Проект "№001 Котофей"

Проект №001 «Котофей"

Я стояв на причалі і дихав свіжим морським повітрям, після четвертого келиха місячного вина це міні було потрібно. Я взагалі то не зловживаю алкоголем,  можливо саме тому мене розносить вже після кількох келихів, пам’ятаю в останнє я трохи перебрав і прокинувся у комірчині зі швабрами в чому мама народила, я досі не можу точно згадати всіх подій що призвели до такого казусу. Зате колеги на роботі досі кепкують з мене дражнячи фотографіями з моїм голим задом. От цього разу я вирішив тримати себе в руках, та коли відчув що кімната стала кружляти сама по собі зрозумів що здаю позиції, і от я тут. В голові ще паморочилось тож повертатись в лабораторію я не поспішав.

Вся наша команда святкувала успішне завершення дослідження, ми протягом п’яти років шукали ліки від Венеріанської лихоманки, на яку часто хворіли переселенці на Венері. І от ми це зробили, я був дуже гордим за себе і свою команду, це було друге за величиною наукове досягнення в моєму житті, після того як я винайшов, років із двадцять тому, спосіб подовжувати людське життя в тричі, методом трансформації певних елементів в генетичному коді людини.

Я міг без лишньої скромності називати себе Професор Куртізовський, от тільки всі довкола, навіть молоді студенти що приходили на практику називали мене не інакше як Професор Котофей. І все через один з моїх перших наукових проектів, який я подав на розгляд в університетський конкурс для молодих вчених, ще в свій перший рік навчання. Я тоді провів експеримент з заміною певних елементів в коді ДНК кішки, на відповідні елементи з ДНК людини. Пам’ятаю за моїми розрахунками мала вийти  істота що виглядала б як звичайний кіт, але була б здатна мислити і розмовляти як людина. Результатом експерименту стало шестеро кошенят, що вирізнялися гострим розумом, і могли вимовляти окремі слова чи навіть короткі речення. Та я тоді був молодим і самовпевненим, хотів всім довести свою геніальність, і я поспішив подати свій проект на університетський конкурс. Журі конкурсу одразу поставилось до мене скептично, решта учасників були від мене старшими років на три, тож мене вважали таким собі незрілим курчам що уявило себе дорослим півнем і пхається туди куди не слід. І я справді не розумів тоді багато чого, не розумів що мої кошенята ще були не готові для такого конкурсу, не розумів що потрібно знати коли визнавати поразку а коли боротися до останнього. Тож коли деякі члени журі почали відкрито насміхатися з мене і мого проекту я вибухнув і наговорив багато зайвого. Пам’ятаю професор Шміль, голова журі конкурсу сказав, коли я трохи заспокоївся:

— Юначе, почесне звання Професор не дають кому попало, задля нього потрібно багато працювати і викладатися на повну! А ви принесли нам, нехай цікавий, та не закінчений проект, який ми навіть не можемо оцінити як слід, бо тут іще попереду дуже багато роботи. Такою роботою ви виражаєте зневагу до інших учасників конкурсу, які працювали роками над своїми проектами. Та навіть якщо не зважати на все це, ваш проект просто безглуздий і не має ніякої цінності для людства, це просто марна трата часу.

Коробку з кошенятами забрали і відправили до інших провальних проектів, і як я потім дізнався, які потім викинули на смітник. Але наступного для після конкурсу я прокинувся знаменитим, ще б пак першокурсник що смів сперечатися з найшановнішими професорами, не тільки нашого університету але й світу. Хтось почав називати мене Котофей, так першим назвав мене Професор Гамільтон, що більше всіх критикував мій проект. Кличка швидко прижилася, і тепер багато хто з моїх знайомих навіть не знає хто такий професор Куртізовський, бо знають мене за студентським прізвиськом яке неначе приклеїлось до мене.

Я глибоко вдихнув свіжого морського повітря, в голові трошки прояснилося, і я подумав як добре що моя лабораторія розташовувалася на березі Моря Дощів, тож вийшовши з великої скляної будівлі в три поверхи, мені не довелось надто далеко йти, щоб провітритись. З лабораторії лунала гучна музика і сміх співробітників, та я не поспішав повертатись, я прийшов на дерев’яний причал і сів на край звісивши ноги до прозорої блакитної води, що сьогодні була спокійна, тож я легко міг роздивитись дрібні камінці і ракушки на дні. Відкинувшись на спину я став розглядати зоряне небо, зірки сьогодні особливо яскраво світили, і на небі не було ні однієї хмаринки.  В такі дні можна було побачити землю, та схоже сьогодні місяць повернутий іншим боком до землі.

Лежачи так я задумався чи міг хтось  ще якихось сто років тому подумати що колись люди будуть жити на Місяці і Венері, а польоти між планетами взагалі були науковою фантастикою. А тоді виникла  проблема перенаселення землі, почали розроблятися різноманітні проекти і плани з вирішення проблеми, одним з таких стало  заселення сусідніх планет. Та дальше теорії ці проекти не йшли поки якийсь розумник ботанік не виростив декілька видів рослин здатних рости на поверхні місяця. Були це трав’янисті рослини і бур’яни що швидко ростуть тож за кілька років весь місяць зазеленів. А завдяки створеним новим швидкісним космічним кораблям, на поверхню місяця було доставлено багато льоду із Плутона. Лід танув випаровувався і ще через кілька років навколо місяця утворилася атмосфера і його стали поступово заселяти переселенці із землі. Подібним шляхом пройшов етап терафрормування і заселення Венери. Також планувалося заселити Марс, ця планета була першою на черзі, але як вчені не старалися в них нічого не вийшло, було виведено декілька рослин і водоростей здатних рости на поверхні марсу, та за підрахунками мало пройти декілька століть перш ніж планета стане придатною для життя. Тож Марс стали використовувати для інших цілей, навчені тяжким досвідом забруднення природи Землі, люди стали оберігати дві нові планети, тож Марс було перетворено на великий смітник, куди скидали відходи з усіх планет.

