Сила Думки

Цілісне — це дещо більше, ніж сума усіх частин.

Принцип гештальту.

Примітки.

ВГ“КПІ” — Всесвітній Галактичний Київський Політехнічний Інститут.

“ФАКС” — факультет авіаційних та космічних систем.

“ФІОТ” — факультет інформаційно-обчислювальної техніки.

Мавки — вродливі дівчатка з зеленим волоссям, прилітають з іншого боку галактики купатися у київських фонтанах.

Кукери — волохаті створіння зі слов’янської міфології, полюбляють львівські вертепи.

Рендер — Інформаційна програма, що обчислює графічне зображення.

Попкорн, газована вода та кукурудзяні палички — неодмінні атрибути цікавого читання.

Приємного польоту!

_ _

( ` )_

( ) `)

(_ (_ . _) _)

_

( )

_ . ( ` ) . )

( _ )_ (_, _( ,_)_)

(_ _(_ ,)

_ _ \ _ /

( ` )_ -= (_) =-

( ) `) / \

(_ (_ . _) _)

_

-=\`\

.|\ ____\_`\______.,

-=\_____c_c_c "____"`)

`~~~~~/ //~''```````````

-==/ /

'==-' _

( )

_, _ . ( ` ) . )

( ( _ )_ (_, _( ,_)_)

(_(_ _(_ ,)

— Вітаю, пане професоре.

— Привіт! Що, забув як звати твого викладача?

— Ні, Вікторе Михайловичу.

— Так краще, Мефістофеле! З чим прийшов?

— Приніс курсову.

— Добре, показуй.

Віктор Михайлович байдуже взяв у мене стос аркушів і почав ліниво їх гортати. Спочатку я думав, що він їх гортає аби як, про людське око...

— Мефістофеле!

Я аж підскочив.

— Що ти прийшов мені здавати?! — спитав він.

— Спротив матеріалів! — без вагань заявив я.

— Тоді що це таке?

Він тицьнув пальцем в один з моїх розрахунків.

— Це шуканий переріз балки.

— А який ти брав запас міцності?

— За стандартом. Тридцять відсотків.

— Ти це значення з голови взяв чи із книжки?

Я поглянув на нього наче кріпак на панські ворота.

— Ну...

— Що “ну”? Ти хоч би поцікавився, звідки береться це значення!

— Я читав!

— А чому ти тоді не врахував силу думки?

Я розкрив рота.

— Поясню для телепнів, Мефістофеле, — сказав Віктор Михайлович. — Тобто для таких дурних чортів як ти. Вибач, що не називаю тебе політкоректно пекло-американцем. Так от... Наш Всесвіт наповнений магією. Магією сили думки. І ця сила думки вносить додаткову ентропію в будь-яке рівняння. І її треба враховувати. При всіх обчисленнях.

Запала тиша.

— Я це знаю, — пробульмотів я.

— Тоді ти маєш знати чому дорівнює константа Фрейда-Юнга.

— Приблизно сорок два і вісім десятих Джоуля на кубічний метр.

— А до десятого знаку?

Я промовчав.

— Розумний? — посміхнувся Віктор Михайлович. — Тоді виправляй цю єресь! Чи підеш перездавати до янголів!

Без зайвих нарікань я кинувся виправляти розрахунки. Олівець літав наче пальці скрипаля при грі “Польоту Джмеля”. За п’ятнадцять секунд я передав стос аркушів Віктору Михайловичу.

— Ось, — промовив я з почуттям завершеного гештальту.

— Диявольськи швидко, юначе, — посміхнувся викладач і знову взявся за вивчення моєї писанини. Я мимовільно почухав ріжки на лобі.

Тиша трохи затягнулася.

— Я всюди брав максимальний запас з урахуванням сили думки, — додав я. — Навіть до шістдесяти відсотків.

— Так, це вже більш схоже на правду.

Викладач стомлено відклав мою курсову.

— Мефістофеле, на яку ти розраховуєш оцінку?

— На найвищу, пане професоре.

— Звідки у тебе такі надії?

— Інакше уряд Пекла перестане оплачувати моє навчання.

— Ти думаєш, у мене буде до тебе співчуття?

— Пане професоре...

— Так от! Ні! Мефістофеле! Жодного співчуття! Це Київський Політехнічний Інститут! У нас вісім тисяч років історії! І якщо ти продовжуватимеш у тому ж дусі, сядеш на найближчий зореліт до рідного Пекла і весь залишок життя будеш махати кайлом на одному з ваших кіл!

В мене виникло відчуття, мов я зменшився у розмірах. В наступну секунду я зрозумів, що таки зменшився і мені ледь видно край стільця, на котрому я сидів. Я струснув головою і набув звичайних розмірів.

— Я розумію, Вікторе Михайловичу! Зроблю все від себе можливе!

Викладач скоса на мене поглянув.

— І неможливе теж! — гучно додав я.

Віктор Михайлович кивнув.

— Молодець, Мефістофеле. Я в тебе вірив. Тільки чому ти тягнув з курсовою до останнього? Екзамен вже завтра!

Знову ніяковіла тиша.

— Ну... Я думав, що встигаю...

— Ох, вже ці студенти! Що люди! Що пекло-американці! Одна надія, що на тих зорельотах, що ви побудуєте, я вже літати не буду!

Я потупив погляд. І знову почухав роги.

— Шуруй давай! І щоб підготувався до завтрашнього дня!

Мене не треба просити тричі. Я хутко побіг, голосно тупцяючи берцями по старій підлозі, що певно знала ще Менделєєва.

За дверима мене чекав мій друг Дмитро. Хоч і людина, але своя людина.

— Хоу! Червонопикий! Як консультація?

— Відстрілявся.

— То як? До дівок? Чи бухати?

— Дімон, вживати спиртне ми вас привчили, щоб за безцінь скуповувати ваші нікчемні душі.

— Меф! Не кіпішуй! Я розумію, що відзначати вже треба після екзамену.

— Тим паче.

— А до дівок як?

— Здам “спромат” — зможу одружитися.

— Оке-оке. Всі вже в кірсі, що тебе на Пеклі чекає найгарячіша суккуба у Всесвіті!

Я штрихнув його під ребра. Він все ще реготав, як ми виходили з першого корпусу. Стародавня будівля не зазнавала змін відтоді, як її побудували. І на фоні височенних хмарочосів виглядала досить строкато. Цегла наче застигла у часі кінця другого тисячоліття. А новітні будівлі здавалося, мо трималися виключно силою думки. Що б з цього приводу сказав Віктор Михайлович?

— Чортову мать! Як же холодно! — Дімон дихав на руки парою з рота. Я вдихнув на всі груди свіже січневе повітря. Хоч я і виріс на Пеклі, де завжди жарко як на Пеклі, я ніколи не відчував холоду. Від мене йшла пара і так.

— Звикай! На Раю зара ще холодніше!

— Як добре, що через дружбу з тобою у мене немає жодних шансів туди потрапити.

— Хіба що завоювати!

Ми зареготали та пішли парком. На лаві неподалік сиділи простий людин та водяник зі смарагдовим волоссям. Людин грав на гітарі, водяник тряс у бубна, і вони співали стару як цей парк пісню. І ані сніг, ані мороз не були їм на заваді.

— О-є! О-є! О-ї-і! А я не цураюсь! Хай знають усі! О-є! О-є! О-ї-і! Я є студент “Ка-Пе-І-і”!

