Дев'ятнадцять років потому

(Фанфік був написаний тринадцять, хай Мерлін милує, років тому. І все ж - не відмовляюся від жодного слова).

*-*

…Всі ці роки до маленької кав’ярні на околиці вона приходила заздалегідь. Сьогодні – вперше – запізнилася.

Висока, абсолютно сива жінка в старомодному пальті на мить знерухомлює в дверному прочілі, вдивляючись у напівпорожній о цій годині зал. Бармен всміхається їй приязно, наче добрій знайомій, але вона не помічає того. Світлі пильні очі прикипіли до столика у найвіддаленішому куті, за яким згорбилася темна постать. Із виляском падає на підлогу картата парасолька з раптом заслаблих пальців – рука намарно намагається намацати застібку затугого раптом комірця.

Він тут. Прийшов. Прийшов

– Прошу, пані…– якийсь послужливий молодик вже схопився на ноги і простягає їй парасольку. Вона – мимохідь – дякує, так само не зводячи очей з…

– Ти запізнилася, Мінерво… – всупереч усім приписам файних манер чоловік не квапиться зводитися їй назустріч. Нічого дивного, втім – поруч із його кріслом спочиває, спираючись на бильце, доволі масивний ціпок, а дещо напружена постава – особливо незугарно випростана ліва нога (взута, проте, у фертикуватий гостроносий черевик) – свідчить, що ціпок цей потрібен власнику не про людське око. – Щиро кажучи, я вже сподівався, що тобі нарешті набридли ці дурнуваті хованки…

Вона відповідає не одразу; роздивляється його пильно, мало не жадібно, наче намагаючись розгледіти щось, відоме лише їй. Щоправда, очей він так і не підвів – їй лишається споглядати хіба що похилену голову; чорне з сильною сивиною волосся майже закриває обличчя, на видноті лише краєчок високого жовтувато-блідого чола.

– Забагато справ… – власний голос здається незнайомим і придушеним, наче їй забракло раптом повітря.

– Ви що, збираєтеся звітувати переді мною, пані директорко? – він зводить нарешті погляд…

Обличчя як обличчя. Немолоде і – чого вже там!– негарне. Надзвичайно тонкі рвучкі риси, в яких проте немає і натяку на шляхетну витонченість, радше вони наводять на гадку про аскета-самітника. Гачкуватий ніс, тонкі бридливі губи, гострі вилиці, очі…

Очі.

Непроглядно-чорні, завеликі для цього змарнілого обличчя, вони могли б бути надзвичайно виразними, але, тьмяні й байдужі, нагадують зашмароване кіптявою скло, а чи безодні занедбані колодязі, в яких давно вже не лишилося води.

– Мінерво, агов!.. – він дивиться то на неї, то на парасольку, що знов опинилася на підлозі, потім тягнеться за ціпком…

– Ні-ні, сиди, я сама… – жінка квапливо нахиляється, піднімає парасольку і, випроставшись, навпомацки, так і не зводячи з нього очей, сідає навпроти.

– Що питимеш? – питає він. – Раджу чай, віднедавна його тут заварюють за новим рецептом…

Вона киває і мовчки споглядає, як він звично підкликає офіціантку і робить замовлення – спокійний, стриманий, впевнений, живе уособлення буденності…

Фантасмагорія.

…Сам він п’є каву – чорну й таку міцну, що від самого погляду на неї їй гірчить. Він помічає миттєву відразу на її обличчі й смикає кутиком вуст.

– Схоже, ти дійсно перепрацювалася, Мінерво. Я, звісно, не мадам Помфрі, але може, якесь зілля… за старою пам’яттю?

– А може, за старою пам’яттю, не знущатимешся? – вона обіруч стискає принесену ввічливим мовчазним офіціантом чашку. Гріє долоні? Дивно, адже у залі доволі тепло. – Северусе… як ти?

– Ти що, дійсно вважаєш, що зі мною ще щось може статися? – в його голосі ані натяку на жарт, саме лише щире здивування.

– Авжеж, що може статися з тим, хто й без того мертвий…– кривиться вона. – Як нога?

– А як вона може бути? Я в змозі дати собі раду…

– Бачу… – вона відсьорбує чай. – Не набридло іще бути небіжчиком?

