Оповідки про...

— Хіба вампіри живуть в бібліотеці?

— У бібліотеці живуть не лише вампіри, — прошелестів тихий вкрадливий голос.

— Але ж... я хотіла сказати...

— Що я роблю тут, в бібліотеці? — вже цілком буденно заговорив вампір.

— Так. Я думала, що вампіри живуть у моторошних склепах. Чи у старовинних замках. А до чужої оселі зайти можуть лише із запрошенням.

— От тільки всі чогось забувають, що вийти без запрошення також може бути складно, — він блиснув білосніжною посмішкою з гострими іклами.

— Я думала, що після запрошення ви можете прилітати, коли заманеться.

— О. Є спосіб відкликати запрошення. І жоден з нас не поткнеться більше до такої оселі. Але вкрай рідко хтось доживає до моменту, щоб провести цей ритуал. І не було ще такого, щоб запрошений вампір знаходився в такій оселі під час всього мерзенного дійства.

— Ви хочете сказати, що були в бібліотеці, поки вас... ммм... виганяли?

— Я... читав, — стенув плечима, перебираючи сторінки розгорнутої книги.

— І давно ви тут?

— Гадки не маю. Років двісті. Час летить непомітно доки бібліотека поповнюється книжками... і читачами.

— То ви харчуєтесь відвідувачами бібліотеки?

— Саме так, — посмішка вампіра стала трохи ширшою.

— А хіба власники бібліотеки цього не помічають?

Він вмостився у кріслі зручніше і запросив її сісти навпроти.

— Мене хитрістю заманили в цей будинок і цілком свідомо полонили, коли зачинили серед цих чудових книжок. І, будьте певні, питаннями мого раціону також опікується вже не одне покоління власників.

— І вам ніколи не хотілося звільнитися?

— Навіщо? Я маю комфорт і визначеність. І всі ці книжки. Мій замок вже напевне розвалився, а життя у склепі мені не до вподоби.