Знову за дошку

Багато хто з відомих шахістів бере до рук чорно-білу (чи іншого забарвлення) дошку ще в дитинстві - це саме було й зі мною. У п’ять, майже шість років, я грала проти тата, а вже в першому класі пішла до шахового гуртка.

Інших, особливо дорослих, чомусь дивувало, що дівчинці може подобатись така гра. Це здавалось рідкісним явищем. Хоча в нас у групі й справді було більше хлопців, але ж і дівчатка були. Та мене ця різниця не хвилювала - мені було більш важливим цих хлопців чи дівчат перемогти!

Такий запал міг бути хіба що у відданого грі шахіста - у настільки відданого, щоб буквально жити в один ритм із фігурами, не виходити за рамки 64 клітинок заради більших навичок гри... я через це не пройшла. Мені треба було б повірити у щось на зразок: «Не здавайся!», «Вода камінь тече!», й вперто розвиватись далі. Та я не розвивалась далі.

Зараз я думаю, що це через гордість, через занадто велику впевненість що мені треба «лише трохи повірити в себе» і я все зможу. Проте щоб багато вміти треба й вчитись далі, приділяти більше уваги саме цій грі.

Логічно, та це погано відбилось на моїх шкільних оцінках; так, серед шахістів трапляються не тільки відмінники. То ж, треба було обирати між загальним розвитком – школа, — або суто шаховий розвиток.

* * *

З восьмого класу я більше не дивилась в бік шахової дошки, яку мені подарували на Новий рік, не читала книжок, які належали ще татові, — я повністю зреклась цієї гри. Я була впевнена, що не повернусь до цієї культури, до цього відчуття стратега, який проводить своє військо до лав перемоги, вже ніколи. Як я помилялась... В університеті часто проводились цікаві заходи (поки нас не перевели на дистанційне навчання): руханка на честь дня студента, диктант до дня мови, навіть гра із чемпіонкою України з гри в шашки. А от про шахи ніхто не згадував. Проте я згадала: якось влітку, після остаточного вибору університету, я передивлялась книжки в домашній бібліотеці. І знайшла одну тоненьку, у чорній пошарпаній з часом обкладинці. Це були «17 весен Майї» цю біографію я виборола у турнірі, який провели серед нашої групи.

У той момент я відчула що... скучила. Як-не-як, але шахи були вагомою частиною мого дитинства, підліткового віку. А я цей період хотіла забути, наче неприємний сон. Це недобре. То ж, я почала грати в інтернеті — згадувати, як вправно грати. У тому ж інтернеті я знайшла оголошення про турнір в нашому місті. Та це був незвичайний захід, а фестиваль шахів. Не задумуючись про ту кількість часу, яку я не грала в шахи, і, відповідно, стала слабшою суперницею, я зареєструвалась на участь. Мотивацією було бажання знову зіграти за дошкою, а ще безплатна участь.

* * *

Зала для проведення турніру була величезна, наче маєток, але через велику кількість гравців у це було складно повірити. Я нічого не виграла: з дев'яти ігор я перемогла тільки чотири партії, і з однією шахісткою зіграла в нічию. Зате завела знайомство з однією дівчинкою вона тоді брала участь разом з мамою. І сам факт того, що я грала, мене вже змушував радіти так, наче нарешті повернувся мій безвісти зниклий родич!

Після фестивалю я продовжила грати в інтернеті. Та це лише на вихідних — у будні я приносила дорожній набір шахів до університету і під час перерв (або тривог, під час яких ми йшли до підвалу) розв'язувала шахові задачки. Була спроба навчити подругу, але невдала: який з мене вчитель, якщо я сама не сильний гравець? І от, одного дня на початку листопада, ми сиділи в підвалі й чекали на відбій. Вже я сховала дошку й просто сиділа. Аж раптом чую жіночий голос, десь біля виходу і сховища:

— Є тут хтось, бажано дівчина, хто грає в шахи?

З тих часів я граю в шахових турнірах за мій університет, і цього разу я справді взялась за читання книжок з шахової теорії.

* * *

Який тут можна зробити висновок? Цікаве питання.

Я припинила робити те, що колись приносило радість та користь, бо більше не отримувала ані задоволення від процесу гри та прагнення розвитку, ані власне розвитку. Через кілька років повернулась до цієї справи та приділяю їй справді більше часу, бо з'явилась вагома для мене причина (гра за університет), проте пов'язувати шахи із життям все одно не збираюсь я студент не спортивного факультету, а юридичного. Що з цього маємо?..

Зрікатись від чогось «на завжди» — нереальна та непотрібна справа. Так, я не стала великою шахісткою, але хто сказав що я не повинна відтепер грати для того, аби розвиватись як особистість, а не лише як гравець? Шахи, або інший вид спорту, це досвід, який дає шанс зрозуміти самих себе.