Українська магічна академія

Все було просто чудово – аж допоки я не почув перші голоси.

Вони лунали здалеку (схоже, студенти лишень підходили до воріт), але це змусило мене розплющити очі й невдоволено зиркнути у відчинене вікно. День тільки починав свій відлік, сонце ледь-ледь визирнуло з-за обрію, і його перше проміння губилось у густих вітах верби, що росла на внутрішньому подвір’ї Академії.

– Чи ж ти це чуєш? – коротко кинув я, здавалось в нікуди.

– Чую-чую, – відповідь влетіла до кімнати на крилах ранкового бризу, розчахнувши фіранки, оповиті плющем. – Людоньки йдуть. Я вже зачекалась. А ти хіба не сумував?

– Ще стільки б їх не бачив.

– Твої слова що квітневий сніг, – краєм ока я побачив, як до вікна тягнуться гілки, вкриті зеленим-зеленим листям. Кліп – і на підвіконня вже спираються худенькі руки, а до кімнати, просунувшись рівно наполовину, заглядає дівчина. Її довге брунатне волосся прикрашав вінок з «котиків» і торішнє листя, а колір мереживної сорочки нагадував кору, місцями вкриту мохом, – ранком йде, а до обіду тане. Як зустрінеш своїх дівчат – одразу ж подобрішаєш.

– Чого ти сюди прешся? Хіба тебе хтось кликав? – Я суворо глянув просто у смарагдові очі. Глибокі, іскристі й абсолютно безсовісні. Та хіба когось хвилювала моя думка?

– Ой, який у тебе тут гарнюній Перунів цвіт! – Дівчина всілась на підвіконні, звісивши одну ногу назовні. Її профіль з майже прямою лінією чола та носа і округлим підборіддям краще за будь-які паспорти й документи міг розповісти, звідкіля вона така нахабна з’явилася.

– Не зачіпай.

– А це в горщечку нечуй-вітер? – дівчисько схопило дбайливо висаджену рослину й потицяло пальцем пелюстки.

– Постав де взяла, кажу.

– Холоденькі такі.

– Зараз скапостиш.

– Щоб я та скапостила рослину? – дівчина засміялась, але горщик повернула назад. – Нащо ж питався, коли не бажаєш бачити?

– Бо вже забув, що тебе тільки зачепи – не знатимеш, як здихатись. Понабирають ото…за обміном.

Дріада засміялась. Я знав, що вона не образиться, хай би що я сказав. Алекса (саме так її звали) переступила поріг Академії років з триста тому у якості студентки за обміном, а лишилась натомість викладачкою з іноземної демонології, оселившись у вербі, що мала нещастя рости просто навпроти мого класу. Наче мені було мало того, що під тією вербою завжди збирається студентство, аби про щось потеревенити.

Я зітхнув, згадавши чудові минулі дні, коли велика й вибудована з білого каменю Академія була непримітним будиночком із очеретяним дахом, а замість трьох сотень учнів, ми опікувались лиш трьома. Ото де були справжні чаклунські часи. Небезпечні для представників нашої професії, звісно, але якісь... крафтові. Не було оцих смартфонів, планшетів й ноутбуків – все писали й замальовували самостійно, створюючи власні магічні книги. Замість замовити свічки в Інтернеті, підопічні відливали їх вручну, а пошук елементарного кварцу перетворювався на цілу пригоду: небезпечну, карколомну, сповнену практичного використання отриманих знань. Які практичні навички, окрім знання елементарної граматики, потрібні для того, аби купити все необхідне на інстаграм-сторінці (тих сторінок, до слова, розвелося як комарів на болоті)? Що карколомного криється у поході на пошту? Там хіба що з болібошками погиркатись можна, але виросле в чергах покоління навряд чи боїться маленького (най і примхуватого) лісового духа. Докотилися. Тьфу.

– Ти що, у міжсвіт відійшов? – Дріада клацала переді мною довгими пальцями.

– Га?

– Га-га, – Алекса знову не втримала смішок. – Кажу: чого такий злий зранку? Ні, ти, звісно, завжди на все буркотиш, але часом – ну просто нестерпний.

Я вже був пошкодував, що взагалі до неї заговорив. Всі ці грецькі духи, німфи, дріади, наяди й інша нечисть жахливо балакучі. Товариськістю від них аж пашить, не прикриєш. Можливо в перспективі загальних взаємовідносин це і непогано, але для мене – справжнє жахіття.

– Не виспався.

Голосів ставало дедалі більше. Вони текли коридорами, як кров тече жилами, насичуючи Академію киснем живого спілкування й емоцій: хтось ділився новинами, хтось враженнями; одні скиглили, що не відпочили за канікули, інші жалілись, що не знали, чим себе зайняти. Десятки пар ніг втоптували в килими пил доріг з усієї країни.

