Скарб

- Рутко, ти Лади не бачила? - запитала Юстина, одна із помічниць Старшої. У поселенні її мало хто любив, занадто вже норовлива та нетерпима. Все у неї мало бути за правилами! А якщо щось виділялося, жінка всіма своїми силами намагалася це виправити. Інколи аж занадто!

- Бачила, - насторожилася дівчина, не поспішаючи виказувати подружку. – А що?

Якщо знадобиться, вона навіть збрехати може, аби лишень захистити Ладу від цієї кікімори болотяної!

- Ну, раз бачила, - розсердилася жінка, якій і так не до вподоби бути на побігеньках, а тут іще якесь дівчисько викаблучується, - тоді іди і передай, що її хоче бачити Старша! Негайно!

Буркнувши ще щось незрозуміле, Юстина попрямувала нарад до домівки жриці.

На вулиці давно вже розквітла весна, наповнюючи людські серця любов’ю та надією на краще майбутнє. Але щоб досягнути цього майбутнього, необхідно довго та старанно працювати. Тому зараз усі, від великого до малого, поралися на полях, обробляючи землю і готуючись до літа.

Рута провела поглядом вісницю, аж доки та не зникла з очей, і кинулася у протилежний від поля бік. Швидко маневруючи по між будинками поселення, у якому налічувалося більше сотні дворів і чим неймовірно пишався кожен його житель, дівчина помчала у бік лісу, де вже декілька днів пропадає її подружка.

В гущавині, посеред густої ялиці, щось тихо примовляючи, сиділа молода дівчина. Її золотаве волосся, заплетене у довгу косу, спускалося по спині до самої землі. У сірих очах палала щира любов, а тонкі руки турботливо перев’язували чистою тканиною поранену шию молодої лані.

- Ось ти де! – важко дихаючи, вигукнула Рута, пробираючись через ялицю на невеличку, приховану від світу, галявину. – А я тебе шукаю!

Стрепенувшись, лань підскочила на ноги та швидко відстрибнула подалі від своєї рятівниці, насторожено вдивляючись у обличчя чужинця.

- Що трапилося? – запитала Лада, підіймаючись із землі і обтрушуючи спідницю від налиплої трави та минулорічної хвої.

- Юстина приходила, - скривилася гостя. – Тебе Старша викликає!

Здивовано звівши брови, Лада попрямувала до заледве помітної стежини, що виводила за межі галявини.

- Вона не говорила, навіщо? – Мати ніколи не відволікала свій народ від роботи без вагомої на те причини, отже щось і справді трапилося, раз вона вирішила викликати до себе Ладу.

- Ми про одну і ту ж Юстину говоримо? – скептично запитала подруга. – Вона ніколи і нікому нічого не пояснює, забула? Зарозуміла жаба!

- Не говори так, - пожурила Лада, швидко прямуючи до поселення. – Ти ж знаєш, усі помічниці Старшої дуже заклопотані…

- Так-так… Як думаєш, навіщо Матір тебе викликає? – Рутка завше вміла швидко перемикатися з однієї теми на іншу.

- Навіть не уявляю, - знизала плечима дівчина. – Можливо вирішила дати мені якесь завдання…

- А якщо це через Данила?- захоплено охнула подружка. – Пам’ятаєш, місяць тому він обіцяв посвататися до тебе, як тільки розбереться із посівною?

Замислившись, Лада все ж заперечно похитала головою:

- Не думаю, - сумно посміхнулася дівчина. – Данило – відомий жартівник та гульвіса. Нічого слухати його побрехеньки!..

Вийшовши із лісу, подруги швидким кроком направилися у бік величезного двоповерхового приміщення. Розміщене і центрі поселення, воно, наче оберіг, шанувалося усіма тутешніми мешканцями. Ще б пак, у цьому домі часто бували боги, допомагаючи своїй вірній жриці направляти правильним шляхом їхніх дітей!

- Заходь, дитино! – почулося, як тільки Лада підійшла до вхідних дверей.