– Мусило набриднути? Ти не уявляєш, як спокійно я живу відколи помер…

– Дев’ятнадцять років.

– Так, майже річниця… – він удавано урочисто здіймає філіжанку. – За чергове побачення, еге ж?

Вона киває.

–І за те, щоб тобі нарешті набридло гаяти час на дурниці.

– А оце вже не дочекаєшся, – каже вона гостро.

– Що, так і їздитимеш сюди кожен рік у жахливому маґлівському автобусі, аби переконатися, що я ще не врізав дуба?

– Цього року до Гоґвортса вступив його син, – каже вона спроквола.

Чоловік рвучко ставить на стіл філіжанку, яку щойно взяв був у руки.

– Я не хочу цього чути. Мене анітрохи не цікавить…

– Він у Слізерині. У нього чорне волосся й зелені очі. Його звати…

Я не хочу цього чути!!! – кричить він пошепки, враз втративши всю свою впевненість і стриманість, і чорні, непроглядно-чорні очі його оживають, і їхня глевка сутінь повниться раптом навісним, нелюдським болем, відчаєм, тугою… – Я не хочу цього… – довгі тремкі пальці стискають скроні, він трясе головою, і чорне з сивиною волосся мотиляється блідим спотвореним мукою обличчям. – Досить! Досить, невже навіть тепер ви всі не можете просто дати мені спокій?!

Жінка дивиться на нього пильно й сумно; під її поглядом він трохи опановує себе. Знов хапається за чашку. Зводить подих.

– Невже тобі зовсім немає, що йому сказати? – питає вона стиха.

Він кривиться, бридливо дивлячись в охололу каву.

– Містер Поттер волів би почути вибачення за те, що саме я вижив у тій війні, в якій врізали дуба друзяки його пресвятого батечка? Авжеж, така кричуча несправедливість…

– Містер Поттер вважає тебе героєм, – сповіщає вона зимно. – І, наскільки мені відомо, найсміливішою людиною, яку він знав у своєму житті. …Я сказала щось смішне?

Він дійсно сміється – так, як уміє лише він, пхекає неголосно, кривлячи й без того кривий рот.

– Святе місце не порожніє… – каже злісно. – А жити просто так, без героїв, містер Поттер, отже, досі не навчився? Юнацький максималізм…

– Йому тридцять шість років, Северусе. Забагато для максималізму. Тим паче, для юнацького. Він давно вже подорослішав. А от ти, схоже…

– А що я? – чи не вперше за час їхньої розмови всміхається він.

– Вітаю, твоя помста вдалася. Навіть ліпше, ніж ти розраховував.

– Не розумію, – сповіщає він невиразно.

– Тобі ж так кортіло помститися за ті дурнуваті витівки марнославних шмаркачів. Можеш пишатися.

– І все одно не розумію, – у голосі його крига. Непроникна.

– Мені чомусь здавалося, що ти знаєш, що таке заборгувати мерцям… – вона дивиться кудись повз нього. – І що таке – намагатися повернути цей борг.

– Містер Поттер нічого мені не винен.

– Це ти так думаєш!!! – вибухає вона раптом, і з-за сусіднього столика з подивом зводить на них очі руда дівчина, що досі спокійно читала товстелезну зашарпану книгу, смакуючи капучіно. – Це ти так думаєш, – каже Мінерва МакГонагал трохи тихіше, намарно намагаючись тримати себе в руках. –Містер Поттер думає інакше.

– О, містер Поттер вже подорослішав настільки, що навчився думати?! – але ця недолуга спроба іронії розбивається наче о скелю –вона дивиться просто йому в очі, і він чомусь насилу витримує цей погляд.

– Тоді.. після всього... Він декілька днів просидів у директорському кабінеті, очікуючи, доки з’явиться твій портрет. – каже вона тихо і тре чоло, наче їй раптом розболілася голова. – Мені чомусь здалося, що йому чимало треба було тобі сказати. І багато за що перепросити.

– От тільки його перепросин моєму портрету бракувало… – форкає він. – Мінерво, минуло дев’ятнадцять років. Тобі не здається, що трохи запізно… ностальгувати за минулим?

–Краще скажи, що просто боїшся глянути йому у вічі!

