Друг

Розділ 1

Нічне небо вкривала пелена туману. Та зорі були такі яскраві, такі нескоримі та неподоланні, що освічували всю місцевість, яка відкривалася з даху багатоповерхівки. Надворі була рання осінь, легенький вітерець метушливо теліпав верхівʼя дерев та пощіпував щоки. Майже щоночі Юля лежала на мʼякому покривалі на даху цього будинку і скаладала свої думки в поетичні рядки, не відводячи погляду від зірок. От і сьогодні в навушниках грала заспокійлива музика Людовіко Ейнауді, а в голові пропливали слова, складаючись у відверті поезії:

«Скажи, що хочу я почути,

Не зазираючи у очі.

Не знаючи, куди щоночі

Блукаю я в своїх думках.

Скажи про те, ким хочу бути

Коли відвожу німий погляд,

Коли не хочу бути поряд,

Лиш хочу бачити у снах.»

Туман все густіше огортував небо, ховаючи від дівчини яскраве мереживо цяток. А разом з туманом накотила втома, тому Юля повернулася до тихої квартири.

Розділ 2

Перший день в школі пройшов, як і очікувалось, жахливо. Восьмикласники раділи друзям, яких не бачили все літо. Всі розповідали як провели канікули, вчителі задавали питання та захопливо слухали учнів. Хтось побував на морі, хтось відвідував різні країни, або табори, хтось займався улюбленими справами, такими як спорт, або творчість, приймали участь в конкурсах та отримували перемоги. Юля зайняла своє звичне місце за першою партою біля вікна, та не відводила погляду з метушливого гілля. Як і завжди, вона була непомітною, невидимою. Ніби місце за партою було порожнім. Зазвичай, їй це подобалось. Вона ніколи не намагалася завʼязати розмову з однокласниками, знайти друзів. В компанії з собою дівчина зажди відчувала себе комфортно. Юля перевела погляд на сусідку. Катя сиділа до неї спиною, спілкуючись з друзями. Вони сміялися, згадуючи літні розваги та планували після уроків зустрітися в кафе. Позаду них, за другою партою, хлопці обговорювали нову компʼютерну гру та домовилися ввечері пограти в неї разом.

Після школи дівчина зробила домашнє завдання, повечеряла з батьками, розповіла кілька історій її однокласників, а з появою першої зірки, взяла свою ковдру та піднялася на дах.

Цього вечору небо було безхмарним. Якби вона розрізняла сузірʼя, то з легкістю могла б відшукати серед них знайомі. Та зірки для неї були чимось надихаючим, магічним. Дівчина не хотіла впізнавати в них поділені групи, знати їх назви. Зірки здавалися ще більш величнішими, коли не підкорялися законам, були просто хаотично розсипаним по небу вільним магічним сяйвом.

«А в тому сяйві я потону з головою.

Відречусь від цього світу і майну за небокрай.

Куди б ви не зникали, заберіть мене з собою.

І покажіть мені натхненний, вільний рай.»

- В цьому світі теж можна знайти натхнення. – спокійний бархатистий голос перервав звуки фортепіано.

Дівчина з переляку різко піднялась та вийняла навушники. Хлопець впевнено, не питаючи дозволу, розмістився поруч на ковдрі. Поглянув на екран її телефону та посміхнувся. Обличчя Юлі поступово вкривалося червоними плямами. Вона зніяковіло та навіть винувато оглядала незнайомця. Високий молодий брюнет, підперши рукою підборіддя, дивився прямо в очі.

- Арсен.

- Я… Юля. – голос прозвучав тремтячим напівшепотом.

- Бачив тебе тут кілька разів, все не наважувався підійти. Але зараз твої вірші здалися надто сумними. Вибач за питання. У тебе все гаразд?

- Я, так.

Дівчина механічно взяла в руки телефон, приховуючи хвилювання. Близько хвилини на даху була тиша. Арсен тактично відвернувся в іншу сторону, розглядав зірки і намагався не зустрічатися з дівчиною поглядом. Почувши чужий голос, вона була готова до цькування, але його обличчя виражало тільки спокій та щирість. Тонкі губи розпливалися в тендітній посмішці, широко розплющені яскраво-блакитні очі відблискували зоряним сяйвом, а на щоки та шию падали чіткі тіні гострих рис обличчя.