За деякий час Місяць перетворився на осередок вчених з усього людства, тут були як університети так і усі лабораторії від дослідження мікроорганізмів до пошуку способів зупинки старіння, поки я не розгадав як це зробити, прославившись на усі світи. Нові види рослин і тварин вперше появлялися саме на місяці, а вже тоді після проведення усіх необхідних тестів їх відправляли на Венеру, поверхня цієї планети і досі була мало придатною для життя і розвитку більшості живих істот Землі, тож роботи попереду було ще багато.

Я знову сів, задивившись на море, вражаюче що вся ця красу була створена руками людей, колись це була долина із дном представленим в основному застиглою лавою, та тепер це було справжнє море, із водою і барвистими рибками, більшість з яких могли світитись у темряві. Я любив отак сидіти і насолоджуватись спокоєм що навівало море, добре що наша лабораторія була розташована на морському березі. Я посидів так кілька хвилин, почекавши поки в голові проясниться, і коли вже піднявся на ноги щоб повернутись до колег як навколо мене загорілось яскраве червоне світло, неначе хтось у небі запалив прожектор наді мною. Я не відчував якогось жару, чи бодай тепла, це світло взагалі виглядало як звичайне, але не було таким бо весь мій одяг почав тліти і попелом осипатися з мене, неначе це червоне світло було вогнем що спалює його. Та не встиг я опам’ятатися як червоне світло змінилося на голубе, що почало затягувати мене кудись вверх. Я намагався кричати, кликати на допомогу, та мене ніхто не чув, тай не міг почути всі були в приміщенні, а там грала гучна музика. Коли мене підняло вже напевно на висоту трьохсот метрів то я побачив у воді відображення того що затягувало мене, і це була літаюча тарілка, точно яку у старовинних фільмах про інопланетян, але то були видумки, а це реальність. Від розуміння того що мене викрадають інопланетяни мій геніальний трохи захмелілий розум не витримав і я , якби це ганебно не звучало, втратив свідомість, провалившись в темноту…

 Я опритомнів, але ще не розплющив очі, тіло було якимсь важким, і мені не хотілося вставати,

« Оце я вчора погуляв»

Пронеслась думка в моїй голові, а тоді ясно як день в моїй пам’яті виник спогад про викрадення, я мало не зірвався на рівні ноги, та раптовий звук змусив мене причаїтись і далі вдавати сплячого. Я став уважніше прислухатись, та більше не було чути нічого подібного на падіння металевого підноса з інструментами. Спитаєте як я по звуку визначив що саме впало, о в мене багатий досвід, одного разу на протязі пів року в мене працювала асистентка, повна незграба, постійно все валилося у неї з рук, тож я не раз чув звук падіння металевого підносу з інструментами. Але чому все стихло, ніхто не намагається все прибрати, тай взагалі нема більше ніяких звуків. Я пролежав непорушно ще мабуть хвилин із десять, і вже був готовий розплющити очі як раптом почув шепіт:

— Якийсь він дивний, ви точно того взяли?

— Та наче того, може ще раз скинути на підлогу ці металеві штуки, люди від гучних звуків прокидаються.

— Ні не треба, в мене в вухах гудить ще з попереднього разу, ще одного я не витримаю.

— А може він помер, ви примурки напевно зробили щось не так.

— А чого зразу ми, може це твої різноколірні промені погано відкалібровані.

Почулося гучне шипіння і якісь незрозумілі звуки з мявкотом і шипінням схожі на бійку котів.

Цього я вже не витерпів, тай цікавість взяла гору і я розплющив очі щоб побачити нарешті своїх викрадачів. Переді мною постала звична на перший погляд картина, троє котів вовтузились на підлозі, неначе не поділили щось, дряпали одне одного і шипіли. А збоку сидів з вигляду старший і дуже пухнастий чорний кіт, і дивився на все це дійство скрушно хитаючи головою, а тоді раптом просто повернув голову і подивився мені прямо в очі своїми різноколірними очима з вузькими зіницями. Одне око в нього було зелене інше голубе, і ці очі ворухнули щось в моїй пам’яті, виникло таке враження неначе я вже колись бачив їх, але де саме я не міг згадати, тай в мене не було часу, бо кіт неголосно нявкнув і його три товариші припинили бійку і також подивились на мене.

— Бачите, я ж казав що він в порядку, — промовив раптом найменший рудий кіт, людським голосом, що повергло мене в новий шок.

— Ще не ясно чи з ним усе добре, — промовила сіра кішка звузивши очі і звертаючись до рудого, а тоді повернулась до мене і промовила, розтягуючи кожне слово по складах, — ви се бе до бре по чу ва єте, зна єте як вас зва ти, який сьо го дні де нь?

— Не напосідай так на нього, він тільки прийшов до тями а ти одразу лізеш з дурними питаннями, — промовив третій кіт до сірої кішки, рудий із білими лапами і вухами, і також звернувся до мене, — Спокійно, не треба так переживати, ну так ми кішки і вміємо розмовляти, нічого дивного, глибоко вдихни і видихни ось так, ще раз, — І став мені показувати як правильно дихати щоб заспокоїтись, якби не вся ця ситуація то вигляд кота що набирає повні щоки повітря а потім видихає був би дуже кумедним.

— Відступіться від нього, не напосідайте так! — Нарешті вступив в розмову чорний кіт, що схоже був тут головним, — Від того як ти відповіси на моє питання буде залежати твоя подальша доля, отже скажи ти професор Котофей?