– То треба спати більше.

– Дуже дякую за пораду, я б самостійно не здогадався.

– Грубіян, – пирхнула дріада, театрально зобразивши обурення, й відвернулась. – Ой, диви, першачки.

Вона уважніше придивилась до того, що відбувається назовні. І я з нею. Сам не знаю, звідки взялася та цікавість.

На подвір’ї стояла невеличка група з десяти осіб – хлопчиків й дівчаток, – що зацікавлено озирались навкруги, поки їхня відьмочка-куратор (моя випускниця, до речі, Ярина) намагалась вирішити загально організаційні питання. Я всміхнувся. Обличчя моїх майбутніх учнів змінюються, але їхній захват від своїх перших днів у Академії завжди однаковий. І це не дивно, бо звиклі до сучасної архітектури очі завжди охоче чіпляються за викладені камінням доріжки, оглядають сади з таким різноманіттям там дерев, що диву даєшся, як вони одне з одним уживаються, й сліпляться сонячними зайчикам, що у погожу днину стрибають поверхнею струмочку, який огинає й кружляє територією усієї Академії. Та й сама Академія справляла враження: вибудована за всіма правилами Класицизму (адміністрація вважала, що саме він пасуватиме найкраще, бо ж натхненням для нього слугує природа) з білого каменя, до якого вкрапленнями додавались кварци й аметисти, вона сповивалась чарами багатьох поколінь, що пилом осідали не лише на стінах, але й на книжках в бібліотеках, поличках, заставлених усіляким начинням в навчальних кімнатах й інструментах у тренувальних класах. Що новачки – мені самому здавалось, що я не знав усіх її секретів, хоч і був тут майже з самого заснування.

– Отже, – Ярина звірялась з планшетом. – Зараз у вас буде вступ до спеціальності, потім – загальне чарівництво, а опісля ботаніка.

– А з коли у нас перший курс чарівництво вчить? – я покосився на дріаду.

– З тоді як ти почав пропускати загальні збори.

– Здались вони мені, там все одно нічого нового.

– Виходить, щось новеньке таки є, якщо ти про чарівництво не чув.

На це я не відповів, бо і не потрібно було. Натомість, втративши будь-який інтерес до того, що відбувається на вулиці, всівся зручніше й повільно провів поглядом з одного кутка своєї навчальної кімнати в інший. Чарівництво – пхе. Західна тенденція, нові технології: чаруй за допомогою палички або персня. Здається, цю практику до нас привіз якийсь чаклун з Британії. Довго вихвалявся своїм товаром, розповідав, що легше начарувати вітерець одним помахом руки, аніж ритуали навколо казанка водити. Їм там все аби полегше було та по швидше. Але ж справжня магія потребує справжнього часу, а не мимолітної миті. Он взяти тільки мої полички. Свічки зі справжнього воску – це ми з дівчатками робили перед канікулами: білі, червоні, зелені, чорні. Кожна для свого обряду, кожна має власне значення. Ми зачаровували їх вже в процесі виготовлення. Поряд на моху стоять слоїки з залитими у них світанками й сутінками. Пучечки з різнотрав’ям. Ха-ха, а осьо чаклунські журнали з людського світу. Ми їх спеціально виписуємо, а потім час від часу читаємо: так, за чашкою чаю для «посміятися». Таке іноді вигадають, на голову не натягнеш. Особливо я полюбляю вичитати звідтіля про домових, а потім переказувати це нашому Лавріну – справжньому місцевому домовику. Ото потіха дивитись, як він сердиться на недолугість тамтешніх тверджень.

– Слухай, там зараз цікавеньке починається, – Алекса знову висмикнула мене з думок. – Піду подивлюсь. А потім тобі все-все розповім.

– Я взагалі-то не просив.

– Дарма, – дріада хіхікнула, зістрибнула з підвіконня та й шукай вітра в полі. Проте я не сумнівався, що ввечері вона знову тут з’явиться, заварить чай, дістане якесь печиво, подароване їй студентами, і буде ділитися всіма почутими за день плітками. Це був щоденний ритуал навчального семестру, а тому за стільки років мене це навіть перестало дратувати.

Я згадав, що скоро вже почнеться урок. Здійнявся з місця й підлетів до дзеркала, що висіло на стіні. Універсальна річ: і духа викликати можна, і пір’ячко підправити. Звідтіля на мене дивився старий ворон, що, незважаючи на прожиті роки, не втратив лиску та певної харизми. Лише де-не-де на крилах й голові виднілось срібло сивини, але це дрібниці. Головне ж очі. Очі у мене живі й мудрі. Дехто каже, що хитрі. Але брешуть, бо хитрість – то не до воронів.