- Перед світанком я востаннє

Підніму погляд до небес.

Яскравим світлом зоря рання

Стирає залишки чудес.

Нічне мереживо безслідно

Покине наш реальний світ.

Але обличчя моє блідне

Зустріне сонце з-за орбіт.

Воно вдихне в цей день похмурий

Магічну силу і зітре

З моїх думок тягучі бурі,

Мене для щастя обере.

Відкрию душу цьому світу,

Бо хай там що мене чекає,

У серці зажди буде літо,

Якщо я сам того бажаю.

Дівчина дивилася на Арсена з захватом та здивуванням. Зустрівшись з нею поглядом, він вмить посерйознішав.

- Іноді здається, що тільки наодинці з собою, заховавшись у своїх мріях ти можеш здобути щастя. Це ж набагато легше, ніж вдатися до дій в реальному житті. Але настане ранок, і всі твої вигадані мрії зникнуть разом з нічним сяйвом. А коли твоє щастя зустрічатиме тебе кожного ранку, коли радість буде приносити твоє оточення та власні досягнення, ти зрозумієш, що твої думки – це не остаточна мета, а тільки знаряддя для розвитку.

Розділ 3

Ранок зустрів Юлю теплим променем сонця, який лоскотав закриті повіки. Вона потягнулася в ліжку та мовчки поспішила до ванної вмиватися. Тільки поглянувши в дзеркало, вона зрозуміла, що з самого ранку посмішка не сходила з її обличчя.

В кухні, як завжди, вітав приємний аромат омлету. Батько заварював каву, а мама поставила на стіл тарілку з сніданком для доньки.

- Ти сьогодні рано прокинулась. Поспішаєш?

- Ні, просто настрій хороший, вирішила піти до школи пішки.

- Так, погода сьогодні чудова.

Ще кілька хвилин вони сиділи за столом та спілкувалися, а тоді Юля вирушила до школи.

Дорогою, вона часто піднімала погляд на сонце. Зазвичай, після виходу з темного приміщення, яскраве світло дратувало, але сьогодні воно нагадувало поезію незнайомця з даху, яка дослівно закарбувалася в памʼяті дівчини.

Шість уроків пройшли дуже швидко і вона вже з нетерпінням чекала на настання темряви, щоб піднятися на дах. Зрозумівши, що увесь день думає про хлопця, з яким бачилася всього один раз, вона відмахнула ці думки. Впевнила себе в тому, що не очікує його побачити, просто хоче насолодитися своїм улюбленим заняттям. Але несвідомо, знову і знову думала про те, що він сьогодні скаже.

Цього разу, він зʼявився на даху першим. Сидів на самому краю, бовтаючи ногами над висотою в пʼять поверхів. Почувши кроки, повернувся та зустрів дівчину широкою посмішкою. Обережно піднявся, та відійшов від краю. Ніби кращий друг, з яким вона була знайома багато років, запитав як пройшов день. Юля коротко розповіла декілька подій, які сталися під час уроків і сама здивувалась своїй відвертості. На відміну від однокласників, які ніколи не звертають на Юлю увагу, а коли вона щось каже то ніби не чують її, Арсен здавався зацікавленим у розмові і з легкістю її підтримував. Він ставив різні запитання, не надто відверті, тільки щоб дізнатись її трохи ближче.

- А чого ти сама ні з ким не спілкуєшся?

- Не знаю, зазвичай я не вмію підтримувати розмови, не знаю про що з ними говорити.

- Дивно, за ці два дні мені здалося, що ти дуже цікава та товариська.

Ці слова знову змусили дівчину зніяковіти, а обличчя поступово набувало червоного відтінку. Арсен тільки коротко засміявся, сказав, що не хотів її бентежити і перевів тему.