Може якби я був простою людиною то зустріч із балакучими котами могла б ввести мене в ступор, чи навіть стан апатії, але я людина науки і логіки, до того ж, за своє життя бачив вже багато дивного і незрозумілого, чого тільки варті конкурси серед студентів науковців. Тож я швидко прийшов до тями, і сфокусувався на тому що від мене хотіли, почувши своє прізвисько я кивнув, після чого трійко котів радісно стали стрибати і бігати навколо мене.

— Я особисто не знав вас, але ви знали мого діда Локі, він багато розказував всій родині про нашого творця, — став говорити чорний кіт,-

— Ви професоре, мене не знаєте, проте ви знали мого діда, - прокашлявшись почав говорити старий кіт, несхвально поглянувши на трійко молодших, — Дід Локі багато розповідав про вас і проте що ви геній яким нема рівних. Дід також завжди говорив що не зустрічав добрішої людини, тож якщо котофеям колись знадобиться допомога ми можемо сміливо звертатися до вас.

— Перепрошую, ви сказали котофеям? — запитав я щоб хоч щось сказати, бо поки що в моїй голові вирував просто ураган з думок здогадок і теорій про це дивне місце і цих котів що викрали мене.

— Так нашу расу звати Котофеї, так розпорядився могутній Тор, — відповів мені старий чорниш, Напевно варто розпочати історію спочатку, отже давним давно, ви створили шістьох кошенят, яких назвали Тор, Локі, Нептун, Сіф, Афіна та Лада. Ви подарували їм розум рівний своєму, навчили говорити і ходити подібно до людей, а потім відправили їх сюди, на марс для заснування нової колонії. Тор став головним, і повів своїх братів і сестер на пошуки місця де б вони змогли оселитись. Довго блукали вони та зрештою натрапили на велику долину, сховану під пластами землі що підтримували кам’яні стовпи, такий природній дах давав чудовий захист від палючого сонця і вітрів та ураганів що прокочуються поверхнею марсу. Тут наші засновники збудували перший будинок, тоді підібрали здичавілих місцевих котів і стали навчати їх, та тільки нащадки першої шестірки були такими ж як вони, тільки їхні нащадки мали високий інтелект, здатність до людської мови і вмінню ходити на двох лапах.  Котофеїв поступово ставало більше, вони передавали наші знання наступним поколінням, на місці одного дому виросло ціле місто, ціла нова цивілізація. Великий Тор любив повторювати що творець професор Котофей подарував нам цю планету і ми зобов’язані попіклуватися про неї. І котофеї так і робили всі ці роки, ми підбираємо те що люди викидають, і використовуємо в своїх цілях, як любила говорити мудра Афіна те що для одного сміття для іншого скарб. Нашими зусиллями вся величезна долина перетворилася на справжній райський куточок, де всі ми живемо в мирі. — Кіт так натхненно говорив і жестикулював що аж задихався тому спинився щоб перевести подих і випити склянку молока яку йому вже подав рудий кіт із трійці.

 Поки мій співрозмовник переводив подих я почав згадувати те що вже давно забув. Отже коробка з моїми вихованцями потрапила із сміттям на марс, планету смітник, куди звозять все сміття з трьох планет. І коти , чи точніше котофеї змогли не тільки вижити але й збудувати ціле місто. От би зараз побачити обличчя тих професорів що говорили неначе мій проект не має ні перспективи ні майбутнього. Та найголовніше те що котофеї вважають неначе я зумисне відправив їх сюди, ну переконувати в протилежному я їх не став, хто знає що вони можуть зробити зі мною дізнавшись правду.

— Та нашому мирному життю настав кінець, і тому ми звертаємось по допомогу до вас професоре, — продовжив чорний кіт, та не встиг договорити бо в кімнату забігла кішка в біло чорну плямку, і вклонившись йому сказала:

— Старійшино Черниш, вибачте що відволікаю вас, та я повинна нагадати вам що через пів години в південному кварталі ви повинні провести посвяту новонароджених котофеїв.

— Ох Пушинко, як добре що ти мені нагадала, зовсім з голови вилетіло, Рудко, Барнабі, ви ж з південного кварталу так, давайте поспішимо, а то спізнимось на посвяту, — Черниш, а я таки правильно подумав про його ім’я, зібрався в компанії новоприбулої Пушинки і двоє інших коті йти, та сіра кішка зупинила їх.

— А ви нічого не забули, що мені робити з професором? — сказала вона кумедно схрестивши лапки.

— Точно, Перлинко проведи йому екскурсію містом і околицями, і розкажи суть нашої проблеми, — відмахнувся від неї Черниш і пішов. Схоже котофеї не надто послідовні і не вміють правильно розставляти пріоритети, щодо нагальності вирішення проблем.

Кілька хвилин ми з Перлинкою стояли мовчки, я першим порушив мовчання запитавши те що вже давно непокоїло мене:

— А чому я голий?

— А хіба не зрозуміло, — щиро здивувалась Перлинка, а тоді нервово змахнувши хвостом кілька разів стала пояснювати неначе малій дитині, — Ми створили особливий промінь, який здатний підіймати і транспортувати органічні об’єкти, простіше кажучи все що є живим. Цей промінь став у нагоді для транспортування різної органіки яка потрапляє на поверхню Марсу із сміттям, що його викидають люди. Це дало змогу швидко і безпечно переносити все в місто. Та коли нам знадобилася ваша допомога було виявлено що промінь погано контактує з неорганічними об’єктами,і якби на вас залишився одяг ми б не змогли перенести вас сюди. Тому я із своїми помічниками створили новий промінь що здатний розщеплювати всі неорганічні об’єкти абсолютно не шкодячи живим організмам. До речі якщо у вас були пломби, металеві штифти, чи ще щось подібне в тілі то не варто хвилюватись наш розщеплював не вплинув на них. Бачите все дуже просто, ми скористалися обома променями щоб доправити вас сюди.-Закінчивши свою розповідь кицька гордо задерла ніс і стояла неначе чекаючи що я почну нахвалювати її неймовірний розум і унікальний винахід.