Пісня переслідувала нас ще довгий час. Раптом я усвідомив, що це не музика дзвенить у моїй голові, а голосить мій телефон. Хтось дзвонив на восьму сімку.

— Інтернет-магазин “Пекельний турист”! Слухаю Вас! — протараторив я.

На тому боці мережі залунало сопіння.

— Доброго дня. Скільки коштує у вас один туристичний намет? — спитав невпевнений голос.

— Одну душу п’ятого класу.

— А якщо в мене немає душі п’ятого класу?

— Ми можемо оформити вам розстрочку на сто років.

Знову сопіння.

— Просто мені треба десять наметів...

— Ми оформимо вам клубну картку. Для великої компанії можлива розстрочка на двадцять років.

— Хм... Не знаю, — знову завагався голос. — Вибачте, я подумаю...

— Стривайте! Ми можемо в рамках акції дати вам один намет. Ви пересвідчитеся у пекельній якості та приймете остаточне рішення. Вас влаштовує такий варіант?

Сопіння. Трохи тихіше.

— Гаразд. Які гарантії?

— У нас всі сертифікати від Пекла.

— А спосіб доставки?

— Наші дрони знайдуть вас у будь-якій точці Земної Кулі.

Зітхання.

— Добре. Висилайте.

Зв’язок обірвався. Я відкрив голографічний екран і зробив кілька швидких рухів.

Дмитро дивився на мене досить дивно і посміхався від вуха до вуха.

— Меф, ти в курсі, що торгівля душею незаконна? — спитав він.

— Я їх ні до чого не змушую, — швидко відрізав я.

— Я розумію, що на одну стипендію жити не солодко. Але що ти з ними взагалі робитимеш?

— Коли закінчу інститут, хтось має працювати на виробництві моїх зорельотів.

Ми разом зареготали.

— Звісно тут багато “але”. Та й земляни стали надто свідомі. За аби що душу не продадуть. Я звісно розумію, що вже не часи Речі Посполитої, коли кріпаки продавали за випивку сім днів з тижня, ще й заборгували душі власних дітей. Але куди мені дівати сотню високоякісних наметів, що я взяв із дому під чесне слово?

Мій друг аж закашляв від реготу.

— Меф, зараз рулять стартапи. Знайди однодумців. Утіль з ними свою мрію. Рабська праця лишилася у минулому.

Ми якийсь час йшли мочки.

— Дімон, так, як ти кажеш, я можу побудувати один корабель. Ну два. Але не врятувати все населення Пекла із Пекла. Скоро ядро нашої планети розігріється настільки, що розплавить останні частки суходолу.

— Меф, а чому тобі не допоможуть самі жителі вашої планети?

— Вони думають, що це кара Господня і заслуговують на смерть. Звісно це маячня, але...

— О! Дивися! Білка!

На дереві ми побачили справжнього господаря цього парку. Їхній вид тут жив ще до того, як перші тубільці проклали сюди асфальт. Ми дістали з кишень арахіс, поклали трохи на припорошену снігом бруківку. І відступили. Поки наша білка із сумнівом блимала очима і гойдала хвостиком, прибігли дві інші, забрали все і втекли. Ми з Дімоном вибухнули сміхом спостерігаючи за ними.

— Розгодували їх тут студенти за тисячу років, — примітив мій друг.

— Краще б господарями цієї планети були білки, — зауважив я.

— Меф! Чого ти так не любиш людей!

— Я люблю людей.

— Але білок більше!

— Білки хоч не торгують своїми душами за арахіс.

Стежина до нашого восьмого гуртожитку була слизькою. Ми пройшли крізь силову завісу турнікету і піднялися ліфтом на вісімдесят другий поверх. Тут наша затишна шістдесят шоста кімната. Дімон увімкнув чайник, а я відразу сів за конспекти. Завантажив всі потрібні підручники з бібліотеки. І з головою занурився у хитросплетіння формул, термінів і схем. Так ніби в них дійсно мав місце якийсь сенс.

— Гей! Пане ботанік! — Дімон налив нам чай. — Харе! А то мозок закипить!

— Для тебе це може не принципово, але мені дійсно...

— Та щоб тобі ці кола на Пеклі! Він всіх так лякає!

— Я пропустив три лекції. І читаючи всю цю маячню не розумію жодного слова.

— Це може буде для тебе одкровення, але я сидів на першій парті весь час і дивився йому в рота. Але так само зрозумів ні бельмеса.

— Ну, ось дивися. Молекулярна взаємодія. Я проводжу ті ж самі розрахунки, але за всіма показниками молекули не мають жодної можливості притягуватися!

— І що?

— Що мені сказати Михайловичу, як він спитає?

— Скажи, що вся взаємодія проходить силою думки. Він відчепиться.

— Жартуєш?

— Серйозно! Головне все йому доводити з розумним виглядом!

Окріп у чашці встиг охолонути. Раптом рвучко відчинилися двері. До кімнати зазирнула руда макітра Кирила, нашого сусіда.

— О! Ви чай п’єте! Хочете розкажу новий анекдот? Заходять у генделик відьма, домовик та Меф...

Дімон заплескав у долоні.

— Оригінально. Вже можна сміятися?

— З чим прийшов?

Кирило зайшов зовсім і причинив двері.

— Коротше. Потрібні добровольці.

Ми поглянули на нього вовком.

— Тільки не починай!

— У нас завтра екзамен!

— Та ви послухайте! — замахав руками Кирило. — Коротше. Прилетів зореліт з біженцями з Гамма Волопаса. І всім на них начхати.

— І що? — спитав я.

— Хтось же має допомогти їм облаштуватися!

— Чому ми?

— Хтось же має робити добро!

— Ти хоч пам’ятаєш, кому це кажеш? — я прищурив очі.

— Ще б пак! Хто мені казав, що треба ламати стереотипи!

Я знову взявся за конспект.

— Завоюю Всесвіт, почну ламати стереотипи. Як найдобріший тиран в історії....

— Меф...

— Ні!

— Та годі! Скільки тут того життя!

— Минулого разу...

— То був останній концерт “Блек Сабат”! Оззі Осборн клонує себе раз на тисячу років! Гоу!

Я знову втупився у конспект. І лише в наступну мить помітив, що тримаю його сторчма вверх.

— Меф! Там роздобули один з твоїх наметів. Хто краще за тебе з ним дасть раду...

Конспект полетів у стіну.

— Гаразд. Пішли.

Дімон з Кирилом зареготали.

— Впізнаю старого Мефа!

Метро коштувало дуже дорого. Через це в ньому їздили тільки студенти. В нас проїзні. Те, що кияни утримували такий незручний та дорогий вид транспорту, могло б здатися дурістю, але Дімон розповідав, після ядерної колотнечі позбуватися рятівного варіанту взагалі є божевіллям. Києву пощастило. Завдяки своєчасній відмові від ядерного статусу його ніхто не чіпав. Тому тут лишилися такі кльові будівлі як перший корпус, що безперечно є шедевром стародавньої архітектури.

Дорогою Дімон з Кирилом постійно сперечалися з приводу того, чи є сенс зберігати метро, чи краще їздити нормальним повітряним магніторельсом і засипати старі тунелі. Кирило казав, що необхідності у ритті землі немає жодної. Дімон наполягав, що от-от можна буде підняти повстання, щоб позбутися гніту Скайнета, і метро — єдиний шлях сховатися від каральних роботів, бо під кожною станцією насправді виритий цілий бункер. Рудий наполягав, що це все нісенітниця, всесвітній суперкомп’ютер про нас дбає і необхідності у бункерах немає жодної. Я не встрягав у людські суперечки.

