Розділ 1. Глава 3. Менархе

Терплий солодкавий зеловий дим лоскотав ніздрі, тонкою цівкою просочувався в легені, пеленою стелився перед зіниці. Було вже не так зимно —  Шипіт напалив таке високе вогнище, що його жовтогаряче полум’я дуже скоро зігріло невелике приміщення. Навіть кам’яну, місяцями побивану морозами долівку. Врешті-решт Вельша аж знову почала відчувати спину та стегна.

Та це не принесло їй ані жменьки радості. Вона все ще була у полоні. Її живіт усе ще то скручувало болем, то відпускало, наступала хвилька-друга затишшя, а тоді знову приходив біль. Усе нутро немов зав’язували у вузол і тягнули у різні боки. В голові у Вельші промайнула думка, що мабуть саме в таких в муках і народжують дітей — нічого не видно і не чути, хіба біль раз за разом проймає так, що хочеться забитись кудись у темну вогку нору, скрутитись там, як кріль, клубочком й лиш тихо протяжно скімлити. 

— Що ти там белькочеш? — Шипіт мовив майже що ніжно, не відволікаючись від свого діла. Він щойно кинув останній пучок зілля у вогонь і тепер сидів та грівся, тягнучи до полум’я розкриті долоні.

Вельша й сама не помітила, коли почала щось говорити. Певно, її розум відділився від тіла, бо голова думала лише про одне — біль, біль, біль, біль, біль… Але її тіло — її рот та язик, її горло — не падало без свідомості, не німіло у безголоссі. Воно просилось на волю.

— Пусти мене, — почула сама від себе Вельша тихі, нерозбірливі слова.

— Говорити розівчилась? — Шипіт повернувся до Вельші, і та аж здригнулась.

Його обличчя у світлі полум'я раптом здалось їй таким чорним від старечих плям, таким помережаним безкінечними розсипами зморщок, неначе він прожив на тому світі сто життів, а той  більше. 

Вельша покліпала, і знову стала бачити ясно — Шипіт виглядав точнісінько так, як і мав виглядати. Від димо рябіло й пекло в очах, здушувало горло, заважало говорити. Вельша  зайшлась кашлем, а після того, як він минувся — повторила голосніше.

— Відпусти мене. Пусти додому.

— А хіба я тебе тримаю? — вигнув брови той.

— Нащо ти граєшся зі мною?

Вельша й справді не розуміла нащо. Якщо усе так, як він каже, то нащо вона йому зараз? Чого взагалі було тягнути її кудись? 

Якби то їй треба було лише трохи чиєїсь крові, то вона б ту людину точно нікуди не тягнула. Вона б просто підійшла ззаду, вдарила б її каменем, щоб та впала непритомна, скрутила б зі снігу невелику кульку, порізала б тій людині пальця і підставила кульку під гарячі краплі. А потім зникла б, мов місяць на світанні. Ніхто б навіть не знав, що то вона.

— Хіба я граюсь? Дивись, я тут, — вказав він пальцем спершу на себе, а опісля — на Вельшу, — а ти там. Я тебе навіть не торкаюсь. Йди куди хочеш.

— То розв’яжи мене, — Вельша зашкребла пальцями по мотузці, аби привернути його увагу.

— А що, сама не можеш? — продовжував глумитись той. — Та невже? Що, не…

— Будь-ласка, — перебила вона Шипіта. Той чи то невдоволено, а чи то хитро стиснув губи та примружив повіки. — Прошу тебе, будь-ласка, розв'яжи. Я просто піду додому, нікому нічого не розкажу.

— Ти й так нікому нічого не розкажеш, — пирхнув він. — Ти ж не маєш кому.

— Мій батько…

— Твій батько не повернувся. І не повернеться ще декілька тижнів.

— Неправда! Він уже вдома, разом із іншими.

— Ще й яка правда. Сама скоро побачиш. — Шипіт підвівся й за мить знову стояв біла Вельші. — Та й, до слова, інших теж іще нема. Та вони, на відміну від твого батечка, уже йдуть і до вечора будуть вдома.

Він підкидував, перекручуючи в повітрі, ножа — того самого, котрим недавно вирізав щось на її животі. У Вельші кров у жилах захолола. І від того, що, можливо, Шипіт не бреше і батька дійсно іще нема. І від того, що іще мить, і Шипіт ножа не зловить. Ще мить, і ніж впаде та й простромить їй череп. Й те, що Шипіт казав про її смерть «не сьогодні вночі і не від моєї руки» справдиться — вона загине не вночі, бо вже майже день настав, і не від руки Шипіта, бо їй на голову просто візьме та й впаде ніж і проб’є череп.

Проте Шипіт зловив ножа, перехопив його зручніше, затим різко нахилився й розітнув та розмотав пута, що оповивали її гомілки.