— А хіба не простіше було вдосконалити старий промінь, замість того щоб створювати новий, — натомість запитав я, щиро не розуміючи такого вирішення проблеми. В моїй лабораторії ніколи б не стали витрачати час і ресурси, а продовжували б роботу над променем допоки він не запрацює так як потрібно.

 — А нащо вдосконалювати те що і так добре працює, тай другий промінь також знайшов своє застосування, — відповіла Перлинка трохи ображеним голосом, схоже вона не любила коли її розум ставили під сумнів,-А вам що щось не подобається, доправили вас в найкращому вигляді, безпечно і без ушкоджень.

— Ну як би це сказати тут трохи вітряно, — спробував я натякнути що мені не завадив би який не будь одяг.

— Бідосічка, ви ж майже зовсім без шерсті, і як люди не замерзають, це ж так незручно, — щиро поспівчувала мені Перлинка змірявши співчутливим поглядом.

— Саме тому люди носять одяг щоб не мерзнути, тому я …

— Справді, як цікаво, — перебила мене кицька не давши договорити, — ну тут в цьому немає потреби, в усіх наших приміщеннях підтримується ідеальна температура, а на вулиці зараз літо, тож у нас саме той блаженний період коли без особливої потреби ніхто не вдягає одяг. Тож можете не перейматися професоре, просто розслабтеся і насолоджуйтесь свободою, поки цей противний одяг не сковує вас.

Тож мені довелося змиритися з тим що ніякого одягу мені не дадуть, і не тому що не хочуть, а тому що просто не бачать в цьому потреби, зрештою тут всі були нудистами, якщо можна так сказати, проте в котів хоч була шерсть. Тепер я починав розуміти професорів які забракували мій проект, в ньому таки були недоліки, котофеї вийшли настільки ж дурними наскільки були геніальними. Правду кажуть що геніальність і божевілля це дві сторони однієї монети. Зрештою я був змушений іти як є за Перлинкою, що повела мене на екскурсію, ми вийшли з кімнати в якій стіни були білі, і зовсім не було меблів, і опинилися в просторому ангарі де стояло штук десять літаючих тарілок, таких як та що викрала мене. Та роздивитись все як слід я не мав можливості бо мій пухнастий екскурсовод не вважала за потрібне зупинятися надовго в ангарі, до того ж мені було трохи ніяково від спрямованих в мою сторону поглядів котів що постійно зустрічалися нам, і було незрозуміло вони витріщаються на мене бо я голий, чи тому що я той хто так би мовити створив їх. На щастя в ангарі було не багацько котів, механіків і пілотів, деякі полишали роботу і підбігали ближче, та Перлинка одразу проганяла їх своїм шипінням.

Коли ми вийшли на вулицю мене спочатку засліпило денне світло, і я подумав що ми на поверхні Марсу, що було б дивно, бо якраз на днях я читав статтю в одному науковому журналі про те що на марсі неможливо вижити, і повітря тут отруйне. Я вдихнув на повні груди і не відчув нічого такого щоб підтверджувало написане в статті, правда повітря було трохи незвичне, неначе з якимсь запахом, але приємне.

— А люди досі думають що на марсі немає життя і тут неможливо вижити, — промовив я свою думку в голос, але Перлинка подумала що це питання до неї.

— Ну, може на поверхні Марсу так і є, але тільки не в цій долині і каньйонах що прилягають до неї, а на поверхні тільки в окремих зонах серед сміття є трохи повітря, але і те переважно отруйне. Декілька днів утримується повітря що попадає з новою партією сміття, але воно поступово розсіюється. А ту в великій долині котофеїв, як і на всіх прилеглих територіях  над нами розкинувся захисний купол із пористого вапняку, що ззовні фільтрує усі отруйні речовини а всередині утримує повітря, — пояснила кицька вказавши лапою на небо.

Мої очі вже призвичаїлись до денного світла і піднявши голову вверх я побачив що і справді над нами була стеля на висоті кількасот метрів, помережана павутиною тріщин, через які і просочувалося світло. Весь цей купол утримувався на численних кам’яних колонах, і було схоже що це все витвір природи, а не штучно створене середовище. Проте на цьому робота природи закінчилася, і все інше тут було результатом клопіткої праці. Ангар розташовувався на пагорбі, тож все котяче місто розкинулось переді мною як на долоні. Це місто не було схоже на жодне інше з тих що я коли не будь бачив. Усі будинки були різної форми, розміру і стилю, але в той же час місто було розділено на окремі квартали які відрізнялися один від одного.

Тут були будинки що виглядали так неначе були складені з картонних коробок, але Перлинка заспокоїла мене сказавши що картон це лише зовнішня оболонка, як багато інших тут, а в середині усі будинки збудовані з особливої гірської породи яку видобувають тут неподалік, цей камінь дуже міцний і при цьому чудово утримує тепло. За картонним кварталом починався дерев’яний, тут усі будинки були зроблені із дерева, хоча цей найбільший квартал можна було розділити на декілька окремих, бо різноманіття будинків і способів їх побудови просто вражало. Одні будинки були збудовані з майстерно підібраних гілок, інші з дощок чи дерев’яних ящиків, а були і такі що виглядали неначе зроблені з цілих колод. Тут розташовувався і лісовий квартал, хоча я спочатку подумав що це парк посеред міста, та як виявилось кожне дерево було домом для котів, і будинки тут розташовувались на гілках, стовбурі чи навіть в дуплах дерев.

Були і кам’яні будинки, і такі що неначе зібрані із пластику чи металу, покриті тканиною або шкірою, зроблені із соломи, чи викопані в землі як нори кротів, були будинки що неначе приклеєні піднімалися вверх кам’яними колонами, чи прямовисними скелями. А були і такі що частково або повністю знаходились у печерах, які напевне були штучно прорубані у скелях. Були і досить дивні будинки, в яких кожна кімната розташовувалася окремо від інших, і з’єднувалась така конструкція дерев’яними брусками, трубами чи канатами. А скільки тут було найрізноманітніших  мостів: канатні, кам’яні чи просто дерев’яні, по яких напевно снували котофеї заклопотані своїми справами, та зараз на вулицях було небагато жителів, лише поодинокі перехожі що поспішали по своїх справах.

