Химерії любови

Вересень 1991 року видався напрочуд приємним: навіть у затишній хатині десь у бескидах Карпат дерево стін ще зберігало літнє тепло, хай і попри те, що по вікнах періщила характерна для гір злива з градом. Можливо, Маркус зумисне намагався підтримати в кімнаті тепло, ніби вибачаючись перед своїм гостем за те, що мусив витягнути його зі спекотного Гаїті. Хоча, мабуть, йому не варто було так перейматися, адже Луціян ніколи не втрачав можливости навідати давнього друга, так само як ніколи й не нарікав на негоду.

Зрештою, хіба не байдуже до погоди мало бути тому, хто переступив раму дзеркала із незмінно-привітною усмішкою, без жалю закриваючи за собою портал до рідних Карибів?

— Вітаю тебе із перемогою, любий друже, — м’яко мовив Луціян, наливаючи до склянок ром, золотистий відтінок якого навдивовижу нагадував колір його ж очей у сонячний день. — Мені пощастило народитися у вільній країні, але я щиро вболівав за здобуття незалежности твоєю.

— Спасибі, Луціяне, — вдячно відповів йому Маркус, приймаючи одну зі склянок. — Ти маєш рацію, для України це визначний день. Однак не применшуй свого внеску — без допомоги Ордену цю тюрму народів було б не розвалити так швидко. Саме тому я запросив тебе відсвяткувати зі мною цю перемогу, хоч перемога нашої спільної справи ще попереду.

— Стосовно цього…

— Не поспішай, мій друже, — Маркус хитро посміхнувся, зручно вмощуючись у кріслі. — Чи це не ти вчив мене цінувати моменти?

— А й справді, — гріючи напій у долонях, відповів чаклун. — У цьому сенсі мені подобаються рядки вашого поета: «лови летючу мить життя, чаруйсь, хмелій, впивайся». Сподіваюся, я не помилився у цитуванні.

— А, Олександр Олесь…

— Так, чудовий поет. Здається, він був одним із нас?

— Так, опівнічником. Багато хто забуває, що це істоти неймовірної сили, але із таким вразливим серцем, — здавалося, історія поета зачепила Маркуса особисто — його обличчя посмутніло, а погляд, зазвичай гострий та проникливий, вперто не бажав чіплятися за будь-що конкретне, ніби предмети перед ним втратили які-небудь гострі кути.

Можливо, герцог Маркус Штраус ще занадто яскраво пам’ятав жахи тієї війни. Жахи тих, хто опинився між двох вогнів — або у лапи гестапо, або у підвали НКВС. Це і спонукало його після завершення війни і настання відносного миру в Європі створити Вільний східноєвропейський інститут химер — місце, де у будь-якої магічної істоти було право отримати притулок і знання, необхідні, щоб захиститися самотужки.

Бути директором інституту означало робити складний вибір, часто ризикувати усім заради блага своїх підопічних, але зараз воно того вартувало — адже його інститут нарешті став вільним.

І не без допомоги Луціяна Бертрана, мага і члена Старшого Ковену, його вірного компаньйона з часів перемоги над демоном Абаддоном. Маркус ніколи не забував про це. Зараз його погляд, що повертав собі ясність, ковзав по ґудзиках костюма кольору слонової кістки, який лише підкреслював темні шкіру та волосся.

— Я не хотів засмучувати тебе, любий друже, — помітивши на собі погляд, перервав тишу Луціян. — Ти казав, що закляття готове, а втім, якщо тобі потрібен час, я можу повернутися пізніше.

— Ми справді зробимо це, Луціяне? — ніби отямившись, запитав Маркус.

— Ти і я зробимо усе, щоб захистити своїх учнів. Для цього нам потрібна більшість у Ковені.

— У такому випадку, Лідія буде лише початком, — гірко заперечив Штраус. — Ми не можемо причарувати усих.

— Певен, що ти зміг би, — Луціян натомість усміхнувся найширшою зі своїх усмішок. — Та почнімо з Лідії, її підтримають Маг, Суд, Помірність та Дурень. Ми вже маємо Місяць та Верховну Жрицю, не кажучи вже про наші власні позиції у Ковені. Зі Справедливістю на нашому боці…

— Ми матимемо більшість у Старшому Ковені і у Луки не буде шансів її отримати.

Звісно, директор ВСІХ не міг не погодитися із Луціяном, частково тому, що той озвучив його власні сумніви, думки, що не давали Маркусу спати вже доволі довго. Старший Ковен складався із 22 членів, що відповідали Старшим арканам Таро. Головувала завжди Справедливість, як і належало будь-якій демократичній урядовій системі, і от вже півстоліття цю посаду займала англійська відьма Лідія Рід — Маркус і Луціян самі сприяли її обранню.

Зрештою, мабуть, Луціян, що розглядав усе із позиції Сили, мав рацію — хай там як, а дозволити поборникам магії, а особливо Луці з Ордену «Чистих рук», мати більшість у Ковені означало підписати смертний вирок як мінімум магічним школам та інститутам. Як максимум — самому Ковену.

На додачу, Маркус же мав хоч якось виправдовувати те, що сидів у кріслі Диявола, чи не так? Тому він ліниво перемішував у золотій чаші зілля, якому бракувало лише одного складника.

— Якщо це має працювати для нас обох, мені потрібна і твоя кров теж.

Луціян усміхнувся, відставляючи склянку на дерев’яний столик. Якби таке прохання прозвучало від будь-кого із його підлеглих, та людина не встигла б і кроку ступити, не захлинувшись кров’ю власною — Бертран не приховував, що володіє темною магією, навпаки, використовував цю інформацію про себе як пересторогу для потенційних ворогів.

— Даруй, забуваю, що ром зв’язує мені тіло, але не чіпає голову, — він спіткнувся, зберігаючи рівновагу лише тому, що вперся руками в стіл по обидва боки від Маркуса.

— Я волів би, щоб твоя голова була ясною, Луціяне, — долоня чоловіка сковзнула між стегна Бертрана, змусивши того завмерти в очікуванні.

— Хіба це не відволікатиме тебе від заклинання? — його голос, повний невагомого сміху, тихо лунав десь за вухом Маркуса, коли Луціян дозволив собі скоротити відстань між ними.

— Це ж любовне закляття, — пирхнув той, закидаючи голову назад і відкриваючи ділянку молочно-білої шкіри шиї. — Кров для нього має відповідати певним вимогам.

— Я ніколи не чув, щоб вимоги були такими, — темне волосся Луціяна лоскотало чуже напівоголене плече, коли він вкривав шию Маркуса поцілунками. — Знову експерименти, герцогу?

— Ти проти? — серйозно запитав той, обережно, але твердо впираючись долонею у груди Бертрана. Це був не перший момент їхньої запальної щирости, але вираз обличчя Луціяна щоразу було неможливо прочитати — можливо, це заважало і Маркусу нарешті скинути маску кам’яної стриманости. А, може, навпаки.

— Ні, — відповів чоловік, нахиляючись ближче попри перешкоду. Може, Штраус і був вправнішим у магії, та фізично Луціян усе ще був сильнішим. — Я ніколи не протестуватиму проти близькости з тобою, любий друже.

Маркус нічого не відповів на це відверте зізнання. Він ніколи не відповідав — лише вигинався у Луціянових обіймах, ведений чужими долонями, і підставлявся під нові і нові дотики, видавав тихі стримані стогони, у напівшепоті яких вгадувалося ім’я Бертрана і перебирав довгими пальцями темне волосся, стискаючи, коли відчував, що контроль вислизає у нього з рук.

Зрештою, Маркус завжди відповідав по-своєму.

У директора інституту химер був свій метод робити усе: хвалити найкращих учениць, приводячи їх на засідання Ковену як своїх протеже, назвати когось своїм сином, зробивши його заступником в інституті, захищати магічних істот, закохавши у себе голову Ковену тощо.

Коли він узявся до останнього, у Маркуса в руці було золоте лезо, яким він вів по чужій долоні швидко й обережно, з хірургічною точністю, щоб завдати якнайменше болю. Кілька багряних крапель впали в чашу із рештою інгредієнтів, очікуючи, щоб досвідчений маг вивільнив їхню підступну магію. Тоді ж Маркус розрізав власну долоню, теж швидко, але геть не недбало — він не звик витрачати забагато часу на цілющі чари. Вміст чаші забарвився у трохи більш насичений багряний колір, а тоді як Штраус узяв її до рук, озвався ледь помітним м’яким сяйвом.

Утім, це було усе. Жодних спецефектів, якби заклинання спрацювало, ніхто б навіть не помітив цього. А однак, воно не спрацювало, двоє таких сильних чаклунів, як Маркус та Луціян, могли сказати напевне.

— Щось не так із інгредієнтами? — варіянт того, що Штраус міг помилитися, чоловік відкинув одразу.

— Я не став би купувати щось таке, що не вартувало б своїх грошей, тим більше знаючи, що ми не можемо дозволити собі ризикувати повторювати закляття — набір складників надто характерний, щоб розумний чаклун, — він зробив павзу, — чи чаклунка, не зрозуміли, що ми намагаємося зробити.

Кілька хвилин пройшли у гнітючій тиші. Маркус знову і знову повертався до простої, а від того привабливої і логічної причини провалу заклинання — невідповідність інгредієнтів. Разом із тим директор розумів, що у цьому аж ніяк не могло бути помилки, адже кожен зі складників він обирав самотужки. Поступово до нього приходило усвідомлення, розквітаючи на обличчі загадковою усмішкою.

— Ну що вже, друже? Негоже отак залишати мене в очікуванні, — помітивши цю саму посмішку, запитав Луціян, застібаючи верхні ґудзики сорочки.

— Є лише один випадок, у якому любовні чари не працюють…

— …якщо той, на кого їх накладено, уже закоханий у того, хто накладає, — закінчив він. — Це буде простіше, ніж ми думали.

— Або складніше, — стенув плечима Маркус. — Любов — річ химерна, вона штовхає людей на непередбачувані вчинки.