Касирка Лу

Вхідні двері не відчинялися так довго, що Лілі пішла у сплячий режим.

Лу обережно визирнула з гардеробу. Прислу́халася: злива, здається, не збиралася вщухати. Може, хоч понюхати – колись вона так любила запах дощу…

Дорогою до дверей їй назустріч прочовгала бабуся – дуже худа, неприродно бліда, волосся намертво закріплене у тугий пучок, на вузьких плечах заношена до дірок вовняна шаль, по підлозі мете спідниця з великими кишенями, з тих, що вважалися писком моди років десять то́му.

- Зупиніться, пані! Не йдіть до каси! - закричала Лу. - Навіть не підходьте до цієї стійки! Лілі Вас надурить! Вона усіх дурить! Їй не можна довіряти!

Підбігла до бабусі, схопила за руки – й обпеклася крижаним холодом. Її руки були тверді, як скло, а лице перекошене від жаху.

Лу відсахнулася – на блідій до прозорості шкірі намалювалася яскрава цівка крові.

Вона стікала з лоба на плаский маленький ніс, а тоді крапнула на шаль. Шаль кольору древньої всохлої кістки…

- Я від самого початку попереджала, що добром це не закінчиться, - нарікала директорка Історичного Музею.

- Не хвилюйтеся, пані директорко, все буде гаразд, - заспокоював її фельдшер. - У неї легкий струс мозку та незначні порізи – ми легко це владнаємо. Вже на завтра будете мати свою актрису в формі.

- Вона не актриса! - істерично заверещала директорка.

- Ну, свою… співробітницю, - виправився фельдшер.

- Я Вам казала, пані Фрешґрейв, я Вас попереджала, - все бурмотіла директорка, проводжаючи поглядом машину швидкої допомоги, доки її не поглинув туман.

- Але ж Ви були проти примусового лікування чи оформлення до псих-диспансеру, - відповіла Ванесса Фрешґрейв.

- Звісно, я була проти! Ми мали самі піклуватися про неї! Але піклуватися, а не користатися з неї.

- Перепрошую, але я не розумію, яким чином ці дві дії суперечать одна одній, - втрутилась Алекс. - Ми утримували Лу сан, виділили їй місце проживання у гардеробі, створили спеціально для неї посаду музейної примари, а вона віддячувала нам чудовим виконанням своєї ролі. Ми не примушували її до праці, не забороняли їй змінювати місце та спосіб життя, вона просто ніколи не висловлювала такого бажання. А щодо її мотивації – мені це питання видається не суттєвим, адже вона не впливала на статус Лу сан та на характер її діяльності.

- Це по-Вашому не впливала! - обурилася директорка. - Вам цього не зрозуміти, Алекс. Але ж Ви, пані Фрешґрейв, жива людина! Я Вас попереджала!

Ванесса закотила очі:

- Так, Ви попереджали. І закликали до людяності. Але при цьому не пропонували жодної конструктивної альтернативи.

- Відчепіться від мене, божевільна! - кричала жінка у шовковій хустці, відштовхуючи Лу від себе.

- Не бійтеся, пані, це наша штатна примара, вона Вас не скривдить, - говорила Лілі, заспокоюючи жінку своєю привітною посмішкою.

Як же Лу ненавиділа цю ідеальну посмішку, вічно приклеєну до механічного обличчя!

- Паперові квиточки! Тату, дивися, вони дійсно на папері! - захоплено кричала дівчинка років п’яти, тягнучи за рукав повновидого джентльмена. - Я таких ніколи не бачила!

- По скільки вони? - пихато запитав джентльмен.

Лу назвала ціну та вдячно стиснула в кулаку кілька зневажливо кинутих дрібних купюр – справжніх грошей!

- Як же ми її людям покажемо? - бідкалася пані директорка.

- Як ексклюзивну атракцію, - запропонувала Ванесса Фрешґрейв, - таку собі родзинку оновленого музею.