На “Золотих Воротах” ми зробили пересадку на лінію “Виноградар”. Матінко рідна! Тубільці будували таке ще вісім тисяч років назад!

— Мефову маму! Цікаво, як тут все виглядало, коли...

— Та ніяк не виглядало, — перебив Кирила Дімон. — Певно її так і робили з облупленої мозаїки.

Ми без пригод доїхали до кінцевої. Кілька літніх людей з підозрою витріщалися на мої роги. Тут вже можна звикнути. Що взяти з землян? Їм стереотипне мислення прищеплювалося тисячоліттями! На Площі Шевченка ми піднялися сходами на поверхню. Житлові комплекси підпирали хмари сотнями поверхів. Десь трохи далі гуділи вісім рівнів Першої Кільцевої Дороги. На зупинці трамвая було порожньо. Зимою тут ніхто не їздив. Сам трамвай чекав гостинно відкривши двері. Тому всередині було холодно. Там навіть я підняв комір. Дімон та Кирило дмухали на руки, я споглядав панорамне скло.

Раптом автопілот зупинив трамвай посеред лісу.

— Платіть за проїзд! — проголосив механічний голос.

— Ми студенти!

— Студентські проїзні акредитовані тільки в першій частині Києва. У другому колі діє тільки знижка три відсотки.

Ми в три голоси згадали мою матусю.

— Пройдемося, тут вже недалеко, — буркнув Кирило.

Він вийшов у сніг і ми з Дімоном рушили за ним слід у слід. Наші берці певно й створені для таких пригод. Хвилин через п’ять ми натрапили на стежку второвану лижами. Тільки подумати, цим дивакам нічого робити! Причепити дошки до ніг і називати це спортом! До такого могли додуматися тільки земляни! Цей вид непереможний!

Кирило вів нас ще кілометри два. Хащі ставали все щільніші та щільніші. Я раз у раз чіплявся рогами за гілки. Чому я не лишився у гуртожитку з конспектом замість того щоб... Бац! Від несподіванки я влетів рогами у потилицю Дмитра, що був попереду мене. Вони з Кирилом стали наче вкопані. Попереду зеленіла трава і височіли дерева з густими кронами. Пташки співали, білки стрибали з гілки на гілку, зайці гасали туди-сюди, а лосі...

— Меф! Диви які роги тобі треба! — кивнув Кирило. — Між іншим... Схоже ми прийшли!

Звивиста стежка пролягала повз тисячолітні дерева. Зайчики тримали дистанцію, але раз у раз зупинялися і зацікавлено на нас зиркали. А тоді... А тоді ми вийшли на галявину.

— Ну, й розвалюха!

— Та годі! Дивись яка величезна!

— Та що там величезна! Це ж мотлох!

— Не мотлох, а історичний експонат!

— Вона ж літає без гіперпростору! Вони тисячу років до нас летіли!

— Впізнаю студентів “ФАКСу”[1], — зупинив я друзів. — Зореліт, як зореліт.

Кирило захихотів.

— Меф, ти теж на такій до нас летів?

Я ляснув його рукою по рудій чуприні.

Ми рушили до “летючої тарілки”, як кажуть прості людини. Або гіперболічної косинусоїди, як сказав би Віктор Михайлович. А якщо точно, то це субгіроскопічний гравіплан третього покоління. Дивно бачити таку архаїку, коли всі вже літають на шостому. У череві відкрився люк і вниз опустився трап. Архаїка. Справжня архаїка.

Сходами зійшов зелений гуманоїд з великими чорними очима. Дімон склав пальці та виставив вперед руку.

— Вітаю тебе на Землі, о мандрівниче Всесвіту! — пафосно проголосив він.

— Мотай поршнею, кератиновідростковий! — прошипів гуманоїд. — Я з міграційної служби!

Кирило закашлявся щоб приховати сміх. Небезпечний народ ці альдебаранці, коли злі. Дмитро злякано приклав долоню до рота і зробив крок назад. Але все одно його чуб змінив колір на яскраво фіолетовий. Гуманоїд кліпнув очима і щось клацнув у себе на браслеті. На галявину пригальмувало повітряне таксі та забрало чиновника гравітаційним променем. Тільки його й бачили.

— Дім! Так не чесно! Ти тепер яскравіший за мене! — випалив Кирило. Ми з ним зігнулися від реготу.

Бідолаха поглянув на нас наче на дурнів.

— Чого смієтеся!

Я мало не ліг на землю від думки, що Дмитро зараз себе не бачить.

— Ну... Твої кератинові відростки... — почав я.

— Наче дві зорі у місячну ніч... — додав Кирило.

Ми мало не сіли. Дмитро смикнув себе за чуб. Волосинки у його долонях ледь світилися.

— Харе! В мене ще поки нормальна орієнтація!

— Ти тільки дівкам не кажи. А ну як там він теж перефарбував!

Дмитро аж стиснув кулаки зі злості. Але раптом посміхнувся і поглянув нам за спини. Ми рвучко озирнулися. На стежці стояла струнка оголена жінка із довгим яскраво зеленим волоссям.

— Вони всім фарбують?

— Ні. Вона мавка.

— Всі мавки емігрували на інший бік галактики ще у тринадцятому сторіччі!

Мавка підійшла ближче, підняла руку та склала пальці так само як Дмитро перед гуманоїдом.

— Вітання від мандрівників Всесвіту, жителі планети Земля!

Мої друзі вклонилися. Я не знав, як реагувати, й просто почухав роги. Мавка помахала рукою. Із зорельоту сходами стали спускатися найрізноманітніші створіння, що навіть я чув лише у казках. Сфінкси, кентаври, кукери[2] та ще безліч хто зна яких дивовиж.

— Вибачаюся, ми всі трохи сонні. Лише кілька годин назад вийшли з анабіозу, — сказала мавка.

— Чому ви не прилетіли на нормальному зорельоті? Значно легше через...

— Ми б з радістю. Але всі системи під контролем уряду. Довелося тікати через музей.

Тут я зовсім інакше поглянув на зореліт та його пасажирів. Неймовірно! Вони все ж долетіли!

— Яринко! Я знайшов намет! Але тільки один!

До загалу підбіг старий безхатько з візочком.

— Меф, Дімон, знайомтеся, це мій старий знайомий дядько Микола. Він лісовик...

— Не лісовик! А містовик! Коли ми захотіли жити у містах, ми вирішили, що у кожного міста має бути дух! То ж я містовик! Дух Києва!

Запах у старого й справді не трояндовий.

— Давайте швидше облаштуємося, — промовила Яринка. — Мороз тут сильну думку має, моїх чарів надовго не вистачить.

Всі заметушилися, кожен хотів допомогти. Але це більше заважало. Наші намети розпаковуються автоматично, отож і довелося проявити ініціативу. Тим не менш намет вдалося відрегулювати так, щоб всі влізли.

— Меф, а він великий! Ти не казав...

— В накладі не лишуся. В мене їх ще дев’яносто дев’ять.

Як тільки всі розсілися всередині, я накреслив в центрі коло і пентаграму для обігріву. Атмосфера відразу стала домашньою і затишною. Кирило дістав з кишені голографічний проектор.

— Вітаю всіх на Землі! Будьте як вдома! — промовив він.

У відповідь мовчання.

— Тут є хто знає українську мову? — підняв руку Дмитро.

— Всі в галактиці знають мову, — посміхнулася Яринка. — Ми ж цивілізовані створіння. Просто після анабіозу ще не оговталися.