Якщо вона ставила собі на меті дошкулити – їй це нарешті вдалося. Її співрозмовник сіпається так, що кава з філіжанки розлітається по щойно охайній скатертині чорними бризками – наче тканину пропалили невидимою праскою.

– Северусе… – каже жінка лагідно; подібної реакції вона явно не сподівалася. Він мовчить, вона дивиться на тонкі засталені пальці, що увіп’ялися у край столу, і їй стає страшно.

– Северусе… вибач.

– Можна подумати, я ще чогось у тих очах не бачив… – бурмотить він ледь чутно… дивиться на рештки кави у чашці – і допиває її одним ковтком, схоже, не вельми усвідомлюючи власні дії. Кривиться. Мимохіть торкається горла; на тлі високого коміра чорного светра помітно, що пальці його все ще тремтять. – Мінерво… ну що ти від мене хочеш?

– Може, ти даси йому ще один шанс?

– Який іще шанс потрібен твоєму золотому хлопчику? Він отримав усе…

– Він втратив усе… – вона дивиться на власні долоні. – Ти – єдине, що пов’язує його...з тим, чого більше немає.

– Не драматизуй. У нього є родина й дім.

– Дім… на згарищі. Без фундаменту…

– Тобі не здається, що з огляду на комплекцію на роль фундаменту більше пасує Молі Візлі? – пхекає він.

– А тобі не здається, що ти верзеш дурниці? Чому ти не можеш повірити, що я… Що я кажу правду? Що він змінився?

–Тому що ми говоримо про Поттера. А Поттер, який подорослішав, – це все одно, що Лонгботом, який викладає зілля й настійки… – каже він втомлено і раптом, у полоні якоїсь думки, зводить на неї очі.

– Мінерво… ти ж нічого йому не розповіла, еге ж?

Вона мовчить – і наступної миті зап’ясток її стискають сильні, крижано-холодні пальці.

Мінерво?!..

– Вгамуйся, І відпусти руку, у старих крихкі кістки… – жінка намарно намагається вивільнитися, їй це не вдається; вона заплющує на мить очі – і він миттю розтискає пальці, помітивши судому болю, що майнула її обличчям.. – Від мене він нічого не дізнається.

*-*

– ...То що, до наступного року?

– Пообіцяй мені, що з тобою нічого не станеться.

– Ти стаєш сентиментальною, Мінерво. Тобі не личить.

– А ти так і не порозумнішав на шостому десятку… – звівшись, вона дивиться на нього згори вниз; якісь слова тріпотять на її вустах, ще трохи, і… – Северусе…

– Так?

– Йому дійсно чимало треба було тобі сказати.

Він звично зламує брову, збираючись видати щось отаке… але її вже немає поруч. Чоловік дивиться, як досі ще по-молодому стрімка, кожною рисою знайома постать зупиняється на мить біля барної стійки; пише щось на аркуші паперу; декілька слів бармену – і двері за нею зачиняються.

*-*

… Він здивовано озирається, коли вже біля дверей його плеча торкається чиясь рука.

Хлопець-бармен помітно ніяковіє; кумедно, виявляється, в нього досі ще збереглася ця химерна здібність – діяти на шмаркачів наче василіск на нещасну жертву. Є ще порох у порохівницях, треба ж…

– Так?

– Це від дами.

– Якої дами?

– Тієї, що була за вашим столиком. Вона наказала віддати це вам, як надумаєте йти…– хлопець простягає йому вчетверо складений аркуш.

Досадливо кривлячись, він розгортає цидулку і якусь мить спантеличено дивиться на сторінку з «Найпотужніших настійок»: мереживокрилі мушки, п’явки, м’ята, спориш, покришена шкіра бумсленга… Багатозільна настійка? Але…

Він перегортає аркуш; божевільна стара, що це ще за…

...Одне лише речення – нерівний навскоси почерк, так добре, надто добре знайомий; одне лише речення, і Северус Снейп намарно намагається вдихнути повітря, що стало раптом глевким і гарячим, і відмовляється наповнювати спраглі легені. Одне лише речення, шість слів, всього лише шість слів – і ретельно вибудуваний ним за дев’ятнадцять років світ розлітається скельцями розбитого калейдоскопа, тому що…

Я назвав його Альбусом-Северусом, професоре…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.