Розділ 6

Амадея прийшла до тями, але свідомо не хотіла повідомляти про це присутніх у кімнаті людей та драконів. Вже за першу хвилину перебування "серед живих" вона чітко ідентифікувала істот, що її оточують. При чому по іменам та статусам.  Вдалося їй це завдяки гострому… занадто гострому… неадекватно гострому нюху. Якого, попри всю свою драконячу природу, Амадея раніше не мала. А якщо зважити, що світ навколо не волошкове поле, то гостроту нюху справедливо віднести до неприємних, але закономірних наслідків її "бездумних стрибків за мрією".

–             Безсоромна!

Амадея отримала долонею по лобі.

–             Це ти настільки не хочеш мене бачити, що смієш прикидатися?

–             Доню, я так переживала за тебе, що й досі не можу прийти до тями,- перефразувала репліки невістки суддя Брікс.

–             От тільки цього не треба! – огризнулася Клеопатра. – Я сказала те, що хотіла сказати. Це мале брехло, що додало всім нам сивини, лежить і намагається не рухатися, хоч вже давно отямилось.

Цього разу Амадея отримала по ребрах.

–             Клео! Досить, – пані Аріадна перехопила руку роздратованої матері аби перешкодити черговому акту покарання "безсоромного дитяти".

–             Амадеє! – голос судді Брікс прозвучав владно.

–             Так, пані суддя, – прохрипіла пацієнтка не відкриваючи очей.

–             Лікар нам повідомив, що твої показники свідчать про твій вихід з несвідомого стану.

–             Тому твоя витівка безглузда й образлива! – вставила Клеопатра.

–             Амадеє, – голос пані Аріадни звучав м'яко, – ти хочеш залишитися сама?

–             Хочу поговорити з Ореоном, – все ще хрипіла пацієнтка.

–             Це якщо він зможе говорити в найближчі кілька років, – продовжила драматизувати Клеопатра.

–             Клео, не перебільшуй, – голос пані Аріадни цього разу був майже металевим.

–             Ну звісно, – Клеопатра закотила очі, – ти ж свого сина народила від невідомого божества, а не від звичайного самця. От тільки чого ж він і досі в реанімації? Невже божественний татусь поділився лиш красивим фейсом, а безсмертя пожалів?

–             Клеопатро! Ще слово і я звелю тебе  вивести! – погляд судді Брікс був недвозначним.

–             За завідому неправдиві свідчення? Ми не в суді Пенелопо, ти тут не головна.

–             Я тут головний. Хоч вам, мабуть, це неприємно.

Появу лікаря не помітив ніхто крім Амадеї. Та вона промовчала.

–             Відійдіть на безпечну відстань, – наказав лікар, що був не лише самцем, а ще й людиною, – аби я міг оглянути пацієнтку.

Нюх розповів Амадеї, що мати залишила її ліжко не без допомоги бабусі. Пані Аріадна перед тим як підвестися, торкнулася руки горе-напарниці свого сина. З чого Амадея зробила висновок, що життю Ореона нічого не загрожує. Або ж пані Аріадна за той час, що Амадея була без свідомості перетворилася на мазохістку, котра жаліє "вбивцю власної дитини".

–             Пані Амадеє, – лікар навис над пацієнткою, –  є причина по якій Ви не відкриваєте очей?

–             Є, – чесно зізналася пацієнтка, – сором.

–             З цим питанням до психолога. Мене хвилює Ваша фізіологія. Відкрийте очі і сядьте.

Амадея послухалася. І одразу ж помітила, що "на нюх" лікар куди симпатичніший ніж на вид.

–             Отже, з зором у Вас все добре, – посміхнувся лікар, ніби прочитавши її думки. – Почнемо з пам’яті та розумової активності. Саме вони найчастіше страждають при ударах об зачинений портал.

–             Взагалі-то, першим страждає хребет, –  прошепотіла пані Аріадна, –  або обличчя.

–             Як можна помітити, навіть не будучи спеціалістом, – лікар закотив очі, –  опорно-руховий апарат в нормі.

Аби підтримати лікаря, Амадея потлумилась на ліжку. Вмощуючись зручніше, натягнула на себе ковдру. А заразом згадала як нетактовно вухатий незнайомий чаклун пожбурив непрохану гостю назад через портальну арку, геть зі свого світу.  Зробив він це за допомогою потоку сили, що візуально ніяк не виражалося, та по ребрах лупило не гірше розгніваної Клеопатри. Коли чаклун зімкнув гнучку арку, потік міжпортальної матерії потягнув Амадею назад у її світ зі швидкістю потягу Інтерсіті. З тією ж швидкістю вона приклалася об портал, що давно мав би закритися, а натомість за кілька секунд пропустив горе-мандрівницю додому. Тепер-то зрозуміло чия магія та недосвідчені руки втримали портал від закриття.