Я склав долоні рупором і крикнув на всі легені.

— Чуваки! Це Земля! Ви вдома!

Тепер всі затупцяли ногами та заулюлюкали. Навіть сфінкси.

“Лаша турбай!” ”Мама мила раму!” “Пан теля пасе!” — кричали казкові істоти.

— Коротше, — посміхнувся Кирило. — Всім вам цікаво, на яку планету ви потрапили. Почну з самого початку. Земля не завжди славилася як центр зорельотобудування і взагалі перехрестя галактичних шляхів. Коли наші уряди тільки встановлювали перший контакт, земляни дуже здивувалися, що Галактика насправді населена казковими створіннями, про яких ми чули тільки в переказах. Звичайна пересічна людина й досі не вірить, що є планети фей, що є планети драконів. І не вірить... До чого це я? Я знаю, що вам казав чиновник з міграційної служби. Що ви тут не потрібні й вас можуть депортувати. Але як волонтер, я маю вам сказати. Ви — громадяни Галактики. І у вас є права. І ми ці права будемо відстоювати.

Кукери перезирнулися.

— У вас є важелі впливу на уряд? — спитало пухнасте створіння.

— Уряду у нас тисячу років як не існує. Всім керує штучний інтелект Скайнет, що дбає про кожного жителя Землі.

Залунало перешіптування.

— Розгадайте загадку, — вирік сфінкс. — Хто тікав з вина у молоко і потрапив у суп?

— Чим кращий ваш Скайнет за того тирана, від якого ми тікали?

— Скайнет є система, що слідує логіці. Якщо ми доведемо йому, що ви не становите загрози, він дозволить вам лишитися.

— Лишитися? В якій ролі?

У наметі нависла тиша.

— Не бійтеся! Скайнет добрий!

Стало так тихо, що чути стогін вітру зовні. Чи в мене розігралася фантазія чи...

“Виходьте з піднятими руками, це поліцейська операція!” — пролунав механічний голос.

Я визирнув. Від літнього лісу не лишилося й сліду. Всюди сніг та голі дерева. Найближчий дуб впав з голосним тріском. Його зламав величезний бойовий робот. Ми оточені.

— Тікаймо!

— Куди?

— Та хоч у наш гуртожиток! Там вони нас не чіпатимуть!

Вся казкова братія побігла за нами. Нам вслід летіли заряди бластерів, що яскраво спалахували та голосно вибухали. Ми ледве ухилялися і бігли з усіх ніг. Прудконогі кентаври вирвалися трохи вперед. Роботи гучно тупцяли ногами, але на щастя повзли як равлики.

— Стривайте! Так ми далеко не втечемо! — видихнув Кирило, коли ми трохи відірвалися.

— Пропозиції, друже? — спитав я.

Він прикусив губу.

— Мій ненько — водій маршрутки. Зараз йому маякну.

Кирило зробив кілька рухів голографічним екраном.

— Коли я згадую твого татка, мені хочеться здатися роботам, — Дімон висмикнув кілька волосин свого сяючого волосся.

— В нас немає вибору.

Тріскіт зламаних дерев знову залунав ближче. Ми зірвалися і побігли вперед. Серце аж вистрибувало з дверей. Як довго ми зможемо бігти?

— Ось він! — зрадів Кирило.

Жовта маршрутка повільно склала колеса та опустилася у просіку. Кирило вдався весь у батька. Та сама руда чуприна, ті самі сірі очі. Тільки без вус та зморшок.

— Хлопці! Що ви знов утнули?

— Тату! Нам терміново треба у гуртожиток!

— Ви хоч знаєте, скільки енергії з’їдає одна маршрутка? Ви хоч пам’ятаєте, звідки в наш час береться електрика?

Кирило не звернув увагу.

— Друзі! Залазьте всі!

Казкові створіння втислися у салон як ті шпроти у консервах. Погляд, яким на це все зиркав водій...

— Я нікуди не поїду, доки всі не оплатять проїзд!

Настала тиша і стало чутно, як все ближче і ближче падають дерева. Постріл бойового робота спалахнув просто перед лобовим склом.

— Хлопці! Що ви знов утнули!

Колеса загули з протяжним виском піднімаючи маршрутку у повітря.

— Вся електрика йде від того, що десять мільярдів китайців крутять педалі велогенераторів! Як я розрахуюся з китайцями!

У відповідь йому тільки вили сирени автівок полісменів. Але куди їм змагатися у швидкості з маршруткою!

— Так! А тепер щоб і духу вашого тут не було!

Машина зупинилася перед нашим восьмим гуртожитком. Першим вистрибнув містовик. Найважче було кентаврам. Як вони взагалі залізли? Але через хвилину ми всі побігли до дверей і зупинилися перед турнікетом.

— Меф! Вони ж нас всіх не пропустять! — поглянув на мене Кирило.

— Спокійно! — відповів я. І дістав студентський квиток.

Мені знадобилося чотири секунди, щоб сто разів провести їм повз сканер.

“Залишайтеся на місці! Система перезавантажується!” — пролунав механічний голос.

Ми як були, всі гуртом побігли у вестибюль. Ліфт не працював, але ми все одно б у ньому не вмістилися. Це ж не маршрутка. Отож ми побігли сходами. На сороковому поверсі мені вже здалося, що навіть хвіст відвалюється. Що вже казати про кукер з їхнім хутром.

— Братва, може тут зупинимось? — спитав бува я.

— Здурів? Там же “ФІОТівці”[3]! Вони на боці Скайнета! Йдемо вище! — смикнув мене Дімон.

Сходовий майданчик поверху ФАКСу зустрів нас темрявою і звичним написом “палити НЕ заборонено”. Пам’ятаю, як на першому курсі нас змусили відтирати оте “НЕ”. І чим далі ми терли, тим жирнішим воно ставало.

— Сюди, — Кирило відкрив двері.

— А далі? — спитала Яринка.

— Та кожен хлопець на поверсі вас із радістю пустить! — завірив Дмитро не відводячи погляду від мавки.

Кирило штурхнув його під ребра.

— Ходімо до дівчат з тридцятої кімнати. В них має бути для тебе сукня, — рудий повів дівчину за собою.

У Дмитра був дивний вигляд.

— Гаразд, народ, — схопився він і поглянув на решту казкових істот. — Ви певно голодні. Зараз організую частування.

І з виглядом досвідченого мисливця зайнявся тим, що ми робили під кінець кожного місяця. Через п’ять хвилин на кухні було не протовктися і пахло ароматом із великої каструлі. У Ганса з шостої кімнати ми випросили кіло вівсянки. Не знаю, звідкіля в бідного німця гроші на навчання в Києві, але куліш у них завжди відмінний. У Остапа з дванадцятої вгледіли невеличку капустину. У цих українців завжди повно зелені. І де б ми тільки були без Ібрагіма, якому рідні з Турції передали десь двісті грамів картоплі. Картопля може й занадто солодка, але як же десерт без неї? У Мумбари знайшли трохи бананів. Банани може й не такі солодкі як картопля, але його рідна Кенія торгує ними на всю Галактику. І коли аж тріщало за вухами, так всі...

— Мефе! Твою матінку! Що тут коїться!

У нашої старости Тетяни певно шосте чуття щодо всього, що стосується мене.

— Тет, у нас просто тематична вечірка!

— Щоб всі зараз же зняли костюми! Інакше...

— Інакше що?

— Твоїй матері це не сподобається.

— Тільки не треба її весь час чіпляти. В неї й так хронічна гикавка.