Як же Лу ненавиділа це розмірено-байдуже контральто і цю манеру розтягувати кожне слово!

- Забери від мене свої механічні лапи! - верещала Лу, відбиваючись від Лілі.

- Не раджу Вам проявляти агресію, Лу сан, - рівним тоном відповіла Лілі, піднімаючи її над підлогою. - Вам було відведене місце у гардеробі.

Й Лу змушена була крізь ряди строкатих шапок спостерігати, як симпатична молода пара купує електронні квитки. За електронні гроші. В електронної касирки.

- Скільки коштує ця екзотика? - запитав студент.

Лу назвала ціну студентського квитка в доларах.

Хлопець розсміявся:

- Де ж я Вам візьму долари, пані примаро?

- А яку валюту маєте?

- Ніякої. Вибачте, я не боніст. До речі, - він звернувся до Лілі, - а у вашому музеї є паперові купюри?

- Але ж вона жахливо виглядає. Вона волає. І нападає на людей. Вона відлякує відвідувачів, - здивовано запротестував постійний спонсор Музею.

- Вона старається відлякати відвідувачів, та натомість приваблює їх, - заперечила Ванесса Фрешґрейв зі своєю фірмовою єхидною посмішкою.

- Тобто ви вирішили обіграти її … ееее … особливості?

- Боюся, що саме так, - відповіла директорка. - Як би бездушно й цинічно це не було, але поки що доведеться вчинити саме так. Але я наполягатиму, що Лу сан має право залишитися в колективі, якому присвятила півжиття.

Як же Лу ненавиділа цей тремтливо-тоненький голосок і цей улесливий тон!

- Шикарна гра! Настільки правдоподібна! - похвалив Лу молодий франт, звертаючись до директорки Музею. - Чи можу я поцікавитися, скільки коштують послуги цієї чудової акторки?

- Я не акторка! Я не акторка! Ви не розумієте! Вони вас дурять!

Лу схопила молодого франта за руки – та вони розчинилися у повітрі.

Пані директорка також зникла, кокетливо блимнувши на прощання величезними бездонно-синіми очима.

Усі голоси й о́брази розчинилися у темряві, наче примари. Залишився шум дощу. І запах мокрої вулиці, охолодженої раптовою літньою зливою.

Лу різко сіла на ліжку, озирнулася – і зрозуміла, що їй було значно краще в полоні снів і спогадів.

Тут все було незвичним: занадто м’який матрац на завеликому ліжку, забагато простору, забагато світла, занадто свіже повітря з відкритого вікна (тут аж двоє вікон! їх взагалі не повинно бути!), все занадто біле, чисте і – головне – забагато техніки! Навколо самі ро́боти!

Лу міцно стулила повіки і стала навпомацки шукати свою шаль, щоб захиститися від жахливого протягу. Але він раптом зник. Вікно зачинилося саме собою, ніби відчуло, що жінці холодно. Світло потьмяніло й набуло більш теплого відтінку, звичнішого для очей.

Шаль кудись пропала. Лу гарячково обмацала кишені спідниці. Там все було на місці: квиточки, дрібнота на здачу, калькулятор, блокнот для звітності, олівець. Руки колишньої касирки автоматично почали перераховувати гроші.

- Давно вона в такому стані? - запитав лікар, слідкуючи за методичним перерахуванням купюр на екрані мікроспостерігача.

- Вже понад вісім років, - відповіла директорка Історичного Музею з непомірним смутком в голосі.

- Хто раніше займався її лікуванням?

- Ніхто. Вона невиліковна.

- Невиліковна чи ніхто її не лікував? - лікар додав до ласкаво-дружнього тону дрібку наполегливості.

- Розумієте, у неї немає ні родичів, ні офіційних опікунів, які могли б допомогти. Я не можу переконати її, що потрібно звернутися до лікаря. Тобто спочатку ми намагалися це зробити, я і решта колег, але вона нікого не слухала, тож ми припинили ці спроби.

