ПЕРУКА ДЛЯ ОЛЕНКИ

...Болючі роздуми перервав галас хлопчаків-підлітків. Вони голосно вигукували щось несуттєве, вставляючи чужинське, соромітницьке, котре закін-чується на -ть і -дь. Не хотілося прислухатись, але це неможливо було не чути. Навіщо так кричати? Ви ж один поруч иншого! Мені ж не потрібні ваші нікчемні справи, ваше мовлення, засмічене московинським бруднослів’ям.

– Дивіться, афганець! А давайте щось підстроїмо!..

– Тихо, тихо! Почує…

– То й шо? Він же сліпий! І не дожене: бач’, без ніг...

Хлопчаки дружно розсміялися. З викликом: ротом, на весь парк.

За мить відчув тілом чиюсь присутність обіч себе. Що може зробити

хлоп’я? Та й чи треба його боятися, якщо він і його побратими ТАМ бачили й душманів, і кулі, і смерть?.. Вчув пóрух побіля себе, затаєне дихання… Ледь уловиме шелепання паперу... Лише не міг бачити, скільки поцупив підліток із пледа, на який коли-не-коли небайдужі клали сякі-такі гроші. Ним, пледом, були накриті ноги… Насправді ж не нóги – нога…

Пришвидшені кроки хлопчини, далі нестримний регіт инших:

– Тікай-тікай, доганяє!

Слова-сміття ще довго долинали до вух. Згадалося чиєсь: «підліток» – од слова «підлий»... Ой хлопці, радійте життю, допоки радіється, але ж не так. Ми ж не були такими. І не знайте війни. Ніякої! Бо… світ перевертом іде!

Шукав виправдання хлопчакам і не знаходив. Натомість звинувачувальну думку повертав на себе: а може, ця безкінечна ніч – це розплата, бумеранг за те, що був окупантом і сіяв смерть на чужині? Запізніло згоджувався. Втім, він давно не почувався миротворцем. Почувався не в своїй тарілці, коли їх так називали...