Всередині будинку панували сутінки. Підлогу та стіни вкривали очерет і пахучі трави, наповнюючи кімнату солодким ароматами. Не дивлячись не теплий день, у печі палав вогонь, а біля вівтаря сиділа жінка похилого віку. Довге сиве волосся заплетене особливим чином, аби створити щось подібне на вінок, біла полотняна сорочка до самих п’ят, підперезана вишитим поясом з кінцями-китицями, і розшита хустка на плечах – це й усе, чим була багата Старша, жриця великої богині-Матері, що проводила усіх жителів поселення крізь життя.

- Присідай! – запросила Радослава, вказавши на вільне місце. – Розмова буде довгою!

- Якщо це на рахунок Данила… - спробувала розібратися Лада, та жінка лише наполегливо кивнула на місце.

- Данило – не твоя доля, - всміхнулася Старша, заглянувши у сірі, злегка налякані очі своєї гості. Дівчина полегшено видихнула! Не те, щоб хлопець був поганим кандидатом в женихи, та все ж серце до нього не лежало. – Твій шлях значно довший та складніший, ніж ти собі уявляєш…

Від загадковості, що пролунала в голосі жриці, Ладі раптом стало не добре. Чого-чого, а передбачень дівчина боялася найбільше. Заперечити те, що боги давно уже обрали шлях для кожної своєї дитини, гостя не могла, проте дуже хотілося вірити, що і від її рішень хоч щось таки залежить!

- Мене видадуть заміж за чужака? – Лада нажахано сахнулася. Чужаки приходили рідко, проте забирали найкращих. Проти волі забирали! В її сім’ї свято шанували закони богині-Матері, але ж існують ще й обов’язки перед родом… І тут уже ніщо не врятує!

- Ні, люба, - посміхнулася жінка, допитливо розглядаючи співрозмовницю. – Віднині твоїм обов’язком стане піклуватися про наш народ!..

- Що? – здивувалася дівчина, на мить втративши відчуття землі під ногами.

- Велика богиня-Матір обрала тебе моєю наступницею, - терпеливо пояснила Радослава, - отже, незабаром саме ти станеш новою жрицею! Ладо, мій час добігає кінця. Проте до його завершення, я зобов’язана навчити тебе усьому, що знаю сама. Тож, зустрінемося завтра на світанку на цьому ж місці. Часу обмаль, варто поспішити!..

Отак почалося нове життя для Лади. У свої не повні сімнадцять літ, вона назавжди втратила шанс завести сім’ю, прожити довге спокійне життя і щодня радіти простим речам, доступним кожному у цьому світі, окрім жриці Великої богині!..

День за днем дівчина вивчала щось нове, пізнавала світ, котрим його бачила Радослава, розуміла, наскільки сліпою була до цього, та все більше боялася того моменту, коли сама змушена буде повести народ у світле майбутнє. У навчанні минули місяці, а за ними і роки. Люди звикли бачити молоду жрицю поряд із Старшою, слухати її порад, вірити її словам. Навчилися поважати Ладу, прийняли її, як рівну, і навіть вознесли над собою. Радослава ж все частіше полишала справи на плечі заміни, втішаючись її успіхами та відчуваючи наближення власного кінця. А коли час прийшов, жінка викликала Ладу до себе.

- Матінко, ви хотіли мене бачити? – запитала жриця, присідаючи поруч на набитий соломою матрац.

Радослава давно постаріла, обличчя вкрилося глибокими зморшками, тонкі пальці дрібно тремтіли, проте лише тепер з її очей поволі зникало життя.

- Час настав, люба, - прохрипіла жінка сухим горлом. – Мати нарешті забирає мене до свого дому. Тож, ти повинна зійти на моє місце!

- Ні! – злякано вигукнула Лада. – Ще рано! Я ще не готова!..

Блідим обличчям покотилися рясні сльози.

- Витри очі, люба, - посміхнулася Старша, стиснувши слабкими пальцями тонку долоню. – Не варто плакати! Пам’ятаєш, смерть – це інший бік життя… Ніщо не зникає безслідно! Прийде час, я повернуся у цей світ…

- Але ж не собою, - схлипнула жінка.

- Це все ще буду я… Ладо, ти повинна провести ритуал! – Радослава перейшла до важливого.