- І натомість дозволили їй продовжувати роботу?

- Не зовсім так. Не зовсім продовжувати. Вона працювала касиркою. У старому музеї, тобто до реставрації. А потім, десять років то́му, ми отримали великий грант на переобладнання музею, і вирішили зробити його повним, тобто створити абсолютно новий музей. Звісно, ми в першу чергу взялися за впровадження сучасних технологій, і серед іншого вирішили купити робокасирку – тоді це була зовсім нова, ще по суті експериментальна модель, у жодному іншому музеї нашого континенту такого не було.

- Але при заміні касирки на роботку Інь Ша Лу довелося звільнити? - повернув розмову до русла лікар.

- На жаль, - директорка заледве стрималася, щоб не схлипнути, згадуючи, як довго й болісно вона зважувалася на відверту розмову зі старшою колегою, і яким жахливим скандалом це обернулося. - Але вона не пішла. Розумієте, бідолашна Лу віддала нашому музеєві стільки років, вона просто не уявляла себе без цього місця, без цього колективу, без своєї роботи, вона нічого й нікого більше не мала в житті. Вона просто не змогла прийняти свого звільнення, розумієте?

- Розумію, - заспокійливим тоном відповів лікар, створюючи собі нагадування “повідомити Відділ істерик та нервових зривів про можливу потенційну клієнтку”.

- Спершу вона закрилася в гардеробі та відмовилася виходити звідти, її ніхто не міг витягти, тож я дозволила їй жити прямо там.

- У музейному гардеробі?

- Так. У неї там всі умови, ми потім зробили новий гардероб для відвідувачів, а це приміщення перетворили на її квартиру, один з колег прозвав її “хата примари”. Але потім вона почала відлякувати відвідувачів – коли бачила, що хтось підходить до Лілі, нашої робокасирки, вона кричала, кидалася до людей і намагалася переконати їх купувати в неї паперові квитки замість сплачувати за послуги музею у справжню касу.

- Тобто Інь Ша Лу продовжувала вважати себе касиркою?

- І досі продовжує, - печальним голосом підтвердила директорка. - Вже понад вісім років.

Лу вже перерахувала гроші та квитки і тепер старанно записувала щось у своєму пожмаканому блокноті.

- Пропустіть! Я перепрошую. Дайте дорогу! - директорка ніяк не могла проштовхатися крізь натовп на подвір’ї музею.

- А Ви хто будете пані? - запитав юнак у строгому костюмі, схожий на кореспондента.

- Дар’я Прахова, директорка цього музею. Дайте пройти на роботу!

Натовп вмить сформувався у щільне кільце – ніби її ім’я й посада послужили умовним сигналом до атаки.

Директорка опинилася в оточенні. Під прицілом десятків очей, об’єктивів та диктофонів.

І на неї полився безперервний потік запитань. Точніше, уривків фраз із питальною інтонацією. Важкий різноголосий гомін.

Ро́боти… інновації… гроші… Ви готові на все… спонсори… нерви… почуття… які умови?.. контракт… права́… жертва… заради грошей… піар… прибутки… це Ви називаєте прогресом?.. людяність… спонсори… гроші… жорстоко… жертва… жертва… страждання… прибутки… прибутки…

- Ідіть до біса, демони!!! - заволала директорка, закриваючи вуха руками.

Міцно заплющивши очі, вона спробувала пробитися крізь оточення.

Врізалася у когось м’якого і теплого. Штовхнула когось м’язистого. Вдарилася грудьми у чийсь гострий лікоть.

Її модна сумочка впала на землю, розсипавши перед камерами електронні картки, флешки, презервативи та цукерки.

Нарешті вона випала з кола й приземлилася на всі чотири, боляче розбивши коліно. Швидко підвелася, картинно махнувши об’єктивам подолом короткої спідниці. Стрімголов залетіла до приміщення музею та захриснула за собою двері.