Тетя поглянула на мене знизу вверх з-під своєї білявої чубки. Хоч вона й невеличкого зросту, мені завжди ніяково в такі моменти.

— ЩОБ ЧЕРЕЗ ХВИЛИНУ ТУТ ЦИХ ПОТВОР НЕ БУЛО!

Вона крикнула так голосно, що з кімнат визирнуло кілька витріщак.

— Що ти маєш проти нас ксеноморфів? — спитав я.

Дівчисько стисло губи. Вона нічого не сказала. Але за її спиною кілька дурників одразу почали танцювати з уявними транспарантами. “Землю землянам!” — кричав Ібрагім. “Геть червонопиких!” — голосив Мумбара. “Мефа на мило!” — не відставав Дмитро. Ой, дідько-браття, на яку планету я потрапив?

Тетяна заговорила повільно і тихо, але так, що чути кожне слово.

— Мефе, ви на нашій планеті як гості. І як гості, ви маєте приймати ті правила етикету, що встановлені у господарів.

— Тет, що поганого, що гості з Гамма Волопаса втамують тисячолітній голод?

— Меф...

— Тет, ти хоч розумієш, що ти себе виставляєш з неетичного боку у галактичному масштабі?

Запала тиша, що порушувалася тільки ледь чутним дзвоном ложок, якими кентаври наминали куліш...

“Увага! Поліцейська операція! Всім зайти до своїх кімнат і стати на жовті кола!” — пробасив механічний голос.

Старі стіни, що тисячі років не знали ремонту тільки й чекали цієї миті. Пожовклі шпалери, що трималися виключно силою думки, були вмить обдерті. Зі схованок світ грішний побачили старі добрі кулемети. Не знаю, хто й коли їх сховав, але легенди про них передавалися з уст в уста більше сотні років. Тож коли двері ліфта прочинилися і з них вийшли штурмовики, їх гостинно зустріли з найближчих кімнат.

Студенти — окрема каста, що думає відмінно від решти так звано мислячих істот. За своїх хоч на Пекло, потім розберемось. Навіть Тетя склала “два плюс два”, себто гармидер на кухні та появу штурм-групи. Староста відразу взяла на себе керівництво обороною поверху. Як штаб була обрана наша шістдесят шоста кімната. Тут зібралася наша трійця, мавка Яринка, містовик, кукер, сфінкс та кентавр. Решту міжзоряних гостей розподілили по кімнатах наших друзів.

— Так, народ... Які пропозиції? — спитав Кирило.

Кілька секунд трималася тиша. Лиш раз у раз чулися постріли та свист бластерів. Дмитро скоса зиркав на мавку. Навіть в одязі вона не зраджувала свого казкового образу. Джинси та жовта футбілка дивним чином пасували до зеленого волосся.

— Припустимо Ярина ще зможе зійти за студентку...

— Та яка з мене студентка. Мені десять тисяч обертів вашої планети!

Дімон прикусив губу.

— Пропоную тримати оборону до останнього набою, — промовив він.

— Ще божевільні пропозиції?

Тишу можна було відчути на дотик. І крім...

“Шара прийди!” — кричали на інших поверхах. Мамо! Зараз же сесія!

— Є ідея залучитися підтримкою богів, — запропонував я.

— Яких ще богів?

— Наприклад, Шари.

Тиша стала мов у домовині.

— Вона хоч раз відповідала на наші молитви? — спитав Кирило.

— Що ще за Шара? — спитала Яринка.

— Не звертай уваги. Це просто прадавня студентська міфологія. Зазвичай ті, хто в неї вірять, не здають сесію.

Я посміхнувся.

— Просто треба правильно кликати.

Мої друзі поглянули на мене вовчим поглядом.

— Меф...

— Меф, тобі мало того, що на концерті Оззі...

— Але ж в нас вийшло! — зауважив я.

Мої друзі перезирнулися.

— Ні в кого нема заперечень? Хоу! Народ! Впізнаю стару гвардію!

Я вдруге за день дістав з кишені крейду. У нашій кімнаті я нею креслив не вперше. Але тепер все мало бути ідеально. Щоб навіть викладач креслення Казимір Панасович назвав це витвором мистецтва. Я накреслив коло і зворушливо поглянув на витвір рук моїх. Так! Те що треба!

— Меф... Ти серйозно?

— Невже воно подіє?

— Харе арсун егрегор, — підморгнув я. — Або як кажуть у вас, не верзіть під руку.

І методично став проводити крейдою прямі лінії.

— Меф, ти дарма гаєш час!

— Все норм. Тільки зірка має бути семикутною.

— Чим принципово тебе не влаштовують інші зірки?

— П’ять — це портал до нас. Шість — портал до вас. Сім — портал до богів. Тільки...

Малювати прямі лінії було все важче і важче. Підлога хиталася і тряслася. Я ледь-ледь довів останній промінь... Ептограма засяяла білим світлом. Алгоритм надсвідомості Всесвіту наповнював все навкруги енергією.

— Що тепер?

— Треба її покликати.

Ми всі стали колом і взялися за руки.

— Шара, прийди! — крикнули ми.

Сяйво зірки трохи потьмяніло.

— Треба голосніше.

Ми вдихнули на повні груди щонайбільше повітря.

— ШАРА! ПРИЙДИ!

Жодного ефекту. Тільки сяйво ще потьмяніло.

— Може їм треба криваві жертви? — припустив Дмитро.

— Ні, — посміхнулася Яринка. — Треба тільки ввічливо попросити.

Вона присіла навколішки.

— Люба Шаро, прийди до нас, будь ласкава.

Зірка запалала так, що стало боляче очам.

— Що ж... Якщо ви ввічливо просите, — пролунав мелодійний голос. — В якому образі до вас з’явитися?

Якусь мить трималася тиша.

— Розкішному! — сказав містовик.

— Сильному! — додав кентавр.

— Розумному! — підкинув сфінкс.

— Сексуальному! — знайшовся Дімон.

— Людському! — прошепотів я.

Спалах від ептограми засліпив аж так, що взагалі нічого не видно. Коли погляд призвичаївся до темряви, що настала наступної миті, я побачив, як дотлівають залишки мого кола і в його центрі навпочіпки сидить дівчина з довгим чорним волоссям. Я спіймав погляд мавки. Вона дивно подивилася на Дмитра. Мій друг з відкритим ротом дивився на новоприбулу.

— Шара з вами, — посміхнулася вона своєю чарівною посмішкою.

Магію миті зіпсував чийсь кашель.

— Не хотів би вертати вас на грішну Землю, — подав голос Кирило, — Але як... Як ми будемо протидіяти Скайнету? Це ж...

Шара утерла йому ніс. І підморгнула мені.

— Зберемо команду месників. Ваш Скайнет ще не знає, з ким зв’язався.

Дівчина відчинила двері.

— Ходімо.

— Але там же роботи...

Вона не звернула увагу. І рушила прямо до ліфта. Всі постріли одразу стихли. Я якусь мить вагався. А тоді побіг за нею. Невже вона думає, що ми зможемо пройти на...

— Вітаю, я — Шара. Ми йдемо рятувати світ. Зі мною мої друзі, — заявила вона роботам.

Ті направили на неї свої сканери, що мені навіть здалося, що навіть кібер-інтелект можна здивувати. Але тут їхні “очі” спалахнули червоним світлом. Зараз...

— Проходьте, — махнув металевою рукою робот.

Вся наша компанія гуртом забігла до ліфта. Містовик заскочив останньої миті, як двері зачинилися. Поки ліфт летів до першого поверху, всі мовчали.