- Ні!.. – у розпачі похитала головою молода жриця. – Я не зможу…

- Зможеш! – наполягала Старша. - Коли я відійду до богині, ти повинна завершити цикл, аби якнайшвидше перейти до іншого! Пам’ятаєш, як це робити?

Лада мовчки кивнула. Звичайно ж вона пам’ятала! Стільки років вивчати все до найменших дрібниць заради цього моменту.

- Всі ми пройшли через це, - пожурила старенька нерішучість у погляді своєї наступниці. – Не варто боятися…

- А якщо я не впораюся?.. Якщо не виправдаю надій?..

Замислившись на мить, старенька все ж відповіла:

- Слухай уважно, чини по совісті, турбуйся про свій народ і богиня-Мати завше тобі допоможе, - заплющивши очі, Радослава важко видихнула. - Час! - прошепотіли пересохлі вуста.

У Лади боляче стислося серце. Так, вона розуміла, що це не кінець, пам’ятала про Коловорот життя, проте й досі не могла змиритися і прийняти беззаперечно деякі рішення Великої богині. Сумніви та зневіра гризли її душу, породжуючи у ній крихти страху.

- Повір у себе…

В останнє видихнула Радослава, відпускаючи свою душу у вільний політ.

- Час настав! – крізь сльози прошепотіла Лада помічницям, що тихо оплакували свою Матір у віддаленому кутку…

Два дні, під тихі пісні жінок, кожна сім’я величезного поселення збирала найнеобхідніші речі. Діти спантеличено споглядали за дивним дійством, проте ні про що не розпитували. Навіть вони відчували той смуток і одвічний біль, що панують у місці, котре зібралися покинути.

Така вже доля кожної жриці Великої богині-Матері: побудувати поселення, вселити у кожен новий дім частинку власної душі, прожити довге життя, даруючи своєму народові шанс на майбутнє, і відійти у Вічність…

Ритуал поховання запланували провести на третій день. На великій площі склали високе багаття, куди під тужливі пісні винесли оповите саваном тіло Радослави і вклали його на килим з очерету та пахучих трав.

- Чи все готово? – запитала Лада, стомлено оглядаючи народ, що тихою тінню стояв довкола багаття. Весь цей час вона ні на мить не стулила очей, продовжуючи молитися своїй богині.

- Так, Старша! – відповіла Любава, одна із помічниць Радослави. Незвичне звернення розсікло серце гострим болем.

- Чи всі оселі умертвили? – гіркота підступила до горла, стискаючи його спазмом.

Ще одна страшна традиція, від якої по тілу табуном промчали мурахи. Коли гинула жриця, кожен господар власноруч руйнував піч у своєму будинку, аби припинити його повільну агонію. «Дім без душі, наче піч без вогню!» - любила говорила Радослава, повчаючи молодь. «Схоже, вона була права!» - сумно подумала Лада, оглядаючи чорні порожні вікна довколишніх будівель.

- Так! Так! – почулося зусібіч.

- Що ж, тоді я не бачу більше причини затримувати душу нашої сестри у цьому світі, - Старша вийшла вперед і простягнула руки до неба. – Велика Матір, прийми свою вірну доньку в теплі обійми. Подаруй їй спокій та переродження. Нехай Коловорот життя ніколи не спиняється! Як ми продовжуємо жити, так нехай і вона продовжить свій шлях у Великому циклі!

Вийнявши палаючу палицю із розведеного поруч багаття, Лада востаннє попрощалася із своєю наставницею, і жбурнула смолоскип у купу хмизу та очерету. Зілля спалахнуло моментально, охоплюючи тіло Радослави.

- Пора! – прошепотіла жінка.

Не голосні слова стали сигналом до дії. Чоловіки та жінки схопили кожен по палиці і направилися до прикрашених квітами та очеретом будинків. Вони страждали, прощаючись із величезною частиною свого минулого, та водночас раділи, сподіваючись на щасливе майбутнє. Адже все у цьому світі циклічне: коли десь убуває, то в іншому місці обов’язково прибуде! Так було, є і завше буде!