- Не готувалися до медіа-атаки? - озвався збоку насмішкуватий голос Ванесси Фрешґрейв.

- Що це в біса таке?!

- Хіба Ви зранку не відкривали новин?

- Ще не встигла.

- Журналісти тут, схоже, з ночі чергують, а десь під дев’яту ранку почали стікатися громадські активісти.

- А що сталося?

- Лу.

- З Лу все гаразд. Її скоро випишуть з лікарні, і вона зможе повернутися. А до чого тут вона?

- Навряд чи вона зможе повернутися. Уявляєте, що буде, коли ця зграя нападе на неї, якщо навіть Ви не справилися з ними?

- Що значить навіть я?! Вони саме на мене і були націлені. Тож Лу нічого не загрожує.

- Якраз на неї вони націляться з куди більшою жадобою.

- З чого Ви взяли? Кому вона цікава? Вона ж ні в чому не винна…

- Почитайте новини, - втомлено перебила Ванесса, простягаючи начальниці свій планшет.

“Гардеробна примара: акторка чи божевільна?”, “Скандал в Історичному Музеї!”, “Привиди, піар та громадянські права”, “Дирекції Історичного Музею загрожують серйозні проблеми з соціальними спілками та правозахисними організаціями”, “Піар за рахунок страждань: найприбутковіша культурна установа міста не перестає збагачуватися навіть ціною жорстокого поводження з психічнохворою”, “Наслідок так званого технічного прогресу – втрата людяності”, “Істинне обличчя благодійниці: громадськість вражена цинізмом пані Прахової”, “Як допомогти нещасній жертві прогресу?”, “Врятуємо гардеробну примару! - закликає невтомна активістка Майра”.

- Ооооой! Тільки не Майра! - директорка осіла у найближче крісло. - Якщо вона проти нас – нам кінець.

- Поки що ні, - заперечила Ванесса.

- Вона ж готова власноруч задушити опонента у прямому ефірі, аби лише привернути увагу до свого громадського руху.

- Треба встигнути повернути ситуацію на свою користь. Чи бодай на мінімізацію шкоди. Я вже придумала кілька ходів…

- Ми не зможемо протистояти Майрі! Навіть з нашими спонсорами проти її пресових агентів нічого не поробиш! Тим більше, що вона права́.

- Права́?

Директорка аж підскочила.

Ванесса Фрешґрейв ніколи не підвищувала голос, але її рівномірно-сталевий тон звучав жахливіше за будь-який вереск. Її обличчя замість звичної напружено-ввічливої посмішки перекосив сповнений презирства оскал.

Директорка втиснулась у крісло під натиском напруженої тиші… та почула два вистріли.

Лікар уміло відстрілювався від численних запитань журналістів:

- Так, ми впевнені, що Інь Ша Лу не є симулянткою. Вона дійсно має серйозне порушення сприйняття реальності.

- Так, вона поки що залишатиметься у клініці під наглядом наших спеціалістів.

- Імовірність її повернення на попереднє місце роботи дуже низька. Щодо її подальшої долі поки що немає консенсусу, тож відповідні плани не підлягають розголосу.

- Так, у її палаті створені оптимальні умови.

- Так, це саме такі умови, які вона сама вважає найбільш комфортними. Вони відповідають її звичному режиму життя.

- Над дослідженням її стану працює автоматична система під наглядом наших спеціалістів.

- Ні, ми не плануємо застосування шокової терапії.

- Так, ми підтримуємо зв’язок із керівництвом Історичного Музею.

- Не можу дати відповіді на це запитання – я є лікарем, а не юристом, тож не маю права оцінювати ступінь вини керівництва з точки зору трудового кодексу чи прав людини.

- Оцінки рівня людяності та справедливості також не входять до моєї компетенції.