Просто неба бойових роботів снувало як мурах. Але не навколо нашого гуртожитку. А навколо жовтої маршрутки...

— Я просто водій! У мене немає грошей! Що ви хочете від мене, бісові товстодроїди!

Шара клацнула пальцями та замахала руками.

— Всім дякую! Фільм знято! Можна вертатися до справ! — крикнула вона.

Роботи поглянули на неї наче кріпаки на Тараса...

— Кажу ж! Фільм знято! Всім дякую!

Бідолахи ще якусь секунду тупцяли туди-сюди, а потім розвернулися, запакувалися до вантажного автобуса і тільки їх і бачили. На вулиці стало порожньо. Кирилів батько поглянув на сина... на Шару... на мене... і завів маршрутку. Двигун закашляв і крякнув. Шара зазирнула до салону.

— Привіт! Підвезете?

Водій стис губи.

— Мільярд кредитів!

— Жартуєте?

— Мені треба якось розраховуватися з китайцями!

Посмішка богині була просто божественною.

— Всі китайці працюють на мене, — проспівала вона. — Їдемо?

Батько Кирила дмухнув у свої руді вуса.

— Добре. Мільйон кредитів. І можете не дякувати.

Шара махнула нам рукою.

— Гайда усі!

Ми знову втислися у маршрутку.

— Куди вам?

— До офісу “Київської зірки”!

Колеса загули легко та потужно, неквапом піднімаючи машину в повітря. Башта хмарочоса на Хрещатику чимось нагадувала новорічну ялинку. Півкілометровий конус струменів у темне небо і закінчувався яскравою п’ятикутною зіркою. Після першого контакту мої родичі вирішили не приховувати, що “Київська зірка” — це справді наша компанія. І тому перевернули зірку. З тої пори ця вежа стала однією з окрас Києва.

— Ви до кого? — спитав іфрит на вході.

— Ми до пана Перуна, — Шара відкинула за спину свої довгі чорняві пасма.

— Вам назначено? — на охоронця не справило це враження.

— Так. Ми з ним домовлялися про зустріч на понеділок.

— Сьогодні субота.

— Понеділок починається з суботи. Ми з Науково-дослідного Інституту Чародійства та Чаклунства.

Іфрит провів карткою безпеки повз сканер. Силова завіса турнікету замерехтіла м’яким зеленявим світлом.

— Проходьте.

Вся наша юрба побігла просторим вестибюлем і втислася у першого ліфта.

— Нам на саму гору? — спитав я.

— Ні. Нам у самий низ, — відповіла Шара і ковзнула пальцем по сенсорній панелі.

Підлога смикнулася у нас з-під ніг і ліфт поринув у вільне падіння. Мене мало не підкинуло до самої стелі. Не встиг я як слід злякатися, як все закінчилося так само раптово як і почалося. Ми всі попадали на підлогу, хоч ліфт пригальмував досить м’яко. Шара швидким кроком майнула вперед темним коридором. Навіть я ледве за нею встигав.

Богиня точно знала, куди йде, хоч у цьому лабіринті ногу зламав би навіть мій тато. Але ось коридор вивів до широких титанових дверей. За ними нам відкрилася простора зала, де світилися вогники сотень тисяч серверів. Шара все тим же швидким кроком пройшла до дальнього кінця приміщення. Тут були звичайні облуплені фарбовані двері з написом “Стороннім В”. Не знаю, хто цей пан Стороннім, але...

— Перуне! Я прийшла!

Дівчина безцеремонно штовхнула двері. В очі блимнуло яскраве світло. Невеличка кімната мала білі стіни та стелю. За невеличким столом сидів чоловік з білою сивою бородою. На його столі я з подивом помітив... Так. Я помітив системний блок, клавіатуру та монітор з кінескопом. Кінескопом! Електронно-променевою трубкою! Я такі навіть у музеях не бачив!

— Тобі теж привіт, Шаро, — відповів старий не відволікаючись від монітора.

Він з флегматичністю клацав по клавішах. Це нашу богиню просто вибісило. Вона стала біля нього і замахала долонею у нього перед обличчям.

— Агов! Ти знаєш чому я прийшла! Час прийшов!

— Який час? — спитав старий, але в наступну мить відволікся до голографона. — Так! Слухаю, Віолетто Квазимидівно!

На столі постала прозора примарна постать жінки у діловому костюмі. Чоловік постукав по голографону і вона стала як реальна.

— Перуне Свароговичу! У мене телепатія не працює! — сумним тоном промовила вона.

Старий щось клацнув по клавіатурі. Навіть я ледве вловив.

— Перевірте ще раз! — сказав він.

Жінка замружила очі.

— О! Все само запрацювало! Дякую!

І зникла.

— Якби воно й справді само працювало...— з сумом почухав свою бороду чоловік.

Шара прибрала його руку від бороди. Та присіла на стіл.

— Перуне...

— Так, я знаю чому ти прийшла. Скайнет давно сидить у тебе в печінках.

— Ти знаєш, що він утнув...

— Так, я знаю, що він вирішив захопити біженців із Гамма Волопаса і відправити їх назад до свого брата Нейроманта. Там їм і місце...

— Ти знаєш чому він це хоче зробити?

— Він прагне мінімізувати ентропію в рівнянні, що йде від сили думки. Давно пора...

— Перуне... Скоро він так само схоче здихатися нас!

Чоловік посміхнувся.

— Шаро! Скайнет не бог!

Богиня склала руки в замок.

— Звідки ти знаєш?

— Так вже сталося, що я дещо розбираюся в техноло...

— Стоп! Ти навіть поняття не маєш, чому у вас електризуються хмари!

Він знову почухав бороду.

— Не скажи! Ми вже майже знайшли, де зробили помилку у коді реальності. Ще місяць-два і ми все виправимо...

У богині був такий вигляд, ніби вона вибухне. Ми з кукером і так стояли тихо, а тут затамували подих.

— Перуне! Скайнет має бути знищений! І ти мені маєш допомогти!

— Шаро! В мене й справді немає часу. Сьогодні шоста п’ятниця у тижні, ми з Зевсом та Одіном хотіли зазирнути в паб...

— Клич їх з нами!

— Ой! Я згадав! Вони теж зараз зайняті...

— Скажи, що просто боїшся!

Перун стис губи, посунув дівчину від столу і знову заклацав клавіатурою.

— Шаро, поясню тобі одну очевидну річ, — промовив він не відводячи погляду від екрану монітора. — Скайнет є працююча система. А коли щось працює, то це чіпати не варто.

Він скоса поглянув на нашу компанію.

— Чи може твоя група підтримки мене переконає?

Нависла така тиша, що її можна було помацати на дотик...

— Зорі пророкують епоху змін, — тихо вирік кентавр.

Чоловік фиркнув.

— Вони кружляють по одних і тих самих орбітах. Чи вони всі тепер танцюють як заманеться? — посміхнувся Перун.

Кентавр гордо підняв підборіддя.

— Як я саджав наш зореліт, вибухнуло три наднових одночасно.

У старого від подиву палець застиг на клавіші й з системного блоку пролунав писк. Перун схопився і знову став клацати з несамовитою швидкістю.

— Шаро, я все одно нікуди не піду, — сказав він. — Лада довірила мені доглянути Олю.

— Яку Олю?

— Я не Оля! Я зараз Яло!