Уважніше придивившись до міста я зрозумів що коти збудували його із сміття що викидалось на планету , але я навіть не думав що із сміття можна створити щось настільки прекрасне, незвичне і дивовижне. Місто котофеїв просто захоплювало, і не тільки архітектурою але й різноманіттям барв, які попри велику кількість майстерно і гармонійно поєднувалися. Одне мене засмучувало, усі будинки були розраховані на зріст котофеїв, тож мені щоб запхатися туди потрібно було мало не в четверо згинатись, і то я впевнений що був би як слон що забрів в крамницю із кришталевим посудом, тож мені не лишалося нічого іншого як милуватися красою будиночків ззовні, поки Перлинка водила мене вулицями розказуючи про своє місто. Виявилось що не все так просто і кожен квартал має свою історію заснування, як і деякі будинки. А ще за словами Перлинки навколо міста розташовані три невеликі озера, які з’єднуються між собою відкритими каналами , що протікали через усе місто.

Поки ми ходили містом, нажаль через велике нагромадження мостів я не всюди міг пройти, тож деякі вулиці ми оминали вибираючи більш вільний шлях. І от що мене ще вразило тут собак використовували як тяглових тварин, вони возили візки карети, чи навіть котофеїв на своїх спинах. Коли я запитав про це у Перлинки, сказавши що коти ж мають ненавидіти собак, вона відповіла що це застарілі стереотипи створені людьми.

— А взагалі ми тут багатьох тварин приручили і використовуємо в побуті, — продовжила Перлинка показуючи мені на двох котів що вигулювали карликових поросят, — також ми вирощуємо голубів, горобців, ворон, мишей і щурів, кролів і багатьох інших тварин. А в наших озерах і міських каналах плаває різноманітна риба.

— А де ви взяли їх тут на марсі? — запитав я хоч вже і сам здогадувався яка буде відповідь.

— Це все люди, ви викидаючи сміття ніколи не провіряєте його, а зі сміттям на планету часто потрапляють різні тварини, деякі випадково, а інших викидають зумисне. Ми підбираємо їх, лікуємо, і тих що можуть пригодитись нам ми приручаємо, інших відправляємо в заповідник, де вони можуть спокійно жити на волі. — Пояснила перлинка проводячи мене центральною вулицею, вона була досить широка і мостів майже не було тож я міг тут відносно вільно йти.

— Заповідник? — перепитав я.

— Так, заповідник! Як ви знаєте на марсі практично нема життя, та й те що є сховане під поверхнею, як от наше місто. Котофеї змогли пристосуватися до такого життя не просто так, ми підбираємо не тільки тварин але і всі можливі живі рослини що потрапляють на планету, ці рослини ми саджаємо по всіх ущелинах навколо міста, тому тут і найбільший осередок свіжого повітря. Але наші праотці, заснувавши місто, знайшли ще одну долину в декілька разів більшу за нашу. Переносити місто на нове місце не було сенсу, хоч тоді і було лише декілька будинків. Тому було вирішено перетворити долину на заповідник, в якому зможуть жити тварини і рослини всіх видів, які ми знаходимо. Кожен новий вид спочатку потрапляє в теплицю, а потім коли нам вдається успішно розвести його, ми вирішуємо чи потрібна така тварина або рослина в нашому місті чи його околицях.

— Це просто вражає як ви змогли не тільки пристосуватися і вижити але і змінити навколишнє середовище, — щиро виразив я своє захоплення.

— Нічого дивного, ви віддали цю планету нам і ми зробили усе щоб довести що це було не даремно.

Ці слова Перлинки застали мене зненацька, та Перлинка що йшла попереду не помітила як перемінилось моє обличчя, по якому швидко пробіг сором вина і страх. Мені справді було соромно за ту ситуацію яка склалася, та пояснювати правду могло бути небезпечним для мого життя, тож я промовчав.

— Ну там далі знаходяться наші ферми де ми вирощуємо різні овочі, фрукти і свійських тварин, для потреб міста, — випередила моє питання Перлинка показуючи в сторону ферм із полями і садами, в найближчій фермі за парканом саме бігало стадо морських свинок.

— Я думав коти не їдять овочів, а тим паче фруктів, — запитав я розглядаючи велику піраміду із старих унітазів, в яких тепер росли різноманітні квіти, таких квіткових клумб я ще не бачив.

— Звичайні коти може і ні, але котофеї не такі, ми споживаємо всяку їжу, як люди, я от наприклад вегетаріанка. То як підемо дивитись на ферми? — Поцікавилась кішка переминаючись з ноги на ногу.

— Та ні, думаю не варто, може краще скажеш для чого ви мене привезли сюди, і коли я зможу повернутися додому? — Я вирішив що нарешті настав той момент коли можна спитати це.

Перлинка відповіла не одразу, її веселість якось одразу випарувалась, і вона опустивши плечі пройшла до невеликої лавки що стояла край дороги під розлогим кленом. Сівши на лавку Перлинка просиділа так з хвилину, чи то збираючись з духом, чи підбираючи слова щоб краще все пояснити, а тоді нарешті підняла на мене голову і сказала:

— Все почалося пів року тому, спочатку ніхто не звертав особливої уваги а потім було пізно. Деякі з наших шукачів, це ті хто на поверхні шукає серед сміття різні корисні речі, повернувшись додому заснули і не проснулися. Спочатку ми подумали що вони заразилися чимсь ззовні, але потім почали засинати і інші жителі міста: сортувальники, що приймають зібране на поверхні, працівники інкубатора, де в нас знаходяться нові види тварин і рослин, перед введенням їх в екосистему. Потім захворіли деякі кошенята із старших класів, а тоді деякі з працівників заповідника. А місяць тому все стало ще гірше, почали хворіти жителі міста. Нам постійно приходять повідомлення про виявлення нових хворих на сонхрап.