- Ні, найближчим часом ніхто зі сторонніх осіб не буде допущений до спілкування з Інь Ша Лу. Без жодних винятків.

- Так, звісно, для представників ЗМІ є особливі умови: від моменту завершення цієї прес-конференції ніхто з них не матиме ані фізичного допуску на територію нашої клініки, ані дозволу на обговорення даної ситуації з нашими спеціалістами. Дякую за розуміння.

- О, Боже! Лілі! Ви ж могли когось покалічити!

- Спокійно, пані директорко, ми стріляли у повітря, - відповіла Лілі, простягаючи начальниці її сумочку, спаковану значно акуратніше, ніж досі.

- Класно ви їх розігнали, молодці, - похвалила Фрешґрейв, спостерігаючи, як залишки натовпу спішно розходяться з подвір’я музею.

- Боюся, що наші дії можуть призвести до загострення скандалу, який уже виник навколо Музею, - зауважила Алекс. - Тож тепер необхідно ретельно продумати інформаційну контратаку.

- Контратаку? - істеричним тоном перепитала директорка. - Це безнадійно. Ваші дії, пані Фрешґрейв, знищують нашу репутацію. Я Вас попереджала з самого початку…

- Наші суперечки десятилітньої давності тепер мають таку саму цінність, як паперові квиточки Лу. Забудьте. Зараз нам потрібно придумати, як повернути цей скандал на свою користь.

- Ви вже намагалися повернути заклики Лу бойкотувати оновлений музей на піар. І що з того вийшло?

- Вісім років стабільної безпрецедентно високої прибутковості.

- Якою ціною?

Ванесса Фрешґрейв закотила очі. Й звернулася до Алекс:

- Ти можеш відслідкувати першоджерело цих атак? Хто перший виніс на публічне обговорення тему експлуатації божевілля Лу?

Алекс завмерла на кількадесят секунд, тоді повідомила:

- Перший допис, у якому висловлено сумніви щодо правового статусу гардеробної примари, з’явився у соціальних мережах позавчора…

- Себто майже одразу після того, як Лу сан отримала травми від зіткнення з дзеркалом, - доповнила Лілі.

- … у персональному блогу “Цікавинки європейських музеїв”, який веде Філ Морт.

- Філ Морт? - перепитала Ванесса. - Тоді все ясно.

- А Ви його знаєте? - здивувалася директорка.

- Ви його теж знаєте. Справжнє ім’я Філіп Мішель.

- Мішель? Але ж він… як він міг таке написати? Він же прекрасно знає, як все було.

- Отож бо!

- Але ж це була його власна ідея! Я маю на увазі цей експеримент з Лілі, і взагалі хіба не він переконував, що без новітньої техніки сучасний музей неможливий? А тут, - директорка пройшлася очима по тексту на екрані, - “керівникові культурної установи слід було б приділяти більше уваги гуманітарному аспекту своєї роботи, і не занадто захоплюватися технічними інноваціями сумнівної ефективності, які, як відомо, несуть серйозну соціальну загрозу, тим більше, що в даному музеї посаду директора займає людина, відома своєю гучною демонстративною благодійністю”. Та як він взагалі може таке писати?!

- А хто це? - запитала Алекс.

- Твій попередник, - відповіла Ванесса. - Він працював науковцем у нашому музеї ще до реконструкції, і дійсно був найпершим промоутером новітніх технологій. Точніше активним лобістом Грінфільда.

- Джеремі Грінфільда?

- Його, - підтвердила Лілі, махаючи рукою. - Мене створив саме він. На замовлення пана Мішеля для потреб Історичного Музею.

- Тобто він готовий був підтримувати технічний прогрес тільки допоки штучний інтелект позбавляв роботи когось іншого. А тепер він вирішив помститися мені? - директорка не хотіла в це вірити. - Чи Вам, пані Фрешґрейв?