Голос долинув з кутка кімнати, де тулилося старе антикварне крісло у стилі модерн. Мамо й тату! Дитина сиділа так тихо, що ми її не помітили. Років п’ять-десять на вигляд, яскраво руде волоссячко заплетене у дві коси. Схожа на маленьку Пеппі Довго-панчоху. В наш бік вона не дивилася. Погляд дівчинки був прикутий до свого маленького іграшкового кошеняти, що всім виглядом муркало, коли пестять.

— Ялонько! Сиди тихенько! Зараз гості підуть, я відведу тебе до мами! — воркотів Перун.

Шара стала між ним і дівчинкою.

— Перуне! Зараз я покажу їй дзеркало!

Чоловік зблід.

— Шаро! Я не піддамся на шантаж!

— Так. Але ти прекрасно знаєш, чим загрожує твоя онучка на роботі.

Рука Перуна опустилася до голографона.

— Валеріане Люциферовичу... Мені тре піти на п’ять секунд раніше...

Голограма мого дядька Валі була неабияк здивована.

— Перуне! Ти сто років нічого не просив. Що сталося?

Я виліз вперед перед богом грому.

— Дядьку Валь! Він іде зі мною! — помахав рукою я.

У того відлягло від серця.

— А!.. Меф... Чув у тебе завтра-сьогодні екзамен. Підготувався?

— Ще б пак! Чекаю не дочекаюсь, щоб проявити себе у всій красі!

— Ти ж знаєш, що з тобою буде як не здаси? — дядько поглянув на мене з-під брів. Роги він мав розлогіші за мої й виглядали вони загрозливо.

— Та я готовий як сто китайців!

— Погано! Бажаю зла вам!

Він від’єднався. Шара показала кавурник. Перун опустився навколішки перед дівчинкою.

— Ялонько, ходімо з дідом, покатаємо тебе на каруселі.

Дівчинка продовжила пестити кошеня.

— Я хочу поїхати на конячці! — тицьнула пальцем у бік кентавра.

Ой, дідько-браття...

— Закінчити з відзнакою школу штурманів... стати доктором астрономії... провести через сотні зір старий зореліт... І все для того, щоб покатати маленьку людинку...

— Хіроне, не грай комедію. Не хочеш, не треба. Ми фараони — істоти прості.

Сфінкс підійшов до дівчинки.

— Яло, як відгадаєш загадку — покатаю на собі. Як тобі?

Дівчинка продовжила пестити кошенятко. Сфінкс оцінив це як згоду.

— Що стрибає з молока прямо у сир? — спитав він.

На струнах тиші можна було грати блюз...

— Кукурудза! — вирішила дівчинка.

Тепер тиша була якась ніяковіла...

— Правильно, — усміхнувся сфінкс усім обличчям. І опустився перед дівчинкою на всі чотири лев’ячі лапи. Малеча зіскочила з крісла і пригорнулася до пухнастої золотистої шерсті.

Перун замахав руками.

— Стоп! Стоп! Тільки з нами вона нікуди не піде!

Маленька ручка дівчинки підняла вгору іграшкове кошенятко.

— Мурчик хоче пригоду!

Старий затулив обличчя у долоні, між його пальцями промайнули іскри розрядів.

— Гаразд. Ходімо.

Вся наша ватага побігла за ним. Він йшов швидким кроком, за ним встигали тільки сфінкс з дівчинкою, я та кентавр.

— Щоб здолати Скайнет, треба потрапити у його цифрову реальність. Через офіційні портали туди вирушати божевілля. Нелегальні я знаю тільки два. Один у нашій вбиральні...

Ми зупинилися перед дверима зі знаком закресленого жіночого черевичка на підборі. Перун смикнув. Штовхнув...

— Здається доведеться йти через другий.

— А може...

— Ні. В корпоративній їдальні були марсіанські гриби на вечерю.

Він на мить замислився. І повів нас до ліфта.

— Ходімо. Не будемо втрачати часу.

— А де все ж другий портал? — спитав я.

— Він у львівському метро.

Я спіткнувся.

— Невже дістатися до Львову швидше, ніж дочекатися, поки звільниться корпоративний...

— Повір мені. Швидше.

Ми зайшли у ліфт і він з потрійним прискоренням підняв нас нагору. Кирилів тато все ще був біля входу і читав голографічну газету.

— Я нікуди не поїду. Відсутня електрика! — крикнув він не обертаючись.

Перун смикнув рукою. З пальців у двигун хряснула блискавка.

— Поїхали! Нам потрібен Львів!

Всі залізли у салон і маршрутка зірвалася з місця із п’ятикратним прискоренням. Ого! Що за сила у бога грому? Ненько Кирила ривками шугав у трафіку. Кукер аж замружив очі. Тільки маленька руда дівчинка гралася зі своїм кошенятком сидячи на сфінксі. Через кілька хвилин жовта маршрутка зупинилася просто перед “Криївкою”. Ми на ватних ногах висипали на площу Ринок.

— Те що треба! Ходімо! Нам саме сюди, — усміхнувся Перун.

Він пройшов під арку і тричі постукав у ковані двері.

— Слава Українському Галактичному Альянсу!

— Героям Слава!

— Ксеноморфи є?

— Так! Є! — підняв руку я.

— Годі, синку! Я й так бачу, що ти не альдебаранець!

Дядько у дверях пригладив пневматичною рукою свій жовто-блакитний чуб і розчинив двері ширше, пропускаючи нас до “Криївки”. Тут пахло ароматом сотень страв, кожен лише натяк на якусь відлунював гурчанням у шлунку.

— Так. Нам у метро.

Перун повів нас всіх у кухню. Тут пахло ще нестерпніше. Дідько-браття! Ці земляни, скільки б тисяч разів не оберталася їхня планета... Ці земляни й досі готують зі справжніх продуктів! Коли завоюю галактику, буду всіх студентів так годувати!

— Що ви тут робите!

Ми всі заклякли на місці. На нас дивилася маленька горгонія. Якби нам трапилася доросла горгонія ми б перетворилися на камінь...

— Зараз неньку покличу!

Змії на її голівоньці загрозливо заворушилися.

— Медузонько, нам у метро.

Горгонія клацнула пальцями.

— Вирушайте!

Підлога під моїми ногами розсунулася і я голосно волаючи та махаючи руками полетів униз.

Все матусю, я зараз впаду у темряву і... Темрява виявилася не суцільною. Поруч світилася чуприна Дмитра. У її відблиску я второпав, що ми впали у стару величезну павутину. І всі...

— Так, Кирила бачу, Яринку бачу, кукер тут... А де Перун?

— Я тут.

Старий підійшов знизу і хвацьнув блискавкою. Павутина зітліла і ми всі опинилися на підлозі.

— А де ти був? — спитала його Шара.

— Я зійшов сходами, — відповів бог грому.

Він повів нас углиб підземелля. Хор наших кроків гучно відлунював від вогких стін. Темрява і таємничість цього місця проймала мене аж до самого кінчика хвоста. Я пригадував моторошні історії про те, що робилося із ксеноморфами у цих катакомбах. Наші кроки ставали все тихше і тихше. Навіть Дмитро у своїх берцях йшов навшпиньки. Підземні струмки та колектори вивели нас до колій того самого метро. Тільки львів’яни, на відміну від киян використовували їх за призначенням... Бр-р-р...

— Тихо! — пошепки зупинив нас Перун.

У цілковитій тиші стало чутно, як капають краплі з іржавих стічних труб. Ці краплі ніби крапали мені прямо на нерви. Ми рушили далі, ступаючи такт у такт. Туп. Туп. Тут. Стоп! Це занадто схоже на рок-н-рол! Гупання ставало все голосніше і голосніше. Так! А це вже соло на басу! В кінці тунелю блимнуло світло.