— Сонхрап? — Перепитав я піднявши здивовано брову.

— Так ми назвали цю хворобу, наші найкращі вчені ніяк не можуть знайти вирішення проблеми, а кількість хворих лише збільшується, саме тому коли ми проходили містом зустріли так мало жителів. Тому Старійшина Черниш відправив вас на екскурсію щоб ви самі змогли побачити масштаб проблеми. — Перлинка зняла з шиї кулон у формі метелика із складеними крилами, і натиснувши на застібку розгорнула його. В середині виявились фотографії, які я зміг роздивитись тільки коли присів, там було зображено родину Перлинки, вона стояла в оточенні ще п’яти різномастих котів і всі щасливо посміхались. — Це мої брати і сестри, всі вони заразились і заснули, одна я досі ціла бо в мене якийсь імунітет,такі як я несприятливі до сон храпу але решта, ті що вже захворіли вони можуть померти.

Знаєте багато хто не вірив що ви ще живий, пройшло вже понад тридцять років коли ви створили наш вид. Але тоді наш бібліотекар знайшов одну статтю із журналу про те що ви були одним із творців еліксиру що в тричі продовжує людське життя, це дало нам надію. Ми вдосконалили наші літальні тарілки і відправились на пошуки. Тричі ми помилково брали не тих людей, та нарешті ви тут і тепер у нас є надія на порятунок.

 Із Розповіді Перлинки я зрозумів кілька речей, по перше котофеї дійсно були в біді і потребували допомоги, по друге вони дуже розумні хоч і не надто раціональні, але разом із тим вони як би це сказати наївні чи легковірні, весь цей час напевно вважали що тривалість життя людей така сама як у котів, але зараз не це головне. А що окрім не було ще троє нещасних пережили викрадення «інопланетянами», цікаво де вони зараз.

— То де ваша лабораторія де я зможу вивчити всі зібрані по хворобі дані? — спитав я прямо, вирішивши допомогти котофеям, зрештою це я створив їхній вид, а отже я несу за них відповідальність, та й чим швидше я тут розберусь тим швидше повернусь додому.

— Ви нам допоможете? — радісно підскочила кішка, але одразу взяла себе в лапи і вже більш спокійно продовжила. — Наша лабораторія розрахована під котофеїв, тому ми підготували для вас власну лабораторію в одному із ангарів для літаючих тарілок. Але нам слід зачекати старійшину Черниша.

— А він ваш науковець, чи може в нього ключ від лабораторії? — запитав я.

— Ні але…

— Тоді не бачу в цьому потреби, — перебив я її не давши закінчити фразу, — мені краще швидше приступити до роботи, часу наскільки я зрозумів у нас мало, тож показуй дорогу.

Провагавшись із хвилину Перлинка все ж повела мене назад, цього разу вибираючи коротший шлях через місто, ніж той яким ми йшли сюди. Тепер придивившись я справді помітив що на вулицях було не так уже й багато котів, а з вікон багатьох будинків на нас боязко виглядали пухнасті жителі.

За пів години ми вийшли до ангарів, і Перлинка повела мене до самого крайнього, з вигляду нічим не кращого за інші, просто велика будівля стіни якої були неначе складені із купи сміття і пофарбовані у сірий колір, плоский дах і великі ворота, в яких були менші двері для котофеїв, і прорізані ще одні двері у людський зріст, напевно спеціально для мене. Біля входу на клумбі, росли дивні кульбабки, з вигляду ніби звичайні, от тільки квітки в них були червоного кольору, я згадав що бачив також по всьому місту багато таких квітів, напевно це улюблена квітка котофеїв.

В середині ангар на превеликий мій подив був схожий на найсучаснішу лабораторію що мені коли не будь доводилось бачити. Білосніжні стіни, стелажі із колбами і реактивами, мікроскопи, холодильники і ємності для створення фіксованого середовища, центрифуга і якісний комп’ютер та безліч іншого лабораторного обладнання. А я ще вважав що в моїй лабораторії будо багато всяких пристроїв, та вона не йшла ні в яке порівняння з цією.  Хоч я мало не все життя провів у лабораторії, та багато представленої техніки було мені невідома, а багато відрізнялося від звичних. Схоже було на те що котофеї вдосконалили и винайшли свої власні пристрої для дослідження.

В лабораторії вже працювало декілька котів у білих халатах, і я навіть понадіявся що і мені видадуть халат, та на жаль мого розміру у них не було. Головним в лабораторії був професор Буся, товстий пухнастий кіт тигриного окрасу, що постійно щось жував, і дивився на мене досить зверхньо, як на малу нерозумну дитину, що мені не дуже сподобалось, я ж все-таки був шанованим професором. Його заступником була лиса кицька, таких якщо не помиляюсь відносять до породи сфінкс, яку звали Нефертіті, і вираз морди у неї був такий неначе вона хоче перегризти мені горлянку, та професор Буся запевнив мене що в неї завжди такий вираз на морді, тож мені нема чого хвилюватись.

Для початку я вирішив вивчити всі дані які в них були, тож мене посадили за стіл з комп’ютером. Я сподівався що професор Буся допоможе мені розібратись в даних, та він досить пихато заявив що в нього є більш важливі справи, і нема часу на всілякі дурниці.