- Музеєві як такому, гадаю, - відказала Ванесса. - Але й мені теж, це ж я вирішила замовити робонауковця в “Імбирної Черепахи” замість Лабораторії Грінфільда.

- Досі не розумію, чому Філ так вперся рогом проти “Черепахи”.

- Це елементарно, пані директорко. Якби його заміну купували у Грінфільда – він би отримав свої посередницькі відсотки. А це, повірте, значно більше, ніж Ваша компенсація за звільнення. А з “Черепахою” він ніяких домовленостей не мав. Саме через це, до речі, Алекс обійшлася нам на порядок дешевше, ніж та модель, яку пропонував Мішель.

- Чекайте, які ще посередницькі відсотки? Він не мав права ні на які відсотки – ми підписували контракт безпосередньо між двома юридичними особами…

- Ха-ха-ха! - грубо обірвала начальницю Фрешґрейв, демонструючи свою фірмову посмішку.

Лу насолоджувалася запахом свіжого друку та ніжним дотиком гладеньких купюр. Справжніх грошей!

Нарешті вона вирвалася зі світу брехні, де люди довіряли машинам більше, ніж іншим людям. Навколо були справжні речі: люди власноруч готували їжу, шили одяг з натуральних тканин, робили посуд з правдешньої приємно-шорсткуватої глини, читали друковані книги та журнали. Це був світ майбутнього, в якому люди нарешті збагнули, що найкращим для людства є повернення у щасливе минуле.

Лу накупила нових суконь з вишивкою та прикрас із бісеру, кожного ранку ходила на ферму до Катрі за справжнім свіжим молоком – і більше не відчувала себе старою, занедбаною і непотрібною. Вона працювала касиркою в Музеї Традиційних Ремесел, де її дійсно цінували як професіонала з великим досвідом, а не жаліли, ніби нещасну божевільну, як це було в Історичному Музеї.

- Але ж це обман! Це брехня! Ви також її дурите! Ви такий самий, як всі вони – Ви брехун! Ви роз’ятрюєте її божевілля ілюзіями, а самі використовуєте її стан, щоб робити гроші!

Філіп Мішель меланхолійно кивав головою. Всі знали, що виголошення череди популярних політичних гасел надривним голосом – це нормальна форма спілкування Майри.

- Ви знову зробили з живої людини експонат, не думаючи про її почуття! Ви…

- Навпаки. Я якраз враховував її почуття і доклав багато зусиль до створення комфортних умов для цього психічно-тендітного створіння. Вона не експонат – вона касир. Вона відтворює професію минулого, як і всі ремісники, кухарі, торговці, фермери, хто зібрався у моєму музеї. В цьому ж власне вся ідея.

- Але це ілюзія!

- Увесь наш світ ілюзія, Майро. Матриця. Але яке це має значення, якщо люди в ній щасливі? Ви бачили Лу – вона аж помолодшала.

- Я не про Лу. Я про Вас. Ви такий самий шахрай – Ви робили це не для неї, а для того, щоб наживатися на ній! Тільки ще ефективніше, ще хитріше й підступніше, ніж ця фальшивка Прахова! Вона хоча б удавала, що піклується про людину!

- А я не удаю – я прямо кажу, що заробляю на її праці, як кожен нормальний роботодавець у цьому жорстокому капіталістичному світі. Та все одно по-Вашому я брехун. Де логіка?

- Для кого Ви створили цей музей? Ви розумієте, що будь-яка культурна установа має працювати заради ідеї, заради розвитку, просвіти, натхнення, а не заради заробітків?