Протягом місяця, вони зустрічалися на даху багатоповерхівки три або чотири рази на тиждень. За цей час, Юля багато розповідала про себе, відкривала в собі навіть ті сторони, про які сама не здогадувалась. Виявилося, що вона все ж зацікавлена в астрономії, тому вони разом почали вчити назви сузірʼїв. Зараз, дивлячись на нічне небо, дівчина зрозуміла, що зірки не втратили свою магічність та величність, будучи поділеними на групи. Навпаки – кожна з них мала своє імʼя та своє оточення. Хаотичне мереживо, звісно, було неймовірно гарним. Здавалося, що зірки завжди змінюються, зʼявляються та зникають, нічого не залишаючи після себе. Але тримаючи в руках карту нічного неба та порівнюючи найяскравіші світила, виявилося, що вони майже нерухомо стоять на своїх місцях, зʼєднуючись невидимими нитками з іншими та утворюючись у гармонійну нерозлучну компанію.

В якийсь момент, Юля зрозуміла, що майже нічого не знає за свого друга. Коли вона питала його щось особисте, про його сімʼю, друзів, або захоплення, він тільки переводив теми, або віджартовувався. Одного разу, він сказав щось на кшталт, що в нього немає минулого. Він сказав це з якимсь камʼяним обличчям і дівчині здалося, що за цією байдужістю ховається біль, або розчарування. Тому вирішила більше його про це не розпитувати.

Якось розмова знову звела їх в поезії і Юля згадала, що не виконала домашнє завдання з літератури – написати вірш.

- Впевнений, що ти обожнюєш цей предмет. А це завдання виконаєш за кілька хвилин, тому не переймайся.

- Не те, щоб обожнюю.

- Як так? Ти ж тут зазвичай цим і займаєшся.

- В школі про це не знають. Ніхто з моїх однокласників зазвичай не здає творчі роботи, а якщо й здає, то списані, або написані на-відчепись. І я теж так роблю. Не хочу виділятись.

- Який в цьому сенс?

- Просто не хочу привертати увагу.

- Критики боїшся?

- Можливо. Та й серед них наврядчи знайдеться хтось, хто надасть конструктивну критику. Тільки засміють.

- Якщо ти зможеш їх вразити, то не думаю, що хтось буде чіплятися.

- Вони не люблять поезію. Вважають її банальною та сопливою.

- То чого ти маєш перейматися їх уподобаннями? Невже у вас зовсім немає творчих людей?

- Ну кілька дівчат з класу малюють, ще двоє співають.

- І з них не сміються коли вони це роблять? Співати – це ж так банально та сопливо. Ці віршовані рядки, а ще й накладені на мелодію. – з напускною відразою видав хлопець, а тоді на його обличчя повернулася посмішка.

Тієї ночі Юля з Арсеном спілкувалися майже до першої години ранку. Час пролітав непомітно і розмову перервав телефонний дзвінок від мами.

Розділ 4

Біьш ніж половина класу справилися зі здачею поезій менше ніж за десять хвилин, так як до уроку підготувалися лише кілька школярів. Юля тремтячими руками ворушила сторінки зошиту, не відкриваючи його. А в думках раз за разом повторювала рядки, які знала вже на памʼять.

- Коваленко.

Її прізвище голосом вчительки вмить перервало думки на півслові, від чого дівчина аж здригнулася. Неспішно оминувши парту, Юля зупинилася біля вчительського столу. Відкривши зошит, тремтячим від хвилювання, але виразним голосом, вона зачитала рядки:

- Я сьогодні готова змінитись.

Заховати свій страх під подушку.

Зламати всі стіни й відкритись,

До мрії малюючи смужку.

Чи пряму лінію, чи тернисту,

Я пройду до кінця від початку.

З чорно-білої зроблю барвисту.

І не дам собі ставити крапку.

Кожен промінь дарує підтримку,

І я щиро зустріну світанок.

Він освітить мій шлях навіть взимку,

Навіть крізь спохмурнілий серпанок.

І нехай мене видасть тремтіння,

Я не дозволю собі відступити.

Не дозволю ховати цвітіння,

Яке змушує серце творити.

Юля підняла погляд на вчительку. Та дивилася на неї з широко розплющеними очима та щирою посмішкою.

- Дуже гарно, Юлечко. Чого ти раніше не ділилася з нами своїм талантом?

У відповідь дівчина тільки зніяковіло посміхнулася. Чекаючи від однокласників осуду, якийсь час вона не наважувалася подивитись в їх сторону. Та коли окинула поглядом кабінет, на неї схвально дивилися десятки очей. В журналі зʼявилася відмінна оцінка, а в Юлі – відмінний настрій.