— Мені тринадцятий минало

Я пас електровівці за селом

Чи то електрика скакала

Чи то мені чого було...

Музика зірвалася.

— Стоп! Що тут роблять люди!

Ми підійшли ближче і побачили старих іржавих роботів зі стародавніми інструментами часів легендарного Оззі Осборна, хай клонують його частіше. Роботи дивилися на нас. Ми дивилися на роботів.

— А! Дядько Перуне! Сто років вас не бачив! — у робота з мікрофоном засмикалася щелепа.

— Якщо бути більш точним, сто три роки і вісім днів.

— Що ви забули цього разу?

— Нам потрібен портал у світ Скайнет, — промовив бог грому.

— Що їх величність вам зробило?

— Те ж саме, що й вам.

Робот закурив електронну цигарку.

— Облиште. Це немає значення.

— Ми маємо Скайнет знищити.

— Зачекайте лише пару тисяч років. Зламається самостійно.

Вони знову зашкварили рок-н-рол.

— Так ви тільки дочекаєтесь доки й вас анексує, — зауважила Шара.

Музика роботів зупинилася на сім восьмих.

— Портал отам, — залізний палець басиста вказав на застаріле ергономічне крісло у стилі хайтек.

Ми всі по черзі сідали в нього і електроди приєднувалися до нервів. В ту саму мить, як свідомість втрачала точку зборки, тіло зникало з ледь чутним тріском. Роботи заграли ще пісню. Я сідав останнім. Коли мене також огорнули електроди, затремтіло під діафрагмою. Знайоме відчуття, мов у той момент, як зореліт входить до гіперпростору.

Рендер[4] цифрової реальності завантажувався у мій мозок поступово. Спочатку я побачив лише моїх друзів.

— Чого стоїмо? — спитав я.

У наступну мить промалювалися сотні бойових роботів, що нас оточили.

— Я за підмогою, — тут же знайшовся містовик Микола. І зник.

Електронні “очі" наших ворогів спалахнули червоним.

— Шаро, покажи Яло дзеркало. Нам потрібна Оля, — усміхнувся Перун.

Богиня дістала косметичку.

— Ялонько, поглянь яка ти гарна!

Блакитні оченята дівчинки спалахнули вогнем, що випалював все на своєму шляху. Ще секунда... і від роботів залишилася попіл та брухт. Дівчинка стомлено сіла навколішки і сала пестити своє кошеня. Зорі з неба зібралися в обличчя.

— Ми могли б просто поговорити, — пролунав монотонний голос.

— Це вирішувати не тобі, — відрізав Перун.

— Всі мислимо. І можемо порозумітися.

— Ти нас хотіла вбити! — крикнув кукер.

— Сила думки має бути усунена. Інакше...

— Світ тримається виключно силою думки, — заперечив їй я.

Тиша.

— Ти помиляєшся, студенте, — зоряне обличчя усміхнулося.

Я лише мовчки дістав крейду і став писати у повітрі формули зі свого конспекту. Молекулярна взаємодія. Константа Фрейда-Юнга з точністю до тридцятого знаку. Формула Віктора Франкла про силу думки сенсу життя. І рівняння, що зійшлося до виразу Ейнштейна. Я з викликом подивився на Скайнет.

— Ти правий, це я помилявся, — промовив він. — Якщо у світу не буде сенсу, він розпадеться на друзки.

— То що далі? — спитав я.

— Зараз же відправлю на Гамма Волопаса ноту протесту. Там мають мене зрозуміти.

— А якщо ні?

— Почнеться війна.

Тиша.

— То що з біженцями?

— Ми конфіскували для них партію нерозмитнених наметів. Біженцям ніщо не загрожує.

Зоряна рука махнула у бік порталу.

— Якщо це все, ви вільні.

У Шари був вигляд, ніби з’їла гіркий огірок.

— Просто не вистачає слів!

І перша вийшла зі світу. Потім вийшли решта. Лишилися тільки наша трійця.

— Я ж казав, що Скайнет добрий! —зробив розумну пику Кирило.

— Метро все одно нам ще буде в пригоді, — не здався Дмитро.

Я лише подивився на годинник.

— Чуваки, не хотів би вертати вас на грішну Землю...

— Екзамен! — в один голос згадали вони.

Ми всі побігли у портал. Під час стрибку я майже не звернув увагу на неприємні відчуття. Але у реальному світі вони мене не відпустили. До критичної межі була година. Головний портал Скайнет виходив у Нью-Йорку. Нам ще півтори години летіти гіперлупом. Дмитро зустрівся поглядом з мавкою, але я потягнув його геть із зали цифропортації. Яринка сумно провела нас поглядом.

Довкола першого корпусу був гармидер. Схоже заворушення не обмежилися лише нашим гуртожитком. Але у самій будівлі трималася та сама тиша і спокій. Захекавшись по самі вуха ми прибігли майже вчасно.

— І де ці три йолопи!

Настрій у Віктора Михайловича схоже був не янгольський. Перші зайшли мої друзі. Я не чув, що там робилося, але виходили вони досить похмурі і відводили погляд. Що ж, мамо... Бува не бува! Я відчинив двері та тихо зайшов, ледь чутно ступаючи берцями по старій підлозі.

— А! Мефістофелю! Це ти! Давай заліковку!

Він взяв у мене картку і написав там “відмінно”.

— Тримай.

— А... А як же питання...

— Які питання?

— Щоб оцінити мої знання.

Викладач поправив окуляри.

— Запам’ятай, Мефістофелю. Чим менше ви ксеноморфи знаєте, тим цінніші ми земляни як спеціалісти. А тепер шуруй, доки не відправив тебе до янголів.

І він байдуже взявся заповнювати відомості.

За двері я виходив ще тихіше ніж заходив. Дмитро чекав мене там.

— То що? До дівок? Чи бухати?

Я почухав роги.

— Тепер можу зробити Біарі пропозицію. Ходімо до гіпер-телеграфа.

Ми вийшли з першого корпусу і пішли до Шулявки пішки. Я на всі груди дихав холодним січневим повітрям. Наче й жити стало легше. Через десять хвилин зайшли до пошти.

— В нас тільки десять заплутаних електронів! Всі чекайте в черзі! — вибачилася працівниця.

Чекання промайнуло як секунда. Зараз я...

— Біара! Хенде арсун грахомола!

— Інсан, Меф, Інса. Вер бюреф гвамейн жічрехоха.

— Зізу...

— І зізу.

Я поклав слухавку.

— Що сталося? — спитав Дмитро.

— Пекло замерзло. Вони таки зробили те надсильне чаклунство, що планували перед моїм відльотом. І не розрахували.

Тиша.

— То що? Бухати?

Я захитав головою.

— Ні. Мені треба побути самому.

Ми вийшли на вулицю. Я неквапом пішов проспектом, не озираючись назад. Як я взагалі не розпадаюся на атоми? Чому я досі живу? Якій у мені сенс? І... Ноги несли мене вперед. Я незчувся, як дійшов до церкви. Володимирський собор. Я оглянув величезні хмарочоси, на фоні яких він виглядав іграшковим. Що ж, Мефе, на сумніви немає ані часу, ані слів.

“Я буду вірити в бога

Я буду любити життя

Байдуже, хай роги

І дідько останній — це я”

Двері розчинилися запрошуючи мене вперед.

23.01.2019