- Ні, Майро, я відмовляюся це розуміти. Для кого? - Філіп підняв руку, застерігаючи черговий залп гасел. - Я Вам скажу. Є люди, які люблять вишивати, плести кошики чи вручну збирати електроприлади – хто з цікавості, хто від нудьги, не має значення. Далі, - він загнув вказівний палець, - є люди, які люблять рукотворні штучки і хочуть їх купувати, або просто розглядати, або навіть навчатися їх робити. Потім є дослідники, - він загнув ще один пухкенький пухнастий палець, - які вивчають історію застарілих професій і хочуть поділитися своїм знанням, і відповідно, є люди готові їх слухати. Всі ці суб’єкти ринкових відносин готові вкладати кошти у свої забаганки – і я надаю їм таку можливість. Я створив для них зручний простір і на цьому заробляю – саме так має працювати сучасна культурна установа.

- Ви так вважаєте?

- Очевидно.

- Але ж на сайті Вашого музею написано зовсім інше. Ви не відповідаєте своєму іміджу! Ви повинні думати лише про відродження старовинних професій, які без Вашої допомоги навіки забудуться, про вивчення культурної спадщини нашої планети…

- …про збереження надбання багатотисячолітньої людської цивілізації, бла-бла-бла… що там ще Ріта понавизбирувала з бібліотеки шаблонів для піарника культурної установи? Майро, Ви ж нібито журналіст – невже Ви не знаєте, як твориться реклама?

За відсутністю дверей, якими можна було б грюкнути, Майра на прощання агресивно ко́пнула модельною сандалею плетений тин, що відмежовував кав’ярню від ярмаркової площі.

- Ну, що, відтепер ЛУддити слід писати з двох великих літер? - раптом виник збоку протяжний насмішкуватий голос.

- Фрешґрейв?

- Здоров, Філ, - відповіла Ванесса, без запрошення сідаючи на щойно звільнений Майрою табурет.

- Чим завдячую такій честі?

- Шукаю кінці “скандалу місяця”. А вони, виявляється, в такому симпатичному клубі любителів старовини. Хто б міг подумати…

- Дякую за винахідливий комплімент.

Жива офіціантка у сукні з грубого домотканого полотна принесла велику джезву та пару емальованих філіжанок.

- Я пригощаю, - недбало-зверхньо кинула Фрешґрейв.

- А чого ЛУддити з двох великих? - буркнув замість подяки Мішель.

- На честь Лу.

- Ага, мабуть… То це ти їх на мене натравила?

- Майрівських? Не суди всіх по собі, Філ – я не люблю калятися у медійних скандалах. Мені вистачає чистих методів конкуренції.

- Все одно скандалів вам уже не уникнути. Я можу від них відбитися за підтримки своєї команди, а от Прахова з її манерами управління колективом тупо не має шансів.

- Прахова звільняється.

- Навіть так?

Здивовану паузу заповнила скрипка – хтось із відвідувачів заплатив за живе виконання “Амаркорда” Ніно Роти.

- Я думав, ти ніколи не мітила в директори, - врешті задумано промовив Мішель.

- Я думала, ти ніколи не планував відкривати власний музей.

- Ну, вітаю, колего, - посміхнувся Філіп.

Вони цокнулися з мідним дзеньком.

- Можеш не хвилюватися, - заспокійливо сказала Ванесса, - я не планую жорстокої конкурентної боротьби. У мене інша сфера. Не люблю історії людей.

- Мізантропка. Як і була.

- Розумака. Як і був.

Закляті друзі обмінялися виразними посмішками понад філіжанками.

- З чого почнеш директорство?

- Вже почала – замовила ще двох робонауковців. Будемо розширювати представлення модерної історії, з акцентом на розвитку науки й техніки – себто поповнювати те, чому раніше приділялося найменше уваги.

- В “Імбирної Черепахи” замовляла?

- Аякже!

Скрипалька завершила композицію. Після коротких аплодисментів двоє відвідувачів стали гучно сперечатися, яку мелодію замовити наступною.

- Тепер ти будеш єдиною людиною поміж колег-роботів, - зауважив Філіп Мішель.

- Знаєш, мене це завжди дивувало, - протяжно відповіла Ванесса Фрешґрейв, - чому всі так впевнені, що я людина?