– Щоб воно було сказилося, – дівочий голос відділився від гамору коридору й влився до навчальної кімнати. Роксана завжди була найактивнішою з дівчат, вирізнялась сильним голосом й неабиякою вродою – таких аж хочеться назвати відьмами. У даному випадку це виявилося б не просто образливим зверненням (хоча нічого образливого у відьомстві нема), а щирою правдою. – Я всі коліна позчесувала, поки їх ловила.

Дівчинка підняла в руках сумку й там щось дзенькнуло. За нею до кімнати залетіло ще дві мої пташечки – Біляна й Златослава. Дві відьмочки й мольфарка. Мої підопічні. Всі були одягнені у білосніжні сукенки з льону, оперезані вишитими поясам. Всі позаплітали коси й прикрасили шиї коралями. Але це тільки сьогодні – бо ж перший навчальний день. Завтра вже побачу їх розпатланими, у джинсах й кросівках, з купою браслетів на руках.

– І багато наловила? – тихенько запитала Біляна, опускаючи торбинку з конопляної тканини на дубову парту.

– Ну дивись, – Роксана гепнулась на стілець й почала діставати з сумки закриті банки всередині яких кружляли вогники: у кожній – свої, – це болотяні, це польові, це озерні, це лісові – потерчатні, це…

Дівчинка покрутила в руках одну з банок.

– Це я виміняла у Перелесника.

– На що вимінювала? – Златослава взяла баночку до рук. – Пекучі.

– На слоїку ранкового туману. Біс знає, нащо вона йому здалась. Ой, Захаре Симеоновичу, я Вас одразу й не побачила! – Роксана широко усміхнулась й помахала мені ручкою. – Чого це ви сховалися?

Я гордовито підняв голову, струснув крилами й полетів на своє почесне місце – до вчительського столу, – опускаючись на спинку старого стільця, лакування якого вже помітно попсували мої кігті.

– І вам, панночки, дня доброго бажаю.

– А ми тут обговорювали нашу роботу на канікули, – поділилась Біляна темою розмови. – Роксана нам розповідала, як ганялась за польовиком, аби вогників у нього дістати.

– Ага, – Роксана активно закивала. – Мені такий дідуган неговіркий втрапився, ледь-ледь вмовила. А потім ще поки вловила ті іскорки – треш. Найлегше було з потерчатами – дала крижмо і справа в капелюсі.

Я кивнув. Це у простих учнів канікули створені для того, щоб відпочивати. Діти ж відьомського ремесла зазвичай витрачають цей час з користю. Якщо я правильно пам’ятаю, Роксана мала назбирати манливі вогники різного типу – це ті вогники, що зазвичай заводять людей до темних хащ й у болота, супроводжують появу духів або ж снують собі в міжсвітті, проявляючись у світі людей у вигляді якихось незрозумілих спалахів світла. Біляна – єдина мольфарка в групі – створювала власний склад захисного слоїку для дому (вона навіть надіслала мені листа, запитуючись, чи можна поєднувати розмарин з гвоздикою у побутових чарах). А Златослава…

– Як твої водні мандри, дитино? – я подивився на наймолодшу свою підопічну. Злата важко зітхнула й полізла до сумки. За мить вона дістала звідти вкритий ряскою блокнот, з якого повільно скапувала вода.

– Ваше завдання наробило мені сирості в кімнаті. А як не у воді, русалчині говірки ніде не затримуються, уявляєте? Всихаються на звичайному папері, довелось зачарувати, – дівчина потрусила блокнотом і з нього випала водорость.

– Молодець, креативно підійшла до справи.

Златослава мала записати сучасні говірки русалок й болотяниць, та на їх основі оновити текст декількох замовлянь на воду. І мені чогось здавалось, що дівчині доведеться ледь не жити в озері, аби виконати завдання. Аж ні, додумалась он до такого блокноту. Можливо, ті пари з чарівництва не такі вже й погані.

– А Ви, Захаре Симеоновичу, чим займались увесь цей час? Принесли зі своїх мандрів щось для нас новеньке? – Роксана з хитрющим виразом обличчя вже потирала долоньки.

– Звісно, що приніс, – я самовдоволено кивнув. – Та спершу ви. Отже, Роксано, що там з твоїми вогниками?

Дівчина засяяла, як сяє учень, який дуже старанно виконував завдання і тепер має відзвітувати про отримані результати.

– Значить так, Захаре Симеоновичу, щоб Ви знали – ті польовики…

Перший у цьому семестрі урок вважався розпочатим.