Найбільший страх Амадеї справдився –  рятуючи її, Ореон випустив свого дракона, а той заплутався в тенетах магічного ошийника і тепер страждає, "обпечений власним вогнем". Горе-напарниця "божественного Ореона" майже захлинулася почуттям провини, якби мозок вчасно не підкинув ідею потрясти контрабандистів й дістати еліксир "драконяче яйце". Ймовірність, що матір напарника це вже зробила, була мізерною, враховуючи драматичний монолог Клеопатри "про ймовірну й затяжну німоту Ореона". Залишилось лиш придумати як непомітно для цієї "ради старійшин" написати Ніколасу.

–  Отже, пані Амадеє, –  слова лікаря повернули в реальний час, – Ви впізнаєте присутніх у кімнаті… істот? Знаєте їх імена?

Амадея хоч і відчувала дискомфорт, пояснюючи лікарю специфіку своїх родинних зв'язків та слухняно взялася відповідати на запитання. Ще покійний батько казав: "погризена історія хвороби   зв'язує лікарю руки та вкорочує літа пацієнту".

–             Клеопатра Амадеївна Наполеон. Чаклунка по крові. Відьма, одним словом.

–             І ніскілечки цього не соромлюся!

–             Колишній прокурор. А нині голова відділу покарань, що підбирає знаряддя для тортур педантичніше ніж Господь створював світ.

–             А те, що я твоя мати озвучувати не треба? – театрально образилася Клеопатра. – Чи раз ми не схожі на фейс, то ти думала є можливість це приховати?

–             То самиця, що мене народила, – висловила свій погляд на їхні стосунки Амадея.

–             Безсоромне щеня!

–             Клеопатро, залиш кімнату! – від голосу судді Брікс зіщулилися всі присутні.

–             А то що? – Клеопатра задерла підборіддя, хоч її голос помітно тремтів.

–             Самці! – звернулася суддя Брікс до чотирьох дужих чоловіків, котрі гуртувалися біля дверей аби не потрапити "під лапи котрійсь дракониці".

З одягу на них були лиш чорні шкіряні шорти, що яскраво демонстрували "цілісність та неушкодженість" їх статевих органів. Широкі шкіряні ошийники виблискували рубінами. А укорочена версія мусульманського нікабу повністю прикривала обличчя. Адекватні власниці рабів з великих міст одягали на "свою власність" паранджу, саму довгу та саму чорну. Але не Клеопатра, яка власне не мала жодного відношення до мусульманської релігії, як зрештою й інші рабовласниці великих міст.

–             Ви знаєте хто вони? –  пошепки поцікавився лікар у Амадеї.

–             Театральна демонстрація статусу… самиці, що мене народила. Її раби, що перебувають з нею у статевих стосунках. Імен не знаю. Хоч і впізнаю по… випуклостям на шортах. Можете не намагатися писати скарги. Вони з нею добровільно. І так в світі теж буває, – з сумом завершила.

–             Самці! – голос судді Брікс продзвенів на всю кімнату. – Відведіть свою власницю додому! Негайно!

–             Натравиш на мене моїх же рабів? – кипіла Клеопатра.

–             Громадян мого міста. Непокора матиме наслідки, – коротко та влучно Клеопатру поставили на місце.

Чотири самці оточили свою власницю, проте руки тримали за спиною.

–             Слизняки, – кожен з чотирьох самців отримав стусана: хто по ребрам ліктем, хто по голені підбором. –  Що ще раз доводить нікчемність їхньої природи, – кинула Клеопатра на прощання доньці.

–             Що ще раз доводить неадекватність твого психічного стану, – скривилася Амадея у відповідь зачиненим дверям.

–             Давайте продовжимо, – наполіг лікар.

–             Старша пані, – подала голос Амадея, – Пенелопа Іоанівна Брікс, голова Верховного суду нашої країни. Вона біологічна матір мого батька.

–             Ваша бабуся? – уточнив лікар.

–             Ми  не живемо разом, – відхрестилась від родички Амадея.

–             Хай так, – погодився лікар, косячись на спокійну як скеля «біологічну бабусю», – далі.

–             Пані Аріадна Жасмінівна  Міропа, професор місцевої філії Міжнародного університету Міжрегіональної співпраці, факультет портального переміщення. Мама мого напарника Ореона. Котрий у вас в реанімації бока відлежує.

–             Не відлежує, – відповів лікар, занотувавши щось у планшет, котрий дістав з кишені. – Він у рожевій капсулі. Бачу острах на Вашому обличчі. То добре. Вірна реакція на стимул. Проте, давайте закінчимо розпочате. Хто той поважний пан, що так скромно підпирає стіну біля вікна?

Амадея посміхнулася, коли поглянула у вказаний лікарем бік.

– То Анатолій Ксантійович Фейдра, секретар судді Брікс. І мій двоюрідний дідусь по лінії батька.

Двоюрідний дідусь посміхнувся Амадеї у відповідь, змовницьки підморгнувши.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.