Нефертіті, попри грізний вигляд, навпаки була дуже люб’язною і з радістю пояснювала все що мені було не дуже зрозумілим в даних дослідження. Дані зібрані вченими були посортовані в окремі папки, і з’явилися у вигляді голограм навколо мене, тож мені було досить зручно читати різні звіти і записи, і сортувати їх для себе просто перетягуючи по повітрі рукою. Майже одразу в мене виникла одна теорія що до причин раптової хвороби, та щоб переконатися остаточно я мав все ретельно провірити, і вже через дві години в мене був готовий вердикт.

— Ваші люди хворіють через алергію, — почав я, зібравши всіх працівників лабораторії, — в себе вдома я саме працюю над подібною проблемою, коли люди заселили Венеру то виявилось що деякі тамтешні рослини стали джерелом спалаху алергії в окремих людей. Також деякі завезені людьми рослини мутували в новому кліматі і також стали викликати алергію. Ретельно вивчивши всі ваші дані я з впевненістю можу сказати що у вас виникла та сама проблема, що найдивніше ви самі могли дійти такого висновку.

— Вибачте професоре Котофей, та маю зазначити що у котів не буває алергії, — перебив мене професор Буся, наминаючи сосиску, і додав із тріумфальним виразом — Тож напевно ви помилилися в своїх розрахунках.

— Я давно казала що ти старий слимак що не бачить дальше свого носа, — раптом прошипіла Нефертіті, — хто ти щоб ставити під сумнів слова самого творця .

Вигляд Нефертіті став ще більш скаженим, складалося враження що вона готова вистрибнути на Бусю, і хоч вона програвала в розмірах, була в тричі меншою, та я не впевнений що це дуже допомогло б професору, тож втрутився в суперечку поки не стало гірше:

— Друзі, давайте не будемо сваритися, звісно я міг і помилитись, я лише людина. Та не потрібно забувати про один важливий факт, ви не коти а котофеї, ваша ДНК відрізняється від ДНК звичайних котів, тож не виключено що ваш вид може мати алергію на щось.

— Так професоре, вибачте мені за мою тупість, — став кланятись професор Буся із ображеним і присоромленим виразом на обличчі, та думаю робив він це  ще й тому що Нефертіті і досі дивилася на нього поглядом що говорив « признай свою поразку бо я перегризу твою горлянку»

— Отже мені потрібен список всіх рослин і тварин що потрапили до вас за місяць до спалаху хвороби. - За кілька хвилин у мене був список всього що я просив, спочатку я звірив все з тим що уже було у місті, припустивши що тварини і рослини які були тут і раніше не могли стати причиною алергії, тож із всього представленого списку невідомими було п’ять рослин і дві тварини, от їх я і вирішив провірити в першу чергу.

Як виявилося всі п’ять рослин росли в теплиці, це було велике приміщення де котофеї розводили нові види рослин перед висадкою їх в заповіднику чи довкола міста. Йти туди було не далеко, теплиця розташовувалася одразу за ангарами, і являла собою просторе трьохповерхове приміщення покрите прозорими скляними пластинами, які чудово пропускали світло в середину. Плюсом також було і те що приміщення теплиці були досить високими тож я легко міг пересуватись там. Головним в теплиці був професор Бах, чорний як ніч кіт із білосніжними вусами і кінчиками передніх і задніх лап. Бах мені одразу сподобався, він був дуже відповідальний і дуже ретельно записував усі свої дослідження і відкриття для кожної окремої рослини, він одразу провів нас у відділ де знаходились саме ті рослини що нам потрібно, і не проводив екскурсію щоб похвастатись своєю теплицею, як це намагався зробити професор Буся..

Першою рослиною була з вигляду звичайна мухоловка, от тільки вона могла вистрілювати липким язиком, щоб дістати тих комах що не спокусилися на її запах. За дослідженнями професора Баха ця рослина була гібридом із додаванням ДНК жаби. Друга рослина виглядала як вишневий кущ на якому росли шкарпетки, от тільки всі шкарпетки були ліві. Третя рослина була гібридом троянди і кропиви, тож кущ перед нами хоч і виглядав як звичайна біла троянда із гострими шипами, так ще й обпікав при дотику як кропива. Четвертим було невелике дерево, що особливо подобалось котофеям, бо листя на ньому мало форму рибок, і на смак було як рибне м'ясо, тай від самої рослини несло сильним рибним духом, от тільки стовбур дерева був гнучкий і подвижник, і на ньому була гостра пащека із акулячими зубами, тож не було можливості безпечно наблизитись до такого дерева щоб зірвати пару листків. Професор Бах в своєму дослідженні писав що це дерево є ймовірно гібридом, результатом схрещування рослинного і рибного ДНК, а можливість дістати поживні лиски може настати осінню, коли вони природнім шляхом самі опадуть. Останньою рослиною був невеликий кущ, десь в пів метра висотою, на якому росли прозорі різнокольорові плоди розміром із апельсин, в цих плодах знаходилася вода, от тільки в кожному плоді був свій смак води, могла попастися і доволі огидна на смак вода, або просто протухла, і колір плоду не впливав на смак води в ньому.

Я зауважив що деякі рослини мені знайомі, от тільки я не міг згадати де їх бачив. Напруживши пам'ять я нарешті згадав, два роки тому я входив в суддівський склад університетського конкурсу юних науковців, і ці рослини були проектами студентів створеними на конкурс. От тільки їх забракували і забрали на утилізацію, а їх авторам порадили почати все спочатку. Отже під утилізацією небезпечних експериментів розумілося їх викидання в сміття, звідки вони вже потрапили на марс. Це було цікаве відкриття, та проблему котофеїв воно не вирішувало. Тай рослини як виявилось не викликали алергії, ми на місці провели кілька тестів і всі вони були негативними. Не хотілося повертатись в лабораторію з пустими руками, щоб професор Буся злорадствував моїй невдачі, та схоже що потрібно було починати пошуки спочатку.