Повернувшись на своє місце, дівчина зустрілась поглядом з сусідкою по парті. Зазвичай, Катя дивилася десь повз неї, а зараз прямо в очі.

- Справді, гарно вийшло. Склалося враження, що ти про себе ж пишеш. Ти раніше таким не займалась?

- Ну трохи.

- Моя сестра вчиться на журналіста, зараз пише тільки статті, але раніше теж захоплювалася поезією. У нас вдома купа її збірників, які вона так і не наважилася видати. Шкода, в неї дуже гарно виходило.

- То чого не видасть тепер?

- Думаю, досі боїться. А твій вірш звучить дуже мотивуюче. Ти давай, не підведи, йди за своєю «смужкою».

Дівчина тихо усміхнулася, намагаючись не заважати проведенню уроку. Юля подивилася на свій телефон. Захотілося відразу ж поділитися своїм результатом з Арсеном. Та вмить згадала, що в неї немає його номеру. Вона взагалі не впевнена чи бачила колись його телефон, він точно ні з ким не розмовляв та не листувався в її присутності. А ще, вона ніколи не бачила його за межами даху. Він говорив, що тимчасово живе в бабусі у сусідньому домі, але вона не знала ні підʼїзду, ні поверху. Тому сподівалася, що хлопець прийде сьогодні сам. Він завжди приходив, коли вона очікувала його там побачити. Коли в неї був хороший настрій і хотілося поговорити, Арсен залюбки підтримував будь які теми. Коли настрій був кепський, він робив все, щоб її розвеселити. Посмішка зникла з її обличчя. Він був ідеальним. Ідеальним в усьому. Робив і говорив те, що вона хотіла почути. Мав ті ж самі уподобання, як вона сама.

Після закінчення уроків, вона рвучко піднялась на місце зустрічі, не чекаючи настання вечору. Як вона і очікувала, хлопець був там.

- Ти швидко сьогодні.

- Ти теж.

- Як пройшов день? Як вірш?

- Супер, дванадцять балів. А ти чим займався?

Хлопець дивився на неї зосередженим поглядом, а тоді підійшов ближче і поклав свою руку їй на плече. Це було вперше, коли він її торкнувся. Дотику вона не відчула. Його пальці мʼяко зжимали її передпліччя, але вона не відчувала нічого.

- Скажи те, що хочеш сказати.

- Ти…

- Я хто?

- Ти несправжній. – шепіт ледь зірвався з її вуст.

Хлопець спочатку різко відсахнувся і подивився на неї ошелешеним поглядом. Юля вже злякалась, що помилилась і, відвернувшись, опустила голову. Тоді Арсен розсміявся своїм бархатистим голосом та ніжно мовив:

- Я жартую. Це правда.

Дівчина намагалася зупинити підступаючі сльози.

- Не засмучуйся. Я зʼявився в той момент, коли був тобі потрібен. Ти була самотньою, боялася завести друзів, тому ти вигадала мене. Я допоміг тобі відкритися, стати собою. Тепер тобі варто мене відпустити. Ти вже готова, стала впевненішою, у тебе зʼявилась мотивація. Відпусти мене і йди до своєї мрії.

Сльози вже невпинно стікали по її щокам. Вона дивилась на нього, ніби намагаючись переконати себе, що це неправда. Вона хотіла, щоб він залишився. Але хлопець був правий. Вона сама вигадала його, він говорив її словами. Востаннє окинувши друга поглядом, запамʼятовуючи його до дрібних деталей, вона заплющила очі так сильно, що від болю зʼявлися темно-сині плями. В голові промайнуло тихе «прощавай» його спокійним голосом. Коли вона відкрила очі, його вже не було.

- Твій голос назавжди закарбувався в моїй памʼяті.

І твої очі, що є віддзеркаленням моїх очей.

Я памʼятатиму тебе у кожному занятті.

І в кожній радості, і в скорботі безсонних ночей.

Я більше не покличу тебе, ні увісні, ні наяву,

Свій шлях я пройду без твоєї допомоги.

Ти показав мені, для чого я живу.

Тепер мені відкриті всі дороги.