве вдихнути трохи повітря і прохрипіти щось, чого вона й сама до пуття не розібрала.

А тоді її потягли вгору і поволочили по снігу у протилежний від поселення бік.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Юлія Баткіліна
30.08.2021 14:42
До частини "Зачин. Вепр"
це фентезі про північні народи? цікаво, який виступив прототипом
Віра Кострицька
30.08.2021 15:39
До частини "Зачин. Вепр"
Ой, так)) Дивилась документалки про північні народи, зокрема там була одна про алеутів. І дуже вже закортіло щось таке написати (надіюсь, допишу). Дякую за коментар!