Та ситуація змінилась, коли недалеко від нас почувся шум як щось упало, коли ми прибігли на шум то побачили що на підлозі лежала непритомна асистентка професора Баха  на ім’я Міра, а всі спроби  привести її до тями не увінчалися успіхом, вона теж заснула. Це не могло бути збігом обставин, те що приспало її мало бути десь в теплиці. Заручившись підтримкою Баха і кількох його колег ми стали ретельно оглядати робоче місце Міри в пошуках того що могло викликати алергічну реакцію, ретельно пере провіряли всі рослини та результату не було, за показниками всі рослини абсолютно нормальні. Котофеї вже облишили пошуки, та я востаннє подивився на стіл і побачив там букет червоних кульбаб в глиняній вазі, такі кульбаби росли по всьому місту і всіх прилеглих територіях. Я зірвав один бутон і провів на ньому тест, якусь довгу хвилину, що здалася вічністю, прилад обробляв дані а тоді загорілась зелена лампочка що означало позитивний результат.

— Але я не розумію, червоні кульбаби ростуть у нас уже більше п’яти років, чому раніше не було спалахів алергії, — промовив швидше до себе професор Бах, перечитуючи файл рослини.

— Можна мені глянути, — запитав я беручи планшет із лап професора, не дочекавшись його згоди. Я швидко перечитав файл і виявив що він п’ятирічної давності, повторно рослину ніхто не провіряв, про що я одразу сказав професорові, і він одразу ж із своїми помічниками провели повторну перевірку рослини.

— Отже що я можу сказати, - почав професор через годину, закінчивши аналіз кульбаби, — ця рослина як було зазначено раніше являється гібридом звичайної польової кульбаби і червоного маку, через що гібридна особина отримала квіти червоного забарвлення. Квіти ці мають заспокійливий аромат, який в великих дозах може викликати сонливість, та більш небезпечними є саме кульбабки, які появляються коли квіти перецвітають. Ці кульбаби розповсюджують більш концентрований сонний аромат. Але після повторної перевірки було виявлено що ДНК рослини змінилося, тепер сонний аромат квітів і кульбаб став ще агресивнішим, до того ж кульбаби розповсюджують особливий пилок, що як ми припускаємо міг викликати спалах алергії. В користь цього говорить статистика за якою найбільше випадків прояву Сонхрапу було саме в період дозрівання кульбаб. От тільки одного я не можу зрозуміти, що могло спричинити нову мутацію в червоної кульбаби. - Закінчив професор Бах, почухуючи за вухом.

— Думаю на це питання я можу відповісти, — звернувся я до професора, — бачте, я зараз якраз працюю над подібними проблемами. Цього раніше ніхто не знав, та мутацію рослин, чи як каже один мій колега їх еволюцію, може спричиняти зміна клімату, склад атмосфери і ґрунту. Коли люди стали заселяти Венеру то взяли із собою безліч земних рослин, звичних для нас, от тільки в атмосфері Венери, в новій землі рослини стали мінятися, пристосовуючись до нових умов існування. Думаю саме це сталося і тут, і якщо ви повторно пере провірите і інші рослини то я впевнений що виявите ще декілька нових мутантів.

— Але ж ви тепер зможете всіх спасти? — з надією запитала мене Перлинка.

— Так, звісно, тепер коли у нас є збудник алергії, приготувати антидот не складе особливих труднощів. — Заспокоїв її я, чудово розуміючи що вона хвилюється за рідних.

Ми повернулися в приготовлену для мене лабораторію, де професор Буся від нічого робити заснув прямо у кріслі.

— Він що, також попав під дію сон храпу? — занепокоєно запитала Перлинка.

— Якби ж то, — відповіла розчаровано Нефертіті, заперечно хитаючи головою.

Будити його ми не стали а просто приступили до роботи. Я навіть забув що навколо мене коти мутанти, і роздавав команди контролюючи процес неначе я був у своїй власній лабораторії, із своїми асистентами і помічниками. За кілька годин ми приготували достатньо ліків проти алергії, щоб хватило пробудити всіх постраждалих. Ліки діяли досить швидко тож усі котофеї що заснули одужали ще до того як ми приготували останню порцію ліків, яких зробили з запасом, на всякий випадок. Тільки ми закінчили роботу об’явився старійшина Черниш, вітаючи і дякуючи мені за спасіння народу котофеїв. Старійшина оголосив що сьогодні ввечері вони влаштують грандіозне свято в мою честь, і хоч я намагався відмовитись та мене ніхто не слухав.

 Із настанням темряви розпочались гуляння, тепер я міг побачити всіх котофеїв, а було їх багацько, і всіх мастей і котячих порід які тільки існували. Стільки котів я ще ніколи не бачив, їх було напевно кілька тисяч. Сиділи ми звісно на вулиці, такий натовп не помістився б у жодному тутешньому домі. Всі танцювали під музику якої я раніше не чув, мелодія була водночас і весела і запальна, під неї важко було всидіти на місці. Найкращі кухарі приготували святкові страви від яких ломилися столи от тільки вигляд деяких наїдків не викликав у мене апетиту, тож я тактовно відмовлявся коли мені їх пропонували покласти в тарілку. В котофейв навіть було декілька видів алкогольних напоїв, і я хотів їх усі попробувати, та вже після першого келиха вина, що мало трохи дивний рожевий колір, світ перед моїми очима поплив….

Отямився я на березі місячного моря, голова моя розколювалася так неначе я пиячив цілий тиждень, і все що зі мною відбулося здавалося якимсь фантастичним сном, от тільки червоний пил що вкривав моє тіло доводив реальність тих подій. Схоже марсіанське вино котофеїв було міцнішим ніж я передбачав. Схоже я і алкоголь таки несумісні речі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Магда Май
27.07.2022 19:45
До частини "Проект "№001 Котофей""
Легка цікава історія, мені сподобалась. "...кішка підскочила, але одразу взяла себе в лапи." Ще такого не чула. Так мило. І оригінальненько.)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше