Сірники запалюють іскру надії в темряві

Дивлюсь на нього ошаліло й відчуваю, як полотніє моє обличчя. Усе, що ми встигли забрати — сірники, галетне печиво, пляшку з водою, коцик і рулон паперу. Син нашвидкуруч нагадує: «Мамо, ліхтарик! Ліхтарик прихопи». Киваю, але, хоч убий не згадаю, куди той ліхтарик поділа. Вибігаємо з хати. Сьогодні гучно. Але нам пощастило. Дякувати Богу, під’їзд вцілілий.

У коротких паузах схоплюю ковток повітря: мокрого, березневого, харківського. Прилаштувалися із сином біля входу. Тягне холодом, підвальною сирістю, тухлим запахом яєць та стійкою котячою сечею. Підвал не облаштований, але всі гуртуються. І ті, хто спускається в укриття вперше й ті, хто не пропускає ні дня. Люди впевнено крокують через кімнати, їхні кроки відлунюються від стін.

Відколи прилетіло в ОДА, чужі стали своїми, сусіди — друзями, незнайомі — знайомими. Баба Оля в сльозах розказує, як учора дві години стояла під обстрілами за гуманітарною, а отримала два яблука — усе розібрали. Ніна Іванівна, донедавна вчителька літератури, розливає надмірно поцукрований чай із меліси. Гострим голосом, мов щойно заточений ніж, вона веде оповідки дітям. Вчительку уриває восьмирічна дівчинка зі словами, що у їхній квартирі немає вікон, а кусок від снаряда стирчить у шафі. Ніна Іванівна шморгає носом.

Вусатий, худорлявий чоловік із золотим зубом, сусід зверху, каже, що орки Харків не візьмуть, бо наші всюди вилазки мають. «Ага! — підхоплює провізорка Таня, — не візьмуть. Але в москалів ракети та гради». Десь у кінці чується, що ми москалям, як кістка в горлі ні ковтнути, ні виплюнути. Збадьорює всіх, накриває хвиля сміху. Людський гомін перебиває черговий приліт. Замовкаємо.

Чуємо гудіння літака і три секунди: один, два, три — літак скидає бомбу недалеко від нас. Бабахкає знову. Розлітається дитячий вереск. «Діти у 21 столітті навчилися розпізнавати перший момент, коли чутно літак до моменту, коли він над нами, мать вашу!» — лаюся про себе. З початком війни часто так роблю. Поодиноко спалахують сірники. Притискаю сина міцніше до грудей, здається, йому важко дихати. Хтось починає молитися вголос. Сьогодні моляться вголос усі. Довго-довго гучно.

І достобіса страшно.

Боже, як страшно!