Вельша мало не схлипнула від полегкості. Вона б хотіла тут же здійнятись на ноги та побігти, але руки все же були витягнуті у неї над головою, а ноги не слухались, були, як і все тіло, геть задерев’янілі, ніби зовсім не їй належали. Шипіт спостерігав за тим, як вона намагається перекотитись набік, посунутись вгору й сісти, аби можна було звільнити руки самостійно. Спостерігав з кривою посмішкою, ніби вигадував, як би то іще познущатись.

— А знаєш… Ти вже була із чоловіком? — раптом задумливо запитав він. 

Вельша на мить завмерла, наче заєць перед лисом. Неспроста він таке запитав, ой, неспроста. 

— Ні? Може тоді хочеш спробувати, га? Просто зараз. Навряд чи тобі іще колись хоча б раз випаде така можливість.

Вона була права.

Краще б вона тут же почала хвицати в повітрі ногами, може б тоді гепнула Шипіту кудись у м’яке місце, аби йому було якомога болючіше. Бажано поміж ніг, щоб він не зміг завдати їй такої кривди. Бо вбивство, порізи, знущання — то одне. Але це…

Та цієї однієї миті затримки вистачило, аби Шипіт схопив її за щиколотки й різким рухом розвернув на живіт. Аби вибити з неї дух. Вельша встигла підставити руки, отож ітак побите обличчя іще більше не пошкодила. Натомість знову дала про себе знати вже було підсохла рана на животі — запекла та зволожніла. Разом із тим Вельша врешті відчула, як від кінчиків пальців догори, аж до колін, і все вище, разом із свіжою кров’ю скаженим пульсуванням у жилах починає котитись хвиля жалючих колючок.

— Це святотацтво! — натужно викрикнула Вельша, намагаючись підігнути під себе ноги, вирватись, та пальці Шипіта зімкнулись міцно, аж певно до синців. Вельша уся напружилась, намагаючись будь що не дозволити Шипіту вчинити задумане. — Тобі не можна! Нікому не можна. Праматір тебе за це прокляне.

Останні слова вона майже просичала, на що Шипіт лиш реготнув. Він розімкнув пальці, після чого всівся їй на кісточки, вчепився у стегна та з силою потяг на себе. Тепер Вельша стояла на колінах, впираючись обличчям у землю. Принижена, як ніколи до того. Відчула, як очі наповнились пекучою вологою і з кінчика носа скрапує перша сльоза.

— Відпусти мене. Будь-ласка, відпусти, — голос її дрижав.

Шипіт мовчав. Шипіту було все одно на чиїсь сльози. 

Він намертво стиснув стегно однією рукою, а другою вкотре задер на ній сорочки, скрутив їх на поясі. Граючись, провів пальцями по шкірі сідниць. Вельша напружилась іще сильніше, мало не до судом.

— Яке святотацтво? Який прокльон? — промуркотів він. Вельша голосно схлипнула, подалась вперед, та він знову притяг її за стегна на себе, після чого грубо провів пальцями проміж ніг. — Це ти проклята. Це у тебе нема і вже не буде… менархе*, — останнє слово він видихнув, ніби сам собі не повірив. — В тебе менархе.

Він тихо, якось трохи зненервовано захихотів.

Вельша його ваги на собі вже не відчувала. Вона швидко, як лише могла, кинулась вперед, до камінного стовпа, звідки до її рук тягнувся довгий канат. Проте стовп був таким самим вигладженим, як і стіни. Ніякої зазубрини чи сколеного місця. Потерти до нього і розірвати таким чином мотузку не вийде. Та Вельша в розпачі все одно почала почала терти — так заповзято, ніби за нею духи женуться. 

Бозна що гірше — втікати від духів чи від людей.

Час спливав, але Шипіт більше її не торкався, не намагався нічого заподіяти. Сидів оддалік, розглядаючи власні скривавлені руки. Не пройшло і хвилі як Вельша почула дзенькіт і побачила коло себе ніж.

— Звільняй руки і йди звідси.

Повторювати двічі не треба було. Негнучкими обмерзлими пальцями Вельша схопила ножа, затиснула його колінам за рукоятку, лезом догори, а тоді обережно почала розрізати до нього мотузку між зап'ястків. Коли та нарешті спала, Вельша швидко піднялась, поправила одіж як могла, підтягнула штани, стягнули сорочки до колін і рвонула до виходу. Уже там, надворі, під дрібною сніговою крупкою, подумала, що вартувало прихопити ще й свої хутра, бодай для того аби прикрити скривавлені сорочки. Та вертатись означало б згубити себе. Хтозна що іще Шипітові стрельне в голову.

Тому вона, не гаючи ні миті, побігла до поселення.

________

Примітки:

Менархе (грец. μήν «місяць» + ἀρχή «початок») — перша менструальна кровотеча. Менархе зазвичай відбувається через 2-2,5 року після перших змін у розвитку грудей (thelarche, телархе), у більшості дівчат це 12-13 років (нормальний інтервал від 9-11 до 15-17 років).

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.